Перечень учебников

Учебники онлайн

3.12.2. Структура, види, типи, форми прояву політичної культури

Друге питання теми присвячено аналізу типів, видів, форм політичної культури на основі встановлення зв'язку з нею політичного режиму - функціональної характеристики політичної системи, що включає методи і способи політичного владарювання, а також порядок взаємовідносин громадян, суспільства і політичної влади з політичною культурою.

Політика і культура у політичній сфері життя суспільства відображають спільний об'єкт - політичні відносини та ставлення, діяльність людей стосовно існуючої влади та керівництва загальними суспільними справами. У переломні для суспільства часи звернення до відновлення стану притаманної громаді національної культури, до актуалізації культурних надбань народу часто-густо віддзеркалює сподівання людей на "останній шанс" перетворюючої сили культури.

Так, у посланні діячів культури і мистецтва СРСР у липні 1990 року вказувалось: "Катастрофічне падіння рівня культури, штучне зниження її авторитету, що склався історично - симптом важкої хвороби, яка загрожує виродженим народам", і хоча розпад радянської політичної системи був неминучий, діячі науки і культури СРСР звертались до збереження тих надбань комуністичної цивілізації, серед яких були елементи загальнолюдської духовної культури.

У нових умовах розбудови незалежної української держави, необхідності поглиблення демократичних процесів постають нові проблеми політичної культури — як вести діалог полярним політичним силам, які пріоритети є важливішими для політичної нації, які здобутки минулого будуть трансформовані у політичні традиції і стануть елементами нової політичної культури. У виступі Президента України на підсумковій зустрічі з представниками ЗМІ по завершенню політичного року (2006 р.) вказувалось , що „як раз у цей період була проведена робота по створенню практично нової політичної культури" (підкреслено нами, авт.)

Представники політичної науки Заходу вельми високо оцінюють рівень сучасної вітчизняної політичної культури, бо український народ має політичну культуру, яка є частиною загальної політичної культури демократії - вміти погодитись, не бути згідним з домінуючими уявленнями, гостро дискутувати, бути спроможними політично поділитися. Все це ознаки політичної культури демократії, і український народ має причину цим пишатися.

Структура політичної культури включає в себе наступні елементи:

1. Достатній теоретичний рівень осмислення політичних проблем та широта політичного мислення;

2. Рівень досконалої політичної діяльності (поведінки) та політичної активності;

3. Наявність усталених історичних традицій державного врядування;

4. Функціонування демократичних національно-психологічних ментальних цінностей в царині політики. М. Костомаров пише у історико-публіцистичному творі "Мазепа", як московська влада зважала на демократичні звичаї українців — князь Долгорукий начебто сказав: "За древнім вашим звичаєм нехай все військо малоросійське і народ, який з'їхався на вибори гетьмана, подають голоси, кому бути гетьманом".

5. Відчуття своєї значущості у функціонуванні політичної системи, політичної свободи, готовність до кооперації, інтерес до політики тощо.

Зважаючи на вищевказане, головним елементом політичної культури слід вважати широкий політичний світогляд — складник загального світогляду окремої людини, групи, соціальної групи, обрії якого сягають гранично широких уявлень та оцінок належного та існуючого у політиці, а також щодо адекватного очікуванням людей політичного режиму, здійснення політичної влади у суспільстві. Він дає змогу представити належним чином об'єктивні складнощі політики та встановити роль суб'єктивної сторони політичної діяльності у перетворенні суспільного життя.

Головні горизонти політичного світогляду — світобачення на основі таких принципів як монізм чи плюралізм, гуманізм чи боротьба, світорозуміння — розуміння царини політики на основі певного рівня знання реалій чи міфів, світосприйняття — оцінка політики на основі політичних цінностей (справедливості, добра, чесності, гордості за країну).

Політична активність - ще один важливий елемент політичної культури. На буденному рівні свідомості вона показує, наскільки люди зацікавленні в особистій участі у політичному житті суспільства, у поточній політиці. Для розвинених демократичних держав характерною є невисока політична активність населення, яка, як правило, обмежується участю у місцевих виборах і у роботі деяких інститутів громадянського суспільства. Причини цього, не схожого для політичного життя країн колишнього радянського табору з його вражаючими цифрами майже абсолютного прийняття участі у виборах (це 99,99 %) явища опосередкованої пасивності, відрізняються від причин політичного абсентеїзму у країнах перехідного типу. Очевидно, йдеться про цифру реальної, не фальшивої участі громадян у політичних справах. Хоча в середині 90-х років XX століття нідерландські вчені Ф. Хьюнкста Ф. Хікспурс запропонували типологію політичної культури на основі активності громадян (активні та пасивні культури), активно-конструктивних типів менше ніж пасивних.

Як свідчіть досвід таких розвинутих демократичних країн як США та Великобританія, неучасть громадян пояснюється повною довірою громадян до політичних еліт і лідерів, задоволеністю своїм становищем, стабільністю політичного режиму. Чим більш розвинуті інститути громадянського суспільства, чим у більшій мірі існує простір для самовизначення у сфері політики, тим більша можливість постійного існування абсентеїзму (свідомого вибору позиції неучасті у виборчому процесі). У країнах, де дотримуються права і свободи людини, спостерігається економічна стабільність і налагодженість соціальної системи, абсентеїзм частини суспільства неминучий як стан задоволення політичним режимом та заперечення марних витрат на непотрібні вибори.

Тому до політичної активності, як елемента та покажчика політичної культури, слід підходити конкретно-історично, з врахуванням типу політичного режиму. На недавніх президентських перегонах у Франції продемонстровано найвищий рівень активності виборців — явка на дільниці склала майже 78% виборців - найвищий показник Французької республіки за останні 50 років, що пояснюється аналітиками певною можливою зміною політичної моделі влади.

Зовсім інша справа, коли в абсентеїзмі виражаються протест і незадоволеність політичним курсом, який здійснюється тоталітарною владою, коли відбувається відчуження громадянина від влади, висловлюється розчарування, недовіра до політичних програм і заяв кандидатів. Тоді це ознаки низької політичної культури, яка несумісна з демократичним політичним режимом.

Політичний порядок авторитарного типу з певною недовірою ставиться до політичної активності громадян, адже та виходить за встановлені межі дозволеного ним у політиці. Намагання притягнути до кримінальної (адміністративної) відповідальності лідера опозиції режиму президента В. Путіна Гаррі Каспарова у Росії після акцій протесту у квітні 2007 року та ув'язнення опозиціонера із світовим ім'ям напередодні виборів у Держдуму Росії восени 2007 р. показують можливість ототожнення політичної активності із державним злочином у країнах авторитарно-тоталітарного режиму правління. Аналітики відмітили також намагання Росії обмежити активність (критичного плану) сусідньої Білорусі при виборах президента Росії у березні 2008 року.

Політична культура носить національно-історичний характер, що означає національно-специфічну форму політичної культури, яка переважає уданий час на планеті, у світовому співтоваристві. Американський політолог С. Коен слушно зауважив, що "жодна політична система у жодній країні не буде стабільною, якщо вона не народилась у цій же державі, на її ґрунті, як результат розвитку власної політичної культури". Хоча це ствердження є певним повтором ідеї А. де Токвіля стосовно своєрідності „демократії в

Америці" (1851 p.), воно залишається актуальним для країн, які намагаються копіювати моделі західної демократії.

Види, форми, способи прояву політичної культури навіть у межах однієї держави та історичного періоду сильно видозмінюються. Російський політолог А. Панарін слушно зауважує, що сьогодні "самі нації розколюються за культурною ознакою", що ми маємо всі підставити віднести й до України XXI століття. Тому класифікацію видів та типів політичної культури ми будемо здійснювати за різними критеріями.

З точки зору суб'єктів політичної культури, можна розрізняти політичну культуру всього історично даного суспільства, окремого регіону (регіональна політична культура), політичну культуру соціальної групи, групи інтересів, політичну культуру правлячих еліт (верхівки), політичну культуру окремого індивіда чи значного гравця на „політичній шахівниці", тобто політичного лідера, вождя, а також культуру політичної діяльності менеджера-керівника.

Зауважимо, що у критичні періоди політичної історії суспільства окремі мислителі - інтелектуали негативно ставляться до політичної культури маси, як важливого суб'єкта сучасної політики. Так, іспанський мислитель Ортега - і - Гасет пише, що гіпердемократія — це такий стан суспільства, коли маса гадає, що має право накидати і давати законну силу своїм буденним, "кав'ярним" міркуванням. А раніше ця ж маса припускала, що меншина політиків зналась краще на політичних проблемах, ніж вона сама.

Для України, мабуть що, важливішим у здійсненні політично-правової реформи, побудові правової держави та громадянського суспільства є стирання різких розбіжностей у рівні та змісті політичної культури для різних регіонів, адже у східних регіонах домінують стереотипи відношення до політичного діяча за принципом "свій-чужий", а для західних областей критерієм для аналогічного відношення до політичного діяча є його позитивна оцінка національно-визвольного минулого батьківщини. Особливо стали виразними розбіжності політичних культур Сходу і Заходу України стосовно участі УПА в війні 1941-1945 pp., а тепер і ставлення до можливої участі України у системі колективної безпеки НАТО.

З точки зору явищ політичної культури та її поширення в масі серед учасників політичного процесу можна виокремити переважаючу (домінуючу) політичну культуру, тобто таку, норми і принципи якої засвоїла більшість, та політичну культуру опозиційних сил, що, як правило, знаходяться у меншості. Очевидно, що для останньої бажано було сформувати імператив співпраці, діалогу, конструктивної критики існуючого (встановленого на даний час) політичного порядку. Нормальна робота "тіньового кабінету", сформованого опозицією з метою контролю діючого, є явищем достатньої політичної культури протиборчих сил.

З точки зору включеності у конкретну політичну систему суспільства як важливої складової (елемент політичної системи) політична культура буде визначатись типом останньої, тобто цілого, а тому можлива демократична, авторитарна, тоталітарна або перехідна політична культура.

З точки зору суб'єкт - суб'єктних відносин, або конкретних видів політичної діяльності, можливі такі типи політичних культур:

а культура повсякденної політичної діяльності;

• культура виборчої (електоральної) участі;

• парламентська, депутатська культура;

• культура політичних інституцій та установ;

• політична владна культура;

• політична культура еліт;

• масова (регіональна) політична культура.

З точки зору рівня культури, традиційно виділяється патріархальний тип, підданський, та активістсько-громадянський типи. Таку класифікацію політичної культури запропонували Г. Алмонд та С. Верба у широковідомому творі" Civic culture" ("Громадянська культура").

У першому, патріархальному або парафіяльному ти пі культури на перший план виходить шанобливе ставлення пересічних громадян до влади та можновладців як до представників недосяжної вершини владних відносин, специфічний політичний інтерес у більшості населення відсутній, пасивність та очікування на патронаж держави являються домінуючим політичним відчуттям. У членів політичної спільноти практично відсутні потяги до пізнання політичних процесів та інститутів, вони не формують власних вимог до влади. Це так званий "нульовий" рівень політичної свідомості, якщо аналізувати його з позицій громадянина демократичної держави. Очевидно політичні знання замішуються почуттями і неосмисленими звичками до покори.

Для політичної культури підданського типу характерним є підтримка існуючих політичних порядків з позицій так званої „лояльності". Це відчуття того, що кожен громадянин є „підданим" своєї держави. У громадян, вірніше, у підданих держави, немає особливих високих політичних вимог до існуючого політичного режиму, як і готовності до активної участі у політичному житті країни. Така політична культура притаманна більшості громадян сучасних демократичних країн. Носії політичної культури такого типу втягнуті у пасивні політичні відносини і мають сталі орієнтації стосовно типу політичної системи як цілого та його окремих складових.

Активістська або громадянська політична культура може бути охарактеризована як така політична поведінка, коли кожен навіть із пересічних суб'єктів політичного життя має власну позицію, ідентифікує себе як учасника певних політичних процесів. Індивіди з цією культурою мають розвинену політичну свідомість на основі певних знань стосовно політичної системи рідної держави та світу, їм притаманна політична активність та готовність відстоювати свої політичні ідеали, виражати та захищати свої корінні інтереси.

Зрозуміло, що у „чистому" вигляді всі перераховані типи політичної культури знайти досить складно, бо у суспільстві діючими агентами політики виступають люди з різним рівнем політичної свідомості, навичок участі у політичному дійстві, мають усталені чи навпаки молоді традиції. Тому реальне суспільство складається з громадян з різними рівнями політичної культури і у цьому відношенні вони "не рівні". Для індустріальної демократичної політичної системи, на думку Г. Алмонда, характерним є таке співвідношення "чистих культур" - 30% підданської, 10% патріархальної, 60% активістської; для авторитарної політичної системи — 5% активістської, 85% підданської та 10% патріархальної політичних культур. Вказані пропорції умовні, однак вони виражають чіткий зв'язок типів культури і політичної системи, а також суміш різного рівня політичних культур у реальному житті.

У політичній науці існує і інша класифікація політичних культур, запропонована Г. Алмондом, яка ще більш тісно прив'язана до політичної системи - англо-американського, європейсько-континентального, тоталітарного типу чи системи країн "третього світу", тому вона є домінантною у цій системі.

Політична культура англо-американського типу — є світською, церква та її моральні настанови мало впливають на рівень політичної свідомості, політичний вибір громадян, домінує позитивна оцінка правлячого режиму, наприклад, у США та Великій Британії як демократично-зразкового із готовністю людини поширювати в світі цінності та політичні ідеали "відкритого суспільства". За партійними симпатіями, вважає проф. Ф. Рудич, громадяни з такою культурою тяжіють до центристських позицій, тому ідеології комуністичного чи націонал-ради кального спрямування у США або у Британії, Австралії фактично не сприймаються за реально альтернативні. Партії, що зазнали поразки, визнають легітимність цих виборів.

Політична культура європейсько-континентального типу заснована на плюралізмі думок і дій, традиціях толерантного ставлення до Існування інших ідеологій, на готовності до співпраці різних політичних сил у складі "строкатої" коаліції, наприклад, на будові "широкої коаліції" 2006 - 2007 рр. у ФРН, цю політичну культуру характеризує, однак, не високий рівень політичної активності — звичайно у виборах беруть участь не більше 50-60 % виборців, простежується здатність до екстремістських дій окремих політичних сил, це терористичні сепаратистські угрупування типу СТА у Іспанії, "Червоні бригади" в Італії, нацисти у Франції, Угорщині, "скінхеди" в Росії. Водночас, така культура спирається та усталені традиції демократичного стилю життя і поведінки, легкого сприйняття критики на свою адресу

Політична культура громадян тоталітарного суспільства. як ми встановили, є переважно культурою підданського типу, більшість громадян схвалюють чи вимушені схвалювати правлячий режим, окремі представники політичного протесту — „інакомислячі або дисиденти" не знаходять підтримки у масах ~ відомо, що у 30-ті роки за часів сталінської диктатури в СРСР на зібраннях колективу саме прості робітники вимагали смертної кари „шпигунам, бандитам, ворогам народу, зрадникам", які нещодавно були серед них лідерами і навіть „улюбленцями" партії. Для цього типу політичної культури характерним є ставлення до політичної системи на основі громадської думки, що ця система гарна сама по собі, незалежно від сьогоденних успіхів або невдач. Висловлюючись термінами Дж. Істона це феномен "дифузної підтримки" - стабільна політична система генерує підтримку мас.

Щодо України слід вказати, що її переважаючий тип політичної культури ми охарактеризували б як культуру перехідного (транзитивного) типу, культуру „молодої демократії". Для нашої політичної культури є характерними демократичні елементи, адже вождізм, авторитаризм (неогетьманщина Павла Скоропадського) не прижились на українському ґрунті. Нагадаємо, що всі політичні посади в структурі української політичної влади історично традиційно були виборними, навіть гетьманські.

Культура владно-політична, правлячої політичної еліти має бути структурованою, базуватись на законі та суспільній думці, авторитеті порядків правової держави і громадянського суспільства. Культура влади не протиставляє себе суспільству, вміє поєднувати свої інтереси з корінними інтересами, а не швидкоплинними бажаннями більшості, "всезагальним інтересом".

В Україні першочергового значення набуває рівень політичної культури мас, набуття ними досвіду та навичок політичної поведінки, політична соціалізація населення, насамперед молоді, подолання елементів фрагментарності політичної нації за регіонами, патріархальності та аморфності. Розвиток такого рівня політичної культури невід'ємний без реального народовладдя, так само як функція розвиває орган, так і політична діяльність позитивно впливає на рівень культури

< Назад   Вперед >

Содержание
 
© uchebnik-online.com