Перечень учебников

Учебники онлайн

Державно-церковні відносини в Україні

Державно-церковні відносини в Україні пройшли різні етапи розвитку. Після хрещення Русі-України простежувалися елементи цезаропапизму, які, однак, не розвинулися. Церква набула статусу державної, який передбачав державне фінансування (десятина), виконання певних державницьких функцій. Зокрема церква перебрала на себе розгляд судових справ, що стосувалися церковного кліру, його сімей та челяді, населення церковних володінь. Канонічне та організаційно вона залежала від Константинопольського патріархату, який призначав Київських митрополитів (найчастіше греків). Лише двічі руські князі домагалися поставлення на київську кафедру митрополитів-русичів — Іларіона (1051) та Климента Смолятича (1147).
Татарська навала спричинила перенесення на початку XIV ст. митрополичого престолу спочатку до Володимира (на Клязьмі), а згодом до Москви. Політичне протистояння Литовського князівства, у складі якого перебували тоді українські землі, та Московії змусило князя Вітовта домагатися окремого митрополита для Литви — у 1415 р. ним став Григорій Цимблак. Остаточний розкол Київської митрополії на дві частини — Київську і Московську — відбувся у 1448 p., коли в угоду політичним амбіціям московських правителів московський собор самочинно проголосив автокефалію своєї церкви і обрав свого першоієрарха.
Православ'я у Великому князівстві Литовському фактично було державною релігією, а залежність від Константинополя була умовною. Проте зближення Литви і Польщі, що знайшло своє відображення у Люблінській унії 1569 p., спричинило обмеження православ'я на користь католицизму, а згодом і кризу православної церкви в Україні.
Православ'я стає знаменом боротьби за національну самобутність, одним із чинників національно-визвольного руху середини XVII ст.
Політичне приєднання в 1654 р. значної частини українських земель до Московської держави поставили проблему входження Київської митрополії до складу Московського патріархату, оскільки московський цезаропапизм вимагав і централізації церкви. Але значні відмінності українського православ'я в обрядово-культовій сфері, організаційному житті церкви, опозиція кліру до такого об'єднання, криза Російської православної церкви більш як на ЗО років відклали питання злиття церков. Лише активне втручання московської влади, несприятливі для розвитку Константинопольського патріархату політичні обставини допомогли Московському патріархату поглинути Київську митрополію.
Зміна юрисдикцій призвела і до зміни моделі державно-церковних відносин в Україні — статус державної церкви замінює цезаропапиське правління, наслідком якого стала цілеспрямована політика влади на нищення національних особливостей православ'я в Україні. У 1839 р. російська влада прийняла рішення про ліквідацію в межах імперії уніатської церкви. Це рішення було продиктоване передусім політичними причинами, оскільки греко-католицька церква за русифікації була чинником етнозберігаючим.
Революційні події 1905—1907 pp. дещо змінили релігійну ситуацію в Україні, як і у всій імперії, але принципи побудови державно-церковних відносин залишилися ті самі. Суттєво ситуація почала змінюватися після Лютневої революції 1917 p., з утворенням в Україні Центральної Ради і проголошенням відокремлення церкви від держави.
Влада Української Народної Республіки не зуміла одразу оцінити величезний державотворчий потенціал релігії. Згодом політична ситуація змусила Центральну Раду змінити свою позицію щодо церкви. При Секретаріаті внутрішніх справ було утворено Департамент духовних справ, в одному з перших циркулярів якого було висловлено побажання до єпископату не допускати поминання у відправах Російської держави та російського війська. У січні 1918 р. в новому уряді був утворений Департамент сповідань, рішення якого, однак, бойкотувалися більшістю церкви. А запропонована Центральною Радою схема відокремлення церкви від держави (проголошення релігії приватною справою) на той час в Україні була нездійсненною, програмувала негативні наслідки для української державності.
Після встановлення Гетьманату 1918 р. «Законом про тимчасовий державний устрій України» православну церкву було проголошено «передовою» (державною), а віруючим інших конфесій надано право «свободного відправлення їхньої віри і богослужения за її обряду». Державну стратегію щодо церкви розробляло Міністерство сповідань, до функцій якого належало й регулювання відносин конфесій між собою та з державою. Проте втручання держави у внутрішнє життя церкви було мінімальним.
За Директорії, попри помітні антицерковні настрої, Українська Народна Республіка значно більше уваги приділяла релігійному питанню. «Основний державний закон УНР» визначав автономність православної церкви, проголошував свободу «сумління і віри». Визнані державою інші церкви проголошувалися рівноправними. Заборонялося ухилення від виконання громадянських обов'язків через релігійні переконання. Більш радикально питання церковного устрою вирішувалося «Законом про автокефалію Української Православної Церкви», який проголошував, що «ні в якій залежності від Всеросійського Патріарха» УПЦ не перебуває. Закон містив цезаропапиські елементи, пов'язані з втручанням держави у справи церкви, але вони не були втілені в життя.
Після встановлення радянської влади в Україні було законодавче закріплено принцип відокремлення церкви від держави, але на практиці держава активно втручалася в церковні справи. Більше того, влада сприймала церкву як політичного противника. Немало представників кліру було репресовано, конфесії позбавлено статусу юридичних осіб, обмежено у світській і навіть релігійній діяльності (визнавалося лише право на задоволення релігійних потреб віруючих і тільки в молитовному приміщенні). Така політика призвела до майже цілковитого знищення православної церкви, розгулу беззаконня у церковних питаннях. Обґрунтуванням репресій була теза Сталіна про загострення класової боротьби в міру розвитку соціалізму.
У вересні 1937 року ЦК ВКП(б) спеціальним рішенням проголосив «безбожну п'ятирічку» — до кінця 1937 р. в СРСР мали бути ліквідовані всі релігійні конфесії і навіть зовнішні вияви релігійності. Почалося знищення храмів та предметів культу, економічний, політичний і моральний тиск на духовенство. Священики були позбавлені виборчих прав, їх обкладали непомірними податками, змушували зрікатися сану (у 1929—1930 pp. цьому тискові скорилися до 2 тис. священнослужителів). У непокірних конфісковували майно, а сім'ї виселяли, «розкуркулювали».
Було спрощено процедуру закриття храмів. Ухвалу про це могли приймати місцеві відділи НКВС на основі несплати податку, поширення епідемії, «вимоги населення», «зібрань ворожих державі елементів». Внаслідок цього в Україні було закрито до 75—80 % (8 тисяч) храмів. На початок 40-х років не залишилося жодної православної церкви у Вінницькій, Донецькій, Кіровоградській, Миколаївській, Сумській, Хмельницькій областях, по одній було в Луганській, Полтавській, Харківській. Із 1710 храмів Київської області за призначенням використовували лише 2, із 23 монастирів — жодного. Православна церква перестала існувати як цілісний організм. В Україні не залишилося жодного єпископа. Лише У грудні 1939 p., після приєднання Західної України, був призначений екзарх України, митрополит Київський та Галицький Миколай (Ярушкевич), кий обслуговував і білоруські парафії.
Принципово інша модель державно-церковних відносин існувала в роки Другої світової війни на окупованих німецькими військами українських територіях. Нова окупаційна влада, намагаючись посилити антиросіиські настрої в Україні, спершу симпатизувала націоналістам та автокефальній церкві, надіючись, що пожвавлення церковної діяльності, залучення до релігії відверне значну частину населення від опору. Щоправда, сильна церква також не відповідала інтересам рейху. Відносини німецького окупаційного режиму і конфесій в Україні нерідко залежали від ситуації на фронті. Але загалом вони вписувалися в модель відокремлення церкви від держави.
Релігійна політика окупаційної адміністрації змусила змінити тактику і радянського керівництва. З вересня 1943 р. було реанімовано православну церкву, відновлено сотні парафій. Але партійна тенденція на знищення релігії призвела до нових репресій. У 1960—1965 pp. було закрито понад 4 тисячі храмів (48% від їх кількості на початок 1960 p.). Священикам дозволено було тільки виконання треб. Утверджувалася релігійна нетерпимість, завуальована законодавчими актами про свободу совісті.
З утвердженням державної незалежності України змінилася модель державно-церковних відносин. Закон про свободу совісті та релігійні організації (1991) відкрив реальні можливості для відокремлення церкви і держави. Зареєстрованим релігійним організаціям (а вони можуть і не реєструватися) надано статус юридичної особи, віруючим певних сповідань дозволено альтернативну службу та ін. Припинення діяльності релігійної організації можливе лише за рішенням суду, що утруднює адміністративне втручання у її функціонування.
Принцип свободи совісті кожного громадянина країни сповідувати будь-яку релігію чи не сповідувати ніякої закріплений у Конституції України

< Назад   Вперед >

Содержание
 
© uchebnik-online.com