Перечень учебников

Учебники онлайн

2. Взаємодія держави і громадянського суспільства в реалізації політичних та соціальних прав і свобод людини

Політична і соціальна модернізація української держави виступає лише проміжною ланкою, засобом реалізації головної мети суспільного життя, якою є розвиток людини, реалізація її економічних, політичних, соціальних і духовних прав і свобод. Рівень розвитку людини і забезпечення її прав і свобод – реальний критерій прогресу суспільства. Всі інші критерії лише допоміжні, додаткові.

Конституція України, що б про неї не казали, є однією з найдемократичніших в Європі і світі. Гасло розбудови незалежної, демократичної, соціально-правової держави конкретизовано у багатьох її статтях. Рівність громадян України в правах і свободах, гарантованість цих прав і свобод доповнюється дуже важливим конституційним принципом: “При прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод”. Крім того, вимоги рівності всіх громадян перед законом реалізує (хоча і формально) поняття суспільної справедливості, що несе в собі заборону дискримінації (привілеїв чи обмеження) за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання; за мовними або іншими ознаками.

У Конституції України закладені важливі принципи народовладдя, розподілу функцій різних гілок влади, верховенства права та інші, які покликані забезпечити реалізацію прав і свобод людини. Для цього передбачені різні механізми – безпосередня і представницька демократія, законодавчі, виконавчі і судові органи, гарантія прав, свобод і обов’язків для іноземців та осіб без громадянства і т.ін. Причому кожна з гілок влади, здійснюючи власні функції, має можливості обмежувати дії органів інших гілок влади у випадку їх виходу за межі наданих повноважень. І якщо б принципи, які закладені в Конституцію України, реалізовувалися, то проблем із створенням демократичної, соціально-правової держави не було. Але від теорії до практики, від принципу Конституції до реалізації його в житті – складна і довга дорога.

Наприклад, принцип верховенства права, за оцінками вітчизняних і зарубіжних експертів, є одним із провідних принципів функціонування сучасних цивілізованих суспільств. В ньому право розглядається як основа регулювання суспільного життя і взаємовідносин між його суб’єктами. Право визнається вищою цінністю суспільства, яку приймають, підтримують і на регулятивну силу якої покладаються громадяни, соціальні групи, їх організації, держава. Цей же принцип визначає взаємовідносини держави і громадянського суспільства, зокрема в сфері реалізації політичних і соціальних прав і свобод людини. Через право, яке засновано на ідеях свободи і справедливості, громадянське суспільство контролює державу, ставить її діяльність в чітко визначені конституційні рамки. Водночас держава визнає права і свободи людини і суб’єктів громадянського суспільства, гарантує і захищає їх, не допускає неправового втручання держави чи її представників у їхню діяльність. Принцип верховенства права виявляється в пріоритеті конституцій і законів країн перед іншими актами, які видають органи держави, дозволяє заперечити в судовому порядку і відмінити будь-які незаконні рішення, прийняті державними органами.

Отже, на папері, в ідеалі конституційні принципи начебто гарантують реалізацію політичних і соціальних прав і свобод людини через плідну взаємодію держави і громадянського суспільства. Особливо це важливо по відношенню до так званих “основних” політичних і соціальних прав і свобод людини – свободи думки і слова, вільного вираження поглядів і переконань, недоторканності житла, свободи і особистої недоторканності, захисту життя, здоров’я, судового захисту прав, свободи світогляду і віросповідання, свободи об’єднань для здійснення і захисту своїх прав і свобод, права на участь в управлінні державними справами, права на власність, прав на працю, відпочинок, соціальний захист тощо (ст.21-68 Конституції України). Але у суспільній практиці порушення прав і свобод людини, політичних партій, громадських організацій, сім’ї та інших суб’єктів суспільного життя є звичним явищем. Тому проблема взаємодії держави і громадянського суспільства в забезпеченні норм цивілізованого життя в українському суспільстві є надзвичайно актуальною і, мабуть, “вічною”.

Наука знає, як влаштований світ, може розробити системи заходів стосовно того, “що робити” і “як робити”, щоб суспільство стало більш досконалим. Але коли справа доходить до методів і засобів удосконалення (модернізації) суспільства, в процес втручається особистісний, груповий егоїстичний інтерес і результати виявляються далекими від “благих намірів”. Тому питання: який тип громадянського суспільства треба розбудовувати? – це не формальне питання. Наскільки населенням усвідомлена потреба в підтримці інститутів громадянського суспільства, чи є у нас можливості (методи і засоби) вільного вибору типу громадянського суспільства, які ідеали його взаємовідносин з державою діють у суспільстві? Як новаторство і традиція впливають на реалізацію політичних і соціальних прав і свобод людини?

Справді, на якій основі розбудовувати громадянське суспільство в сучасній Україні: а) на традиціях колоніального або напівколоніального народу, додавши до них традиції Київської Русі, козаччини? б) на традиціях і нормах суспільного життя радянського часу? в) на традиціях і нормах функціонування сучасних західноєвропейських країн, інтегруватись з якими начебто прагне Україна?

Україна як суспільство і як держава має довгу і складну історію. В ній діють різні історичні тенденції розвитку, різні ідеологічні і політичні течії, існують різні орієнтації в економічному, політичному, соціальному і духовному житті. І незалежно від суб’єктивних намірів політиків у вільному суспільстві всім традиціям відкритий шлях. Тому в Україні буде побудоване симбіозне, синтезоване громадянське суспільство, яке і стане специфічною українською моделлю. І соціально-правова держава буде специфічно українською. В Україні співіснуватиме соціалізм (радянського і соціал-демократичного типів) і лібералізм, консерватизм і християнська демократія, націоналізм і космополітизм тощо. Тільки в закритому, тоталітарному суспільстві можна насадити політичну, економічну, соціальну і духовну одноманітність. Але і в ньому в згорнутому вигляді буде існувати різноманітність, опозиція, плюралізм, які в будь-який момент можуть бути покликані до життя. І тоді політичні й соціальні права людини набудуть простору для реалізації.

Перехід від одного типу господарювання до іншого може суттєво не вплинути на політичні й соціальні права громадян, як, наприклад, відбулося в КНР. Зміна ж політичної системи суспільства неодмінно веде до змін у сфері прав і свобод людини або в бік поліпшення, або в бік погіршення ситуації щодо їх реалізації. У відкритих суспільствах боротьба за політичну владу відбувається в рамках права, в закритих право – це свавілля сильного. Тому в закритих, тоталітарних суспільствах неможлива соціально-правова держава і розвинене громадянське суспільство.

Не варто жорстко пов’язувати капіталізм з відкритим суспільством, а соціалізм із закритим, тоталітарним. Усе може бути навпаки. На базі ринкової капіталістичної економіки може існувати тоталітарна держава, а на основі соціалістичної (соціалізованої) економіки - відкрите суспільство. Тим більше, що в сучасному світі усе менше залишається країн з класичним марксистським соціалізмом і з класичним капіталізмом.

Західна і Центральна Європа демонструє змішаний, конвергентний (капіталістично-соціалістичний) тип економіки. Ідеї соціал-демократії і лібералізму поєднуються в різних країнах. Недарма дослідники застосовують терміни “шведська модель соціалізму”, “австрійська модель соціалізму”, “китайська модель соціалізму” і т.д. Існує потреба більш ретельно дослідити різні моделі соціалізму, зокрема соціал-демократичного і радянського типу, шляхи їхньої трансформації і модернізації.

У 60-80-х рр. дослідники соціалістичної системи як політичного явища в основному використовували підходи, які були розроблені компаративістами. У середині 90-х років проблема поєднання концепцій трансформації соціалістичних і постсоціалістичних країн в демократичні, соціально-правові держави (найчастіше західного типу) і постсоціалістичної реальності стала предметом гострих дискусій. Реальність не бажала відповідати умоглядним концепціям, оскільки постсоціалістичні країни обирали різні шляхи розвитку, по-різному співпрацювали із західними країнами і союзами. Цей досвід було враховано дослідниками, і можна констатувати, що в останні роки аналіз постсоціалістичної (і особливо пострадянської) реальності стає більш ґрунтовним і конкретно-історичним. Торує собі шлях порівняльний аналіз окремих аспектів політичного, економічного і культурного розвитку Росії та інших колишніх республік СРСР. Постсоціалістичний і пострадянський простір нарешті постав різнобарвним, і західні вчені з подивом виявили, що на пострадянському просторі є не тільки росіяни, а й інші нації – українська, білоруська, грузинська, вірменська та ін. У кожній країні складається специфічний політичний режим, специфічна ситуація з правами людини.

Наприклад, навіть схожі моделі такого переходу в країнах Балтії мають суттєві відмінності. А судження, що Україна фактично повторює шлях Росії із запізненням на рік-півтора, не зовсім точне. Для створення концепцій пострадянського розвитку України необхідно розглядати насамперед особливості цього явища і чинники, які визначають його головні риси. Тільки в другу чергу розглядається те загальне, спільне, що мають Росія і Україна при такому типі переходу. У кожній країні може відбуватися багатоступеневий перехід.

В Україні перехід до соціально-правової держави є процесом багатоаспектним і багатоступеневим. Можна висунути гіпотезу, що ми поки що зробили два кроки: а) відмовилися від радянської системи соціально-правової держави: рівність у бідності і середньому (за радянськими критеріями) достатку, формально рівні права у політичній і соціальній сферах, жорсткий державний патерналізм особи, сім’ї, колективу тощо; б) проголосили перехід до соціально-правової держави “західного” зразка. Але й перший крок, і другий – це фактично ідеологічна і політична програми, “протокол про наміри” з боку нової “партії влади”. Навіть нове законодавство для забезпечення цих двох кроків цілком вписується в ідеолого-політичну програму переходу, якщо воно не забезпечене економічно.

Питання демократизації суспільства також “провисає”, якщо не поєднані проблеми політичної та економічної свободи, коли особа стає більш вільною від економічної діяльності державних підприємств і від монопольного впливу держави на ринку праці. Особа повинна мати свободу вибору при влаштуванні на роботу в державні і недержавні підприємства і установи, в одержанні винагороди за працю і навіть у досить парадоксальній сфері: працювати чи не працювати (наприклад, жити за рахунок інших членів сім’ї, спадку тощо).

Безумовно, держава залишається найважливішим елементом технології здійснення трансформації і модернізації суспільства. І навіть розвинене громадянське суспільство не відбирає регулятивної ролі держави у суспільному розвитку. Тому методологічно невірно вимагати витіснення держави з процесу розбудови нового типу суспільства. Потрібна і сильна держава, і розвинене громадянське суспільство.

По-перше, в слабких державах суттєво зменшені можливості політичного, економічного і соціального захисту особи і колективу від інших акторів, які не тільки прагнуть скористатися ситуацією у своїх інтересах, а й зазіхають на державну, колективну й особисту власність громадян, їхні економічні та соціальні права. Інакше кажучи, необхідно ліквідувати монополію держави на регулювання справ суспільства (і на насильство навіть у “благих” цілях), але не варто розвалювати державу як ефективний соціальний механізм захисту від зовнішніх і внутрішніх небезпек, від свавілля організацій і громадян. Держава як арбітр і гарант цивілізованих економічних, політичних, правових і соціальних відносин повинна зберігати свій результативний потенціал, зокрема і в сфері реалізації прав і свобод.

По-друге, в умовах України і державі, і громадянському суспільству необхідно утверджувати верховенство права. На жаль, цей принцип лише проголошується. Клановість, олігархічність, волюнтаризм – усе це є перепоною для утвердження верховенства права і демократії, для життя країни за нормами закону і моралі, коли формальні і неформальні політичні, економічні і соціальні інститути перебувають як у взаємній опозиції, так і доповнюють один одного.

По-третє, перехід до демократичної, соціально-правової держави (про повномасштабну реалізацію цієї мети, яка визначена в Конституції України, говорити занадто рано) змушує науковців уточнювати типологію політичних режимів під кутом зору функціонального критерію: ефективні або неефективні. Дійсно, поняття “політичний режим” варто розглядати з боку складових політичного режиму (сукупність інститутів і акторів з їх політичними ресурсами), коли демократичний політичний режим легітимізував конкуренцію державних і недержавних інститутів у межах Конституції України і засобів та акторів політичного життя. Чим більш демократичний політичний режим, тим він більш конкурентоспроможний. Тоталітарні і диктаторські режими неконкурентні ні в зовнішньому, ні у внутрішньому розвитку. Це показало ХХ століття, коли наймогутніші недемократичні режими розвалювалися.

Безумовно, класифікація політичних режимів за функціональним критерієм: ефективні – неефективні, демократичні – недемократичні, конкурентні – неконкурентні, не відкидає інші класифікації – за формою правління (президентський, парламентський, парламентсько-президентський), за ідеологічним кліше (тоталітарний, авторитарний, демократичний) і т.ін. Але на перше місце виводить методологічні проблеми оцінки реального впливу інститутів держави і громадянського суспільства, конкретної оцінки результатів суспільного розвитку (проміжні й глобальні цілі) і взаємодії з іншими державами й міжнародними організаціями, а також у сфері реалізації права людини на вільний розвиток своєї особистості (ст.23 Конституції України).

Якщо ми бажаємо розглянути взаємодію політичного, економічного і соціального чинників розвитку (культурно-ідеологічна складова поки що нами не розглядається), то можемо розробити комплексну модель майбутнього України. Взагалі можна запропонувати декілька моделей за рахунок компіляції різних елементів політичного, економічного і соціального чинників. Краще за все зупинитися на комплексній моделі з найбільш прийнятних складових – політична демократія на базі конкурентно-ринкової економіки з різними рівноправними формами власності. Ця модель найбільш розповсюджена в розвинутих країнах Європи і Америки, хоча національні моделі відрізняються за соціальною складовою, тобто у тому, наскільки забезпечені соціальні права громадян.

Названа модель передбачає чітке функціонування політико-правової системи, стабільність економічних і соціальних інститутів, розвинену багатопартійність і дотримання прав і свобод громадянина. Ця ж модель включає в себе сегмент інститутів громадянського суспільства і суспільної моралі: утвердження в суспільстві права на самоорганізацію громадян і утвердження моральних принципів, які визначають справедливі взаємовідносини громадян і держави, а також норми поведінки громадян у суспільстві.

Безумовно, така модель виглядає занадто ідеалізованою для України. На практиці вона важко реалізується. Тим більше, що до неї буде доданий особливий “український стиль” і “український шлях”, які деформують цю модель, внаслідок чого досягнення в економіці і добробут громадян відійдуть на другий план. У той же час, варто враховувати досвід демократичного переходу інших країн, коли формування соціально-правової держави є результатом розв’язання соціальних конфліктів, а не “добрих намірів”. Отже, розробка ідеалізованої моделі є необхідною ланкою розвитку держави і громадянського суспільства, які б завади не стояли на перешкоді цього розвитку.

При розробці такої моделі необхідно враховувати не тільки внутрішні чинники становлення і розвитку Української держави, а й зовнішні – сусіди України, міра участі країни в міжнародному розподілі праці, в регіональних та глобальних організаціях і об’єднаннях, міжнародному фінансовому ринку, міжнародних міграційних процесах тощо.

Проблема розвитку і функціонування демократичної, соціально-правової держави ще в другій половині ХХ століття набула глобального характеру, стала загальноцивілізаційною. Досвід окремих країн і регіонів з впровадження ідей такого напряму був настільки великим і яскраво позитивним, що став прикладом для всіх розвинутих країн. Більшість держав Західної і Центральної Європи, США, Канада, Японія вже наприкінці 80-х рр. мали всі підстави (особливо за якістю життя і системами політичного і соціального захисту прав і свобод людини) вважати себе демократичними, соціально-правовими державами. Тобто такими, де існують демократичні політичні режими і де економічна й соціальна сфера діють відповідно до законів, а закон з правового боку гарантує існування демократії, рівні права всіх форм власності, якість життя і соціальний захист навіть соціальних аутсайдерів, які поважають закон і ведуть соціальний спосіб життя.

Ця проблема на зламі ХХ і ХХІ ст. стала розглядатися окремими країнами і міжнародними організаціями як складова світових процесів глобалізації. ООН і деякі країни Заходу, зокрема США, оголосили завдання розповсюдження моделі демократичної, соціально-правової держави своїм стратегічним завданням, метою своєї міжнародної політики. І сьогодні ми маємо кілька випадків, коли США та їх союзники за підтримки ООН або без такої, здійснили вторгнення у країни, де, за їх оцінкою, існували тоталітарні режими. Ці вторгнення ідеологічно й політично обґрунтовувалися ідеалами боротьби за демократію, соціальну справедливість, проти тероризму. Але гасло “боротьби проти тероризму”, яке стало стратегічним після подій у США 11 вересня 2001 року, стоїть поряд із гаслом боротьби за демократію і соціально-правову державу. Отже, розбудова демократичних, соціально-правових держав стала частиною процесів глобалізації (з усіма їх перевагами і вадами), які змінюють основи існування всього людства. Україна все частіше бере участь у здійсненні військово-цивільних програм цього напряму.

Входження України до глобального процесу переструктуризації світу почалося не сьогодні, а на зорі її незалежності, коли “холодна війна” завершилася.

Якщо ж звернутися до майбутньої історичної долі нашої країни, то Україна втягується в процес глобальної переструктуризації в складних умовах, коли її використовують як пасивного гравця на світовій арені і вона не отримує значної вигоди, не може захистити свої інтереси й інтереси своїх громадян в інших країнах.

Безумовно, сучасна глобалізація як об’єктивне явище й етап руху людського співтовариства до цілісної системи світовлаштування на черговому етапі науково-технічного прогресу, є лише новою формою глобалізації. Вона розпочалася не в ХХ столітті, а значно раніше. Вже світові імперії, створені одна під проводом Олександра Македонського, а друга – Риму, були спробами глобалізації світу. Європа через творення колоніальних імперій теж здійснювала стратегію глобалізації світу. Тип глобалізації, який реалізується в сучасних умовах, визначається взаємовідносинами головних сучасних економічних, політичних та інтелектуальних сил, результатом чого є домінування США та їх союзників.

Домінування у світі однієї країни і великих транснаціональних корпорацій не завжди явище позитивне. Разом з тим, глобалізація створила умови прилучення до кращих зразків світової цивілізації, подолання національної замкненості, широкого застосування досягнень науково-технічного та інформаційного прогресу і т.ін. Поглиблення міжнародного поділу праці, створення світових ринків капіталу, робочої сили забезпечують зростання продуктивності праці, зниження собівартості промисловості, сільськогосподарської й інтелектуальної продукції. Безумовно, не всі країни рівною мірою збирають плоди глобалізації, зростає розрив у рівні життя між багатими і бідними країнами тощо. Але в України є шанс стати повноправним членом і складовою частиною сучасної цивілізації. Для цього треба визначити чіткі цілі розвитку, розробити і реалізувати модель входження в світову цивілізацію як середня європейська країна, не претендуючи на статус «великої країни» Європи і не погоджуючись на статус «молодшого брата» ні Росії, ні ЄС. Входження України до групи розвинутих країн буде сприяти реалізації прав і свобод людини, оскільки влада змушена рахуватися з світовим співтовариством.

У сучасній науковій і публіцистичній літературі йде гостра дискусія про позитивні й негативні наслідки глобалізації. Навіть у країнах Заходу, які, за оцінками експертів, найбільше виграють від глобалізації, з’являється багато видань з критичною оцінкою глобалізації, з назвами на кшталт: «Глобалізація під питанням», «Пастка глобалізації», «Глобальна нестабільність», «Хижацька глобалізація» та іншими не менш гучними. Що вже говорити про країни, які стали «пасинками» глобалізації?

Окреме місце займають країни, які здійснюють перетворення етатистсько-патерналістських порядків у ринкові, маючи на меті побудувати соціально-правову державу. Деякі з них, в основному країни Центральної та Східної Європи і Балтії, зближуються з державами зони «золотого мільярду», хоча поки що значно відстають від них за рядом показників економічного й соціального розвитку. Інші, серед яких (будемо мати надію, що тимчасово) Україна, роблять відчайдушніші спроби здійснити модель наздоганяючої модернізації, а деякі зависли в «добі межичасся». Особливості соціальних відносин у цих країнах визначаються темпами політичних і економічних перетворень, типом політичного режиму, етнічними і громадянськими конфліктами.

Найбільш відчутно глобалізація впливає на міждержавні і внутрішньодержавні стосунки в кількох напрямах. По-перше, зростає ступінь взаємозалежності держав на регіональному і глобальному рівнях, виникає новий тип конфліктів, які одразу ж набувають глобального характеру. Міжнародне співтовариство втягується в їх розв’язання або силовими, або погоджувальними заходами. По-друге, криза навіть у маленькій державі може стати детонатором для всього світопорядку. По-третє, виник міжнародний і міждержавний тероризм, який може використовувати засоби масового знищення. Причому ядерний шантаж узяли на озброєння середні і малі держави. По-четверте, економічна і міждержавна інтеграція (зокрема у вигляді військових блоків і регіональних союзів) поставила перед демократією принаймні дві життєво важливі проблеми: а) доля національної держави і національно-державного суверенітету, коли авторитарні силові методи все частіше використовуються проти окремих держав; б) уніфікаційні аспекти інтеграційних процесів глобалізації суперечать соціокультурній і духовній самобутності національних держав і регіональних цивілізацій.

Останній аспект дуже актуальний для молодої Української держави. Ще не завершився етап «розлучення» з Росією і становлення регіональної української цивілізації (у політичному значенні), а Україна зіштовхнулася з новими викликами глобалізації: агресивне проникнення американської масової культури (особливо це стосується американського кіно, поп-музики, зразків проведення молоддю дозвілля тощо); часткова втрата інформаційного, наукового і освітнього простору; економічна експансія; стрімка еміграція і т.ін.

І тут виникає питання: чи має Українська держава національну специфіку, і які характерні риси української політичної цивілізації?

Якщо, наприклад, не буде збудована національна держава, то й українська регіональна цивілізація не має історичних перспектив. Тому становлення в Україні демократичної, соціально-правової держави на національному грунті стає першочерговим завданням. Ця держава може відрізнятися у чомусь від так званих «західних» зразків, але має спиратися на національні традиції, національний менталітет, національну ідею, щоб стати «своєю» для народу України. Держава, яка відчужена від народу, як би вона не прикрашалася зарубіжними «іграшками», не зможе стати основою етнічної і політичної регіональної цивілізації як в аспекті економічного і політичного, так і культурного розвитку, а також на рівні забезпечення прав і свобод людини.

Цивілізації існують на різних основах: етнічній, політичній, релігійній, культурній. Найбільш життєвими є регіональні цивілізації на комплексній основі - етнополітичній, коли держава забезпечує розвиток наявних у ній етносів (етнічно цілісних держав, де б державу складав один етнос, дуже мало). Безумовно, існують і глобальні цивілізації, наприклад на релігійній основі - християнська, мусульманська, буддістська. Але ці цивілізації внутрішньо дуже суперечливі за характером, різницею інтересів тощо. Ще більш суперечливі цивілізації за типом культури, наприклад європейська. В межах цієї цивілізації іде постійна конкуренція субкультур, яка веде до перманентних конфліктів. Варто нагадати, що Перша і Друга світові війни виникли в рамках європейської цивілізації, здетонувавши глобальні конфлікти.

Українська регіональна цивілізація функціонує на етнополітичній основі, втіленням якої є Українська держава. Тому всі сильні й слабкі сторони функціонування держави відбиваються на перспективах розвитку української регіональної цивілізації. Відсутність моделі (програми) розвитку держави на перспективу, особливо в умовах постійних прагнень до зміни Конституції України, негативно впливає на оцінку перспектив розвитку цієї цивілізації, на перспективи реалізації прав і свобод людини.

Тому необхідна довгострокова модель розвитку держави, пов’язана не тільки з цивілізаційним вибором між Сходом і Заходом, але й з орієнтацією на розвиток української цивілізації. Головними орієнтирами такої моделі можуть бути:

- розробка економічної і науково-технічної програми сталого розвитку України з окремими кількісними і якісними показниками для різних галузей народного господарства;

- створення і реалізація науково обгрунтованої програми регулювання народонаселення в тісному зв’язку із здоровоохоронними та соціальними заходами заохочування дітонародження і виховання;

- розробка і здійснення програми недопущення генетичної деградації нації;

- прогноз підвищення якості життя людей відповідно до можливостей країни і цивілізаційного вибору в економічній і політичній сферах;

- здійснення програми реалізації прав і свобод громадян України згідно з документами ООН і зобов’язаннями перед Європейським Союзом.

Можна додавати інші економічні, наукові, освітні і виховні програми, які зроблять модель цілісною, системною. Така модель може стати важливим елементом відповіді на виклики глобалізації. Наслідки змін, пов’язані з перебудовою світового порядку, стрімким науково-технічним прогресом, неоднозначними змінами на економічному та фінансовому світових ринках, які впливають на самобутність національно-цивілізаційних типів держави і способів життя, необхідно хоча б у загальних рисах прогнозувати і розробляти заходи стримування негативних наслідків глобалізації.

Під впливом глобалізації відбуваються зміни не тільки у взаємовідносинах країн, але й всередині держав. По-перше, в суспільствах відбувається поглиблення процесу плюралізації позицій, інтересів і поглядів людей в результаті досить динамічних змін у професійних групах. Нові технології сприяють дробленню суспільства на більш численні соціальні верстви і групи, розвалу старих форм соціально-класової диференціації, налагодженню нових способів комунікації між соціальними суб’єктами. По-друге, глобалізація змушує переглядати, уточнювати функції держави, систему законодавства, взаємовідносини держави і громадянського суспільства, навіть межі національного суверенітету, оскільки держави об’єднуються в регіональні та світові союзи, в яких діють наднаціональні законодавства або угоди. По-третє, зміни в суспільствах, міжнародних відносинах змушують суспільствознавців розробляти нові методи наукового аналізу, уточнювати категорії і поняття, за допомогою яких треба фіксувати ці зміни. Отже, зростають вимоги до методології пізнання суспільних змін. По-четверте, посилено фрагментується громадянське суспільство і ускладнюються процеси вироблення громадянських угод, які необхідні для збереження демократії як форми правління і управління. Замість таких угод усе частіше використовується інструментарій «соціальної інженерії» і маніпуляції суспільною думкою, який знаходиться в руках владної еліти, особливо професійних політиків. На відміну від тоталітарних режимів «новий інформаційний деспотизм» не застосовує відкрите насильство, придушення прав людини, заборону інститутів демократії. Зовнішня конструкція ліберальної демократії зберігається. Але внутрішній зміст - функції волевиявлення громадян - деформуються, містифікуються. Традиційна демократія перероджується на інформаційний авторитаризм, де людина стає іграшкою інформаційних технологій.

Подібні процеси відбуваються і в Україні, хоча поки що, через незакінчений перехідний стан суспільства, не в “рафінованій” формі. З інтеграцією України в європейське співтовариство вони значно прискоряться. Тим більше, що ми не можемо передбачити зміни в трьох складових відкритого суспільства (громадянське суспільство, соціально-правова держава, ринкове господарство), а також у сфері реалізації прав і свобод людини через демократизацію політичного і духовного життя.

Безумовно, події, пов’язані з президентськими виборами 2004 року, та парламентськими виборами 2006 року, дають деякі підстави для оптимізму в сферах розвитку демократії та інститутів громадянського суспільства, зокрема щодо свободи діяльності ЗМІ. В той же час 2005 рік показав, що уряд, який є або конгломеративним, або коаліційним, недостатньо динамічно переходить від адміністративно-волюнтаристських методів керівництва економікою до ринково-правових. І це знижує привабливість України для інвесторів, негативно впливає на темпи зростання ВВП і модернізації промисловості і сільського господарства.

Виглядають занадто оптимістичними прогнози урядовців про швидкий вступ України до НАТО і ЄС. Події 2005-2006 років в середині Європейського Союзу, коли населення декількох країн на референдумах проголосувало проти схвалення Конституції ЄС, а деякі країни відклали референдуми з цього питання, змушує по-новому оцінити перспективи ЄС. Такий розвиток подій в середині ЄС, по-перше, актуалізує проблему перегляду деяких важливих змін у структурі ЄС і методах європейської інтеграції, а, по-друге, відсуває проблему інтеграції України в ЄС на невизначену перспективу. За нашими розрахунками, якщо ЄС не розпадеться взагалі, то перспектива вступу України в цю організацію відсувається до 2020-2030 рр. І це треба враховувати при налагодженні економічних і політичних стосунків з іншими світовими і регіональними організаціями. А також не забувати механізми двосторонніх взаємовигідних відносин з іншими країнами.

Зараз багато говориться про те, що Україна має великий інтелектуальний потенціал, який може стати рушійною силою і розвитку держави, і розвитку громадянського суспільства, і реалізації прав і свобод людини. В це хотілося б вірити. Але чи не стоїть за терміном «потенціал» порожнеча? Потенціал, за розумінням терміну, це щось реальне, яке не було задіяне в суспільному процесі, але потреба в ньому може актуалізуватись і він буде задіяний (потенціал чорнозему, потенціал природних ресурсів тощо). Задіяли, отримали додатковий ресурс і посилили динаміку розвитку. Але наш український інтелектуальний потенціал чомусь весь час залишається у стані потенціалу. Ми не можемо задіяти його ні в розбудові національної держави, ні в розбудові громадянського суспільства, ні в реалізації прав і свобод людини через гармонізацію взаємовідносин держави і громадянського суспільства. Держава і громадянське суспільство протистоять одне одному, їх взаємодія декларується, але не реалізується повністю.

Дослідження взаємодії держави і громадянського суспільства завжди виходить як на проблему перспективи розвитку кожного елемента взаємодії, так і проблему гармонізації їх взаємовідносин. Дійсно, розвиток демократичної соціально-правової держави багато в чому залежить від паралельного розвитку громадянського суспільства. І тут треба визнати факт недосконалості, «недооформлення» політичної системи і нерозвиненості інститутів громадянського суспільства в Україні; низького рівня політичної і громадської участі населення в суспільних справах. Недостатньо динамічний розвиток держави і громадянського суспільства взаємно посилюють стагнацію політичного і духовного життя в країні, уповільнюють реалізацію прав і свобод людини.

Ця проблема має й інший аспект – стосовно того, що може запропонувати демократія окремо взятій людині. Якщо вона дала право обирати й бути обраним, брати або не брати участь у виборах, то з цим правом громадяни не бажають розставатися. Демократичний розвиток у 2005-2006 роках учасники опитувань, за даними Всеукраїнської соціологічної служби, оцінювали для себе так: «скоріше важливо» - 36,1%, а «дуже важливо» - 29,3%. «Зовсім не важливо» - 2,9%, «скоріше не важливо» - 4,0%. «Важко сказати важливо чи ні» - 27,3%. Таким чином, громадянин України не бажає звуження демократії. Хоча й існує в українському суспільстві суперечність між «солідарністю і свободою», коли цінності індивідуальної свободи стоять значно вище, ніж цінності солідарних дій навіть у відстоювання колективних або загальних інтересів. Це говорить не стільки про те, що українці індивідуалісти (європейці не менші індивідуалісти), скільки про те, що Україна стає «сучасним неполітизованим суспільством», де існують плюралістичні форми мислення, реалізації інтересів людей і участі в політичному і громадському житті.

Але існування цих плюралістичних форм мислення і дій ще не стало явищем повсякденним, звичним, масовим. Це лише перші паростки зрілого громадянського суспільства. На жаль, до цього часу тоталітаризм мислення, «нашизм» («наші та інші», коли «інші» підлягають моральному або фізичному знищенню) домінує в українському суспільстві як традиційність, стереотипність, які притаманні українському менталітету і сформовані протягом століть. Це тоталітаризм у середині нас, монологічність способу мислення і дій.

Для зрілого громадянського суспільства характерна діалогічність миследіяльності і поведінки («я не поділяю його ідей, але він має право на свою думку»), яку треба формувати і виховувати засобами освіти, за допомогою ЗМІ, літератури, мистецтва тощо. Сформувати таке громадянське суспільство саморухом, без цілеспрямованої державної підтримки майже неможливо. Сучасна соціально-правова, демократична держава спонукає суспільство до пошуку нових форм мислення, суспільної організації і системи діяльності, якої раніше не існувало. Якщо вона не робить цього, це не сучасна і не соціально-правова, демократична держава.

< Назад   Вперед >

Содержание
 
© uchebnik-online.com