Перечень учебников

Учебники онлайн

3. Взаємозв’язок політичних, економічних та соціальних реформ в Україні. Інститут соціального партнерства

Мета існування будь-якої соціальної спільноти – забезпечення таких умов життя для її членів, які б відтворювали основну ідеологію цієї спільноти. За умов краху найважливіших принципів існування, перед суспільством постає завдання багатопланової перебудови всіх сфер життєдіяльності. Перед Україною, що не є винятком серед інших країн Центральної та Східної Європи, також постало питання здійснення системної трансформації, що охоплює весь спектр державотворення – політичну, економічну та соціальну структуру, духовне життя.

На початку творення української державності, коли преволювали ідеальні уявлення подальшого розвитку українського суспільства, залишився поза увагою вплив таких чинників, як обвальне зменшення накопичених матеріальних запасів, більш значний, ніж передбачалося, сплеск інфляції. Надто великими виявилися масштаби діяльності тіньової економіки. У цих умовах державі неминуче доводилося грати усе більш активну роль, щоб уникнути надмірного зниження ділової активності і скорочення робочих місць.

Тим не менш все більш очевидними ставали очевидними протиріччя між економічною і соціальною політикою. Соціальні конфлікти почали виходити далеко за сферу економічних розподільчих вимог, включати питання спрямованості перетворень, забезпечення політичних зрушень в органах влади в напрямі більш справедливого розподілу навантажень реформування. Як результат – система соціального забезпечення, що складалась протягом багатьох років, стимулювала розвиток тінього сектору, корупцію, утриманство. І навіть на сьогодні ми маємо колосальну кількість підприємств та громадян, що корисуються різноманітними пільгами. Проте суверенність особи несумісна з соціальним, а тим більше державним патерналізмом. Держава повинна забезпечувати соціальний захист своїх громадян, але не перетворювати їх на утриманців. Найвища мета такої політики – домогтися, щоб якомога менша частина населення залежала від суспільної благодійності.

Серед вчених немає одностайності щодо безпосереднього взаємозв’язку між ринковою економікою та політичною демократією. А.Пшеворський, Чарльз Ф.Ендрейн вказують на труднощі при спробі одночасної побудови цих інститутів. Р.Даль вважає, що “ринкові економіки необхідні для існування демократичних інститутів, проте лише їх одних недостатньо”. В жодній капіталістичній країні не існує ідеальної економічної конкуренції, але ринок має значно менше обмежень, ніж за соціалістичної системи.

Французький політолог Жан-Франсуа Ревель застерігає від спроби прирівняти ринок до демократії. Як приклад він наводить економічний розвиток Європи, який більше ніж на два століття випередив її демократизацію.

Отже, хоча демократія і ринок не завжди розвиваються паралельно, слід визнати, що суспільство з ринковою економікою не може бути абсолютно антидемократичним. Вже за своєю природою конкуренції та боротьби інтересів ринок протистоїть авторитарній владі та економічному державництву. “Не можна беззастережно стверджувати, що демократія є необхідною умовою економічного підйому, але більшість наявних у нас даних свідчить про те, що за цілковитого придушення демократії такий підйом неможливий. Має існувати певна сфера автономії…, що дозволяє “громадянському суспільству” здобути певну незалежність від держави. Саме ця незалежність уможливлює розвиток як економічних, так і демократичних інститутів”. Безперечним є зв’язок соціальної та економічної політики. Неможливо проводити ефективну соціальну політику при слабкій економіці і, навпаки, економічні реформи не можуть мати перспективу без урахування соціальної складової. Проте, захоплення ринком, абсолютизація його принципів та відкидання ролі держави в економіці відбувалися майже в усіх країнах, що стали на шлях трансформації. “В більшості країн на початковому етапі перетворень соціальна політика значною мірою зводилась до реагування на окремі конкретні ситуації, зокрема до протидії різкому падінню рівня життя населення, що супроводжувало трансформаційний спад”.

Врахування соціальної складової при вирішенні питань економічних є гарантією стабільності у державі та побудови інститутів громадянського суспільства.

Усвідомлення важливості й навіть необхідності соціальної складової економічних реформ не може одразу виправити ситуацію, за якої “спасіння утопаючих – справа самих утопаючих”. Економічна політика, яка не робить наголос на суспільному факторі, в кращому випадку може бути ефективною для досягнення короткострокових цілей, але абсолютно не є виграшною для всіх акторів системи капітал-праця-продукт-капітал, що має намір поширюватись у просторі та часі.

Вимоги системного підходу передбачають необхідність, окрім виключно соціальних питань, визначити, по-перше, соціальні напрями економічної політики, і, по-друге, економічні напрями соціальної політики. За словами Дж.Касале, в Україні існує “суперечність у законодавстві не лише з соціально-трудових, а й економічних відносин, що регулює підприємницькі стосунки. Закони у сфері соціально-трудових відносин мають бути гармонізовані із законами в економічній сфері”. Якщо цього немає, то це обумовлює значні складнощі як для підприємців, так і для працівників на підприємствах. Для реалізації соціальних програм потрібні величезні ресурси, створення яких - справа економіки, а подолання спаду виробництва та стабілізація економіки неможливі без кваліфікованої, ефективної праці і зайнятості. Тому природно виникає ідея, що соціальна політика не може бути повноцінною, якщо вона обмежує сферу свого впливу соціально вразливими групами непрацюючої частини населення (дітей, підлітків, матерів - багатодітних та одиноких, інвалідів і пенсіонерів, ветеранів праці та учасників війни, безробітних тощо), тобто тих, хто по праву вимагає постійної уваги, турботи та підтримки з боку держави, в той час як необхідні для цього умови створюються економічно активною частиною населення, тобто робітниками та підприємцями, що зайняті виробництвом необхідних людям товарів та послуг.

Але у масовій свідомості все ще панує переконання, що в компетенцію держави входять усі аспекти життя країни, що держава керує (або повинна керувати) усіма суспільними інститутами. З іншого боку, сама держава як основний інститут влади все ще не створила умови для економічної, правової та організаційної свободи, для підвищення відповідальності самих громадян за власний матеріальний добробут. В результаті держава, що перебрала на себе величезну вагу соціальних та економічних функцій, не здатна впоратись із завданнями, які випливають з цього навантаження, одночасно блокуючи розвиток структур громадянського суспільства. Слід зазначити, що подальша бюджетна політика неможлива без глибокої реформи соціальної сфери. Перехід до нової моделі соціальної політики, поліпшення соціального стану населення України мають важливе значення для становлення системи соціального партнерства; впливають як на становлення та структуризацію відносин між суб’єктами трудової галузі, так і в цілому на розвиток інститутів громадянського суспільства.

Ще одним моментом трансформаційних процесів в Україні, як і в інших постсоціалістичних країнах, є посилення ролі окремого соціального суб’єкта. У перехідний період “формується основа співіснування в майбутньому еволюційному періоду визначної кількості самодостатніх індивідів. В цей історичний час політична система набуває риси плюралістичності, остаточно знецінюється категорія суб’єкта “Ми” і впевнено набирає суспільної ваги категорія “Я”, що є необхідною передумовою початку еволюційного періоду універсального епохального змісту”. На нашу думку, подібна теза є досить категоричною, особливо стосовно галузі соціально-трудових відносин, де інститут репрезентації інтересів не може бути відкинутий абсолютно. В свою чергу, групи інтересів сфери праці в сучасному світі є одними з найвпливовіших і найважливіших ланок громадянського суспільства в цілому. Проте певний сенс у наведеній цитаті є. І коли ще на початку минулого століття йшлося про “перехід від індивідуальних до групово-кооперативних цінностей” у всіх країнах, де відбувалися зміни у сфері найманої праці, то зараз маятник безумовно хитнувся в бік окремої людини як самостійного суб’єкта соціально-трудової сфери, “індивіди керують структурами, так чи інакше тлумачать культурні цінності і завдяки цьому можуть вносити зміни в макрополітичні складові”.

Наявність у суспільстві загрози соціальних конфліктів веде до кризи політичної системи і загрози її стабільності.

В сучасній політології існують різноманітні концепції досягнення стабільності у суспільстві. При всьому різноманітті уявлень про джерела дестабілізації, основні шляхи досягнення стабільності в більшості концепцій пов‘язуються з двома чинниками: 1) наявністю підтримки існуючого режиму з боку населення, сукупністю оцінок внутрішніх суспільних інститутів і методів прийняття рішень та 2) ефективністю діяльності державних і політичних інститутів.

У цьому контексті дієвим механізмом для вирішення конфліктів та протиріч є система соціального партнерства, яка поєднує в собі питання економічного устрою та соціальної структури, зокрема в галузі соціально-трудових відносин.

Соціальне партнерство – одна із форм вияву соціальної взаємодії, що є альтернативою дестабілізаційним процесам в демократичному суспільстві. Стосовно можливого розвитку та впровадження цієї доктрини в нашій державі відбуваються численні наради, конференції, ідея стає гаслом політичних партій. Створено Національну раду соціального партнерства при Президенті. Однак разом з тим вочевидь бракує найголовнішого: консенсусного бачення у суспільстві способів забезпечення соціального миру, розуміння ролі та завдань держави щодо зняття гостроти у соціально-трудових відносинах за нових для сучасної України реалій, проголошених парадигм демократичного розвитку та становлення ринкової економіки.

Пошук шляхів гармонізації суспільних відносин проходить насамперед у виробничій сфері. Тому найбільш опрацьованими є питання, що стосуються партнерських стосунків у соціально-трудовій сфері. Формування нових трудових відносин у суспільстві обумовило появу нових чинників соціального ризику, викликало потребу у соціальному захисті робітників та необхідність нових концептуальних підходів до системи соціального забезпечення. Зміна економічних відносин вимагала розробки правових основ, які б сприяли врегулюванню трудових відносин та соціально-економічних інтересів найманих робітників та власників.

Виникла гостра потреба нового законодавчого регулювання найважливіших напрямів соціально-трудових відносин: зайнятості, оплати та охорони праці, робочого часу, трудових спорів. Перестала відповідати потребам ефективного управління практика договірного регулювання трудових відносин.

Поштовху до реформування відносин між власниками і найманими робітниками в Україні сприяв активний законотворчий процес, що розпочався вже в перший рік незалежності. У роботі над створенням трудового законодавства та при розробці правових основ соціального партнерства Україна орієнтувалася на загальновизнані міжнародно-правові норми, передбачені конвенціями МОП, та на досвід країн з розвиненою ринковою економікою. Але треба пам’ятати, що навіть найкращий закордонний досвід не можна механічно переносити в Україну через відмінності в умовах країн, розбіжності у психології, традиціях та моральних цінностях робітників.

Таким чином, беручи до уваги діюче законодавство у сфері соціально-трудових відносин, необхідно особливу увагу звернути на формування механізму реалізації прав та гарантій, зафіксованих у законодавчих та нормативно-правових актах; адекватність законодавчих прав та гарантій умовам їх реалізації; підвищення ефективності діяльності структур виконавчої та судової влади у забезпеченні реалізації трудових прав.

Тим не менше, нові правові норми, правила поведінки та взаємодії робітників, роботодавців та профспілок на підприємствах з різними формами власності, з відмінним типом організації лише освоюються, а багато питань, пов'язаних з цією сферою взаємовідносин, законодавчо не відрегульовано. На рівні масової свідомості робітників та роботодавців, профспілок та об'єднань підприємців, міністерств та відомств ідея соціального партнерства ще не вкорінилася і сприймається лише як чергова декларація.

Вирішальним моментом розвитку соцiально-трудових відносин є формування представницьких структур - професійних спілок та об'єднань роботодавців, які хоч традиційно і стають виразниками економічної сфери, в умовах перехідного періоду значною мірою виступають у сфері політичній. Більше того, профспілки та об’єднання підприємців відносяться до категорії інституалізованих груп інтересів, які, за визначенням політичної науки, “володіють необхідними ресурсами для організаційного оформлення ...з достатніми людськими та фінансовими ресурсами, глибоким знанням тих сфер державної політики, які у той чи інший спосіб зачіпають їхні інтереси; мають конкретні цілі, досягнення яких відбувається шляхом переговорного процесу з владними інституціями у плані прийняття політичних рішень та формування законодавчої бази”. Професійні спілки - закономірний та необхідний інститут цивілізованого суспільства. Вони існували і будуть існувати до тих пір, поки існує система найманої праці, що породжує об’єктивний конфлікт інтересів власника засобів виробництва та власника робочої сили – найманого працівника. Як суб’єкт соціального партнерства профспілки мають стати важливою ланкою промислової демократії як на рівні конкретного підприємства, так і в національному масштабі.

Профспілки є складною, багатогранною організацією, яка служить багатьом цілям. Домінуючим тлумаченням сутності профспілок є інтерпретація їх як організацій, головна мета яких полягає у підвищенні заробітної плати своїх членів. Проте серед дослідників також поширена думка, що: 1) профспілки сприяють досягненню й інших важливих цілей; 2) функції, які здійснюються профспілками, систематично змінюються відповідно до характеру поставленого завдання. За класифікацією О.І.Уільямсона, профспілки поділяються на три типи, організовані за класовою, цеховою та галузевою ознаками. І лише профспілки, організовані за класовою ознакою, можуть існувати в умовах глибоких політичних змін, що передбачають перехід від капіталізму до соціалізму. Іншими словами, “подрібнення” профспілок, конкретизація їхніх інтересів здатна вивести профспілки у ранг справді представницьких організацій, що дозволить їм сприяти зростанню економічної ефективності.

Представництво профспілок може проявлятись у наданні інформації про потреби робітників. В активних діях стосовно пропозицій керівництва по заробітній платі та пільгах, профспілки наймають юристів, адвокатів, інших спеціалістів у разі неможливості самостійного вирішення посталих питань.

Також на економічну ефективність впливає управлінська функція профспілок. На відміну від представницької функції, участь профспілок в управлінні підприємством може бути різною і мати кілька моделей, залежних від політичної системи країни, її соціально-економічного розвитку і, навіть, від її культурного поля.

Натомість для профспілок мають бути створені та законодавчо оформлені права щодо здійснення своїх завдань: “Передача профспілці функції контролю за розглядом усіх суперечностей, що виникають по колективній трудовій угоді, безпосередньо узгоджується з її природною сутністю… Дозвіл індивіду подавати заяву в арбітраж кожен раз, коли він не задоволений рішенням, що прийнято компанією та профспілкою… підриває той тип повсякденної співпраці між компанією та профспілкою, який зазвичай є ознакою здорових трудових відносин”. Як бачимо, з боку держави та суспільства на профспілки покладається відповідальність за стабільність не лише на окремому підприємстві. Суть управлінської функції профспілок, за умови її розвиненості і дієвості, є ядром трудових відносин, які, в свою чергу, значною мірою впливають на ступінь стабільності у державі.

Важливою для профспілок є захисна функція, яка в усьому світі охоплює три основні напрями: оплата праці, умови праці, стабільна зайнятість. Ці питання є основними на колективних переговорах і у змісті угод та колективних договорів. До цього необхідно додати контроль профспілок за виконанням роботодавцем діючого законодавства про колективні договори та угоди, застосування санкцій до адміністрації за ухилення від участі в колективних переговорах, за ненадання необхідної соціально-економічної інформації, за порушення та невиконання заходів колективного договору.

Проблеми, пов’язані з захистом профспілками інтересів робітників у сфері праці, є сьогодні найгострішими соціально-економічними проблемами. Це пояснюється тим, що процес становлення ринкових відносин супроводжується серйозними трудовими та соціальними конфліктами на грунті довготривалих масових затримок по виплаті заробітної плати, закриття підприємств, погіршення умов праці, систематичного падіння рівня життя.

Позиція профспілок у цьому питанні полягає в тому, що заробітна плата робітника - ціна його робочої сили – має відповідати прожитковому мінімуму. Цьому мінімуму споживання повинні відповідати мінімальна заробітна плата, мінімальний розмір пенсій, допомога по догляду за дитиною, стипендія у вузах.

Оскільки набір товарів та послуг, за яким визначається прожитковий мінімум, є відносно стабільним, в основному на його розмір впливає зміна роздрібних цін. Тому питання індексації заробітної плати, перегляду тарифів є життєво важливими для працівників і актуальними для профспілок.

Для підвищення ефективності діяльності профспілок та досягнення поставлених перед ними цілей у формуванні, представленні та забезпеченні прав та інтересів у трудовій діяльності, коло напрямів та адресатів має бути звужено. Концентрація зусиль на головних напрямах регулювання соціально-трудових відносин (забезпечення справедливої та своєчасної оплати праці, підвищення гарантій зайнятості, збереження здоров’я та працездатності на виробництві, формування умов для отримання справедливої частки власності в процесі приватизації тощо) дозволить ефективно захищати інтереси осіб найманої праці, а в результаті - підвищити результативність профспілкової діяльності.

Профспілки виступають важливим суб’єктом політичних процесів. Суспільно-політичні наслідки їхньої діяльності визначаються саме тим, що вони є політичним інститутом, який представляє інтереси тієї частини соціального капіталу, від якої напряму залежить наявність чи відсутність у суспільстві конфронтації. Тому профспілкам важливо вести роботу і на політичній арені, різними засобами впливаючи на парламент та органи державної влади з тим, щоб були прийняті та виконувалися закони, які максимально закріплюють юридичні можливості захисту інтересів робітників.

В умовах, коли лише по крихтах збирається досвід участі профспілок у виборчому процесі, доцільно використати аналогічний досвід зарубіжних профспілок, який хоч і є досить різноманітним, проте має загальні елементи. У більшості країн Західної Європи профспілки не утворюють свою партію, а підтримують контакти з соціал-демократичними та соціалістичними партіями, і в результаті перемоги останніх на виборах вдається закріпити в законодавстві багато важливих соціальних надбань.

Входження України у світове співтовариство, конвергенція у законодавчій сфері, зокрема в галузі соціально-економічного розвитку, не лише надає простір для запозичення закордонного досвіду, але й встановлює певні рамки. Наприклад просування на український ринок транснаціональних компаній є серйозним випробуванням для профспілок, адже основним документом, що регулює трудові відносини на ТНК, є індивідуальні трудові контракти. У такому документі закладено особливі умови трудової угоди, за допомогою яких можна усунути дію навіть колективного договору. Європейські профспілки намагаються встановити рівноправні відносини з ТНК, починаючи з 1970-х рр. Найбільш розвинуті форми соціального діалогу по лінії менеджмент - трудящі створені у Європейському Союзі. Підприємницькі організації підписали з Європейською конфедерацією профспілок угоду, якою підкреслювалася необхідність створення європейських рад підприємств як органів участі і контролю трудящих на ТНК.

Проте, незважаючи на існуючий Указ щодо гармонізації українського законодавства з європейським, вітчизняні профспілки досі залишаються у певній ізоляції. Європейська конфедерація профспілок переважно зайнята трансформацією профспілкового руху в країнах, щойно прийнятих до ЄС. Крім того, ЄКП, європейські галузеві федерації не можуть представляти українські профспілки в переговорах з європейськими підприємцями, адже українські підприємці не представлені в європейських підприємницьких структурах. До того ж, українські профспілки сьогодні неспроможні виконувати фінансові зобов’язання, пов’язані з членством в європейських профспілкових структурах.

Безперечно, така “відірваність” працівників ТНК в Україні від захисту профспілок зокрема, та дії європейського законодавства в цілому, не може сприяти формуванню політики соціального діалогу та партнерства. Адже йдеться про одну з рівноправних сторін системи трипартизму, що проголошена в Україні.

Однак, було б перебільшенням сказати, що профспілки як інститут представництва інтересів найманих працівників повністю виконують свою функцію. За результатами Соціологічної служби Українського центру економічних та політичних досліджень ім.О.Розумкова, значною мірою не довіряють профспілкам 19,9%, а повністю – 22,2%. Треба взяти до уваги, що значну кількість членів профспілок складають люди з патерналістськими уявленнями щодо ролі профспілок і держави. Обов’язок “переключення” свідомості працівника на ринкові установки, коли від нього вимагається активна позиція й усвідомлення своїх прав та зобов’язань, лежить насамперед на профспілці. Виховуючи свідомого працівника, вони тим самим забезпечують собі підтримку як на рівні підприємства, так і на рівні загальнонаціональному. На сьогодні цей процес не відбувається.

До того ж така ситуація накладається на загальносвітову тенденцію падіння впливу профспілок. Цьому існують наступні причини. По-перше, відбувається структурна перебудова світової економіки, знижується частка зайнятих у тих галузях, де профспілки традиційно були впливовими - у видобувній та переробній промисловості, - та зростає кількість осіб з більш індивідуалізованим характером праці. Глобальна тенденція є такою, що ближчим часом у промисловості буде зайнято лише 13% населення, а в інформаційно-інтелектуальних сферах - 50%. На початку ХХ ст. ці показники дорівнювали відповідно 37 та 5%. По-друге, в умовах інформаційного буму все більшу роль у житті людей відіграють невиробничі фактори, пов'язані з їх дозвіллям та суспільною діяльністю. По-третє, йде процес розмивання чітких кордонів між найманими робітниками та керівниками підприємств (менеджерами), які уособлюють власника; з’являються проміжні прошарки працівників, наприклад, робітники-акціонери тощо.

Як свідчить досвід останніх років, головні соціальні партнери в Україні не розуміють принципів соціального партнерства в їх первісному вигляді, тобто у такому, в якому вони застосовуються у розвинутих країнах світу, де участь робітників (разом з профспілками) у справах підприємств доповнює і збагачує головний інститут партнерства - колективні переговори та консультації між партнерами на різних рівнях. “В більшості випадків менеджери-власники не володіють необхідними сучасними управлінськими знаннями та досвідом, тому їх діяльність значною мірою скерована не на розвиток виробництва, а на збереження контролю над ним і отримання різного роду державних пільг та субсидій”. Недоліком становлення системи соціального партнерства в Україні є відсутність структурованих організацій роботодавців приватного сектора, бізнесу, котрі були б партнерами у соціально-трудових відносинах. Існує законодавча невизначеність їхньої ролі, повноважень та відповідальності перед тими, від чийого імені вони ведуть переговори, й соціальними партнерами.

Мета соціального партнерства - узгодження інтересів найманих робітників та роботодавців у всіх сферах, де ці інтереси перетинаються. Концепції соціального партнерства можуть бути як індивідуалістські, так і колективні, існуючи паралельно одна одній. Індивідуальні відносини між працівником та власником (найм, умови праці, звільнення) регулюються індивідуальним трудовим контрактом. Цей інститут досить детально представлений у чинному законодавстві, зокрема Кодексі законів про працю України.

Проте і у випадку укладання тарифних угод та колективних договорів останні поки що не відіграють властивої їм ролі у стабілізації соціально-трудових відносин. Скоріше навпаки, можуть викликати роздратування, оскільки заробітна плата протягом кількох місяців взагалі не виплачується, зобов’язання роботодавців стосовно умов праці не дотримуються. Угоди, що виконуються однією із сторін, по суті перетворюються у дестабілізуючий чинник.

Фактично незахищеними є працівники комерційних структур. Власники приватизованих підприємств (велика кількість акціонерів), не маючи своїх представницьких структур на національному рівні, не охоплюються угодою такого рівня і юридично не зобов’язані виконувати її норми, якщо, звичайно, вони не взяли на себе таке зобов’язання в іншому документі (наприклад, у колективному договорі). Відсутність колективних договорів на підприємствах будь-якої форми власності позбавляє найманих працівників можливостей юридичного захисту їхніх прав та інтересів. Багатоукладність економіки в сучасній Україні та завдання стабілізації соціально-трудових відносин вимагають застосування й інших форм участі найманих робітників у представництві власних інтересів та у прийнятті управлінських рішень на виробничому рівні. Це може бути відновлення таких форм участі робітників в управлінні підприємствами, як ради трудових колективів, виробничі ради, групи якості тощо. Але при цьому слід зважати на те, що розробка подібних форм на державних, акціонерних та приватних підприємствах не може розглядатися поза вирішенням проблеми приватизації. Законопроект “Про наглядові ради” передбачає створення на акціонерних підприємствах органу, функцією якого має бути контроль за діяльністю правління. На паритетних засадах до складу спостережувальної ради мають входити представники акціонерів та найманих робітників.

Сподівання на те, що закони ринкової економіки все розставлять по своїх місцях, призвели до складної ситуації в країні. На жаль, введення у соціальну політику гасел “соціального партнерства” та “трипартизму” суттєво на неї не впливають, а багатогранний процес виробничої демократії зведено до співробітництва та консультацій між профспілками, роботодавцями та урядом на загальнодержавному та галузевому рівнях. Найважливіша ланка соціального партнерства на рівні підприємств та акціонерних товариств залишилася “під опікою” старих профспілок та нових роботодавців. В цілому, на нашу думку, соціальне партнерство в його справжньому розумінні невід’ємне від інституту участі найманих робітників в управлінні підприємствами та акціонерними товариствами.

На практиці на багатьох приватизованих підприємствах члени трудових колективів, отримавши невелику частку акціонерної власності, беруть лише символічну участь в управлінні. Недосконалість процедур участі трудящих в управлінні, невпевненість у майбутньому, зниження рівня життя, зростання соціального ризику для громадян обертається колективними трудовими конфліктами, акціями колективних дій, що в кінцевому підсумку руйнує економіку і не веде до соціального миру в суспільстві.

Зараз до гальмування впровадження системи соціального партнерства призводить низький рівень розвитку громадянського суспільства та політичної культури населення. В Україні, яка знаходиться на шляху трансформації від тоталітарного до демократичного стану, відсутні традиції визнання і запровадження політичних та економічних свобод. А представництво та узгодження інтересів замінюється намаганням обопільного ошукування. Звичайно, в гіршому стані знаходяться наймані робітники. Їх фактичне безправ’я пов’язане, по-перше, з незнанням власних прав, а, по-друге, зі страхом втратити місце роботи в разі вимог дотримання адміністрацією цих прав. Ситуація ускладнюється на невеликих підприємствах, де відсутні будь-які органи трудового колективу.

Іншою особливістю розвитку економіки України у період переходу до ринкових відносин є велика частка (до 1/3) зайнятих у неформальному секторі економіки, тобто так званої нерегламентованої зайнятості в офіційно незареєстрованих видах трудової діяльності, не пов’язаних із кримінальною діяльністю. Як правило, на таких підприємствах не лише не відбувається підписання колективних договорів, але відсутні й індивідуальні контракти. Ця ситуація принципово відмінна від умов, які діють в зарубіжних фірмах, де підписання індивідуального контракту обумовлено таємницею щодо заробітку окремого робітника. На українських підприємствах таємниця розповсюджується не стільки на заробіток працівників, скільки на фінансовий стан усього підприємства.

Ринкові відносини, новітні технології вимагають висококваліфікованої та професійно грамотної робочої сили. Виробництву необхідний робітник, який має добру професійну підготовку, володіє кількома професіями, а самому робітнику це дозволяє швидко реагувати на зміну попиту та пропозицій на робочу силу, її ціну. Якість робочої сили в наші дні все більшою мірою визначається не лише організацією її підготовки, але й перепідготовки, роль якої сьогодні надзвичайно велика. Наприклад, в одній із доповідей, представлених конгресу США наприкінці 80-х рр., зазначалося, що відсутність стратегії перепідготовки кадрів є “головним бар‘єром на шляху економічного оновлення Америки”. На сьогоднішній день в Україні 41,4 тис. осіб проходять професійне навчання, 32,7 тис.осіб беруть участь у громадських роботах. Проте система перепідготовки кадрів повинна діяти не лише на державному рівні, але й на рівня окремого підприємства. Це створювало б можливість вирішувати проблему безробіття на місці, перекваліфіковуючи власних робітників.

Соціальне партнерство не знімає потенційну гостроту протиріч та проблему конфліктів, а сам процес співробітництва соціальних партнерів носить нестабільний характер. Періоди так званого класового миру можуть змінюватися жорстокою боротьбою між робітниками та підприємцями у вигляді страйків та локаутів, оскільки протиріччя між працею та капіталом закладено у природі їх відносин. Мета соціального партнерства - врегулювати конфлікт до того моменту, коли він вирветься назовні; досягти згоди мирним шляхом.

Держава, хоча вона і не є справжнім суб'єктом соціального партнерства, виступає важливою стороною у системі тристороннього представництва. Вона і весь її апарат - згори донизу - повинні діяти в інтересах суспільства. Держава як посередник у відносинах різноманітних соціальних груп представляє суспільство в цілому, захищає законні права особи і домагається досягнення згоди всіх учасників соціального партнерства. Певні пропорції державного регулювання зберігаються у всіх старих демократіях, допомагаючи підтримувати оптимальний рівень господарювання. Не тільки надлишок державної опіки, але й її повна відсутність незмінно призводить до кризових явищ. Сталі лише ті господарські системи, які вчасно знаходять необхідну міру державного втручання. Важливо тільки, щоб державне регулювання відповідало сучасному стану суспільства, його менталітету, спрямовувалось на формування середнього класу, який є основою соціального партнерства і гарантом стабільності державного розвитку.

Якщо в економічній сфері для держави пріоритетними є питання створення ринкової економіки, то в соціальній сфері такого ж значення набуває процес формування середнього класу як основної складової реформованого суспільства.

Саме чисельний середній клас має стати запорукою зростання добробуту населення. Це потребує формування нових відносин і розуміння того, що без працівника ні роботодавець, ні уряд не можуть обійтися. Тобто це - не знаряддя, а людина, якій треба дати гідні умові роботи, оплати праці, навчання, виховання дітей тощо. Необхідно культивувати у свідомості вітчизняного підприємця думку, що інвестувати в людину вигідно; а це означає виділення коштів на дитячі садки, навчання, професійну підготовку. Тим самим формується підгрунтя, на якому будуватиметься соціальна рівновага у суспільстві. Неможливо бути багатим у бідній країні, треба підняти якомога вище рівень життя пересічного працівника.

“Криза середнього класу”, здатна призвести до певного соціального дисбалансу, сприймається західним суспільством як загроза стабільності. За словами нобелівського лауреата, економіста М.Алле, середній клас “через сприяння більш рівному розподілу прибутків, створює соціальний та політичний клімат, необхідний для функціонування економіки ринків”. У новій системі регулювання трудових відносин за державою залишається забезпечення працівникам мінімуму гарантій. Відповідні державні органи повинні визначити мінімальний розмір заробітної плати, мінімально припустимий строк відпустки, максимально припустимий обсяг робочого часу. Інші трудові проблеми мають вирішуватися на договірній основі шляхом розробки та укладання цілої системи угод (генеральної, галузевої, спеціальної, колективним договором) між роботодавцем та представниками робітників, якими є в першу чергу профспілки.

Таким чином, місце держави в соціальному партнерстві визначається її загальноекономічними функціями та регулюючою роллю. Без активного сприяння з боку держави становлення і розвиток соціального партнерства в Україні буде йти дуже повільно, розтягнеться на десятиліття. І тоді навряд чи вдасться уникнути конфронтаційних відносин у суспільстві, що, у свою чергу, може дорого коштувати становленню української державності.

Механізм соціального партнерства, що складається в Україні і діє на загальнонаціональному рівні, формально має вигляд трипартизму. Як записано в Законі України “Про організації роботодавців”, “соціальне партнерство – система колективних відносин між найманими працівниками, роботодавцями, виконавчою владою, які виступають сторонами соціального партнерства у ході реалізації їх соціально-економічних прав та інтересів”. Саме держава в рамках трипартизму повинна запропонувати розумний компроміс в інтересах розвитку країни та всіх її громадян. Мова йде не лише про погашення заборгованості по заробітній платі, пенсіях, але й про більш довгочасні зміни, які б не дозволили відтворення подібної ситуації, сприяли умовам для встановлення ціни робочої сили на нормальному рівні. Адже сьогодні її ціна склалася не в результаті дії об’єктивних законів ринку праці, а як наслідок політики, що спрямована на обмеження заробітної плати. Таким чином соціальне партнерство перетворюється на диктат роботодавця на ринку праці.

Система трипартизму дозволяє збалансувати взаємні вимоги робітників та роботодавців і з інших проблем. Головне, щоб держава потурбувалася про справедливі правила гри і зрозуміла, наскільки небезпечним може бути дисбаланс сил у сфері праці. Проте слід мати на увазі, що там, де демократичні інституції ще не оформилися, цей процес може перетворитися на самоціль. Противагою тут може бути лише подальша демократизація політики та економіки. Водночас сучасний світовий досвід свідчить про все більшу перевагу застосування принципу біпартизму, втручання ж державних органів кваліфікується як стримування приватної ініціативи (Німеччина) чи сприяння корумпованості чиновництва (Південна Корея).

Проте сьогодні умови для соціальної справедливості, захисту та соціального партнерства мають забезпечуватися насамперед державою, яка впливає на економіку, займається перерозподілом створеного багатства за допомогою податків, використовуючи правове регулювання відносин тощо. Саме державне регулювання ринкової економіки перетворює її на соціально скеровану. Держава своїми зусиллями орієнтує ринкову економіку на інтереси громадян і надає їй статусу соціальної.

Суть теорії соціальної держави полягає в тому, що держава стає надкласовою, представляє інтереси всіх прошарків населення, забезпечує добробут усіх. Тому сучасна правова соціальна держава є абсолютно новим етапом розвитку державності. Правова держава епохи laissez-faire була заснована на ідеології індивідуалізму, невтручання в економіку, її єдиною функцією була охорона правопорядку. Поступова соціалізація держави привела до того, що утвердилась нова концепція, згідно з якою програмною метою соціальної держави стало забезпечення гідних умов життя та добробуту усіх громадян. Держава має створювати усі можливості для саморозвитку особистості, виключаючи при цьому чинники, які б сприяли утриманським орієнтаціям. Не лише держава повинна відповідати перед громадянином за його рівень життя, але й громадянин на основі гарантованої свободи та відносин власності зобов’язаний відповідати за своє матеріальне забезпечення.

Отже, взаємозв”язок політичних, економічних та соціальних реформ повинен бути саме взаємопов”язаним ланцюгом логічних дій, що підпорядкований певній меті. Наприклад, декларація ліберальних цінностей в економіці на початку реформ не може співіснувати з широким комплексом програм в соціальній сфері. І тим більше є абсолютно недопустимою є підміна політичних реформ політичними гаслами. “Помаранчева реіолюція” пробудила до життя не лише національну свідомість громадян України, але й певну ілюзію, щодо революційних кроків в економіці, завдяки яким можливе вирішення всіх проблем українського суспільства. Проте, не можна порушувати економічні закони, зберігаючи при цьому стабільність політичної системи. Порушення будь-якого закону буде мати свої наслідки. У випадку нашої країни на середину 2005 року погіршився стан з базовим експортом та знизилась кон”юктура на світових ринках – причина в непослідовних, неузгоджених діях уряду щодо реприватизації, цінової політики та податкового кодексу.

Досвід інших країн Центрально-Східної Європи свідчить, що економіка розвивається активінше, якщо вона йде шляхом конкурентного ринку, а соціальні витрати знаходяться від суворим контролем. В цьому випадку і політична складова реформ набуде необхідного змісту та базису, врешті-решт отримає право на існування.

Що стосується системи соціального партнерства, яка є дієвим механізмом забезпечення право найманих працівників, то будувати її можливо лише на засадах трансформації всіх сфер життя, адже трудові відносини включають в себе як економічний розвиток (країни, галузі, підприємства), так і збереження соціального капіталу – “всеохоплюючого комплексу соціальної взаємодії людей, що зайняті у всіх сферах суспільства”.

Основні кроки щодо розвитку соціального партнерства передбачають організаційні заходи, спрямовані на завершення формування структури органів соціального партнерства на галузевому та регіональному рівнях, удосконалення системи підготовки та підвищення кваліфікації фахівців з питань соціально-трудових відносин; підвищення ролі держави як гаранта соціального партнерства шляхом створення сприятливих умов для його розвитку, удосконалення нормативно-правової бази, посилення державного нагляду і контролю за додержанням соціально-економічних прав найманих працівників.

В цілому, система соціального партнерства охоплює весь спектр модернізаційних перетворень та передбачає взаємодію політичної і економічної систем та сфери виробничих відносин. Перспективи розвитку соціального партнерства в Україні в більш широкому застосуванні як можливості діалогу між політичною та економічною системою залежать від “швидкості структурування політичної системи, характеру побудови соціально-економічної системи та ступеня визрівання основ громадянського суспільства. Саме ці чинники матимуть вирішальний вплив на систему соціального партнерства та її суб’єктів”. У свою чергу соціальна держава, громадянське суспільство не можуть існувати без налагодженої системи трудових відносин, яка хоч і не може бути досконалою через різні цілі її суб’єктів, проте мусить забезпечити такий рівень відносин між працею та капіталом, який би максимально відповідав інтересам як підприємців, так і робітників; був гармонійною складовою суспільної системи. Політика соціального партнерства здатна виконати ці умови, зберігаючи рівновагу між політикою жорсткого державного регулювання економіки та почасти “дикими” законами вільного ринку, що є одним із найважливіших чинників політичної стабільності у суспільстві.

Але практика країн з усталеною системою соціального партнерства свідчить, що без низового рівня спіробітництва на самих підприєствах реальне існування механізму соціального партнерства неможливе. Тому колективні угоди між працівниками та роботодавцем на підприємствах повинні бути обов”язковими. Також існування справді незалежних профспілок допоможе вирішенню локальних питань на конкретному підприємстві, наприклад, виведення зарплатні працівників з тіні, що напряму пов”язано як з економікою держави, так і з її соціальною сферою.

Відсутність представницької демократії не спонукає політичну систему до соціального діалогу з системою виробничих відносин, вони діють відокремлено, кожна сама по собі. Тому в Україні ще не має умов для ефективного соціального партнерства в його широкому розумінні як процесу взаємодії політичної, економічної системи і системи виробничих відносин. Лише дотримання справжніх демократичних принципів в поєднанні з законами ринкової економіки дозволять створити дієві механізми соціального партнерства, як в галузі виробничих відносин, так і на більш загальному просторі при побудові громадянського суспільства.

< Назад   Вперед >

Содержание
 
© uchebnik-online.com