Перечень учебников

Учебники онлайн

Зародження й утвердження сучасної політичної думки й політичної науки в Україні

Трагічна смерть М. Хвильового на початку 30х років XX ст. мовби поставила крапку в розвитку незалежної суспільнополітичної думки підрадянської України. Відновилась вона через кілька десятиліть, під час хрущовської відлиги. Представники її увійшли в історію як «дисиденти», або «шістдесятники».
Дисиденти (лат. dissidens, dissidentis — незгідний, від dissidere — не погоджуватися, розходитися) — інакомислячі особи, які виступають проти існуючого державного (політичного) ладу певної країни, протистоять офіційній ідеології та політиці.
Термін увійшов у сучасну суспільнополітичну і правову лексику з історії релігії. У середні віки цим словом у Західній Європі називали віровідступників, єретиків або тих, хто не дотримувався учення церкви. З 60-хроків XX ст. дисидентами стали називати осіб, які в атмосфері тоталітарних режимів відкрито протиставляли свої переконання панівній ідеології.
У післясталінський період дисиденти першими порушили українську проблему, заявили про невирішеність національного питання в СРСР, зокрема в Україні, вступили в нерівну боротьбу за право українського народу на незалежне існування на своїй землі. Серед шістдесятників були письменники, журналісти, історики, психологи, юристи: С. Вірун, М. Горинь, І. Дзюба, І. Драч, І. Кандиба, С. Караванський, Л. Костенко, Л. Лук'яненко, В. Мороз, Є. Сверстюк, В. Стус, В. Чорновіл.
Однією з основних форм організованого протесту в 60—80ті роки було створення і діяльність різноманітних політичних організацій і невеликих груп. Серед них — «Українська робітничоселянська спілка», у проекті якої, написаному її фундатором Левком Лук'яненком, було висловлено упевненість у тому, що «для покращення матеріального і політичного становища громадян республіки України необхідно вийти зі складу СРСР на підставі ст. 17 Конституції СРСР і утвердити незалежну державу». В Одесі виникла «Демократична спілка соціалістів». У Західній Україні діяли невеликі нелегальні, переважно культурологічні, групи — «Об'єднана партія визволення України», «Український національний комітет», «Український національний фронт», — які виступали за українську самобутню культуру, чистоту мови, вивчення історичного минулого українського народу.
На початку 70-хроків, коли СРСР ратифікував у 1973 р. міжнародні пакти прав людини, а в 1975 р. підписав Заключний акт в Гельсінкі, в Україні, як і в інших республіках СРСР, починає розвиватися правозахисний рух. 9 листопада 1976 р. утворилася Українська група сприяння виконанню гельсінських домовленостей (засновники М. Руденко, О. Мешко, О. Тихий). У Декларації, проголошеній групою, ставились такі завдання: ознайомлення зі змістом Загальної Декларації прав людини, схваленої ООН у 1948 p.; активне сприяння виконанню гуманітарних статей Заключного акту; надання Україні права бути представленою на всіх міжнародних форумах як суверенній державі; акредитація в Україні представників зарубіжної преси та ін.
Специфічною формою інакомислення в цей період стає так званий самвидав, основним завданням якого було поширення різноманітних матеріалів — від рукописних журналів до релігійнодуховних псалмів, сторінок Євангелія, творів Д. Донцова, тогочасних заборонених віршів і публіцистики. Рух 60—70-хроків поповнювався також релігійними дисидентами — віруючими заборонених конфесій і протестантських громад, представниками єврейських кіл, що прагнули вільного виїзду за кордон, кримських татар, що домагалися повернення на свої землі, та ін.
Поширеною формою протесту були на той час відкриті публічні заяви і звернення — акції протесту на захист заарештованих товаришів, вимоги виконання державних законів і Конституції, наукові конференції на захист української мови, листи і звернення до керівних органів влади.
Дисидентські твори зробили суттєвий внесок у загальний розвиток української суспільнополітичної думки. «За умов накинутої одностайності, — пише І. Лисяк-Рудницький, — неортодоксальні ідеї діють як каталізатори сил оновлення. Заяви дисидентів можуть правити за показник бродіння в глибинах українського суспільства. Вони також указують напрям імовірного розвитку України в разі послаблення репресій». Важливим аспектом мислення дисидентів, які становили рух протесту в Україні 60—70-х років, було його правове забарвлення. Всі твори, діяння, звернення шістдесятників об'єднані ідеєю влади закону, тому їх нерідко називають «правозахисниками». У своїй творчій і практичній діяльності вони протистояли конформізму, беззаконню, сваволі, порушенню прав і свобод людини, а також обстоювали принципи відкритого суспільства, демократії, гласності, ненасильницькі форми захисту прав людини та ідеали правової держави і громадянського суспільства, самоцінності особистості.
Українська політична думка, репрезентована рухом 60-х років, мала, звичайно, й слабкі сторони. Вона була переважно «письменницькою», емоційною, їй нерідко бракувало філософської виваженості.
З проголошенням державної незалежності України дисидентський рух втратив своє первісне ідеологічне значення. Було скасовано відповідні статті Кримінального кодексу, а засуджені за інакомислення особи були реабілітовані й поновлені в громадянських правах.
У роки радянського політичного режиму, панування марксистськоленінської ідеології політична думка в Україні фактично не просунулась уперед порівняно з ідеями та думками, висловленими її найвидатнішими представниками в дореволюційні часи та в еміграції. Це пов'язано, насамперед, з тим, що в СРСР політичну науку переважно репрезентувало таке вузькокласове і догматичне вчення, як «науковий комунізм». Критичноаналітична його функція була притлумлена виправдальнозахисною, а методологічноконцептуальні засади здеформовані ідеологічною парадигмою поділу людства на «своїх» і «чужих». Тому, здобувши незалежність, Україна вимушена була починати фактично з азів політичної науки, без якої неможливий демократичний розвиток жодної держави.
У 90ті роки XX ст. в Україні розпочався справжній політологічний ренесанс. Поступово були реформовані старі й створені нові кафедри політології у вузах, виникли відповідні відділи в академічних інститутах, наукові уста' нови. Звичайно, все це з'явилося не на порожньому місці. Безцінним для політологічного відродження України став досвід світової політичної науки, насамперед закордонних установ, де постійно вивчають українську політичну думку, розвивають політичну науку та аналізують сучасні політичні проблеми й перспективи розвитку нашої держави.
Український соціологічний інститут у Відні (УСІ).
Перший науковий український заклад в еміграції. Заснований наприкінці 1919 p. M. Грушевським, став основним місцем його наукової діяльності впродовж перебування за кордоном. Тут він видрукував чимало наукових праць, у тому числі політологічного характеру, вів лекційну, пропагандистську та наукову роботу. Проіснувавши до 1922 p., інститут підготував і видав друком монографію М. Грушевського «Початки громадянства (генетична соціологія)», у якій обґрунтував свої погляди на державу і націю, а також «З починів українського соціалістичного руху. Михайло Драгоманов і Женевський соціалістичний гурток» — збірник матеріалів про піонерів української політичної думки М. Зібера, М. Драгоманова, С. Подолинського. Видавав також монографії співробітників інституту.
Український вільний університет (УВУ). Науковопедагогічний та видавничий український заклад, заснований у січні 1921 p. y Відні. З жовтня 1921 до 1945 року функціонував у Празі, а з 1945 р. — у Мюнхені. З 1921 до 1945 року тут було захищено 132 дисертації, зокрема 95 — з політичних та юридичних наук, видано 5 збірників і 27 окремих томів наукових праць.
Український науковий інститут у Берліні (УНІБ). Функціонував як філіал Берлінського університету ФрідріхаВільгельма з листопада 1926 р. Дослідження в галузі політології і політичної історії України розгорталися на кафедрах української державності й української історії, які очолювали В. Липинський і Д. Дорошенко.
СхідноЄвропейський дослідний інститут ім. В. Липинського. Діє з 1963 p. y Філадельфії (США). Тут зберігають, опрацьовують та публікують архівні матеріали і творчий доробок В. Липинського, інші документи, пов'язані з новітньою історією України.
У 90ті роки XX ст. заявили про себе і вітчизняні політологічні центри, новостворені ті, що розгорнули свою діяльність на базі існуючих установ. До них, зокрема, належать:
Інститут держави і права ім. В. М. Корецького НАН України. Науководослідницька установа, де досліджується широке коло правових, політичних та міжнародних проблем, що мають важливе значення для розвитку юридичної науки і становлення української правової держави. Утворений 1969 р. на основі Сектора держави і права АН УРСР, заснованого в 1949 р. Головні напрями
наукових досліджень — теоретичні й прикладні проблеми формування України як суверенної і незалежної, демократичної, соціальної, правової держави; правова система України; роль закону в регулюванні суспільних відносин, ефективності реалізації чинного законодавства; історія розвитку політикоправових інститутів в Україні; політологічні аспекти державноправового будівництва в республіці; права і свободи людини і громадянина та ін. Інститут видає збірник «Правова держава» і щорічник наукових праць з юридичних і політологічних питань «Держава і право», є співвидавцем журналів «Право України», «Підприємництво, господарство і право», здійснює видання багатотомної «Юридичної енциклопедії».
Українська асоціація політологів. Утворена в березні 1991 р. з метою сприяти розвиткові політичних наук в Україні, підготовки наукових кадрів, вироблення рекомендацій для поліпшення соціальнополітичної ситуації в республіці, експертної оцінки нормативних актів і політичних рішень державних органів, підтримки зв'язків і обміну досвідом із політологічними центрами зарубіжних країн і міжнародних організацій.
Інститут політичних і етнонаціональних досліджень НАН України — науководослідницька установа, утворена 1991 p. y Києві. Головний напрям діяльності — дослідження закономірностей політичного розвитку та етнонаціональних процесів. У структурі інституту діють відділи етнополітології, теоретичних та прикладних проблем політології, національних меншин та ін., а також наукові центри політичних технологій, історії політології, проблем церкви та етноконфесійних досліджень. Видає «Наукові записки Інституту політичних та етнонаціональних досліджень НАН України». Є співзасновником журналів «Політична думка», «Людина і політика», «Український історичний журнал».
Українська академія політичних наук (УАПН). Добровільна громадська організація, що об'єднує науковців, викладачів навчальних закладів, працівників органів державної влади та управління, місцевого самоврядування з метою сприяння розвитку політичної науки, науковим дослідженням у галузях історії політичної думки, методології, теорії політики, прикладної політології. Створена 1993 р.
Утвердженню політичної науки в українському суспільстві в сучасних умовах значною мірою сприяє система вищої і частково середньої освіти в Україні, яка зорієнтована на утвердження політичних знань у молодіжному середовищі. Сучасній політичній науці належить вирішити низку суттєвих завдань, серед них: окреслення кола найголовніших проблем, на яких має зосередитись на етапі свого становлення вітчизняна політична наука; розвиток прикладної політології задля встановлення в суспільстві цивілізованих норм і методів здійснення політичної влади; підготовка і перепідготовка кадрів політологіввикладачів, науковців і професійних політиків загальнодержавного та місцевого рівнів; налагодження та підтримка зв'язків із світовими політологічними центрами і школами; формування в людей високого рівня політичної та правової культури.
Становище вітчизняної політичної науки на сучасному етапі проаналізував 24—27 жовтня 2000 р. Всеукраїнський науковопрактичний симпозіум з проблеми «Політологія в Україні: стан та перспективи розвитку», учасники якого відзначили значне зростання в останні роки рівня політичної освіченості громадян, активізацію наукових розробок, накопичення певного досвіду викладання політології

< Назад   Вперед >

Содержание
 
© uchebnik-online.com