Перечень учебников

Учебники онлайн

2.5.4. Етапи становлення і розвитку партійної системи України

Виникнення перших українських політичних партій відбулося на зламі XIX—XX ст. як на території Російської імперії (Наддніпрянська Україна), так і в Австро-Угорщині (Галичина). У 1890 р. у Львові виникла Українсько-Руська радикальна партія, ау 1900 р. ум. Харків засновано Революційну українську партію. В перше десятиліття XX ст. виникли Українська народна партія, Українська демократична партія, Українська радикальна партія, Українська партія соціалістів-революціонерів.

За часів Української Народної Республіки партійно-політичний спектр значно розширився. Центральна Рада навіть прийняла "Закон про вибори до Українських Установчих зборів", який передбачав проведення виборів за партійними списками. Але в умовах військових дій з Радянською Росією вибори на всій території України провести не вдалося.

Після утвердження радянської влади в Україні багатопартійність була ліквідована і настала епоха однопартійної системи, яка була частиною тоталітарної радянської держави. В той же час, у 1920—30-х, у Галичині, Буковині і Закарпатті діяло близько 100 політичних партій.

Відродження політичного плюралізму і багатопартійності в Україні нерозривно пов'язане із процесом становлення і розбудови української державності. Вже дисидентський рух 1970-х pp. можна розглядати як прояв ідеологічної плюралізації. У 80-х роках каталізаторами процесу національного відродження українського народу стали перші неформальні об'єднання, товариства, різноманітні політичні клуби, просвітницькі українознавчі організації: Український демократичний союз, Український культурологічний клуб, Український християнсько-демократичний фронт, Український екологічний рух "Зелений світ", Українська Гельсінська Спілка, Товариство української мови ім. Т.Г. Шевченка, Спілка незалежної української молоді. Наприкінці 1988 р. зародилося масове громадсько-політичне об'єднання "Народний Рух за перебудову", яке було головною і наймасовішою політичною силою, що протистояла монополії Комуністичної партії Радянського Союзу (КПРС). Слід відмітити незаперечний найвагоміший внесок Руху в розвиток багатопартійності.

Для цього періоду були характерні наступні риси:

• політичні об'єднання мають позапартійний характер і організаційно прямують від суто неформальних угруповань до масового руху;

• ідейна платформа більшості політичних об'єднань еволюціонує від гасел загально перебудовних і духовного відродження до державного суверенітету України і антикомунізму;

• методи і засоби діяльності нових організацій еволюціонують від нечисленних зборів до масових мітингів, від теоретичних дискусій у вузькому колі до боротьби за депутатські мандати;

• нові політичні об'єднання перебувають у стані різкої конфронтації з номенклатурою компартії, що утримує монополію на владу.

Цей стан в політичній системі, звичайно, не можна назвати багатопартійністю, але він багато в чому заклав основи сучасної партійної системи, був спробою ідеологічного розмежування в межах комуністичного ладу. Цей період, який можна умовно назвати протопартійним, тривав приблизно до 1990 року. Потім політичні процеси, які відбувалися в Україні, набули форму відкритої трансформації однопартійної системи в систему багатопартійну.

Можна виділити кілька етапів формування сучасної партійної системи в Україні.

I етап (1990—1993 pp.) — період початкової багатопартійності (т.зв. "національно-романтичний"). Його характерними рисами були:

• правове оформлення багатопартійності в 1990 р. внаслідок скасування 6 і 7 статей Конституції СРСР, в яких закріплювалася однопартійна система. Першими легалізованими партіями в 1990—1991 pp. стали: Українська республіканська партія (УРП), Українська селянська демократична партія (УСДП), Партія Зелених України (ПЗУ), Ліберальна партія (ЛІТУ), Соціал-демократична партія України (СДПУ), Українська християнсько-демократична партія (УХДП), Соціалістична партія України (СПУ);

• визначальним при створенні партій був ідеологічний чинник. Уже в перші роки незалежності на програмно-ідеологічній та особистісній основі сформувався спектр політичних сил, що відображав практично усі ідеологічні позиції — від крайньо-лівих до крайньо-правих;

• нові партії були нечисленними, мало відповідали реальним потребам громадян та не були залученими до вироблення державної політики;

• партійні структури, маючи лише попередні програми без механізмів їх реалізації, не могли стати повноцінними суб'єктами політичної системи. Але на виборах до Верховної Ради 1990 р. представники опозиційних партій та рухів переважно національного спрямування дістали близько чверті мандатів і, тим самим, стали досить впливовою силою всередині законодавчого органу. Вплив партій цього спрямування проявився зокрема в прийнятті Верховною Радою постанови про заборону діяльності Компартії України після спроби державного перевороту 19—21 серпня 1991 р. у Москві.

Закінчується перший етап партійної еволюції в 1993 р. з перетворенням Народного Руху України (НРУ) у політичну партію і реєстрацією забороненої Комуністичної партії України (КПУ).

II етап партійного будівництва тривав з 1993 р. до 1998 p., тобто до парламентських виборів за новою змішаною мажоритарно-пропорційною виборчою системою. Дослідники визначають цей період партійного розвитку як етап атомізованої багатопартійності.

Основні риси періоду атомізованої багатопартійності:

• на тлі соціально-економічних проблем, що охопили українське суспільство в цей період, спостерігається організаційне оформлення партій і подальше зростання їх кількості. Станом на 1.01.1996 р. було зареєстровано 40 партій;

• однак партії ще не мали такого рівня впливу, який допоміг би їх фракціям створити більшість у парламенті та місцевих представницьких органах, формувати склад уряду та органів виконавчої влади на місцях. Вибори 1994 р. не принесли ні бажаного зміцнення, ні укрупнення українських партій. Серед причин цього слід виділити: по-перше, Закон "Про вибори народних депутатів України" від 1993 p., встановивши мажоритарну систему виборів, фактично проігнорував партії; а по-друге, саме суспільство було ще недостатньо структурованим, а партії — недостатньо зрілими, особливо в питанні визначення і розширення своєї соціальної бази.

Станом на травень 1994 р. у Верховній Раді XIII скликання були представлені депутати від 16 партій (194 депутати), але більше 1% депутатських мандатів здобули лише 6 політичних сил (див.табл. 1).

Таблиця 1

Партійний склад Верховної Ради України XIII скликання №№ Назва політичної партії Кількість народних депутатів Частка від загальної кількості народних депутатів (у % ) 11 КПУ 91 22,6 22 КП Криму 5 — 33 НРУ 20 б 44 СелПУ 20 5 55 СПУ 14 3,5 66 УРП 9 2 • правоцентристський (національно-демократичний) та лівий напрям отримали своїх фаворитів. У 1993 р. відбулася трансформація громадської політичної організації НРУ у політичну партію, а також було знято заборону з діяльності КПУ. Вибори 1994 р. підтвердили домінуючі позиції цих політичних сил;

• вплив ідеологічного чинника на створення партій відчутно зменшується і поєднується з іншими факторами. Створюються партії, що відбивають і захищають інтереси державно-політичної еліти (створення так званих "партій влади"), фінансово-промислових груп. Серед прикладів партій, створених адміністративним втручанням, можна назвати Народно-демократичну партію (НДП), Аграрну партію України (АПУ).

III етап (1998—2006 pp.) — період формування системи поляризованого плюралізму. Початком цього етапу є проведення виборів 1998 р. на новій мажоритарно-пропорційній основі, яка діяла до парламентських виборів 2006 р. Зміна виборчої системи з мажоритарної системи абсолютної більшості на змішану мажоритарно-пропорційну стимулювала трансформацію партійної системи з атомізованої в систему поляризованого плюралізму. Про це свідчать такі характеристики:

• значна поляризація серед політичних сил, ідеологічна несумісність крайніх екстрем політичного спектру;

• існування політичного центру і двосторонньої опозиції;

• наявність політичних сил, які відмовляються визнавати чи ставлять під сумнів легітимність існуючих у державі порядків;

• зростає чисельність політичних партій, утворюються їхні структури в регіонах;

• зменшення кількості безпартійних депутатів та зміцнення статусу політичних партій завдяки проведенню виборів на партійній основі;

• скорочення кількості політичних партій, представлених у парламенті. У 1998 р. результати голосування за партійними списками показали, що 8 політичних партій подолали чотирьох-відсотковий виборчий бар'єр і здобули представництво в Верховній Раді України (див. табл. 2). Серед народних депутатів, обраних в одномандатних виборчих округах, безпартійних було лише 114 осіб, тобто 51,12 %.

Слід відмітити також позитивну тенденцію посилення позицій політичних партій у суспільстві. Із загальної кількості кандидатів у народні депутати на виборах 1998 р. 56,6 % були висунуті політичними партіями та виборчими блоками партій.

Таблиця 2

Партійний склад Верховної Ради України XIV скликання (результати голосування 1008 р. за партійними списками) № Назва політичної партії Частка отриманих голосів виборців (у % ) Кількість отриманих мандатів 1 КПУ 24,65 84 2 НРУ 9,4 34 3 СелПУ+СПУ 8,54 29 4 ПЗУ 5,44 19 5 НДП 6,01 17 6 Громада 4,68 16 7 ПСЛУ 4,05 14 8 СДПУ(о) 4,01 14 Посиленню ролі партій у суспільстві сприяло не тільки запровадження змішаної виборчої системи, а й прийняття у 2001 році Закону "Про політичні партії України", яким регламентовано основи партійної діяльності.

За результатами парламентських виборів 2002 року, які також відбувалися за змішаною системою, в загальнодержавному багатомандатному округу до Верховної Ради України потрапило шість політичних партій, незважаючи на те, що у виборчому бюлетені було 33 партії/виборчих блоків (див. табл. 3).

Таблиця 3

Результати виборів до Верховної Ради України 2002 року за партійними списками № Найменування виборчих блоків (партій) Частка отриманих голосів (У%) Кількість мандатів, отриманих партією/ блоком 1 2 3 4 1 Блок Віктора Ющенка "Наша Україна" 23,57 70 2 КПУ 19,98 59 3 Блок "За єдину Україну" 11,77 35 4 "Виборчий блокЮлії Тимошенко" 7,26 22 5 СПУ 6,87 20 б СДПУ(о) 6,27 19 Крім зазначених у таблиці партій, за результатами виборів в одномандатних виборчих округах до парламенту потрапили тільки Виборчий блок політичних партій "Демократична партія України — партія "Демократичний союз" (5 мандатів), Виборчий блок політичних партій "Єдність" (4 мандати), Партія національно-економічного розвитку України (1 мандат), Українська морська партія (1 мандат), Українська Національна Асамблея (1 мандат). Але всі вони не вплинули суттєво на розклад сил у Верховній Раді.

У період з 1998 по 2006 pp. в розвитку партійної системи чітко простежувалися процеси дроблення та консолідації політичних сил. Особливо відчутними були процеси дроблення після виборів 1998 р. Розкол відбувся в партії "Громада", Народному Русі України, Народно-демократичній партії, Ліберальній партії, Демократичній партії України, Партії зелених України. Розколи в партіях привели до створення нових політичних об'єднань і фракцій у Верховній Раді. Але вже в 2002 р. на зміну стадії партійної роздрібненості приходить етап консолідації провідних політичних сил насамперед під час виборів і задля вирішення виборчих завдань. Це реалізовується через створення виборчих об'єднань та блоків. Головним чинником партійно-політичної структури за ції є особистості політичних лідерів, а також етнокультурні та регіонально-політичні детермінанти електоральної бази провідних політичних сил.

IV етап розпочався після проведення парламентських виборів 2006 р. на новій партійній основі. Система пропорційного представництва з закритими партійними списками сприяла розгортанню передвиборної боротьби між партіями як організаціями та заохочувала кандидатів дотримуватися їхніх партійних брендів. Зберігається персональний чинник партійнополітичної структуризації. Основна боротьба на виборах 2006 року відбувалася між партіями та блоками, які орієнтовані на конкретних політичних лідерів — В. Ющенка, О. Мороза, В. Януковича, Ю. Тимошенко, В. Литвина.

За результатами виборів 2006 року у Верховній Раді здобули представництво 5 політичних сил (див. табл. 4).

Таблиця 4

Результати виборів до Верховної Ради України 2006 р. № Найменування виборчих блоків (партій) Частка отриманих голосів (у %) Кількість мандатів, отриманих партією/ блоком 1 Партія регіонів 32,14 186 2 "БлокЮлії Тимошенко" 22,29 129 Блок"Наша Україна" 13,95 81 4 СПУ 5,69 33 5 КПУ 3,66 21 Інші 22,27 — Серед основних результатів виборів 2006 р. слід відзначити наступні моменти.

• Підсумки виборів вказують на суто регіональну підтримку основних політичних партій, яка відтворює "розкол" за віссю "схід-захід", а також суперечить загальній логіці пропорційної системи. Так, на виборах народних депутатів України виборці заходу країни в середньому по 20—30% голосів віддали Блоку Юлії Тимошенко (БЮТ) і Політичній партії "Народний Союз Наша Україна" (ПП НСНУ), півночі і центру — 30—40% БЮТ, 10—20% ПП НСНУ, натомість виборці сходу і півдня — 40— 70% Партії регіонів (ПР). Важливо зауважити, що зміцнення саме регіональної підтримки й, отже, використання інерції розколу як дієвої технології були свідомо обрані партіями, попри задекларовані ними настанови на консолідацію України та претензії на загальнонаціональний статус.

Важливе значення для подолання регіональної мотивації виборця має зростання ролі ідеологічної складової боротьби ідей у партійному протистоянні, що стало б свідченням ідеологічної структуризації українського суспільства. Але структура ідеологічних орієнтацій українських виборців може збігатися зі структурою партійної системи хіба що на її лівому фланзі. Ні "Наша Україна", ні Партія регіонів, ні БЮТ не мають чіткого ідеологічного обличчя (за класичними ідеологічними критеріями).

• Вибори 2006 р. засвідчили прискорення дії тенденції декомунізації України. За умов збереження старого виборчого бар'єру КПУ навіть не змогла б потрапити до Верховної Ради. Таким чином, за рівнем своєї підтримки вона перейшла в категорію малих партій. Одночасно не пройшли до парламенту сили, які позиціонують себе як представники комуністичного напряму (Блок Наталії Вітренко "Народна опозиція" та Виборчий блок "За Союз").

• Вибори 2006 р. є підтвердженням кризи моделі суспільного розвитку, яка була запроваджена за часів президентства Л. Кравчука та Л. Кучми. На виборах 2006 основні політичні сили, які уособлювали собою попередній режим, не змогли потрапити до парламенту (Народний блок Литвина, Опозиційний блок "Не так!", Блок Народно-демократичної партії, Партія "Відродження", Селянська партія, Виборчий блок "Держава — Трудовий Союз").

На думку А. Романюка, парламентські вибори 2006 р. мають такі наслідки для розвитку партійної системи:

По-перше, українські партії поступово перетворюватимуться з формальних партійних структур у парламентські партії, які будуть здійснювати класичні партійні функції, тобто партії де-факто мають стати партіями.

По-друге, дрібні політичні партії повинні або зійти з політичної арени, або влитися у більші, потужні партії, внаслідок чого абсолютна чисельність політичних партій в Україні зменшиться, відповідно зростатиме частка великих партій.

По-третє, триватиме ідеологічна структуризація діючих політичних партій в право-лівому спектрі, яка буде стимулювати не лише ідеологічну визначеність, але і переважну взаємодію, блокування ідеологічно близьких партій.

Аналізуючи розвиток багатопартійності в Україні, варто визначити, наскільки вітчизняна партійна система відповідатиме кількісним стандартам парламентської демократії. Для цього послугуємося формалізованими методиками обробки емпіричних даних, зокрема підрахуємо індекс ефективної кількості партій.

Індекс ефективної кількості партій дозволяє визначити кількість значущих партій на електоральному та парламентському рівнях. Підрахунок проводиться за формулою: Np = 1/ n ?(pi)2, де Np — кількість партій, рі - - відсоток голосів виборців (чи парламентських місць) партії, 2 — сума результатів. У більшості ліберальних демократій цей показник коливається від 2 до 6. За результатами виборів до ВРУ 1998 р. у загальнодержавному виборчому окрузі ефективне число партій становило 8,4, в 2002 р. цей показник знизився до 7,5, а в 2006 р. склав 6,8. Таким чином простежується тенденція до зменшення ефективної кількості партій, що значно стабілізує партійну систему.

Фрагментованість партійної системи в Україні виражається в досить великій кількості партій, що претендують на представництво різних соціальних інтересів, і у високому рівні її нестабільності. З ЗО учасників парламентських виборів 1998 р. у загальнодержавному виборчому окрузі тільки 7 суб'єктів виборчого процесу в такому ж вигляді взяли участь й у виборах 2002 p., і тільки двом з них (КПУ і СДПУ(о)) вдалося знову подолати 4% виборчий бар'єр. Однак із 6 партій, що були представлені у Верховній Раді 2002—2006 pp., лише 4 політичні сили знову здобули представництво після виборів 2006 року.

Таким чином, з 1991 по 2006 р. партійна система незалежної України здійснила складний перехід від аморфної нестійкої багатопартійності до системи поляризованого плюралізму. На думку окремих дослідників (Ю. Остапець, Ю. Шведа), сучасний етап розвитку партійної системи вже можна характеризувати як перехідний від системи поляризованого плюралізму до партійної системи поміркованого плюралізму

< Назад   Вперед >

Содержание
 
© uchebnik-online.com