Перечень учебников

Учебники онлайн

5.2. Форми державного правління і державного устрою. Політичний (державний) режим

Єдина за своїми сутнісними характеристиками (територія, населення, політична влада, апарат, суверенітет тощо) держава існує в багатоманітних конкретних формах.

У політології є три основних категорії, які розкривають форму держави: «форма державного правління» (інституціональні характеристики організації влади), «форма державного устрою» (територіальні характеристики організації влади) і «політичний», «державний режим» (функціональні характеристики організації влади).

Форми державного правління – це спосіб організації державної влади, зумовлений принципами формування і взаємовідносин вищих органів держави. Йдеться про систему формування і взаємовідносин інституту глави держави, вищих органів законодавчої і виконавчої влади. Отже, це відносини між вищими органами державної влади. Залежно від правового статусу глави держави й порядку формування вищого органу державної влади й розрізняються дві основних форми державного правління – монархія і республіка.

Монархія (грец. – єдиновладдя) – це така форма правління, за якої верховна державна влада юридично належить одній особі – монарху (королю, імператору тощо).

У сучасному світі зберігаються два історичних типи монархії – абсолютна і конституційна. Абсолютна монархія характеризується зосередженням усієї повноти державної влади в руках монарха, відсутністю будь-яких представницьких установ. Уряд призначається монархом, виконує його волю. Нині абсолютна монархія зберігається у Саудівській Аравії, Катарі, Омані, Об'єднаних Арабських Еміратах та ін.

Конституційна монархія характеризується наявністю одночасно двох політичних установ – монархії і парламенту, які поділяють між собою державну владу. Цей поділ проявляється у тому, що монарх юридично і фактично належний від парламенту у сфері виконавчої влади.

Нині дуалістична монархія зберігається в Йорданії, Кувейті, Мароко та ін.

Як сучасну форму виокремлюють «парламентську монархію». У парламентарній монархії влада монарха істотно обмежена у сфері як законодавчої, так і виконавчої влади.

На відміну від дуалістичної монархії, у парламентарній монархії центральне місце в системі органів державної влади посідає не монарх, а уряд. Парламентарна монархія нині існує у ряді розвинених країн – Австралії, Бельгії, Великобританії, Данії, Іспанії, Канаді, Нідерландах, Новій Зеландії, Норвегії, Швеції, Японії та ін.

Хоча в сучасних розвинених країнах монархія є здебільшого слабкою політичною установою, яка не відіграє істотної ролі у здійсненні державної влади, загалом на сьогодні вона існує в 44 країнах світу, в тому числі 11 європейських. У 1978 р. було поновнено монархію в Іспанії.

Найбільш рідкісною формою монархії є теократична, в якій духовенство зосереджує і духовну і світську владу (Ватикан і Саудівська Аравія).

Залежно від способу формування інституту монарха розрізняють монархії спадкові і виборні.

У спадковій – влада (престол) передається всередині дворянського роду, династії. (Бельгія, Данія, Великобританія, Норвегія, Швеція, Іспанія, Люксембург, Ліхтенштейн).

У виборчій монархії монарха обирають на зібранні дворян.

Чому у наш цивілізований вік ще існують монархії? Монархи забезпечують наступництво в політичному розвитку, оберігають традиції й політичну культуру країни.

Республіка (лат. respublica, від res – справа, publicus – суспільний) – це така форма державного правління, за якої всі вищі органи державної влади або обираються, або формуються загальнонаціональною представницькою установою (парламентом).

Республіка – найпоширеніша форма правління. Нині зі 190 держав світу – членів ООН більш як 140 держав є республіками. Існують три основних різновиди республіканської форми правління: президентська республіка, парламентарна республіка і республіка змішаного типу. Основна відмінність між ними полягає у способі формування та функціонування уряду:

1) у президентській республіці уряд формує і очолює президент, який одночасно виступає главою держави і главою уряду.

2) у парламентарній республіці уряд формується парламентським шляхом, він несе перед парламентом політичну відповідальність і зобов'язаний піти у відставку за умови висловлення йому парламентом вотуму недовіри.

За змішаної форми державного правління – парламентсько-президентській чи президентсько-парламентській – уряд формується спільно президентом і парламентом, а та чи інша назва змішаної форми правління визначається тим, у кого з них більше повноважень щодо формування та функціонування уряду.

Класичним зразком змішаної республіканської форми правління є Франція за конституцією 1958 р. В Європі ця форма впроваджена також в Австрії, Болгарії, Ірландії, Ісландії, Македонії, Польщі, Румунії, Словенії, Фінляндії і Хорватії. Змішану форму правління мають також більшість країн, що утворилися на теренах колишнього Радянського Сюзу.

Стабільність політичної системи, ефективність державної влади залежать не стільки від форми правління, скільки від досконалості та узгодженості всіх елементів механізму здійснення державної влади аж до найдрібніших деталей парламентського регламенту й виборчої системи.

Форма державного устрою – це спосіб територіальної організації держави, що визначається принципами взаємовідносин держави як цілого і її територіальних складових.

Якщо форма державного правління – це відносини між вищими органами держави, то форма державного устрою – це відносини між органами влади, що існують у територіальних одиницях держави, з центральними органами державної влади.

Хоча форми державного устрою різноманітні і в кожній країні мають свої особливості, розрізняють дві основних форми – унітарну і федеративну.

Унітарною (франц. unitairo – єдиний, від лат. unitas – єдність) є така держава, територія якої складається з адміністративних або політико-адміністративних одиниць.

Відмінність між адміністративними й політико-адміністративними одиницями полягає в тому, що останні виступають як автономні утворення. За своєю юридичною природою автономія є самоврядуванням населення на частині території держави, що виявляється у наданні органам автономії законодавчих повноважень з питань місцевого значення.

З особливостями територіального устрою пов'язані інші ознаки унітарної держави:

? по-перше, єдина конституція, норми якої застосовуються на всій території країни без будь-яких вилучень або обмежень;

? по-друге, єдина система вищих органів державної влади, юрисдикція яких також поширюється на територію всієї країни;

? по-третє, єдина система права. Місцеві органи управління зобов'язані застосовувати у відповідних адміністративних і політико-адміністративних одиницях нормативні акти, які приймаються центральними органами державної влади. Їхня власна нормовстановлююча діяльність має суто підлеглий характер;

? по-четверте, єдина судова система, яка здійснює правосуддя на всій території країни, керуючись єдиними нормами права; судові органи, що створюються в територіальних одиницях, є ланками єдиної централізованої судової системи;

? по-п'яте, єдине громадянство. Населення унітарної держави має єдину політичну належність. Ніякі адміністративно-територіальні одиниці власного громадянства мати не можуть.

Є два рівні управління в унітарній державі: загальнонаціональний та місцевий.

За Конституцією Україна є унітарною. АРК – автономне утворення. Існування такого утворення – це шлях до напівфедеративної держави.

Унітарна форма державного устрою є переважаючою у світі. Унітарні, зокрема, більшість держав Європи, Латинської Америки та Африки.

Федерація – це союзна держава, територія якої складається з державних утворень, наділених юридичною і певною політичною самостійністю.

Головна відмінність між унітарною та федеративною державами полягає в тому, що територія унітарною держави складається з тією чи іншою мірою самоврядних адміністративних чи політико-адміністративних одиниць, які не мають політичної самостійності, тоді як федеративну державу складають державні утворення з певною політичною самостійністю, а сама федеративна держава виступає як союз цих утворень. Тому унітарні держави називаються ще простими, а федеративні – складними.

Федеративна форма державного устрою існує більш ніж у 20 країнах: Австралії, Австрії, Аргентині, Бразилії, Венесуелі, Індії, Канаді, Малайзії, Мексиці, Нігерії, Росії, США, ФРН, Швейцарії та ін.

Федеративна форма державного устрою має такі характерні ознаки:

1) Територія федеративної держави в політико-адміністративному плані не є єдиним цілим. Вона складається з територій суб’єктів федерації.

2) У більшості федеративних держав поряд із загальнофедеральною конституцією і загальнофедеральними законами діють конституції і закони суб’єктів федерації. При цьому забезпечується верховенство федеральної конституції і федеральних законів.

3) У федеративній державі поряд із федеральною системою органів законодавчої, виконавчої та судової влади існують системи органів законодавчої, виконавчої та судової влади суб'єктів федерації.

4) Відмінною ознакою федеративного державного устрою є двопалатна структура союзного парламенту.

5) У більшості федерацій поряд із федеральним громадянством існує громадянство суб'єктів федерації.

Федеративна держава може утворюватися:

? в результаті договору між незалежними суб'єктами про створення нового державного об'єднання з перетворенням учасників договору у суб'єкти федерації (так були утворені США);

? шляхом приєднання до держави нових територій і наділення їх правами суб'єкта федерації (так, до США в результаті завоювання був приєднаний штат Техас, шляхом купівлі – штати Луїзіана та Аляска) або утворення нових суб'єктів федерації на частині території раніше існуючої держави (наприклад, утворення п'яти нових німецьких земель на території колишньої НДР);

? в результаті підвищення статусу регіональних утворень і перетворення їх на суб'єкти федерації (Бельгія);

? шляхом еволюції конфедерації у федеративну державу з перетворенням колишніх незалежних держав у суб'єктів федерації (так були утворені Швейцарія та Об'єднані Арабські Емірати).

Коли федерації не пов’язані з побудовою за національним принципом (Німеччина, США, Швейцарія) – вони стійкі, життєздатні. Не стійкі ті, які будувалися за національним принципом (СРСР, СФРЮ, ЧССР).

Конфедерація – це форма союзу держав, за якої держави зберігають свій суверенітет у повному обсязі. Конфедерація є не особливою формою державного устрою, а формою об’єднання суверенних держав. Хоча нині Швейцарія офіційно називається конфедерацією, реально за своїм устроєм вона є федерацією. Своєрідною формою конфедерації в yмовах монархічного правління є унія – об’єднання двох держав під спільним правлінням одного монарха. Нині відоме тільки одне об'єднання держав з ознаками конфедерації – Європейський Союз.

Федерації є відносно молодими утвореннями. Історично їм передували імперії.

Імперія (від лат. imperium – влада, панування) – це велика держава, яка містить у складі території інших народів і держав. Імперії створювалися з головної держави – метрополії і кількох або багатьох приєднаних. Імперія має монархічну форму правління, її главою є імператор. Нині імперських утворень у світі не існує.

Політичний режим – це система способів і методів управління певним державно-організованим суспільством або як систему способів і методів взаємодії суспільства та органів політичної влади.

Політичний режим характеризується такими параметрами:

1) ступінь політичної участі народу та його задіяність у процесі прийняття державних рішень;

2) характер функціонального ставлення інститутів влади до основних прав і свобод людини;

3) рівень можливостей вільного суперництва правлячого і опозиційного угрупувань у процесі формування органів державної влади;

4) дотримання владними органами в своїй діяльності Конституції та законів країни;

5) наявність державної ідеології, свободи ЗМІ;

6) застосування переконань, примусів або відкритого насилля для здійснення державного управління.

Політичний режим – це система методів, прийомів і засобів здійснення державної політичної влади певної керівної еліти. Він безпосередньо впливає на форму правління і державний устрій, фіксує внутрішній стан політичної організації суспільства.

Сутність політичного режиму характеризується такими ознаками його діяльності:

? ступенем гласності та свободи слова;

? фактичним захистом прав і свобод громадян;

? політичним та юридичним статусом правоохоронних органів у суспільстві;

? характером взаємостосунків громадян і урядовців;

? існуванням і вільною діяльністю політичних партій.

У різних країнах світу існують три основні типи політичних режимів:

- демократичний;

- тоталітарний;

- авторитарний.

Тоталітарний політичний режим

Тоталітаризм – це політичний режим який характеризується повним контролем держави над усіма сферами людського життя, фактичною ліквідацією прав і свобод громадян, репресіями щодо опозиції та інакодумців.

Об'єктивні передумови для формування тоталітарних політичних режимів у першій половині XX ст. були в багатьох країнах, окрім країн із глибокими демократичними традиціями. Тоталітарні режими перемогли в країнах, які не мали розвиненої демократії, громадянського суспільства – Німеччині, Італії, СРСР, Японії. Політологи виділяють два основні види тоталітарних режимів, які кваліфікуються залежно від основних ціннісних критеріїв:

1. Правий тоталітарний режим, в основі якого лежить національний (расовий) критерій, – фашистські режими в Німеччині, Італії, Іспанії, Північна Корея (Кім Ір Сен).

2. Лівий тоталітарний режим, заснований на класовому (соціальному) критерії, – сталінізм в СРСР, маоїзм у Китаї.

Сутність тоталітарних режимів:

1) надцентралізована державна влада на чолі з диктатором і його найближчим оточенням, народ повністю усунуто від прийняття політичних рішень;

2) управління суспільством здійснює диктатор без опори на демократичні механізми, за допомогою репресивних правоохоронних органів;

3) у політичному житті суспільства діє одна партія, що підтримує тоталітарну владу та партійний апарат, який фактично переплітається з державним апаратом;

4) у державі існує одна офіційна ідеологія, плюралізм думок не допускається та зазнає переслідувань з боку ідеологічного апарату;

5) встановлюється тотальний, всеосяжний контроль за ЗМІ, діє цензура, допускається тільки інформація, дозволена владою;

6) держава у власних інтересах формує та розвиває культуру мистецтво, освіту, контролює релігію, приватне життя людей, позбавляє їх права вільно висловлювати свої думки й почуття, обмежує свободу пересування, вибір професії тощо;

7) державна й політична влада формуються на користь правлячої верхівки, влада відокремлена від народу, його потреб та інтересів, але прагне формувати в масовій свідомості уявлення про свою єдність із народом;

8) держава приймає закони й правові норми на користь правлячої верхівки, хоча формально вони декларуються як призначені для народу;

9) у державі відсутня правова захищеність людей, можуть застосовуватися насильство, примус та навіть терор;

10) економічною основою держави є велика власність -державна, суспільна, монополістична;

11) не допускається самоврядування на місцях, відсутні елементи громадянського суспільства.

Отже, тоталітаризм – це політичний режим, в якому здійснюються повний контроль і сувора регламентація з боку держави над усіма сферами життєдіяльності суспільства та життям кожної людини, що забезпечується переважно силовими засобами, зокрема, засобами збройного насильства.

Авторитарний політичний режим

Авторитарний режим влади є проміжною ланкою між тоталітарним і демократичним режимами. Він трохи ліберальніший, ніж тоталітарний, але суворіший, аніж демократичний.

Авторитарний політичний режим – це такий державний і політичний лад суспільства, за якого вся влада належить одній особі, партії, класу чи елітній групі на чолі з лідером; політичний режим, який характеризується значним зосередженням влади в руках однієї особи або обмеженої групи осіб, звуженням політичних прав і свобод громадян та їх об'єднань, суворою регламентацією їхньої активності, різким скороченням повноважень демократичних інституцій.

Основні ознаки авторитарного політичного режиму:

1) влада зосереджується в руках одного лідера чи партії, а народ повністю позбавлений можливості формувати або контролювати владні структури, хоча формально проголошується демократія;

2) існують представницькі органи влади, проте їхня діяльність перебуває під контролем правлячої еліти, до того ж, часто глава держави концентрує в своїх руках як виконавчу, так і законодавчу влади;

3) система виборності державних органів влади діє формально, керівні посади передаються у спадок;

4) принцип розподілу влади на виконавчу, законодавчу та судову лише декларується. Насправді суди є додатком до державної влади, виконують її вказівки та є залежними в своїх рішеннях;

5) відсутня єдина ідеологія, проте плюралізм думок і дій опозиції допускаються в певних межах, якщо вони не загрожують чинному ладу, політичні партії в своїй діяльності зобов'язані орієнтуватися на програму партії правлячої;

6) права та свободи людини проголошуються, але не забезпечуються, особливо в політичному житті, а у взаєминах із владою при конфліктних ситуаціях людина реально позбавлена гарантій безпеки;

7) правоохоронні органи формально стоять на сторожі законності, але практично не підконтрольні суспільству та можуть використовуватися владою в політичних цілях;

8) відсутній терор, масові репресії, але переважають командні й адміністративні заходи в системі державного управління;

9) усебічний контроль над усіма сферами суспільного й особистого життя відсутній;

10) обмеження свободи має дозвільний характер, частково зберігається цензура.

Демократичний політичний режим

Термін «демократія» в перекладі з грецької мови означає владу народу. Водночас у політології існують різні думки щодо сутності демократії, заснованої на виокремленні певних її елементів. Спочатку демократія як спосіб політичного управління суспільством виникла в Стародавній Греції, в Афінах, –у формі прямої демократії, тобто безпосереднього правління народу. Збори всіх громадян Афін чоловічої статі (жінкам, рабам та іноземцям заборонялося брати участь) вирішували всі питання життя суспільства простим голосуванням. Рішення ухвалювалося більшістю голосів. Так обирали на певний термін і правителів. Одночасно, низький культурний рівень громадян дає можливість правителям маніпулювати думкою народу. Грецькі філософи Платон і Аристотель називали демократію найгіршою формою правління.

Під впливом буржуазних революцій XVII-XVIII століть у Європі сформувалася нова ідеологія демократії. Джерелом влади в державі проголошувався народ, який через рівноправність участі у виборах формував законодавчу та виконавчу влади. Виникає ідея розподілу влади. На цій основі прямої демократії сформувалася теорія представницької демократії.

Сьогодні вважають, що демократичний режим повинен базуватися на принципах народовладдя, гуманізму, відкритості суспільства, захисту прав і свобод людини. Не людина для держави, а держава для людини – такий основний принцип сучасної демократичної держави. Ніхто не має права монополізувати державну чи політичну владу. Всі громадяни, незалежно від суспільного або майнового статусу, рівні перед законом, обов'язковим для всіх.

Основні ознаки демократичного режиму:

1. Визнання джерелом влади в державі народу. Йому повинна належати законодавча та конституційна влада. Народ обирає своїх представників до влади, він має право брати участь безпосередньо в розробці й ухваленні законів через народні ініціативи та референдуми.

2. Участь громадян у формуванні органів влади, в ухваленні політичних рішень і здійсненні контролю за органами влади. У сучасних демократичних країнах принцип участі громадян реалізується через принцип їхнього представництва. Громадяни обирають своїх представників у структури влади та делегують їм на певний термін свої повноваження. Носіями представницької влади є парламенти, а також виборні представники виконавчої та судової гілок влади. На основі принципу більшості, що визначається в ході виборів, формуються структури виконавчої влади.

3. Пріоритет прав і свобод людини та громадянина над правами держави. Державна влада повинна захищати природні права та свободи пересічних громадян – право на життя, гідність, здоров'я, освіту, роботу, соціальне забезпечення, на володіння майном, на невтручання в особисте та сімейне життя.

4. Політична рівність усіх громадян: кожен громадянин може обирати та бути обраним до органів влади, ніхто не повинен мати політичних переваг.

5. Верховенство закону в усіх сферах життя суспільства. Існування громадянського суспільства та правової держави. У правовій державі чітко визначено форми й механізми її діяльності, а також межі свобод громадян, які гарантуються Конституцією.

6. Практичне впровадження в життя принципу розділення влади на законодавчу, виконавчу та судову. Кожна з них самостійна й незалежно виконує свої функції. Судова влада повноважна відміняти рішення виконавчої та законодавчої влади.

7. Політичний плюралізм і багатопартійність. Політичні партії повинні бути поставлені в однакові правові умови. Партія, що одержала більшість голосів на виборах, одержує право на формування органів влади та стає правлячою партією. Партії, що програли вибори, стають опозиційними.

8. Ідеологічний плюралізм: у суспільстві немає єдиної офіційної ідеології. Низка ідеологічних течій можуть протистояти одна одній, але не на шкоду національним інтересам суспільства.

9. Гласність і свобода ЗМІ, котрі можуть вільно висловлювати думки, відмінні від офіційних настанов. Допускається існування альтернативних джерел інформації.

10. У діяльності владних структур переважають методи переконання, компромісу, береться до уваги думка меншості, опозиція не переслідується. Неможливе застосування засобів масового насильства та терору щодо опозиції й населення.

11. Армія, поліція та органи безпеки перебувають під постійним демократичним контролем.

12. У державі діє принцип "усе, що не заборонено – дозволено".

У демократичних суспільствах також є негативні явища: тимчасові політичні конфлікти і кризи; економічні негаразди і економічні кризи; корупція в державних органах влади; влади, більшість населення все ж підтримує демократичні цінності.

Особливого значення за сучасних умов набуває так звана соціальна держава.

Соціальна держава – це держава, що прагне до забезпечення кожного громадянина гідними умовами існування, соціальної захищеності, участі в управлінні виробництвом, а в ідеалі – приблизно однакових суспільних життєвих можливостей для самореалізації особистості.

Досвід розвинених країн переконливо свідчить, що зародження та формування соціальної держави відбувається не спонтанно, а на основі цілеспрямованої державної політики. Перехід до держави зазначеного типу можливий лише за умови здійснення системної стратегії реформ, яка пов'язує цілісний комплексний рух до соціально-ринкового господарства, громадянського суспільства, правової держави з цілеспрямованим формуванням інститутів соціальної держави.

Велика увага політологами приділялась і приділяється правовій державі.

Правова держава – це такий тип держави, основними ознаками якої є верховенство закону, розподіл влади, правовий захист особистості, юридична рівність громадянина й держави. Правову державу характеризують:

- верховенство закону та його панування в суспільстві;

- рівність перед законом власне держави, всіх її органів, громадських організацій, службових осіб і громадян;

- верховенство представницьких органів влади, їх відкритість і публічність, відсутність будь-якої диктатури;

- розподіл влади на законодавчу, виконавчу та судову, що створює систему взаємостримування й взаємопротиваг гілок влади;

- гарантія прав і свобод особи в межах законності;

- високий рівень функціонування громадських структур;

- дотримання принципів загального, прямого, рівного виборчого права;

- контроль за роботою державної влади з боку суспільства, громадських організацій та окремих громадян;

- відповідальність держави перед світовим співтовариством правових держав за дотримання міжнародних норм права;

- органічний зв'язок прав і свобод громадян з їхніми обов'язками, відповідальністю, законослухняністю, з високим рівнем правової та загальної культури.

Окрім суворого дотримання законів, суспільство правової держави передбачає ще одну принципову вимогу – дотримання норм моралі. Право та мораль завжди були, є і будуть чинниками людського буття й гуманізму.

< Назад   Вперед >

Содержание
 
© uchebnik-online.com