Перечень учебников

Учебники онлайн

3.7.2. Форми організації державної влади, способів її здійснення та форми державного устрою

Друге питання теми розглядає проблему практичної організації влади у державі. Для цього використовуються поняття "форми державного управління", "форми державного устрою", "політичний режим", "форма держави". Останнє синтетичне поняття і включає у себе такі елементи, як форма державного устрою, форма державного правління та політичний режим.

Класифікація держав за вище перерахованими ознаками була проблемою ще за часів Платона і Аристотеля, які запропонували вирішувати поставлене питання з точки зору того, на яку кількість поширюється благо - на одного, групу, чи на всіх.

Формою державного правління є спосіб організації верховної суверенної влади, яка характеризується змістом формального джерела політичної влади та способом його використання. Традиційно виділяють дві основні форми державного правління: монархія та республіка.

Монархія (від грецького - "архе" влада, "моно" - один) - це така форма державного правління, при якій верховна державна влада повністю або частково зосереджується в руках одноосібного глави держави і перелається іншому у спадок після його смерті чи зречення. Монархія є найдавнішою історичною формою управління, однак вона зберігається і донині більше ніж у 20 країнах світового співтовариства.

Історичними формами монархії є абсолютна конституційна чи парламентська {обмежена) монархії.

Абсолютна монархія характеризується повновладдям однієї особи у державі. Режим абсолютної монархії практично унеможливлює масову легітимну політичну боротьбу за верховну владу, бо всім відомо, хто буде наступником переднього володаря. Це, однак, не відміняє заколоти, отруєння, вбивства самодержців, прикладом чого є багата світова історія. Розгалужений бюрократичний апарат повністю підпорядкований монарху, а найважливішу примусову роль виконують поліція, армія, судово-каральні установи. Біхевіористичний наголос на особистості політичного Володаря спрацьовує саме при цій формі правління, бо у людській історії були монархи з надзвичайними особистими якостями, як Юлій Цезар та Наполеон, а були і безвольні та навіть божевільні.

Крім того, навряд чи можна стверджувати про правові основи держави, бо абсолютний монарх діє за принципом: "такою є моя воля", але при конституційній монархії повноваження монарха обмежується (спрямовуються) основним законом держави (конституцією).

Найвикінчена форма абсолютизму склалась у Франції за часів королів Людовиків ХІV-ХУІІ, у роздрібненій Німеччині проквітав "князівський абсолютизм", а з XVIII століття бюрократично-чиновницький абсолютизм утворюється в Росії.

Різновидами конституційної монархії є дуалістична (монарх володіє виконавчою владою і частково законодавчою) і парламентська (монарх володіє виконавчою владою та поділяє законодавчу з парламентом).

Абсолютна більшість сучасних монархій являються монархіями парламентського типу (Великобританія, Данія, Швеція, Японія та ін.). Англійські джерела стверджують, що у країні парламент посилив свої повноваження з часів Олівера Кромвеля, коли той примусив короля покинути країну, між іншим, за допомогою сили.

Принципово іншою формою правління є республіка. Римський політичний мислитель Марк Туллій Цицерон визначав республіку як "справу всього народу". Вона характеризується здійсненням вищої державної влади виборним колегіальним органом, який формується шляхом обрання представників публічної влади всім населенням (або Його частиною) на точно визначений термін, на недовготривалий час—як правило, на декілька років. Республіками є більшість сучасних держав.

Різновидами республіканської форми правління є парламентська, президентська та і мішана республіки.

Верховенство в системі державної влади у парламентській республіці належить представницькому органові, створеному з обраних депутатів - парламенту, який не тільки приймає закони, але і формує уряд. Парламент може висловити урядові вотум недовіри, наслідком чого є або відставка уряду, або у випадку необґрунтованої претензії до відставки уряду, розпуск парламенту та проведення дострокових парламентських виборів.

Уряд у свою чергу володіє повнотою виконавчої влади, інколи також і законодавчою ініціативою, правом клопотання перед президентом за розпуск парламенту. Функції президента у парламентських республіках (Італія, ФРН, Ізраїль та інших) в основному зводяться до представницьких.

Президент у президентських республіках обирається народом, який доручає йому бути главою держави, він стає "народним главою держави" і повністю очолює виконавчу владу він має особливі повноваження—прерогативи, правом законодавчої ініціативи та має відношення до регулювання діяльності судової системи.

У зв'язку з дебатами щодо інституту президентства в Україні детальніше розберемо сильні і слабкі сторони цього владного інституту.

Президентство зародилось у США і породило запозичення його політичної сутності по всьому світу, особливо у країнах Латинської Америки та на пострадянському просторі. Воно встановило принаймні дві тенденції у здійсненні верховної влади: перша зв'язана з непомітним розширенням Його повноважень майже у всіх суспільних сферах. З часів "Нового курсу" президента Фр. Рузвельта президенти стали виконувати законодавчу місію всередині держави та серед "лідерів вільного світу" на міжнародній арені".1 А президенти Л. Джонсон та Р. Ніксон провели ескалацію війни у В'єтнамі без формального оголошення її з боку Конгресу, на що деякі теоретики політики (Артур Шлесінджер) почали говорити про "імперське президентство", яке вирвалось із законодавчого поля регуляції президентських повноважень і почало диктувати свою волю іншим гілкам влади.

Друга тенденція була відзначена у класичному дослідженні Нойштадта "Президентська влада" (1964 р.) і зберігає своє значення дотепер - президентська влада є "владою переконувати, торгуватись, спонукати до тих чи інших дій і навіть залицятись". Вважається, саме друга тенденція президентського правління проявлялась Президентом України В. Ющенко під час розробки і підписання Універсалу національної єдності у серпні 2006 року, а перша — концентрація влади — затверджувалась за часів президентства Л. Кучми, зрозуміло, що наше узагальнення є певним чином схематичне.

Посада прем'єр-міністра, який відігравав провідну роль у парламентській республіці, відсутня. Членів кабінету уряду призначає президент, однак у деяких державах (наприклад, у США) ключових міністрів виконавчої гілки влади затверджує конгрес. Президент має право розпустити законодавчий орган у визначених законом ситуаціях, а депутати парламенту (конгресу) зворотно можуть вплинути на дострокове звільнення чи на переобрання президента, але не інакше, окрім як через механізм імпічменту. Разом із президентом іде у відставку весь уряд.

Змішана республіка, як це слідує із назви, поєднує в собі елементи першої (парламентської) та другої (президентської) форми республіканського державного управління. Глава держави (президент) особисто пропонує склад уряду, який обов'язково повинен затверджуватися парламентом. Президент обирається на всенародних виборах, а виконавчу владу уособлює прем'єр-міністр.

В Україні функціонує відтепер парламентсько-президентська форма державного правління після вступу удію положень політично-правової реформи 2004-2006 рр. Сам смисл реформи полягав у тому, щоб перейти від президентської форми політичного управління, яка, мабуть що була найбільш близькою до тоталітарного механізму здійснення влади попереднього етапу розвитку суспільства, до парламентської республіки, як до більш демократичної форми державного врядування у сучасності.

Конфлікт між гілками влади, що виник в Україні навесні 2007 року, випливав з низки причин соціально-політичного характеру:

* встановленим нечітким конституційним поділом владних повноважень;

* поляризацією політичних сил, що представляли різні гілки верховної влади;

• закладеною політичною реформою можливість парламентарям змінювати свою партійну приналежність (відсутність імперативного мандату, але головним було відсутність у деяких народних обранців політичної принциповості та моральності);

* конфліктними політичними особистісними відносинами між представниками вищих щаблів влади тощо.

Подолання конфліктності гілок влади в Україні передбачається як дуже складний процес внаслідок поляризації сил, культур, політичних курсів.

Форма державного устрою - це поділ держави на певні територіальні складові та розподіл влади між нею (державою) та цими територіально-адміністративними об'єднаннями.

Історично склалися три форми державного устрою: унітарна держава, федерація, конфедерація.

Принцип унітаризму означає таку побудову держави, за якою верховна суверенна влада повністю зосереджена в центрі, а складові держави (області, землі, департаменти, воєводства тощо) не мають політично-державної самостійності і виступають тільки адміністративно-територіальними одиницями цілого. Для унітарної держави характерна наявність єдиної системи централізованої державної влади, юрисдикція якої поширюється на всю територію країни, єдине громадянство, єдина судова система, єдина правова система та здійснення правосуддя.

Однак деякі унітарні держави (Італія, Португалія, Україна та ін.) включають автономні політичні утворення, як-то :Автономна республіка Крим в Україні з власним парламентом, урядом, конституцією, що модифікує "чистий" унітаризм.

Федерація - це союз певних суб'єктів політики держави, яка складається з цих утворень, що мають певну політично-правову самостійність. Принцип федералізму полягає у розмежуванні сфер компетенції федеральної, центральної влади та влади суб'єктів (складових) федерації. Він передбачає згоду у прийнятті спільних рішень, рівне і справедливе представництво в органах федеральної влади. Територія в політико-адміністративному відношенні не виступає єдиним цілим, а складається з територій суб'єктів федерацій.

Суб'єкт федерації наділяється установчою владою, правом приймати власну конституцію, мати власну судову та правову системи. При цьому федеральні закони мають пріоритет над регіональними законодавчими актами. Палким прихильником такого політичного порядку був американський правник і юрист Джон Калхун. Він вважав, що федеральна влада неподільна і не може передаватись центру.

У конституціях федерацій розмежовується компетенція федеральних і місцевих органів влади. У складі федерації може бути різна кількість суб'єктів: у США - 50 штатів, в Канаді -10 штатів, у ФРН - 16 земель, в Австрії їх 9, а у Швейцарській конфедерації (назва країни не повинна вводити нас у оману, бо Швейцарія є федеративною державою) їх 4.

До компетенції центральної влади в федерації належать питання спільної соціально-економічної політики, що проводиться суб'єктами федерацій, зовнішньої політики, фінансів, оподаткування, організації структур і діяльності вищих органів влади.

Конфедерація - це союз суверенних держав, який створюється для досягнення тимчасової, конкретної спільної мети, як правило, пов'язаної з оборонними завданнями проти значних агресивних сил.

Принцип конфедералізму передбачає збереження повної юридичної та політичної самостійності кожної з держав-членів конфедерації, відсутність центральних органів влади, уніфікованого законодавства, єдиного громадянства, судової системи, оборонних структур. Взаємини між суб'єктами конфедерації ґрунтуються лише на добровільних договірних засадах для координації дій у розв'язанні конкретних спільних проблем.

Конфедерація характеризується відсутністю єдиної податкової системи; фінанси центральних органів складаються із внесків, а не з податкових відрахувань. Члени конфедерації передають в компетенцію союзу вирішення обмеженої кількості питань, найчастіше - у сфері оборони, зовнішньої політики, інфраструктури, транспорту, зв'язку.

Конфедеративна форма держави існувала у США(1776-1787), Німеччині (1815 - 1867), у об'єднанні Єгипту та Сирії в середині 50-х років XX століття для відбиття нападу Ізраїлю. Що стосується Швейцарської Конфедерації, названої так ще у XIII ст., то фактично вона давно є федерацією з сильною централізацією найважливіших державних функцій, хоча конституцією країни визначено, що кожний кантон є "федерально-суверенною державою" зі своїм урядом і конституцією.

Від федерацій та конфедерацій потрібно відрізняти регіональні або інші союзи держав, такі як - Співдружність Незалежних держав (СНД), Європейський союз (ЄС) тощо. Це наддержавні модернові об'єднання.

Є також й інші критерії типології держав. По відношенню до релігії держави можуть бути світськими і релігійними. Релігійні держави управляються, як правило, духовними особами, які одночасно виступають і світськими володарями. Настанови панівної релігії є основою політичного правління, тоді держава являється теократичною як, наприклад. Ватикан. В сучасному світі ідея релігійної держави не сприймається з ентузіазмом, а конфлікт у владних структурах Турції 2007 року показав, шо більшість населення цієї мусульманської країни побоюється втратити статусу світської держави, встановленого на початку XX століття "Батьком турків" - Ататюрком. Тим не менш, парламентські вибори продемонстрували, що мусульманські сили здобули перемогу, зрозумілу у контексті поширення ісламізму у країнах Близького Сходу, але новий Президент Абдулла Гюль заявив, що дотримується принципу розмежування світських та релігійних інститутів в державі.

Сутність та типологія політичних режимів є важливою політологічною проблемою.

Проблеми способу здійснення влади в державі, як центрального елемента політичної системи, мають загальний характер і стосуються будь-якої системи політологічних знань. Для загальної політології знання форм держави і політичного режиму є оди н з основних елементів оцінки політичної обстановки. Так, наприклад, політичний авторитарно-диктаторський режим Альфреда Стренера у Парагваї характеризувався тим, що за роки його правління надзвичайний стан вводився 122 рази.

Політичний режим - це система методів здійснення державної влади, в котрих відображається ставлення до прав і свобод людини в суспільстві, а також відношення органів влади до легітимних основ своєї діяльності

Найбільш поширеними є три основні типи політичного режиму: тоталітарний, авторитарний та демократичний. Крім цього, існують перехідні режими, такі як: жорстко авторитарний, теократичний, охлократичний, обмежено демократичний та деякі інші. Зокрема, у Аристотеля в "Політиці" проаналізовано декілька різновидів демократичних режимів.

Поняття тоталітаризм було введене в політологічний обіг на симпозіумі, що проходив у 1952 році в США. На ньому тоталітаризм було визначено як закриту, нерухому соціокультурну та політичну структуру, в якій будь-яка дія - від виховання дітей до виробництва й розподілу товарів - контролюється з єдиного державного центру. Тоталітарний режим державної влади характеризується звуженням громадянських прав і свобод людини, а влада реалізується одноосібно диктатором або найбільш реакційною невеликою верствою, котрі не обмежені моральними і правовими нормами.

Серед основних ознак тоталітарного режиму виділяють такі.

По-перше, намагання регулювати, охопити своїм впливом всі сторони життя, включно з приватним і навіть інтимними сторонами, контролювати все, тотально.

По-друге, суттєве обмеження прав і свобод людини і громадянина, навіть, якщо вони формально конституйовані, то відсутність механізму і правових норм унеможливлює їх практичну реалізацію. Так, в Конституції Радянського Союзу декларувалася свобода слова і совісті, але реалізувати їх практично було неможливо, а право приватної власності було заборонене.

По-третє, для тоталітарного режиму властивою є однопартійність і повне одержавлення цієї партії та визнання її ідеології державною. Політичні партії можуть бути взагалі заборонені. Апарат такої партії перетворюється в державний і виконує державні функції. Найбільш показовими в цьому відношенні були КПРС і Націонал-соціалістична партія фашистської Німеччини. В комуністичних країнах, де хоча би формально існували інші партії, там позиції правлячої верхівки ставали слабшими і наслідки тоталітаризму долаються легше. Те, що Польща, Чехія та Угорщина першими подолали тоталітарну спадщину зумовлене і тим, що в роки тоталітарного режиму там функціонувала багатопартійна система. Недарма радянська комуністична влада до останнього чіплялась за збереження статті 5 конституції СРСР 1977 року щодо керівної ролі КПСР.

По-четверте, тоталітарний режим характеризується інтелектуальною, ідеологічною та моральною диктатурою. Наука, право, мораль, мистецтво зазнають деформуючого впливу "одноманітності", стають "єдино правильними". Критики тоталітарного режиму літератори Дж. Оруел, Л. Замятін у романах - анти утопіях писали, що тоталітарні режими майбутнього навіть мову встановлювали відповідну режимові — "новояз" (новый язык — рос. мовою), у якій не було слів стосовно негативного ставлення населення до влади.

В політологічній літературі поряд з поняттям "тоталітарний режим" використовуються поняття "деспотичний режим" та "диктаторський режим" інколи як синонімічні. Слід провести тонку лінію розрізнення особливостей цих режимів.

Поняттям "тоталітарний режим" підкреслюється не тільки монопольна влада диктатора чи касти, а Й просякнення її у всі сфери суспільного життя і особисте життя людини. Поняттям "деспотичний режим" робиться наголос на необмеженій владі деспота (володаря), яка проводиться насильницьким чином, та придушенні вільнодумства, а поняттям "диктаторський режим" підкреслюється нехтування диктатором будь-якого права, самочинне привласнення собі права встановлювати і змінювати закони, домагатися свого будь-якою ціною, втому числі і жорстокими репресіями. Але з точки зору аналізу проблем політичного режиму у контексті дотримання прав і свобод людини, тоталітаризм, деспотію і диктатуру можна розглядати як одно-порядкові поняття.

Авторитарний режим визначається як такий, що характеризується зосередженням влади в руках однієї особи або політичної групи, обмеженням політичних прав і свобод громадян та організацій, строгою регламентацією їх активності, скороченням повноважень демократичних установ та інституцій. Авторитаризм - це режим жорсткого примушування до виконання непопулярних вимог. На відміну від тоталітарного режиму, авторитаризм обмежується впливом на сферу політичного життя і функціонує в межах відповідного політико-правового поля. Він не є всеохоплюючим і за його умов економіка може розвиватися у відповідності до своїх власних законів.

Політичні аналітики приписують владному стилю колишнього президента Росії В. Путіна усталені риси авторитаризму. Вказується, що на цій основі новий імпульс отримала "холодна війна", "гра мускулами" російського політичного лідера країни зі значним економічним потенціалом, "м'якою силою" та великою військовою потугою. На Заході політологами навіть введено новий термін "путінізм", який поширює свій вплив на сусідні країни і навіть копіюється у Азербайджані, інших країнах СНД.

Не визнаючи серйозної політичної опозиції в легальних формах, авторитарна влада допускає обмежену демократію (парламентські вибори, партійні змагання тощо). Для авторитаризму властивим є утвердження патерналістського статусу держави. Сила такої авторитарної влади полягає в її здатності дієво примушувати людей до чогось "для їхнього ж блага". Зразком авторитарного правління вважаються режими, що існували в Чилі за часів правління генерала Піночета, Іспанії при генералі Франко, у Південній Кореї при Кім Ір Сені у 70-80-ті роки XX століття, а відтепер у Росії.

Авторитарних ознак може набути будь-яка суспільна система, якщо якась з вищих державних інстанцій (виконавча чи законодавча) або керівна особа, нехтуючи принципом поділу влади, перебирає на себе повноваження інших, стає єдиним центром прийняття загальносуспільних рішень.

Встановлення авторитаризму вважається неминучим у процесі руйнування тоталітаризму. У цей час авторитаризм може відігравати конструктивну роль і сприяти у подальшому створенню демократичного політичного механізму формування громадянського суспільства.

Необхідність сильної влади й певного законодавчо визначеного обмеження політичних свобод постає внаслідок загроз, які виникають в процесі демократизації і при реформуванні політичної системи тоталітарного типу. Переконливим прикладом такого розвитку трансформаційного процесу може служити весь пострадянський простір, в тому числі і Україна.

Таким чином, якщо диктаторство - це влада сваволі й беззаконня, то авторитаризм є владою примусу і суворого закону, яка опирається на органи суспільного представництва. Авторитаризм є твердою, непохитною, а іноді й жорстокою владою. З одного боку, він зміцнює демократизм фактичною політичною силою та примусом до виконання законів, бо не може бути демократії без законності та дисципліни. З іншого боку, він обмежує творчість і ініціативу. Авторитаризм, як і тоталітаризм, не мають ресурсів для довготривалого розвитку, вони самі створюють передумови свого власного самознищення. Водночас потрібна політична воля лідерів і достатній рівень політичної культури населення, щоб відкинути їх.

Подолати вади тоталітаризму і авторитаризму можна встановленням демократичного режиму. Ідея демократизму (народовладдя) зародилася в античному полісі як припущення про принципову можливість народоправства, причетність кожного громадянина до управління суспільними справами. Сьогодні це поняття вживається у широкому розумінні та різноманітному тлумаченні: як назва партій, як синонім справедливості державного устрою, як характеристика політичних рішень, як спосіб управління, прийняття законів і таке інше.

Демократичний режим - це система влади в суспільстві, що створюється за участю всіх (або переважної більшості) членів суспільства, є йому підконтрольною, діє в межах чинного законодавства з метою максимального забезпечення вільного самовияву прав і свобод громадян. Тобто, це такий тип державної влади, коли сама влада є похідною від більшості суспільства, підпорядкована праву і суспільству, а функціональне її призначення - гарантії і розвиток прав і свобод громадян, залучення їх до вирішення загальносуспільних проблем і реалізації їх інтересів.

Влучно нерозривний зв'язок внутрішньої влади і народу охарактеризував німецький мислитель В. Шеллінг, який ще у XIX столітті вказував, що ніяка влада - ані божественна, ані людська - не здатна перетворити народ у такий, якщо він не народився народом (демосом).

Сутність сучасного демократичного режиму полягає у створенні владою таких умов, за яких реалізується право всіх громадян формувати, контролювати і змінювати державну владу у відповідності до Основного Закону (Конституції). Тому в сучасних конституціях цивілізованих країн реальним джерелом влади та її сувереном проголошується народ як суб'єкт визначення змісту і характеру владних функцій, а влада відіграє обслуговуючу роль. За часів англійського короля Якоба І депутати парламенту твердо вказали монарху що не ми - "Ваш народ", а "Ви—наш король". Демократія передбачає не тільки право участі в формуванні влади, а й право неучасті в цьому процесі.

Зважаючи на важливість проблеми демократії, у нашому підручнику вона всебічно розглядається окремою темою.

Таким чином, політичний режим впливає вирішальним чином на політичні процеси та інститути, на формування політичної культури громадян. Він має бути у центрі аналітичного підходу до визначення здатності держави проводити певний політичний курс.

< Назад   Вперед >

Содержание
 
© uchebnik-online.com