Перечень учебников

Учебники онлайн

3. Громадянське суспільство: сутність і тенденції реформування

Розвиток концепції громадянського суспільства в класичній суспільно-політичній теорії.Категорія "суспільство" – це людська спільність, а категорія "громадянське суспільство" – історичний феномен, що виникає на певному етапі розвитку людського суспільства, тому ці категорії не можна плутати або ототожнювати.

Громадянське суспільство відрізняється від взагалі людського суспільства певними якісними відмінностями. Для суспільства є властивим спільна життєдіяльність людей, тоді як для громадянського суспільства визначальним є така система зв'язків і інтересів, яка забезпечує вільну реалізацію кожною людиною її природних прав: на життя та гідне існування, на родину, на свободу будь-якої діяльності, яка не заважає іншим, на власність, рівність перед законом тощо. Тобто громадянське суспільство означає стан упорядкування суспільства в інтересах кожної людини. Звідси випливає і саме поняття "громадянин" – не просто людина або індивід, особистість, а суб'єкт власних прав, своїх законних повноважень, які встановлюються всім суспільством.

Громадянське суспільство як система добровільних об’єднань громадян, спрямованих на активну, відповідальну, компетентну участь у політиці, завжди вважалося об’єктивною базою демократичних суспільних трансформацій. Особливості сучасного політичного розвитку як України, так і світу в цілому, істотно впливають на зміст та форми демократії, посилюють глибинний зв’язок реального здійснення народовладдя з функціонуванням структур громадянського суспільства.

Громадянське суспільство виступає своєрідним гарантом демократизації, перешкодою на шляху надмірного зростання авторитарних тенденцій. Саме інститути громадянського суспільства – політичні партії, професійні об’єднання, асоціації, творчі спілки, система освіти, сім’я, церква здатні ефективно виражати та захищати суспільні інтереси та потреби.

Виходячи з органічного зв’язку між демократизацією та розвитком громадянського суспільства, формування реальної громадянської комунікативності можна вважати наріжною проблемою демократичних модернізаційних процесів в політичній сфері суспільства. Нове розуміння сутності та ролі громадянського суспільства повинне ґрунтуватися на ідеях про самоорганізацію суспільства, перебудову суспільних відносин поза межами авторитарного державного впливу, а також відновлення зв’язків між громадянами через недержавні канали спілкування. Саме завдяки цьому громадянське суспільство набуває значення головного орієнтиру політичної модернізації політичної системи.

Генезис ідеї громадянського суспільства коріниться в об'єктивно існуючій потребі індивідуальної свободи, самоцінності кожної окремої особи. Однак матеріальна свобода має матеріалізуватися в такому громадянському просторі, де людські уподобання мали б позитивні результати для суспільства.

Тенденції громадянства в житті народів відомі ще в античному світі. Відтоді започатковується й історія самого поняття "громадянин". Завдяки боротьбі народних мас з олігархією в Давній Греції створюється напівобщинна, напівдержавна форма упорядкування – держава-поліс. Демократичне коріння народу сприяло формуванню своєрідного "громадянського" суспільства. Найбільше це виявилося під час правління Перікла, коли демократичний устрій країни викликав захоплення всіх громадян. Про цей факт свідчить промова Перікла, яку він виголосив під час похорону перших афінських воїнів, що загинули на початку Пелопонеської війни. Щодо державного устрою своєї країни Перікл наголошував, що "...він називається демократією через те, що основа його не меншість, а більшість громадян. Вона, згідно з нашими законами, надає всім громадянам рівних прав... Ми живемо вільні в нашій державі: ми не виношуємо у нашому щоденному житті підозри один до одного, ми не виявляємо гніву до ближнього, коли він учиняє щось для своєї насолоди, не показуємо йому нашого незадоволення... Не обмежені примусом у приватному житті, ми не порушуємо законів у житті громадському, переважно, через повагу до них.

Ми завжди слухаємося тих, хто стоїть при владі. Ми шануємо, зокрема, ті закони, які встановлено на користь скривджених, і, хоч ці закони не записані, вони завдають загальновизнаної ганьби тим, хто їх зневажає".

Отже, Перікл вважав сучасний йому державний лад демократичним, оскільки він був заснований на перевазі більшості, повазі один до одного, доброчесності. Навіть бідність не позбавляла людину поваги, якщо вона чинила щось добре для міста, держави. Вже тоді в людині зароджувався патріотизм, необхідний для виявлення її як громадянина.

Тож коріння поняття і самої ідеї громадянського суспільства сягає Давньої Греції та античного Риму, а саме політико-юридичної думки тих часів. Як справедливо зазначає К. Гаджиєв, його знаходимо в ідеї полісу Аристотеля (koinoia politike – громадянське суспільство), societas civilis – Цицерона та ідеях природного права. Цицерон, зокрема, вважав, що "надбанням громадянської общини, надбанням народу є держава. Але що являє собою громадянська община, як не силу людей, які пов'язані між собою". Громадянське суспільство (koinoia politike, societas civilis, burgerliche Gelesellschaft, societe civile) і політичне або держава (polis, civitas, Staat, state. etat, stato) були тотожними термінами. За тих часів політичне (he politike) охоплювало усі найважливіші сфери життя суспільства: родину, релігію, освіту, художню літературу, мистецтво тощо. Брати участь у politike або бути громадянином означало жити і діяти згідно з законами, а також не завдавати будь-якої шкоди іншим громадянам. Тоді ж виникло розуміння суспільства як сукупності громадян. Від латинського civis, громадянин, утворилося поняття civitas, суспільство. Водночас обидва ці поняття пов'язані з уявленням про місто і державу, про те, що лежить по той бік (citer), тобто у місті, на відміну від села, і про різницю між ними у культурному рівні, що відображалося у спорідненості понять civis, громадянин, civilis громадянський і культурний ("цивільний"), звідки походить поняття civilitas ввічливість, а від нього – цивілізація.

Мислителі Давнього Риму зробили свій внесок щодо розробки сутності прав і обов'язків громадянина. Ним вважали вільну людину, яка мала бути підданим Римської імперії та неодмінно мешканцем Італійського півострова. Його обов'язки були досить широкими: служба в армії, участь у народних зборах, політична діяльність. Окрім певних прав, громадянин Риму мав привілеї, які полягали в тому, що його не могли розіп'яти на хресті.

Актуальними, глибокими і самобутніми до наших днів залишаються погляди на зазначену низку проблем видатного італійського філософа і політолога Нікколо Макіавеллі (1469-1527). Його кредо: щоб збагнути сутність народу, треба бути державцем, а щоб зрозуміти природу державців, треба належати до народу, – дало змогу авторові у числі перших запропонувати людству ідеї щодо сутності політики як сфери діяльності ("Державець"). Він розумів державу як найвище втілення людського духу, а щастя вбачав у служінні їй. Розробляючи різновиди держав і способи їх діяльності, надавав великого значення способам політичної діяльності державців. Саме тому спостерігаємо опис елементів народжуваного громадянського суспільства. "Він (державець) зобов'язаний спонукати громадян спокійно віддаватися торгівлі, хліборобству та ремеслам, аби одні упорядковували свої володіння та не боялися, що ці володіння у них відберуть, а інші – розпочинали торгівлю та не боялися, що їх знищать податками". Таким чином, Макіавеллі вбачав різницю між державою і громадянським суспільством, яке живе за своїми законами і не підпорядковане державі, котра постійно намагається піднестися над суспільством. Отже, такі феномени неполітичного, приватного життя як сім'я, праця, любов, ініціатива, задоволення особистих потреб тощо властиві людству здавна.

Певний час майже не зафіксувалося нових концепцій громадянського суспільства. Згодом видатний англійський теоретик Томас Гоббс (1588-1679), якого помилково вважають апологетом одноосібної влади, заклав основу сучасних демократичних теорій, що вимагають захисту громадянських прав силою закону. У своїх творах "Філософські елементи вчення про громадянина" (1642) та "Левіафан" (1651) він виклав нову концепцію громадянського суспільства. Гоббс відстоює права особи і наголошує на безпеці кожного громадянина і його рівності перед законом. Громадянське суспільство, на його думку, виникає внаслідок переходу від натурального стану первісних, некерованих пристрастей, загальної ворожнечі та страху смерті до впорядкованого культурного суспільства, громадяни якого завдяки державній владі, спокою і порядку, що супроводять її, керуються певною дисципліною. Головне, що за цих умов докорінним чином змінюється сама людина, вона перетворюється на громадянина вже не за ознакою підпорядкованості, а як розвинена, цілісна й активна особистість. Водночас із громадянином вдосконалюється і саме суспільство із спектром своїх взаємин. Громадянське суспільство – "союз індивідуальностей", колектив, у якому окремі люди набувають високих якостей.

Аналіз генезису ідеї громадянського суспільства і держави неповний без звернення до поглядів представників англійської школи епохи Просвітництва Френсіса Бекона (1561-1626) та Джона Локка (1632-1704). Справедливо зазначено сучасними дослідниками, що "представники Просвітництва прагнули передусім обмежити віру на користь розуму, релігію на користь науки і наукового споглядання, звільнити мораль від абсолютного впливу релігії, проголосити "природний промінь розуму" головним незалежним від релігії засобом удосконалення суспільства". З цього природно випливали їхні ідеї, що цілком ще не звільнилися від теологізму. Зокрема, Ф. Бекон виклав свої політичні переконання в "Новій Атлантиді" (1617), зображуючи квітуче ідеальне суспільство, в якому життя упорядковане завдяки раціональним основам науки і техніки, але зі збереженням пануючих і підвладних класів. Тобто йшлося про початки громадянського суспільства.

Дж. Локк – послідовник просвітницьких ідей Ф. Бекона. Особливістю його вчення є обґрунтування ідеї прав і свобод людини, які існували в додержавному стані. Він широко трактував природний стан: повна свобода, рівність щодо влади і права, власність (вона стає нерівною, коли з'являються гроші), тобто стан доброзичливості й миру. Саме закон природи передбачає мир і безпеку. Однак будь-який закон вимагає гарантій того, що коли хтось його порушить, то буде неодмінно покараний. На його думку, це й є одна з найважливіших гарантій закону. З цієї ідеї Локка випливає сучасна ідея верховенства права як найважливіша запорука державності. Аби захистити свої природні права і закони, люди укладають суспільну угоду, виходячи з якої держава стає гарантом цих прав і свобод. Вона повинна бути упорядкована таким чином, щоб ніяк не зашкодити цим гарантіям і нормальному розвитку суспільства. Тобто громадянське суспільство однаково застосовує всі закони для своїх громадян.

Таким чином, Дж. Локк зробив вагомий теоретичний внесок щодо ідей розвитку громадянського суспільства і правової держави. Обгрунтування природних прав, дослідження гарантій щодо їхнього додержання та захисту від сваволі влади, розподілу влади, зрештою обмеження втручання держави в справи громадянського суспільства започаткували ідею правової держави.

Подальша розробка теорії суспільства і держави пов'язана з ім'ям видатного голандського мислителя і філософа Бенедикта Спінози (1632-1677). Працюючи над своїм головним твором "Етика" (1675), він домагався грандіозної мети – збагнути "загальний природний порядок, частиною якого є людина". Суспільство не може впасти в тиранію, бо мир і свобода громадян мусять бути непорушними. Найбільш могутньою і міцною державою він вважав демократичну республіку. В ній закони приймаються великими зборами людей, отже, забезпечується їхня розумність. За таких умов взаємно приборкуються суперечливі пристрасті. Загальна рівність і свобода забезпечуються домовленістю щодо визнання сили того рішення, яке отримало більшість голосів. Демократична держава найбільше відповідає природі людини, її потребам й інтересам. У ній усі рівні саме в природному стані. "Всі без винятку підпорядковані одним лише вітчизняним законам і, окрім того, своєправні (sui juris) і живуть бездоганно, мають право голосу у верховній раді та право ставати на державну службу".

Раціоналістичне трактування держави, суспільства, політики в цілому піднесло праці французьких просвітителів на новий щабель теоретичного удосконалення досліджуваних проблем. Серед них відзначимо, принаймні, Шарля Монтеск'є (1689-1755) і Жан-Жака Руссо (1712-1778).

Ш. Монтеск'є здобув широку відомість і визнання завдяки своїм працям "Перські листи" (1721), "Роздуми щодо причин величі і занепаду римлян" (1734) та визначній роботі "Про дух законів" (1748), над якою він працював двадцять років. Вчений не лише описував ті чи інші інститути і процеси, але й виявляв їхню природу, причини, що призводили до тих чи інших змін у законодавстві тощо, закони й закономірності певних історичних політичних явищ. На прикладі Римської імперії автор намагався довести, що суспільство може успішно розвиватися лише там, де панують республіканські звичаї. Тому він закликав до парламентаризму, законності; розвивав теорію розподілу влади на законодавчу, виконавчу і судову.

У праці "Про дух законів" Монтеск'є сформулював основи якнайдосконалішого, на його думку, політичного устрою. У справжній державі "шануватимуть людей не за їхні зовнішні таланти та властивості, а за їхні справжні якості. А оскільки там жоден громадянин не боїться жодного іншого громадянина, то це буде гордий народ". Політично організоване суспільство виникає внаслідок історичного процесу, для якого характерним є складна взаємодія об'єктивних і суб'єктивних причин. Свободу суспільства він пов'язував з існуванням певних форм держави, а саме: республіки (демократії та аристократії), монархії та деспотії. Спираючись на традиції античної політико-правової думки, Монтеск'є вважав, що республіка можлива в невеликих державах, монархія – в державах середніх за розмірами, а деспотія – у великих імперіях. Щодо такої теорії, то Монтеск'є зробив своє власне уточнення, яке полягає в тому, що республіка може бути встановлена й на більшій території за умов федеративного устрою цієї держави. Але суспільство ще і тоді не матиме свободи, воно здобуде її лише згодом, коли відбудеться розподіл влади і кожна з її гілок зупинятиме одна одну в разі потреби. Концепція розподілу влади набула у вченні Монтеск'є довершеності й цілісності. На практиці ж його ідеї свободи, громадянських прав і розподілу влади стали основою конституційних актів Франції, Конституції США та деяких інших держав.

Ж.-Ж. Руссо вбачав основу політичного життя суспільства в суверенності волі народу і її неподільності, він протиставляв теорії розподілу влади свою систему постійно діючого в державі плебісциту у розв'язанні тих чи інших суспільно-політичних проблем. Для нього "громадянське суспільство" і "держава" – синоніми. Сутність громадянського суспільства-держави він вбачав у участі кожного громадянина в державних справах, у безумовному повновладді народу, а тому відкидав принцип представництва, що позбавляв кожного громадянина активної політичної участі. Політичні концепції Руссо справили великий вплив на суспільну свідомість, до його ідей зверталися представники різних течій і поглядів, бо започатковані ним ідеали рівності й демократії стали на багато століть неперевершеним явищем.

Радикальними поглядами щодо проблем держави і громадянського суспільства відрізнявся від своїх попередників представник американської демократичної думки Томас Пейн (1737-1809). Він був переконаний, що громадянське суспільство і держава – це різні речі: стосовно громадянського суспільства держава є вимушеним злом, бо саме вона регулює відносини в ньому, запобігає зловживанням однієї особи проти іншої. Зріле громадянське суспільство краще виконує свої обов'язки перед громадянами, а тому має невелику потребу в уряді.

За всіх без винятку часів державам передують вільні й рівні індивіди, наділені правами. Легітимність же держави отримують шляхом повної згоди членів суспільства та конституційного закріплення. Тому уряди в таких державах не можуть довільно змінювати або розширювати свої конституції, бо це призведе до непередбачуваних наслідків.

Пізніше в теорії закріпилася ідея розподілу між державою і громадянським суспільством, що засвідчувало наявність дійсно демократичної і соціальної політичної системи. Але протилежні погляди теж зберігалися, і дехто з вчених вважав надмірну свободу громадянського суспільства помилкою, що обов'язково призведе до соціальної напруженості. Аби відкинути такі помилки, Володимир Соловйов писав: "Доки держава була усім, суспільство було нічого не варте. Але як тільки мета життя була поставлена вище держави, то живі сили суспільства звільняються, перестають бути рабами держави".

Початки формування української державності знаходимо в сивій давнині. На території сучасної України в VII-V ст. до н.е. існували рабовласницькі міста-держави: Ольвія, Херсонес, Боспор, Феодосія та ін. Форми правління поділялися на монархії, аристократичні та демократичні республіки. В Ольвії, наприклад, влада належала народним зборам, вільні громадяни мали громадянські права. У IX ст., коли східнослов'янська державність сформувалася у вигляді Київської Русі, її державна система базувалася на інститутах народного віча, князя і князівської ради. Компетенція віча охоплювала всі функції державної влади, зокрема, вибори князя, укладання з ним договору, ради з важливих справ. Це зумовило високий розвиток громадянина.

За умов феодалізму селянські господарства об'єднувалися в сільські общини, в них обиралися отамани, старшини, інші представники громадськості. Общинами обиралися суди. Пізніше, в Запорізькому козацтві теж мали місце демократичні традиції. Про це, зокрема, свідчать дослідники "Пактів і Конституцій законів та вольностей Війська Запорозького" (1710) Пилипа Орлика. В них зазначається, що конституція заснована на принципах, які характерні для західної традиції (договір між головою держави, гетьманом, з одного боку, і народом, з другого), які суперечили східній ідеї самодержавства. Принципи ці були чи не найдемократичніші в тогочасній Європі і проголошували, власне, республіканську форму правління. В конституції окреслилася ідея розподілу законодавчої, виконавчої та судової влад. Діяла вона на Правобережній Україні до 1714 року. В містах міщани боролися за власне самоуправління. Виявленням тенденції до громадянського розкріпачення в Україні було розповсюдження власності на землю. Найвищим органом влади була рада, яку обирали громадяни.

Тобто ідея української державності неодноразово поставала перед суспільством, вона не була штучно сконструйованою. За свідченнями Дмитра Донцова, "Державні змагання українського народу проявлялися в різних формах: спершу в таких державних утвореннях, як князівство Київське, королівство Галичини й Володимерії, українська республіка – Гетьманщина (1654-1734), далі - у формі автономної провінції чужої держави, то знову в кривавих, періодично повторюваних війнах проти кожної держави, котрими українці насильно були підбиті (боротьба з Литвою, Польщею й Росією)".

Становленню державності великою мірою сприяв розвиток громадянина. Ставлення окремих громадян до державних інституцій виявлялося завдяки власності, сім'ї та організації праці. Індивід був тісно пов'язаний з організацією або групою, в ньому розвивалися якості громадянина.

В Європі соціально-політичний термін "громадянин" набув широкого вжитку після Французької революції XVII століття, яка ліквідувала становість і проголосила Декларацію прав людини і громадянина. Подальше його вживання пов'язане з розвитком класової боротьби і прагненням трудящих до соціальної рівності. "Громадянин" став політичним викликом тим, хто перебував при владі. Завдяки цьому поняттю намагалися з'ясувати взаємини між особистістю та суспільством і державою.

Тенденція щодо становлення громадянськості й громадянина важко торувала собі шлях і в слов'янському суспільстві. Найширші громадські сили йшли на бій із самодержавством. До реформ 60-х років XIX століття вільними були лише обрані, а також "дозволені" організації буржуазно-купецьких верств, лише їм надавалося право обговорювати питання суспільного устрою. Таким чином, вироблялися традиції підпорядковування державі, байдужості до юридичних форм.

Теологічні концепції Нового часу щодо суспільства, громадянина і держави згодом змінюються. Суспільство вже уявляють не продуктом природи, а людини й історії, згодом навіть політики. Держава, власне, утворює громадянське суспільство, закладає його основи, робить цивілізованими його громадян. Ідея створення нового суспільства владою, засобами політики стала характерною для подальших суспільно-політичних течій, зокрема, і соціалістичних. Хоча й серед політологів Нового часу були такі, хто наголошував на обопільному зв'язку між ними: суспільство, щоб стати цивілізованим, має укласти з державою договір; тоді держава цивілізується і передає суспільству частину своїх прав.

Свого часу український просвітитель, філософ і поет Григорій Сковорода (1722-1794) висунув ідею суспільної, позастанової цінності людей, праці, рівності й однакової моральної значущості всіх видів трудової діяльності. На наш погляд, ці думки близькі до ідей західних філософів щодо проблем становлення громадянського суспільства.

Тож можна стверджувати, що саме за новітніх часів відроджується антична ідея про те, що політика водночас і насамперед є сферою здійснення загальних справ, способом управління ними, засобом захисту спільних інтересів.

Класичний приклад – німецький філософ Гегель (1770-1831). Він вважав, що держава виражає узагальнені інтереси, всезагальну волю, забезпечує їхню єдність і реалізацію. Ця думка з кінця XIX ст. стала провідною в політиці багатьох держав Європи і Північної Америки, де спостерігаємо поступовий спад революційної напруженості, перехід до політики консенсусу, злагоди і суспільного порядку.

У "Філософії права" Гегель підбиває підсумки щодо свого дослідження про особистість, громадянське суспільство і державу. Ці проблеми були предметом постійної його уваги. Вивчаючи сім'ю, громадянське суспільство і державу в одному діалектичному ряді моральності, він надає великого значення кожній із цих категорій, робить спробу "збагнути і зобразити державу як щось розумне в собі", "сконструювати державу такою, якою вона має бути".

На відміну від поняття "природний стан" Гегель запроваджує категорію "громадянське суспільство", а також чітко відрізняє громадянське суспільство і державу. Власне, під громадянським суспільством він розуміє економічну структуру буржуазних відносин. "Громадянське суспільство, – зазначає Гегель, – є диференція, яка виступає поміж сім'єю та державою, хоча розвиток громадянського суспільства настає пізніше за розвиток держави". Розглядаючи громадянське суспільство як наслідок добровільного або насильницького об'єднання багатьох сімей у націю, а також як наслідок розширення сімей до нації, Гегель наголошував, що історично громадянське суспільство виникає значно пізніше, аніж держава. Природно, що громадянське суспільство виникає пізніше взагалі суспільства. Термін "громадянське" вживається не лише як прикметник до терміну "суспільство". "Громадянське" можливе лише за умов активного виявлення творчих здібностей особистості в усіх сферах соціальних зв'язків. Між цими поняттями не можна ставити знак рівності. Поняття "громадянське" вужче, аніж поняття "суспільство", воно й виникло значно пізніше.

Щодо питань взаємодії громадянського суспільства (і його елементів між собою) і правової держави, то Гегель вважав, що розвиток одних елементів громадянського суспільства може призвести до придушення інших елементів. Лише верховна публічна влада в особі конституційної держави може ефективно справитися з несправедливістю і синтезувати конкретні інтереси в універсальну політичну спільність. Виходячи з цього, Гегель піддавав критиці сучасну йому теорію природного права за те, що вона змішує громадянське суспільство і державу.

Зацікавленість гегелівським політичним вченням, яка існує і сьогодні, свідчить про кардинальність щодо методології та ідейно-політичного звучання таких його концепцій, як особа і держава, суспільство і держава, розподіл влад, громадянське суспільство і держава тощо. Гегель дослідив діалектику руху громадянського суспільства, починаючи з сім'ї, коли суспільні взаємини трансформувалися в нову їх якість. Звичайно ж, вчений помітив, що соціальне життя громадянського суспільства докорінно відрізняється від етичного життя звичайної родини, публічної сфери держави. "Поряд із сім'єю корпорація є другим існуючим у громадянському суспільстві моральним коренем держави". Піклуючись у громадянському суспільстві про себе, індивід діє також на користь інших. Гегель був упевнений, що громадянське суспільство мусить захищати громадянина, відстоювати його права; в свою чергу, індивід зобов'язаний дотримуватися прав громадянського суспільства. Таким чином, забезпечується життєздатність суспільства, реалізуються громадянські права.

Ідеї видатного німецького вченого цілком співзвучні з теоретичними надбаннями сьогодення. Визнано, що в демократичному соціумі громадянське суспільство може існувати лише за умов наявності якнайширшої соціальної бази, підтримки всіма прошарками населення. "Сама роль громадянського суспільства як регулятора різноманітних інтересів різних соціальних груп, як інституту, що створений з метою пом'якшення соціального напруження та забезпечення консенсусу в суспільстві, безперечно, передбачає активну участь у його функціонуванні більшості громадян".

Німецький державознавець та історик Лоренц фон Штейн (1815-1890) також розрізняв державу і громадянське суспільство. Воно, на його думку, засноване завдяки поділу праці, яка, в свою чергу, залежить від форми власності. Л. Штейн вважав, що суспільство поділяється на класи, тому держава мусить мати надкласовий характер.

Певною мірою проблема громадянського суспільства розглядалася класиками марксизму. Зокрема, К. Маркс уявляв реальне суспільство як взаємодію політичного і громадянського суспільства. Ці інститути є результатом історичного розвитку. Тому він вважав громадянське суспільство історичним феноменом і зазначав, що гарантоване державою громадянське суспільство не пристосовується до одвічних законів природи.

Отже, аналіз генезису ідеї громадянського суспільства засвідчує, що, як теоретична конструкція, і як практична даність громадянське суспільство є складним і багаторівневим явищем людської життєдіяльності. Воно виникло в результаті тривалого історичного розвитку і почало формуватися разом із розподілом суспільства на державні й недержавні сфери.

В окремих країнах світу формування громадянського суспільства пов'язують з буржуазними революціями. Зокрема, у країнах Європи цей процес розпочався в XVI-XVII ст. Не менше двох століть тривало його становлення в Австрії, Англії, Голандії, Канаді, Норвегії, США, Франції, Швеції та ін. Це дало можливість констатувати, що "в XX ст. у розвинених індустріальних країнах сформувався певний тип громадянського суспільства, якому властиві пріоритет приватної власності, наявність значного "середнього класу", високий рівень життя, велика кількість різноманітних громадсько-політичних організацій, які відстоюють інтереси різних соціальних груп, своєрідний соціально-психологічний і політичний менталітет тощо".

Сутність та структура громадянського суспільства. Економічну основу громадянського суспільства мають становити відносини ринкового характеру. Його формуванню передує становлення різноманітних форм власності з перевагою приватного капіталу. Регульована ринкова інфраструктура спричиняє ділову активність, заповзятливість людей, створює передумови плідної роботи. Наявність власності ж стає умовою свободи особистості в громадянському суспільстві. Але слід мати на увазі, що свобода без правових меж здатна зруйнувати саме громадянське суспільство.

У політичній сфері громадянське суспільство має забезпечувати усім своїм громадянам вільну участь у державних і громадських справах. Держава і громадяни, за наявності закону і рівності перед ним, мають певний загальний інтерес і реалізують його. Тобто створюється демократична правова держава, в якій ці інтереси реалізуються на основі міжнародно визнаних норм. У такій державі виключається дискримінація за національно-етнічними, політичними, релігійними, статевовіковими ознаками. Забезпечується надійний законодавчий захист особистості й гідності громадянина, тобто: недоторканості його житла і майна, вільного вибору професії, визначення місця проживання, пересування по країні та за її межами, таємниці листування, телефонних розмов та інших видів сучасного спілкування, свободи слова, друку та інформації. Реалізується вільне самовизначення людини в її світоглядних і духовних інтересах, а також всебічний захист громадянських прав з боку судових органів і громадських організацій.

Щодо соціальної та духовної сфер, то в них громадянське суспільство спирається на якнайширшу соціальну структуру, яка постійно змінюється й удосконалюється. У ній встановлюються взаємини, пов'язані з індивідуальним вибором, політичними та культурними ціннісними орієнтаціями. Завдяки реалізації різнопланових інтересів забезпечується культурно-політичний плюралізм, важливий для реального функціонування громадянського суспільства.

Тож, громадянське суспільство набирає вигляду сукупності суспільних відносин (економічних, соціальних, політичних, духовних), формальних, а також неформальних структур, які задовольняють спектр потреб і реалізують інтереси індивідів або їх груп, що адекватні досягнутому рівню суспільного розвитку.

Чим вищою є організація громадянського суспільства, тим повніше виявляється його єдність, інтегративність, соборність, що упорядковує, підсилює різноманітні індивідуальні, групові, організаційні центри. Не кожну сукупність людей на певній території можна назвати громадянським суспільством, а лише таку, члени якої об'єднані спільними інтересами і між собою, і з деяким цілим, що може бути спільною метою або джерелом життєдіяльності даної спільноти. Потенційна самоорганізація індивіда народжується в єдності, яка онтологічно передує автономії в соціальному бутті. Як підкреслював С.Л. Франк, "громадянське суспільство є своєрідним молекулярним суспільним зв'язком, що внутрішньо скріплює окремі елементи у вільне та пластичне гнучке ціле".

Інакше кажучи, громадянському суспільству властиве органічне співіснування різноманітних соціальних сил, інститутів, організацій, зацікавлених груп, об'єднаних загальним потягом до спільного життя. Визнання самоцінності особи, її прав та свобод обумовлює і відповідальність особи перед суспільством, іншими його членами.

Таким чином, чим вищім є рівень розвиненості громадянського суспільства, тим більшою є міра свободи індивідуальності. Тільки за умови існування громадянського суспільства як органічної системи, що забезпечує творче самовираження людини, соціум набуває такі риси, як відкритість, має змогу до конструктивного саморозвитку. Громадянське суспільство – це своєрідний соціальний простір, в якому відкритість індивідів опосередкована їх взаємодією, умовами для самореалізації.

У процесі саморозвитку соціуму громадянське суспільство відіграє ще й своєрідну стабілізуючу роль. Як писав І. Кант: "Людина прагне гармонії, але природа краще знає, що добре для роду людського: вона хоче дизгармонії". Це в значній мірі вірно й для суспільства. Засобом розвитку соціальних сил природа обирає протистояння їх у суспільстві. І саме громадянські структури покликані визначити норми, що здатні блокувати руйнівні потенції боротьби різноманітних сил та направити її в позитивне, творче русло. Хаос у вигляді нескінчених протиріч ніколи не зміг би еволюціонувати у порядок, таким чином, забезпечуючи саморозвиток системи, якщо б ці протиріччя мали безвихідний та непримиримий характер. Суспільство, що має громадянську організацію, повинно самостійно, незалежно від держави, власними засобами примушувати окремого індивіда виконувати загальноприйняті норми.

Проблеми розвитку громадянського суспільства в сучасній Україні. Формування громадянського суспільства потребує розвитку механізму самоорганізації як кожної особистості, так і соціуму в цілому. Цю точку зору поділяють багато сучасних українських науковців. Наведемо тут думку професора О. Білоуса, який стверджує, що для успішного розвитку України "слід увімкнути на повну потужність особливий український ресурс і механізм саморозвитку, механізм надзусиль у системі об'єднаної всенародної нації, а також механізм інтелектуалізації розвитку суспільства на основі наявного науково-технічного потенціалу, економічної демократії, підтримки ініціативи та самодіяльності громадян".

За часи створення незалежної України формування громадянського суспільства було в числі приоритетних завдань. Воно продекларовано (за змістом, хоча самого цього терміну в ній не було вжито) в Декларації про державний суверенітет України. Створення громадянського суспільства було передбачене в програмних документах ряду політичних партій. Ця позиція мала місце в більшості проектів Конституції України, які подавалися до Конституційної комісії в перші роки після проголошення незалежності.

Проте надалі інтерес до цієї проблеми почав згасати, оскільки розпочалася запекла боротьба протилежних політичних сил за владу. Питання формування громадянського суспільства не дістали адекватного відображення у прийнятій в 1996 р. Конституції України.

Формування громадянського суспільства – наріжна проблема розвитку модернізаційних процесів. Вона завжди була і залишається провідною у світовій політичній думці від античних часів і до наших днів. У сучасній науковій літературі зазначається, що громадянське суспільство є базисом прогресивного розвитку держави, ініціатором в ній раціональних змін. Держава, у свою чергу, захищає принципи самоврядування всіх недержавних організацій, які формують громадянське суспільство. Нерозвиненість громадянського суспільства є однією з причин існування тоталітарних й авторитарних режимів. На противагу цьому, високий рівень розвитку громадянського суспільства забезпечує демократичність держави.

Розвиток громадянського суспільства є свого роду індикатором практичного вирішення ряду соціально-політичних проблем, у тому числі реального забезпечення законних прав та інтересів людини. Зафіксовані в Конституції України, права і свободи людини та громадянина цілком відповідають міжнародно-правовим стандартам. Але на практиці не всі декларовані права забезпечуються. І це значною мірою зумовлено нерозвиненістю відповідних інститутів громадянського суспільства. В державі до цього часу немає дієвої й ефективної судової системи. В результаті багато справ, які стосуються захисту особистих прав і гідності громадян, вирішуються некваліфіковано, а розгляд деяких настільки затягується, що їх захист втрачає будь-який сенс. Вирішальною гарантією прав громадян виступає достатній розвиток матеріального і духовного виробництва, засобів культури, преси, громадських організацій. На жаль, на конституційно-правовому рівні ці питання до цього часу належним чином не врегульовані, в їх вирішенні виявилася явна диспропорція. У той час, як державні інститути мають певну матеріальну і політичну підтримку, основні інститути громадянського суспільства, в тому числі осередки виробництва, науки, культури, освіти, переживають нелегкі часи.

Не виявляють інтересу до розбудови громадянського суспільства політичні партії, хоч їх призначення - бути посередниками між громадянським суспільством і державою, трансформувати в державну політику інтереси громадянського суспільства.

Реформи, які почалися в Радянському Союзі та в Україні з 1985 року, мали на меті формування передумов громадянського суспільства як об'єктивного чинника демократизації. Приватизація державної власності теоретично повинна була сприяти створенню середнього класу. Але в дійсності власність зосталася в руках нової бюрократії, яка перемістила центри прийняття рішень в президентські структури і захистила себе від суспільного контролю.

Стосунки між державою та громадянами розвиваються на грунті удаваного демократизму, який є наслідком несформованості стійких груп інтересів громадян, з одного боку, а з другого – нездатністю або небажанням правлячої еліти створити нові "правила гри" в якості обов'язкових для усіх груп, включаючи і себе.

У сфері економічної політики реалізація ідеї індивідуальної свободи, що необхідна для формування громадянських відносин, виявила антисоціальні, навіть кримінальні форми. Більшість населення не змогла включитися в активну економічну діяльність, втратила грошові вклади – все це не сприяло становленню зрілого громадянина з невід'ємними правами та обов'язками.

На шляху формування громадянського суспільства в Україні існують і інші перепони. Перш за все, стійкі стереотипи, система цінностей, сформована тоталітарним режимом, яка є несумісною з основами громадянського суспільства. В першу чергу, психологічний дискомфорт визивають такі цінності, як приватна власність, нерівність доходів, конкуренція, ринок. Ствердження цих універсальних цінностей дуже ускладнюється помилками реформаторів, що привели до різкого зубожіння народу.

Проблеми формування громадянського суспільства в Україні визначаються ще й слабкістю політичної позиції окремих індивідів. В українському суспільстві політичні позиції громадян залишаються нечіткими, обумовленими, насамперед, первинними (сімейними, родинними) зв'язками. Сторонні люди часто сприймаються як потенційні вороги. На такій психологічній основі неможна створити сучасного суспільства, яке потребує певного рівня довіри поміж громадянами. Можливість існування сучасних економічних, соціальних і політичних організацій в значній мірі залежить від надійності соціальних зв'язків між людьми. Дж. Коулмен називав цей феномен "соціальним капіталом", тобто потенціалом взаємної довіри та взаємопідтримки, що формується в міжособовому просторі. За роки тоталітарного минулого, коли держава заохочувала шпигування людей одне за одним, у громадян України сформувалася чітка установка на підозріле ставлення до інших людей. Після падіння комуністичного режиму, нажаль, влада тільки закріпила це почуття, можна сказати, перетворила його на стійке переконання.

Процес створення автономної особистості ускладнюється ще й тим, що формування нових економічних відносин співпало з процесами національного самовизначення. Як стверджує відмий український науковець Римаренко Ю.І., "слід позбутися нездатності демократичних сил жити в умовах ідейного і політичного плюралізму". Пристрасть до розривів, до недовіри, підозрілості – давня хвороба, яка вже не раз знищувала українську державу. Звідси випливає надзвичайна актуальність проблеми консолідації, об'єднання зусиль законодавчої та виконавчої влади, партій і рухів, усіх громадян незалежної України.

Процес об’єднання громадян починається з формування консолідуючої ідеї. Це завдання, саме по собі дуже непросте, ускладнюється тим, що класична українська національна ідея на думку, наприклад, Ю.А. Левенця, – це "комплекс гетерогенних суспільно-історичних і політичних уявлень і понять, цілісність якої ґрунтується на приматі цінностей органічної системи, якими виступають етнос або нація". Домінування таких уявлень вело до недооцінки ролі і ваги людського чинника як самоцінної сутності. Тому надзвичайно важливо розвивати сучасну українську національну ідею на пріоритетах прав і свобод людини як необхідних атрибутів демократичного становлення і розвитку в Україні цивілізованого суспільства і правового державотворення.

Консолідуючою ідеєю повинна стати ідея України як батьківщини всіх громадян, які пов'язали свою долю з українською землею, причетні до створення тут суспільства, що відповідальне за продовження глибокої історичної традиції і зв'язок її із стратегією світового розвитку.

Але попри всі ці труднощі є й позитивні фактори. Особиста свобода завжди була найдорожчою для українців. Історики свідчать: невдовзі після відомої Переяславської ради 1654 р. українські суспільні верстви, що стикнулися з московськими порядками, зробили для себе вельми неприємне відкриття: у них панує дух покори, страху та фанатизму, і навіть бояри називають себе "холопами государя". Українцям такі відносини не були притаманні. Лібералізм в співвідношенні з моральністю, чітким відокремленням добра та зла – це саме українська ідея, яка здатна сьогодні позитивно вплинути на процес досягнення громадянської злагоди.

З іншого боку, явним перебільшенням виглядають твердження, що українці взагалі не мають традицій громадянського спілкування, і як наслідок – раціонального політичного розвитку. В історії України були серйозні спроби політико-демократичної самореалізації громадян. Це релігійно-культурні міщанські братства, політико-правовий устрій Запорозької Січі, демократичність Гетьманщини тощо. Отже, традиції самоврядування були притаманні українському етносу, відбиваючи політичні цілі національних рухів та передових мислителів. Але чи достатньо цих традицій для сучасного політичного розвитку?

Щодо особливостей правового світогляду українців, то досить ознайомитися із давніми місцевими законами, що діяли у Чернігівській та Полтавській губерніях, досить прочитати дані, наведені дослідниками українського побуту, щоб побачити, що і в сімейному укладі, і в питаннях наслідування, земельного права український народ має великі традиції та досить розвинену правову базу.

Історичний досвід українського державотворення є важливою засадою громадянського суспільства. Він дає змогу в сучасних умовах використати демократичний зміст попередніх законодавчих актів. XX століття стало провісником відродження української незалежної соборної держави. Протягом тривалого часу народ пройшов шлях усвідомлення необхідності відродження держави – через проголошення її у формі Української Народної Республіки (IV Універсал Центральної Ради), утворення формально незалежної УРСР, самостійної Карпатської України (1938 р.) до проголошення Акту державної незалежності України ( 24 серпня 1991 р.).

Громадянське суспільство може реально розвиватися лише за умови збігу чи злагоди між розумовою та управлінською елітами. В. Липинський зазначав, що українській еліті притаманна одна хвороба – нахил до романтизму. Він вважав, що вона позбавлена почуття дійсності, не вміє відрізняти бажане від можливого. "Тому живуть вони найбільше фантастичними утопіями якихось "Україна без влади і підвладних", якихось соціалістичних або націоналістичних ельдорадо". Здійснитися ці ельдорадо мають самі й автоматично мають "зайняти місце тієї живої і реальної, дійсної України..." Зрештою українська інтелігенція і досі не спромоглася виробити політично цінної консолідуючої ідеології, яку б сприймали всі верстви населення.

Владна еліта повинна ставити та реалізовувати такі політичні цілі, які, насамперед, не зашкодили б суспільству. Натомість сучасні політики діють за іншим принципом: "вербальний стимул – очікувана реакція населення”. Це призводить до явища набутої безпорадності в особистій сфері, з одного боку, і стану структурного розпаду в сфері суспільного життя – з іншого. Для суспільства це означає суттєву загрозу, тому вирішення усього комплексу проблем, пов'язаних із становленням механізму саморозвитку соціуму, повинно стати першочерговим завданням українських науковців – теоретиків та практиків.

Таким чином, розвиток громадянського суспільства в Україні визначається як внутрішніми, так і зовнішніми чинниками. Досить поширеною є точка зору науковців про підсилення тенденції до зменшення впливу національних урядів та традиційних політичних партій, що приводить до все більшого залучення мас у політику. Основним каналом їх активності в багатьох розвинених країнах стали соціальні рухи та суспільні групи. Стабільна демократична система може існувати лише за умови наявності збалансованого рівновеликого впливу на політичний процес трьох основних елементів: економіки, держави та громадянського суспільства.

< Назад   Вперед >

Содержание
 
© uchebnik-online.com