Перечень учебников

Учебники онлайн

1. Громадянське суспільство як суб’єкт міжнародної співпраці

Демократичність не є обов'язковою ознакою держави як учасника міжнародних відносин. Не стає вона такою й внаслідок подальшого поширення демократичних принципів як основи світових взаємин. Сьогодні ми маємо чисельні приклади достатньо високої ефективності авторитарних міжнародних акторів, які підтримують інтерес і певну повагу до себе не тільки за рахунок своїх ресурсів, а й внутрішньої стабільності, керованості. На суто прагматичне, тобто зовсім необов'язково критичне ставлення до себе цілком можуть розраховувати як традиційні недемократичні режими, такі, як Пакистан, чи Саудівська Аравія, так і псевдодемократії, що виникли на пострадянському просторі, наприклад – Узбекистан, Туркменістан, Казахстан. Але у таких випадках йдеться про готовність демократичних країн на співпрацю на засадах часткового тактичного збігу інтересів, тимчасових геополітичних схем, компромісів. Вищий за цей, загальнодоступний, рівень співпраці розвивається в межах демократичної міжнародної спільноти.

Не будемо заперечувати, що закінчення холодної війни і припинення глобального протистояння суттєво оновили структуру і зміст міжнародних відносин. Але якісні зміни тут відбуваються тільки внаслідок демократичної трансформації значної групи країн, виникнення більшої гармонії між внутрішньою і зовнішньою політикою і перетворення інтеграційних процесів з локального явища на надрегіональний феномен, здатний запропонувати нові рішення багатьох актуальних проблем і відповісти на виклики, пов'язані з суперечностями світової еволюції.

Насправді, динамічний розвиток європейського континенту, реформування і розширення ЄС та НАТО, їх безпосередній вплив на національні моделі розвитку визначають нові засади безпеки і співробітництва. Суспільно-політичні процеси в Центральній та Східній Європі, возз'єднання континенту дозволяють співвіднести власне модернізацію і вестернізацію, з'ясувати реальний зміст складних суперечливих процесів, які позначаються термінами "експорт" та "імпорт" демократії. Ключовим моментом оцінки органічності або штучності зазначених змін є роль громадянського суспільства, його здатність забезпечити певну якість політики окремої держави й окреслити спрямованість і стандарти міжнародної взаємодії з нею.

Нова хвиля демократизації і проблеми уніфікації суспільно-політичного розвитку. Інтенсивні процеси глобалізації, які найбільш виразно позначаються в економічній, інформаційній, науково-технічній, військовій сфері, не можуть не впливати й на сферу суспільно-політичну. Потреба в уніфікації умов співпраці, зокрема тих, які забезпечуються засобами права та урядування, дедалі більше актуалізують проблеми підтримання певних демократичних стандартів. Саме це створює нову досить потужну і, водночас, суперечливу за якісними характеристиками та наслідками хвилю розповсюдження демократії. У багатьох випадках зовнішні чинники заохочують ринкові та демократичні трансформації, тоді як внутрішні умови для їх здійснення не визріли достатньою мірою. Сьогодні цілком очевидно, що демократії доводиться проходити суворі випробування під тиском процесів глобалізації та конкретних геополітичних обставин.

Норми демократії в їх сучасному вигляді є продуктом багатовікової історичної практики багатьох народів. Вони увібрали в себе як гуманістичні ідеали, настанови етики та моралі, так і технології організації людських спільнот. Вони дали поштовх розвитку права і переважно на ньому ж базуються. Внаслідок цього, сьогодні вони виявились кодифікованими у чисельних національних і міжнародних документах і в такому вигляді набули найширшого розповсюдження. Цьому, зокрема, сприяли ООН, ОБСЄ, Рада Європи, меншою мірою деякі інші міжнародні організації. Однак, таке розповсюдження має суто формальний, поверховий характер. Демократія надто глибоке і складне явище, щоб бути експортованим чи імпортованим. Зазначимо, що саме спроби імпорту, власне, – штучного впровадження певних демократичних процедур, створюють серйозніші проблеми, ніж широко обговорюване питання про спроби експорту демократії.

Склалася ситуація, коли очікування щодо реального дотримування норм демократії у багатьох випадках не мають об'єктивного підґрунтя з огляду на фактичний рівень та/або якісні параметри суспільно-політичного розвитку окремих країн. Водночас, переважна більшість нових незалежних і перехідних країн позиціонують себе як демократичні, чи такі, що безпосередньо прямують до демократичного устрою і на цій підставі не потребують того, щоб їх "вчили демократії". При цьому своєрідна монополія розвинених правових демократій на володіння стандартами демократії на моніторинг і оцінювання ситуації в інших державах ставиться під сумнів, чи навіть заперечується. Особливо це стосується держав, де утвердилася дефектна демократія і мають місце спрощене сприйняття демократичних принципів, свідоме гальмування суспільно-політичних перетворень.

Насправді, спроби оцінити стан демократії у багатьох випадках викликають негативну реакцію, чи навіть спротив. Характерною є аргументація, наведена російським дослідником Левіним І.Б.: "Спроби впровадити в країнах, що розвиваються, систему цінностей, притаманну Західній Європі і США в силу специфічних історичних процесів і тому неорганічну для інших суспільств …виглядає як нав'язування, а самі правозахисні організації – як вбудовані в жорстко євроцентричну ідеологічну систему ліберальної демократії, якщо не просто як поплічники імперіалізму".

Фактично, тут має місце зіткнення наукового і ідеологічного підходів. Одна справа, коли йдеться про недостатнє врахування певних об'єктивних національних особливостей боротьби за демократію і процесу демократизації, адже закономірним слідством універсальності критеріїв є їх узагальненість, абстрактність. Принципово інша ситуація виникає, коли в певній країні ігноруються базові вимоги демократичного устрою, а об'єктом критики стають організації, що здійснюють відповідний моніторинг. При цьому результати оцінювання переважно ігноруються, або дискредитуються як недоречні та упереджені.

У випадках, коли йдеться про умови членства у конкретних міжнародних організаціях, спостерігаємо більш предметне обговорення критеріїв і оцінок відповідних характеристик держав. При цьому і в прикладному політичному, і в методологічному вимірі найбільшої уваги заслуговує величезний люфт між формальними ознаками демократичності і політичної практикою. Найбільш показовими є дискусії між Брюсселем і непідготовленими претендентами на вступ до Європейського Союзу, в форматі яких наочно виявляються розбіжності у ставленні до умов співпраці та інтеграції. Політичні та ментальні чинники створюють конкретний тиск на тих, хто застосовує певні об'єктивні оцінки стану партнерів і позначають якісні відмінності між ними. Це створює й серйозні практичні проблеми, адже ставить під сумнів паритетність і реальну рівноправність. Формально рівні права і обов'язки не забезпечуються фактичною готовністю використовувати перші і дотримуватися других. Це є справедливим у випадках прагнення досягти демократії та розвинених форм соціальної і політичної організації, але їх актуальної слабкості. Ще складнішою є ситуація свідомого ухилення від демократичного розвитку при активній експлуатації демократичної риторики.

Доводиться констатувати ускладнення в останні роки проблем розвитку демократії, пов'язаного з широким розповсюдженням псевдодемократичних моделей суспільно-політичного устрою. Модифікації керованої або віртуальної демократії сьогодні є не менш звичайним явищем, ніж демократії реальні. У більшості випадків вони не є перехідним станом, натомість – формою мімікрії, офіційного існування різновидів авторитарних режимів. При цьому виникає нове явище – взаємопідтримка таких режимів на міжнародній арені, спроби вести дискусії щодо вимог демократії, обґрунтувати відхилення від них національною специфікою. Проте, таке спостерігається саме при контактах представників розвинених і віртуальних демократій. У стосунках між недемократичними країнами такі теми не є актуальними. Скажімо, те, що СНД не є і не може бути механізмом підтримки демократії, цілком очевидно. Місії Співдружності зі спостереження за виборами постійно намагаються виправдати дії авторитарних режимів пострадянського простору і таким чином сприяють закріпленню практики спотворення народного волевиявлення і обмеженню громадянських свобод. Повною мірою це стосується й проекту Єдиного економічного простору. Було б навіть дивним обговорення відповідних проблем керівниками пострадянських держав. Фактично, ця організація, як і вся система міждержавних відносин у євразійському просторі стали механізмом взаємопідтримки недемократичних режимів. Це повною мірою виявилося в останній період, коли революційні події в Грузії та Україні, падіння авторитарного режиму в Киргизії розповсюдили процеси демократизації на євразійський простір. На цьому фоні дедалі більше виявляються особливості політичної еволюції країн регіону, тобто того варіанту, коли рух до розвиненої демократії має відбуватись не від "ще не демократії", а від "розвиненої тоталітарної недемократії", що спричиняє глибоку суперечливість, боротьбу і аж ніяк не гарантує швидкого суспільно-політичного прогресу. На цьому фоні набуває особливого значення альтернативний рух за поширення демократичних принципів, який втілився у формування Спільноти демократичного вибору, яка об’єднала групи пострадянських та центральноєвропейських країн.

Теоретикам політологам і політикам практикам довелося вводити не тільки градації рівня розвитку демократії, а й окремі поняття "форм" її. Наприклад, методика "Фрідом Хаус" (Freedom House) містить поняття електоральної демократії для країн, які набули певних мінімальних демократичних стандартів, передовсім впровадили механізми вільного волевиявлення і зміни влади через механізм виборів. Вищою за неї є ліберальна демократія, яка характеризується наявністю усталеного широкого набору громадянських свобод. У документах ЄС використовується цілком спеціалізований термін "субстантивна демократія", який означає достатню демократичність дій політичних інститутів і змісту політичного процесу з огляду на політичні критерії членства. Так само, в інститутах ЄС застосовують термін "консолідована демократія", який характеризує завершення процесу становлення демократії у перехідних країнах.

Все це відображає багатоаспектність, суперечливість процесу демократизації, наявність складностей застосування єдиних критеріїв. Кожна країна, що розвивається демократичним шляхом, виробляє власну конкретну форму демократії, яка відповідає її особливостям і задовольняє її потребам. Проте очевидно, що уточнювати і розвивати демократичні принципи можна лише в режимі реальної демократичної практики. Цілком закономірно, що реальні демократії з висоти свого досвіду і передовсім виходячи з своїх потреб оцінюють успіхи демократизації перехідних країн. Міжнародні організації, які вперше зафіксували вимоги до демократичності держав-членів, не мали критеріїв (крім окремих загальних статутних чи програмних положень) та механізмів оцінювання. Найбільш повною мірою ключова роль високих стандартів демократії виявилась у діяльності Ради Європи (РЄ), Організації з безпеки і співробітництва в Європі (ОБСЄ) та Європейського Союзу (ЄС). Власне усталена правова демократія стала природною основою і рушійною силою їх виникнення та розвитку. Поява критеріїв демократичності пов'язана з розширенням членства в цих організаціях за рахунок країн, для яких демократичність не є життєвою нормою, а лише метою суспільно-політичного розвитку.

Статут Ради Європи, прийнятий у травні 1949 р., зафіксував прихильність держав-членів до духовних і моральних цінностей, що складають спільне надбання їх народів і дійсне джерело індивідуальної свободи, політичних свобод і верховенства права, принципів, що формують правдиву демократію. Метою Організації є досягнення більшої єдності заради захисту та реалізації ідеалів і принципів, що є їх спільним надбанням і сприяють їх економічному і соціальному прогресу. Ця мета має досягатись домовленостями і спільними діями в економічній, соціальній, культурній, науковій, правовій і адміністративній сфері і шляхом підтримки й здійснення прав людини і фундаментальних свобод. Стаття 3 Статуту визначає, що кожна держава – член Ради Європи повинна дотримуватись принципу верховенства права і забезпечити всім, хто перебуває під її юрисдикцією, права людини і фундаментальні свободи. Будь-який член Ради, який припускається серйозних порушень статті 3, може бути позбавлений його прав представництва і виключений з Організації.

У Конвенції про захист прав людини і основних свобод людини, ухваленій членами Ради Європи у листопаді 1950 р., зазначається, що уряди "підтверджують свою глибоку віру в ті основні свободи, які складають підвалини справедливості та миру в усьому світі і які найкращим чином здійснюються, з одного боку, завдяки дійсній політичній демократії, а з іншого – завдяки загальному розумінню і дотриманню прав людини". Протягом десятиліть Рада Європи розробила і впровадила близько 200 конвенцій, значна частина яких стосується громадянських відносин, і які складають особливу континентальну систему демократичних норм. Фактично європейські конвенції розділені на такі, що безпосередньо впливають на оцінку дотримання державами зобов'язань членів РЄ і є обов'язковими для виконання і такі, що регулюють другорядні питання і лише свідчать про рівень інтеграції у регіональний правовий простір. Таким чином виникла можливість, з деякими застереженнями, вимірювати суспільно-політичний розвиток за допомогою моніторингу приєднання і дотримання державою європейських конвенцій, у чому нові члени Організації з числа пострадянських країн набагато поступаються старим.

Це є основою значної гнучкості Організації у питаннях членства. За статутом, членом РЄ може бути будь-яка європейська країна, здатна виконувати положення Статті 3 Статуту. Водночас, зазначена здатність є предметом недостатньо формалізованих оцінок. Механізмом адаптації нових членів до стандартів РЄ стали їх особливі зобов'язання, які вони на індивідуальній основі брали на себе при вступі і мали виконати протягом кількох років. У такий спосіб була обійдена та обставина, що більшість неофітів не відповідала вимогам Статуту. Геополітичні міркування, прагнення побудови "Великої Європи без обмежувальних ліній", розвитку Організації як загальноєвропейської, фактично призвели до спрощення критеріїв членства. Якщо застосувати до нових членів РЄ критерії "Фрідом Хаус", з'ясується, що в Організації перебувають кілька умовно демократичних і недемократичних держав, що суперечить принципам її існування. Така реальність виникла в результаті подвійних стандартів використання умов і критеріїв членства.

Подібна ситуація, попри значну увагу до питань розвитку демократії та прав людини, характерна і для ОБСЄ. У базовому "Документі Копенгагенської наради Конференції з людського виміру НБСЄ", ухваленому 29 червня 1990 року, найбільш важливими демократичними нормами, що належать "до числа елементів справедливості, які суттєво необхідні для повного вираження гідності, властивої людській особистості й рівних і невід'ємних прав всіх людей" є: - вільні вибори, що проводяться через розумні проміжки часу шляхом таємного голосування чи рівноцінної процедури вільного голосування в умовах, які забезпечують на практиці вільне вираження думок виборців при обранні своїх представників; - представницька за своїм характером форма правління, за якої виконавча влада підзвітна законодавчим органам чи виборцям; - зобов'язання уряду і державної влади дотримуватись конституції і діяти сумісним із законом чином; - чітке розмежування між державою і політичними партіями; - діяльність уряду і адміністрації, а також судових органів здійснюється у відповідності до системи, встановленої законом; - збройні сили і поліція перебувають під контролем цивільних властей і підзвітні їм; - права людини і основні свободи гарантуються законом і відповідають зобов'язанням по міжнародному праву; - всі люди є рівними перед законом і мають право на рівний захист без будь-якої дискримінації; - незалежність суддів і неупереджене функціонування державної судової служби забезпечуються; - воля народу, виражена вільно і чесно у ході правдивих виборів, є основою влади і законності будь-якого уряду. ОБСЄ особливо детально унормувала вимоги до виборів заради того, щоб "воля народу слугувала основою влади уряду" і цей пункт відіграє активну роль у їх моніторингу. Ще одним фокусом уваги Організації є громадянські та особисті права і свободи, які не тільки декларуються, а й супроводжуються викладенням методів їх забезпечення.

Перед Європейським Союзом, організацією, яка має найбільші потреби і найбільші можливості забезпечення високого рівня демократичного розвитку її членів, завдання вироблення критеріїв постало у зв'язку з появою особливої категорії претендентів на вступ, які лише знаходились у стані демократичних політичних трансформацій. Процес становлення ЄС та його поповнення такими неофітами, як Велика Британія, Данія, Австрія чи Швеція такого не потребували. Попри деякі застереження і такі держави, як Греція (рік вступу 1981), Португалія та Іспанія (1995) не породжували серйозних питань.

Правова база ЄС щодо забезпечення демократії є значною і в останні роки активно розвивається. При цьому це скоріше пов'язано не з його розширенням, а з поглибленням інтеграції. Стаття 6 Договору про Європейський Союз фіксує, що він ґрунтується на принципах свободи, демократії, поваги до прав людини і фундаментальних свобод, верховенства права. Крім того зазначено, що Союз поважає права, гарантовані "Конвенцією про захист прав людини і основних свобод" 1950 р. як загальні принципи права співтовариства.

Питання ефективності забезпечення прав і свобод трактуються в Маастрихтському (1991 р.), Амстердамському (1999 р.) договорах, Ніццькій угоді (2000 р.) У 2000 р. була підписана Хартія фундаментальних прав ЄС, яка деталізувала та актуалізувала демократичні норми, які складають основу суспільно-політичного життя держав-членів Союзу.

У відповідності до так званих Копенгагенських критеріїв, ухвалених Європейською Радою у червні 1993 р., вступ до ЄС стає можливим, коли держава “зможе взяти на себе обов'язки членства, виконавши необхідні політичні та економічні вимоги”. Формально критерії були запропоновані для держав Центральної та Східної Європи, які мали договори про асоціацію з Союзом. Проте вони надалі використовувались як загальні для всіх можливих претендентів. Перший з Копенгагенських критеріїв – “стабільність інститутів, що є гарантами демократії, верховенства права, прав людини і поваги та захисту прав меншин”, – єдина базова вимога до політичного розвитку.

В чисельних робочих документах Європейської Комісії, пов'язаних з вивченням ступеню відповідності офіційних кандидатів на вступ широко застосовувались як загальновизнані норми демократії, так і методичні напрацювання та конкретні оцінки Ради Європи та ОБСЄ (Офісу ОБСЄ з демократичних інститутів і прав людини). Специфікою підходу ЄС до оцінки рівня демократичності окремих держав є концентрація уваги на устрої і діяльності органів влади. Окрема увага приділяється питанню захисту прав меншин. Як свідчить практика більшості країн, що у травні 2004 р. набули членства в Союзі, найскладнішими є питання розвитку судової системи і боротьби з корупцією.

У більш загальному плані вимоги до суспільно-політичного розвитку партнерів містяться у так званих національних індикативних програмах, що їх ухвалює Європейська Комісія. Так, відповідний документ щодо України на період 2004-2006 років, зокрема, передбачає підтримку інституційної, правової та адміністративної реформи, сприяння прогресу у сфері громадянського суспільства, медіа та демократії, проведення освітніх заходів та тренінгів.

Європейський Союз, на відміну від Ради Європи, досі не дозволяв сумніватися у тому, що критерії членства залишаться високими і однаковими для всіх. Певна гнучкість, можливості прагматичного підходу забезпечуються за рахунок відмови від надання гарантій і встановлення термінів виконання критеріїв. Значну роль також відіграють інститути асоційованого членства, угод про партнерство і співробітництво. До них мають приєднатись і програми в форматі ідеї нового сусідства. Для кожної з цих моделей відносин висуваються певні політичні критерії, що, втім, не призводить до девальвації демократичних стандартів Союзу. Інтенсивна і багатоманітна діяльність Союзу, його максимальна наближеність до складних практичних питань, надає найбільші можливості випробування критеріїв демократичності і оптимізації використання їх академічних і прикладних різновидів.

Формування елементів наднаціонального громадянського суспільства. Явища глобалізації й інтернаціоналізації закономірно виходять за межі традиційних міждержавних відносин. Приватний бізнес є однією з основних, скоріше за все головною рушійною силою цих процесів. Питання про роль третього сектора є набагато складнішим. Формальна подібність держав, їх обов'язок дотримуватись певних правил поведінки, не забезпечують дійсного порозуміння між народами. Зростання впливу транснаціонального капіталу так само створює суперечливу цілісність. Домінування акторів цих двох категорій надає процесам глобалізації незбалансований характер. Водночас, дається взнаки й відставання гуманітарних аспектів глобалізації у порівнянні з економічними і суто технологічними. Все це об'єктивно актуалізує проблему глобальної суспільної самоорганізації. Але саме в глобальному масштабі виникнення адекватних складності проблем інститутів і механізмів, здатних забезпечити дотримання демократичних норм, виглядає малоймовірним.

Можна погодитися з тим, що розширення сфери застосування універсальних і регіональних нормативних актів, угод, конвенцій, які стосуються забезпечення громадянських прав і свобод, є важливим явищем. Так само слід відмітити зростання активності і впливу міжнародних неурядових організацій, які опікуються суспільно-політичними проблемами. Юрій Щербак, крім того, констатує “активізацію міжнародних форумів з питань, що хвилюють світове співтовариство”. Але реалістичний погляд на ці прояви глобалізації передбачає більш скромну оцінку.

Неурядові міжнародні організації чи інтернаціональні рухи (зокрема антиглобалістський), не тільки не мають потрібного авторитету і реальних можливостей впливу, а й не вирішують належним чином питання універсального представництва і узгодження інтересів. Крім того, мають місце ще дві суттєві обставини. По-перше, міжнародний простір має очевидні відмінності у порівнянні з національним; щонайменше тут не знайдеться аналогу тієї цілісної влади, з якою мало б взаємодіяти і якій мало б опонувати громадянське суспільство, так само, як і правового поля, придатного забезпечувати відповідну активність. По-друге, концентрація уваги таких організацій лише частково відповідає класичним завданням структур громадянського суспільства. На даному етапі головною залишається можливість розширення кола демократичних держав і розвиток взаємодії національних громадянських суспільств. Такий процес має глобальне значення та вплив, але не має глобального формату і далекий від того, щоб набути універсального характеру.

Крім того, одним з важливих результатів ущільнення міжнародних зв'язків і зростання взаємозалежності є більша впорядкованість, регульованість міждержавних відносин. В межах інтеграційних угруповань розвинених країн відчутної ролі набуває стратегічне планування, яке охоплює і зовнішні зносини, щонайменше – сусідні країни, що складають сферу їх особливих інтересів. Звідси налаштованість на створення розвиненої договірної бази співробітництва, а там де це можливо, – цілеспрямоване заохочення партнерів до впровадження спільних стандартів політичної й економічної організації.

Більшість дослідників загалом погоджуються, що слід розрізняти глобалізацію як закономірний етап світового розвитку, пов'язаний з новими технічними можливостями комунікації, інтенсифікацією наднаціональних процесів, потребою координації зусиль у вирішенні світових проблем, і – глобальні впливи транснаціональних корпорацій та спроби окремих держав, головно США просувати вироблені ними цінності як універсальні. Обидва прояви глобалізації ставлять на порядок денний питання про піднесення діалогу між суспільствами, розширення порозуміння і розвиток взаємодії між ними. Універсалізація базових цінностей і принципів давно визнана нагальною потребою; ООН як їх носій і захисник, не має альтернативи. Те, що отримало назву неолібералізм, фактично є деталізацією цих принципів і їх переведенням у практичну площину. Єдиним суттєвим, але органічним додатком є відкритість. Але саме намагання впроваджувати зазначені принципи на практиці породжує не тільки спротив тих, хто стає їх об'єктом, а й суперечки тих, хто по-різному оцінюють пропорції допустимого тиску і фактичної готовності до перетворень.

Якою мірою кожна окрема цивілізація здатна до модернізації і в чому полягають різновиди цього процесу? Якою мірою можливі в їх форматі розвиток особистості та самоорганізація суспільства, чи здатні вони виробити свої форми ефективного недержавного представництва у світових відносинах, який власний резерв для розвитку в сучасних умовах і конкурентоспроможності вони мають? Феномен Японії, Південної Кореї, нових індустріальних країн Південно-Східної Азії не є достатньо переконливим прикладом уніфікації шляхів суспільно-політичної модернізації. Певний прогрес в латиноамериканському регіоні так само додає чимало специфіки до європейських (євроатлантичних) стандартів демократії і функціонування громадянського суспільства.

Найбільші можливості оцінити перспективи розширення ролі третього сектора в міжнародних справах і посилення впливу зовнішніх чинників на внутрішній розвиток дає європейський континент. Розвинене громадянське суспільство є однією з ключових ознак європейської ідентичності. На цьому ґрунтується регіональна інтеграція і відбувається возз'єднання континенту. Дедалі більше уваги приділяється політичним аспектам інтеграції. Вже понад двадцять років провадяться прямі вибори до Європейського Парламенту. Прискорено, попри дискусії щодо стратегічних орієнтирів та узгодження позицій окремих держав, розвивається співпраця в питаннях імміграції, охорони порядку, правосуддя, спільної політики безпеки і оборони, зовнішньої політики.

На сучасному етапі потреба в подальшому реформуванні значною мірою пов'язана з розширенням Союзу. Одне тільки зростання кількості держав-членів вимагає перегляду механізмів вироблення і ухвалення рішень, гарантування стабільності й ефективності спільного урядування. Але головний напрям реформування – забезпечення високої демократичності загальноєвропейських інституцій. Як відзначається у Лаекенській декларації щодо майбутнього Європейського Союзу, "потрібно наблизити європейські установи до громадян. Звичайно, європейські громадяни згодні з головними цілями Союзу, проте вони не завжди простежують зв'язок між цими завданнями та повсякденною діяльністю Союзу. Вони вимагають від європейських інституцій меншої бюрократичної застиглості та особливо більшої ефективності й прозорості. Чимало громадян вважає, що Союз повинен радше займатися їх реальними турботами, ніж втручатися детально у справи, які з огляду на їхній характер, було б краще довірити вибраним органам держав-членів та регіонів. Деякі громадяни сприймають навіть такий підхід як загрозу для їхньої ідентичності. Проте, ймовірно, ще істотнішим є те, що громадяни думають, що все вирішується часто без їх відома, відповідно, прагнуть до кращого демократичного контролю євроінтеграції".

Політична європейська культура значною мірою є продуктом саме громадянського суспільства, вона підтримується і розвивається його структурами. За статтею 6(1) Договору про ЄС: “Союз базується на спільних для всіх держав-членів принципах свободи, демократії, поваги до прав людини і основних свобод та верховенства права”. В межах Європи розвинена демократія перетворюється на перепустку до паритетного партнерства і можливостей скористатися перевагами інтеграції й навіть визначає рівень національної безпеки. Водночас, проглядається природне намагання держав-членів ЄС, що схвалили масштабну програму розширення, берегти самобутність континенту і високі стандарти суспільного і політичного життя.

ЄС створює певну схему розвитку, яка є дороговказом для тих країн регіону, які досі знаходяться у перехідному стані. На цьому ґрунтується система відносин у форматі ширшому за Союз, що дозволяє розбудовувати зону стабільності і створювати систему безпеки. Таким чином, реалізація європейського вибору можлива лише на основі послідовного утвердження демократичних засад розвитку суспільства, прав і свобод людини у всіх їх виявах, побудови правової держави, становлення громадянського суспільства. Зусилля, спрямовані на вдосконалення демократичних інститутів, не обмежуються питаннями організації вільних виборів, кількістю прийнятих законів тощо. Союз створює і розширює сферу застосування міжнародних механізмів боротьби з особливо небезпечними проявами асоціальності і водночас, цілеспрямовано сприяє підвищенню дієздатності третього сектору менш розвинених країн континенту. Комісар Європейської Комісії Гюнтер Ферхойген, роз'яснюючи сучасну стратегію Союзу наголошував, що “політику подальшої Європейської інтеграції не може бути зведено тільки до питання членства в ЄС. Урок, що ми отримали в минулому, і таким чином наша мета на майбутнє – прагнути до встановлення все більш тісних стосунків між Європейськими країнами на засадах спільних демократичних цінностей, а також рівних можливостей і переваг для всіх Європейців. За таких умов зусилля, таланти і можливості наших громадян можуть спільно використовуватись, що призведе до підвищення добробуту і зростання життєвих можливостей для всіх. …ми готові спільно докладати зусиль для сприяння дотриманню прав людини, заснувати міжкультурний діалог, і сприяти міжособистністним контактам. Ми повинні збудувати мости між нашими суспільствами і нашими громадянами…”.

Роль НАТО так само не слід обмежувати експортом геополітичної стабільності, покращанням умов розвитку міжнародної співпраці. Організація в процесі розширення перетворилася на наполегливого лобіста демократичних реформ. Зближення з Альянсом за сучасних умов потребує, у тому числі заради традиційної взаємодії в питаннях безпеки, набуття нових суспільно-політичних характеристик. Північно-Атлантичний Альянс – це організація, яка забезпечує не абстрактну безпеку, а таку, що базується на особливому розумінні безпеки. Намір вступити до НАТО має спиратися на демократичні стандарти сприйняття проблем безпеки і реакції на них. Зміна орієнтирів щодо цілей і засобів гарантування безпеки є складовою демократичних трансформацій суспільства.

Ресурси міжнародної співпраці переважно концентруються на Заході, але вони, як і решта більш традиційних цінних ресурсів, виборюються у конкурентній боротьбі. Інтенсивність останньої, зрештою, і сприяла становленню найбільш привабливого міжнародного формування – Європейського Союзу та самого явища інтеграції. Саме ця інтенсивність, підтримувана детальною унормованістю і високою організованістю, створює поки що нездоланні перешкоди на шляху України до Європи. Ці перешкоди не обмежуються об'єктивними показниками відставання у розвитку і ускладнюються недостатньо адекватним розумінням проблеми. Серед українських політиків розповсюджений хибний погляд на умови співпраці, що висуваються високорозвиненими країнами до нових східноєвропейських партнерів, передовсім як на штучний витвір урядів, прояв егоїзму багатих, прагнення диктувати власні правила гри і здійснювати експансію. Подібне ж ставлення існує і взагалі до процесів глобалізації та інтернаціоналізації, за якими не визнається їх об'єктивна природа – результат розвитку міжнародної спільноти. Високорозвинені держави дійсно уособлюють і найповніше використовують ці процеси, але й самі так чи так підпорядковуються їм. Врешті, належить розрізняти впливи, пов'язані з невідповідністю національних реалій загальновизнаним нормам і ті, що є наслідком переслідування окремими партнерами конкретних власних цілей.

Щільне, інтенсивне європейське та євроатлантичне співробітництво, здійснюване за високими стандартами, створює ситуацію примусу до розвитку, у якій неструктуроване суспільство і неефективна держава почувають себе невпевнено. В Україні це позначається, по-перше на збереженні антизахідних настроїв як серед частини еліти, так і серед населення, по-друге, у перебільшенні значення політико-дипломатичних зусиль і здатності укладених угод змінити реальне становище держави на міжнародній арені без реального слідування їх конкретним приписам і загальній спрямованості. Такі засоби можуть бути ефективними у врегулюванні конфліктних ситуацій, але не посилюють конструктивні потенції.

На сучасному етапі розвитку відносин в межах євроатлантичного регіону для жодної держави серед варіантів зовнішньополітичної стратегії вже не залишається місця навіть м'якому ізоляціонізму як довготерміновій стратегії. Прагнення вступити до ЄС не випадково стало загальноєвропейським явищем. Воно є явищем не зовнішньополітичним, тобто не зводиться до обрання угруповання. Тут дедалі виразніше виявляється потреба розвитку У різних варіантах це підтверджують курси, що їх проводять, наприклад, Швейцарія і Росія, у яких є вагомі підстави не планувати інтеграції або не поспішати з нею. Дещо подібне стосується й закономірностей розширення НАТО. Лише на перший погляд вплив Заходу став домінуючим тому, що він накопичив величезну потугу. Точніша оцінка – цей вплив спирається на об'єктивні тенденції сучасного розвитку і саме тому набуває і потуги і, водночас, нової якості.

Після завершення холодної війни характер зовнішніх впливів змінився. Загалом зникає протистояння, а відтак, функція послаблення, розкладання, руйнування. Натомість, головним стає заохочення до конструктивних дій, впровадження випробуваних часом зразків та норм. Те, що відбувається, схоже на конвергенцію за рахунок переходу постсоціалістичних країн на засади організації, вироблені західним суспільством. Але при цьому принципове значення має й органічність і результативність такого переходу. Неготовність до демократії породжує ставлення до неї як до чужорідного явища, а до відповідних впливів як до ворожих.

Те, що стосується виокремлених в новій стратегії сусідства ЄС "західних нових незалежних держав" – Білорусії, Молдови та України, то їх периферійність, відстороненість від інтеграції було передовсім наслідком не стільки хибного вибору, скільки свідомого дистанціювання. Нездатність до повноцінної участі у спільних континентальних процесах посилювалося незацікавленістю в цьому правлячої верхівки цих країн. Це доповнюється не тільки вразливістю щодо альтернативного російського впливу і певною прихильністю до нього. Однак, ці країни, маючи значні відмінності у внутрішньому розвитку, не могли ігнорувати потужний західний чинник і мали маневрувати і пристосовуватись.

У випадку, коли правляча верхівка сприймає зовнішні впливи як такі, що містять загрози і при цьому підміняє національні інтереси власними, конкретна їх роль стає особливо суперечливою. Міжнародні чинники по-різному сприймаються владою, окремими політичними силами і суспільними верствами. Ця внутрішня суперечливість постійно охолоджує партнерів і не зникає у разі формальних офіційних кроків влади, які, начебто фіксують певний стратегічний вибір. Навпаки, вона скоріше формує щонайменше обережне ставлення до таких кроків. Все це є ознакою кон'юнктурної політики, яка не спирається на національний консенсус і не контролюється громадянським суспільством. Маємо ситуацію, коли внутрішня боротьба за демократичну національну перспективу водночас стосується не тільки корекції реальних зовнішньополітичних пріоритетів, а й розширення набору методів та інструментів участі у міжнародних справах.

< Назад   Вперед >

Содержание
 
© uchebnik-online.com