Перечень учебников

Учебники онлайн

3. Інститут масової комунікації як складова громадянського суспільства

Трансформація політичної системи України передбачає законодавче забезпечення інституту незалежної преси, посилення ролі і місця ЗМІ у структуризації основних складових громадянського суспільства, зокрема в частині підвищення політичної культури громадян, становлення цивілізаційної системи цінностей і зміцнення норм суспільної моралі.

Системна еволюція українського суспільства неминуче структурує медіа-простір відповідно до напрямів формування соціальних інститутів. Нинішні ЗМІ набувають ознак незалежних складових громадянського суспільства. Їх інституціональні характеристики пов’язані з усуненням моноідеологічної цензури, що наочно свідчить про трансформацію масової комунікації з моностилістичної у полістилістичну. Цей процес часто пов’язують із трансформацією комунікативної сфери переважно на рівні організаційно-структурних змін, передовсім із роздержавленням преси, вбачаючи в цьому правову основу поняття незалежної преси. Власне, під роздержавленням ЗМІ мається на увазі законодавчо врегульований перехід прав засновника (власника) засобу інформації, а також прав контролю, управління і розпорядження ним в будь-якій формі від органів державної влади, а також підприємств, установ та організацій з державною часткою фінансування до недержавних суб’єктів та інституцій. Процес роздержавлення ЗМІ передбачатиме створення механізму унеможливлення регуляторного впливу на діяльність ЗМІ; забезпечення підтримки програм розвитку інформаційної інфраструктури; врегулювання в ході роздержавлення відносин власності на майно і засоби виробництва із забезпеченням гарантій діяльності ЗМІ, що підлягають роздержавленню, застосування та вдосконалення в процесі зміни форми власності антимонопольних заходів, насамперед у сфері теле- і радіомовлення з метою створення плюралістичного інформаційного середовища. Визначені напрями зміни форм власності ЗМІ як однієї з передумов подальшої еволюції громадянського суспільства по суті складають зміст “Концепції роздержавлення засобів масової інформації в Україні”.

Дійсно, нині активну участь у процесі розвитку та змін у функціонуванні ЗМІ бере приватний капітал, власники якого розуміють роль і значення мас-медіа у громадському суспільстві. Саме приватний капітал стає засновником, видавцем багатьох мас-медіа в різних регіонах України. Він також намагається підтримувати та створювати недержавні ЗМІ, активно вивчати громадську думку, цілеспрямовано використовувати політичний маркетинг. В цих умовах мас-медіа стають вагомим інститутом громадянського суспільства України.

Таким чином, суттєвою ознакою інституціоналізації мас-медіа доречно вважати набуття ними автономного статусу. Найбільш характерними для сучасних ЗМІ в Україні стали процеси приватизації та комерціалізації преси. Сучасні ЗМІ функціонують за законами “інформаційного ринку” – особливо це стосується недержавної комунікації. В результаті змінюється типологія медіа, що суттєво впливає на формування громадської думки, розширюється ареал впливу медіа на складові суспільства та політичної системи. Передовсім декларується пріоритет політичної заангажованості преси, яка артикулюється двома способами. Перший: прямий прояв політичної, партійної, фінансової та іншої структурної незалежності медіа-представника, коли у вихідних даних зазначаються конкретні засновники та видавці. Другий: непрямий прояв своєї залежності, коли зазначені у вихідних даних організації структури залишаються латентними і лише аналітико-синтетична критика джерел дасть змогу виявити політичні, кланові складові заангажованості конкретного медіа-представника.

Наступною ознакою інституціоналізації мас-медіа доцільно вважати набуття ними можливості структурованого впливу на аудиторію з метою формування електоральної поведінки. При цьому сам процес структуризації преси відбувається на тлі недержавного сектора суспільного буття. Ця тенденція спричиняє суттєву розмаїтість ставлення аудиторії до функціонування преси в залежності від усталених думок, системи цінностей учасників комунікативного процесу. Саме тому не варто перебільшувати значення процесу роздержавлення ЗМІ як однієї з передумов формування преси як інституту громадянського суспільства. Дж. Кін слушно зауважив: “давно минув час, коли можна було приймати на віру тезу, що ринкова конкуренція забезпечує свободу комунікації… Сьогодні ситуація протилежна: друзі “свободи друку” мусять збагнути, що саме ринок комунікацій обмежує свободу комунікацій. Коротше кажучи, з цього випливає глибинна суперечність між свободою комунікації та необмеженою свободою ринку”.

Об’єктивна потреба у формуванні інституту преси як складової громадського суспільства дозволяє конкретизувати подальший розгляд цього питання в частині законодавчого забезпечення зміцнення інституту незалежної преси. Проте реальний стан із свободою слова в інформаційному просторі держави розкриває доволі умовну незалежність преси. Прагнення вплинути на цю ситуацію лише через виписану в законі процедуру зміни власника спрощує цю проблему і не відповідає реаліям суспільного життя.

Контент-аналіз матеріалів формально вільних від впливу владних структур каналів масової комунікації доводить їх заангажованість, залежність від недержавних суб’єктів, чиї інтереси часто-густо не співпадають із гуманістичними цінностями демократичного суспільства. Ця обставина актуалізує проблему визначення сутності категорії незалежної преси як інституції громадянського суспільства через персоніфікацію суб’єктів масової комунікації. Тобто основною рушійною силою в цьому процесі виступатиме безпосередньо суб’єкт журналістської творчості - особистість, чия професійна діяльність складає зміст журналістики. Тому категорію незалежної преси варто розглядати в широкому розумінні – через механізм консолідованої участі суб’єктів масової комунікації, що створюють і розміщують результати своєї праці в ЗМІ незалежно від їх форм власності.

Отже, йдеться про рівність і свободу висловлювання, які в свою чергу є одними з головних умов наявності громадянського суспільства. Проте при уважному розгляді проблеми свободи преси в умовах громадянського суспільства стає зрозумілим, що свобода журналістики не є свободою ЗМІ як такою, а є проблемою права на свободу преси. Дійсно, навіть у статті 19 Загальної декларації прав людини, на яку переважно посилаються теоретики журналістики, йдеться не власне про свободу преси, а про право на цю свободу: “Кожна людина має право на свободу переконань і на вільне їх виявлення; це право включає свободу безперешкодно дотримуватися своїх переконань та свободу шукати, одержувати і поширювати інформацію та ідеї будь-якими засобами і незалежно від державних кордонів”. Таким чином, зазначена проблема може й повинна розглядатися як правова норма, що відноситься до суб’єктного права, котра полягає в кінцевому рахунку у тих реальних можливостях держави, яка визначає ці норми в законодавчому порядку. Отже, свобода преси як інституту громадянського суспільства є віддзеркаленням рівня розвитку демократії в соціальному організмі, що визначає становище соціальних груп і особливостей в суспільстві. Виходячи з цього, видається логічним визначити різні рівні реалізації свободи преси. У разі втілення ціннісних орієнтацій різних суб’єктів соціальної (у тому числі політичної) діяльності за допомогою масово-комунікативної діяльності це виявляється можливим або шляхом залучення до своєї політичної платформи власників ЗМІ, або створенням власних каналів преси. “Що таке свобода преси? Хто може дати їй таке визначення, яке не залишило б жодної можливості для ухилень? — питав свого часу А.Гамільтон, — “я вважаю, що це річ нездійсненна, і звідси роблю висновок, що гарантія свободи преси залежить не від красивих декларацій, включених до конституцій, а тільки від громадської думки та загального духу народу та уряду”. Отже, свобода різних ЗМІ полягає у праві поширювати в комунікативному просторі інформацію, що відбиває позицію їх засновників, певних соціальних груп, політичних сил, фінансових кіл та коригується взаємовідносинами таких ЗМІ з державною системою відповідними законами. Образно кажучи, журналіст вільний як журналіст лише тоді, коли журналістом він не є. Таку тезу обстоює Т.Науменко. З нею можна погодитись, якщо взяти до уваги особливості інституціональної трансформації ЗМІ, коли в суспільстві не втратили силу авторитарні моделі функціонування преси, які не кореспондують з альтернативними джерелами інформації. За умов монопольного панування державного мас-медійного простору журналістська свобода дійсно перебувала у чисто теоретичній площині. Проте сутність категорії громадянського суспільства закладає організаційно-правові і реальні можливості реалізації свободи преси. У зв’язку з цим заслуговує на увагу теза К.Дойча, котрий наголошує на важливості наявності в суспільстві достатніх комунікативних засобів для того, щоб “індивід відчув свою приналежність до народу”. За таких умов ЗМІ, зокрема друковані, допомагають відчути таку приналежність, що постає вагомим внеском у справу формування демократичної держави та громадянського суспільства.

З метою реалізації інформаційних потреб суспільства журналістика звертається до висвітлення явищ та проблем усього соціуму. В такий спосіб преса охоплює різні галузі управління державними справами, а також впливає на діяльність інститутів громадянського суспільства. Виходячи з концепції суверенітету народу та формування на цій основі народної демократії видається логічним зробити висновок про те, що вся сукупність ЗМІ — це народна журналістика. Відповідно її покликання — реалізувати волю та владу народу. На думку Дж.Мерріла, здоровою є “журналістика, що спирається на народ” і тому зобов’язана “публікувати матеріали, які об’єднують людей, а не роз’єднують”, давати громадянам “те, що потрібне їм, а не те, що журналісти думають, що їм потрібно”.

Отже, модель комунікативної сфери суспільства базується на потребах аудиторії. Комунікаційні орієнтації населення формуються і реалізовуються під впливом преси. Тобто йдеться про комунікативну участь аудиторії в процесі структуризації інформаційного простору. Щодо соціокультурного досвіду аудиторії, який визначається її життєвою ситуацією та культурним менталітетом, то врахування цього чинника дозволяє отримати диференційовану картину комунікативної участі різноманітних складових аудиторії.

Для конкретизації уявлень про сутність преси теоретично важливо з’ясувати, якими ж є характер та межі суспільних повноважень ЗМІ. Якщо йдеться про журналістику, яка діє від імені та в інтересах народу та за його активною участю з метою реалізації народного суверенітету, то межі її активності є доволі широкими і різноманітними. Адже журналістика за своєю природою веде всебічний моніторинг усіх сфер життя і через цю органічну для себе роль спостерігача та оглядача може і повинна представляти спільноті всебічну інформаційну картину сучасності. Без знання того, що відбувається в житті, причому в різних варіантах осмислення в різноманітних шарах суспільства, немає бази для демократичних рішень. Багатоваріантна картина життя реалізує право на інформацію — це, за тезою В.Іванова, є і каналом вираження громадської думки, і засобом його формування, й інструментом соціального контролю громадськості над владою і державою.

Таким чином, висвітлюючи та оцінюючи різні явища життя, журналісти – безпосередньо або латентно – виступають у ролі суспільного експерта, формують ставлення, уявлення, думки, погляди, прагнення. Завдяки цьому ЗМІ беруть участь у формуванні політичної культури через вплив на масову свідомість, реалізуючи свої можливості організатора співробітництва складових громадянського суспільства в ім’я становлення злагоди та визначення вектора руху на шляху стійкого розвитку всього соціуму. Водночас преса стає трибуною різноманітних думок з широкого кола питань (поставлених життям, висунутих журналістами, заявленими нацією). Але оскільки нація — структурно складна спільнота численних груп, то кожна з них має свою соціальну нішу і, відповідно до свого стану в суспільстві, відрізняється від інших своїми соціальними інтересами. Ю.Фінклер вважає, що жоден соціальний суб’єкт не може одночасно задовольнити всі свої потреби. Тому виникає проблема визначення нагальності потреб. Саме ця обставина є основою для подальших доцільних дій суб’єкта в пошуку можливостей їх задоволення. Тут і починається формування інтересу.

За сучасних суспільно-політичних умов, що склалися в Україні, важко визначити відмінності між приватними та соціальними інтересами. З одного боку, сама особистість ідентифікує власні інтереси. З іншого — важливо рахуватися з ймовірністю існування неусвідомлених інтересів. Тут постає питання про відповідність суб’єктивних бажань людей їхнім об’єктивним інтересам. У реальному житті суб’єктивні бажання нерідко співпадають з об’єктивними інтересами, але частіше вони відрізняються. У такому випадку рішення приймають соціальні інститути суспільства, серед яких мас-медіа є провідними.

Практика свідчить, що комунікативний супровід обстоювання інтересів не є процесом генезису самих інтересів, а лише формою їхнього прояву. Саме за допомогою втілення певних ідей, декларацій, програм комунікативними засобами соціальні інтереси отримують свою легалізацію. У зв’язку з цим можна стверджувати, що сублімація соціальних інтересів є надзвичайно важливою складовою процесу, що веде до інституціоналізації ЗМІ. У цьому сенсі комунікативна сублімація соціальних інтересів цікавить як суспільство в цілому, так і окремі його складові. Не створюючи інтересів як таких, а лише репрезентуючи їх в інститутах політичної системи, преса може суттєво впливати на хід їхньої реалізації. Такий вплив базується насамперед на спроможності соціальних інститутів використовувати свої комунікативні можливості в процесі інформування про власні рішення.

Кожна політична чи економічна складова поточного моменту в суспільстві має власні соціальні інтереси, які актуалізуються в залежності від поточного моменту. Практика свідчить, що кілька партій різного ідеологічного спрямування можуть орієнтуватися на соціальні інтереси однакових соціальних структур.

Зміна політичного режиму в українському суспільстві створила якісно інші соціально-політичні передумови для діяльності новостворених політичних партій та громадських організацій. Представницька демократія дозволила їм не тільки відбивати інтереси конкретних соціальних прошарків, але й репрезентувати їх у інститутах політичної системи. Таким чином, окреслилися комунікативні зв’язки політичних партій та громадських організацій із соціальними групами, які вимагають відстоювання власних соціальних інтересів. Нинішня ситуація свідчить про інформаційну концентрацію соціальних інтересів.

Продуктивність соціального діалогу в трикутнику ЗМІ — інші інститути громадянського суспільства — державні структури багато у чому залежить від реалізації органічної для народної журналістики ролі публічного контролера діяльності соціальних інститутів (державних та недержавних), посадових осіб, представників політичної еліти українського суспільства. Виконання такої функції засобами преси реалізується переважно методом журналістського розслідування. Суть цієї діяльності доволі красномовно висловив Дж. Робертс, який зауважив, що “мета журналістського розслідування полягає не в тому, щоб зненацька впіймати політика у непристойній ситуації чи виявити окреме порушення закону, а в тому, щоб віднайти глибоко приховані факти та допомогти читачеві в усвідомленні того, що відбувається в нашому складному світі”.

Інформаційна реакція на журналістське розслідування у формі публічної відповіді на питання, що порушені представником соціуму - журналістикою, підвищує авторитет владних структур та довіру до журналістики як інституту громадянського суспільства. Навпаки, ігнорування виступів преси та пропоновані нею судження громадськості згубне для авторитету тих, хто не зважає на ЗМІ, позбавляє їх суспільної підтримки. Це неминуче позначається, зокрема, на долі партій, на результатах виборів. Такою є сила суспільної думки, акумульованої та проголошеної через ЗМІ. Отже, нормативне закріплення правил реакції на виступи ЗМІ видається необхідним згідно з демократичними правами та свободами, закріпленими в Конституції України.

Формування громадської думки засобами масової комунікації через їх трансформацію оціночних суджень в суспільній свідомості робить пресу вагомою рушійною силою у формуванні суспільної моралі. Взаємодія масової комунікації й громадської думки в реальній практиці ЗМІ виглядає як єдиний процес соціального управління. Таким чином, розглядаючи усю систему ЗМІ як важливий засіб впливу на свідомість громадян, треба враховувати, що реалізація основної внутрішньої суперечності у діяльності преси як компоненту інформаційних зв’язків, доводить до висновку, що саме ЗМІ є одночасним продуктом громадської думки й силою, яка їх формує. Як вважає О.Гриценко, “у широкому розумінні суспільна (громадська) думка являє собою стан масової свідомості, що включає в себе відношення… людей до подій і явищ дійсності, а також до діяльності різних соціальних інститутів та груп і окремих особистостей”.

Громадська думка має спрямований характер, тобто в центрі її уваги завжди перебуває конкретний об’єкт. ЗМІ, реалізуючи цілі суб’єктів соціальної діяльності, впливають і на вибір об’єкта, і на його оцінки. В залежності від соціальної значущості об’єкта масовою комунікацією формується інтенсивність громадської думки, ступінь інтересу громадян. Досягається це шляхом підвищення інформаційного впливу - як кількісного (збільшення обсягу інформації), так і якісного (урізноманітнення представлених сюжетів). Розглядаючи роль громадської думки в громадянському суспільстві, Дж. Ваттімо кваліфікує її як продукт механізмів інформації і соціальної комунікації, що є явищем природним.

Переважно ця теза має реальне підгрунтя в демократичних країнах із розвинутими складовими громадянського суспільства, коли громадська думка усвідомлюється як консолідоване ставлення переважної частини суспільства до конкретних фактів дійсності. Проте в багатьох випадках громадська думка виявляється на практиці вирішальною лише тоді, коли відповідає інтересам суб’єктів політичної діяльності. Розкриваючи вплив громадської думки на процеси трансформації політичної системи, Н.Неман зазначає, що зазвичай тема інтересів “проштовхується у соціальне поле партіями”. Таким чином, як основний комунікатор формування суспільної поведінки через ЗМІ розглядаються політичні партії, що постають активно діючими складовими громадянського суспільства, які справляють постійний вплив на державу і формують урядову політику. В українському соціумі партії ще не набули ознак генератора соціальних інтересів, можливо, через те, що не опанували ЗМІ у той спосіб, коли преса об’єднує інтереси партійних функціонерів і їх виборців.

Масова комунікація справляє вплив на всі сфери політичного життя суспільства. По-перше, як зазначалося, здійснюється процес формування суспільної думки і як наслідок – структуризація інститутів громадянського суспільства. По-друге, під впливом мас-медійної діяльності на масову свідомість у суспільстві відбувається формування нових суб’єктів політичної діяльності, що обстоюють свої інтереси. Виникнення в суспільстві великої кількості суб’єктів політичних інтересів свідчить про високу політичну активність громадян і в перспективі моделює ситуацію, коли найактивніший суб’єкт зможе об’єднати навколо себе найбільш прогресивні сили суспільства з метою оптимізації його функціонування. По-третє, функціонування мас-медійних засобів відбивається на політичних взаємодіях. Публічний контроль, що його здійснює преса, певною мірою дисциплінує політичні сили в межах суспільної моралі. Також варто взяти до уваги, що різні інститути громадянського суспільства мають неоднакові інформаційні можливості. У зв’язку з цим набуває актуальності проблема збільшення власних інформаційних можливостей конкретного учасника політичної комунікації. Таким чином, функціонування інформаційних потоків у суспільстві, їх роль у структуризації політичної системи і громадянського суспільства багато у чому обумовлюють статус ЗМІ як виразника інтересів складових цього суспільства.

Звичайно, віддзеркалення інтересів соціуму з боку ЗМІ не може бути одностайним з огляду на плюралістичність преси, поліваріантність суб’єктів масової комунікації. Адже цілком зрозуміло, що репрезентований пресою соціум — зовсім не монолітний, а складається із сукупності груп різноманітнішого (національного, конфесійного, регіонального, професійного, вікового, культурно-освітнього тощо) характеру. Звідси випливає і численність соціальних інтересів, так чи інакше пропонованих різними соціально-політичними об’єднаннями (партіями, профспілками, іншими суспільними структурами). Відповідно і журналістика здійснює свої владні можливості як представник приватних інтересів та позицій, що репрезентуються в інформаційному просторі як народні. Це приводить до певної ситуативної змагальності окремих ЗМІ.

З цієї причини концепції “комунітаризму” неминуче протистоїть концепція “лібертаризму”, в основу якої покладена ідея представництва та захисту індивідуальних прав та свобод приватних осіб, груп, об’єднань, їх інтересів, позицій та прагнень. За таких умов комунікативні структури журналістики розмежовуються відповідно до позицій конкретних сил. І за логікою своїх дій працюють вони не на консолідацію та єдність, а на перемогу та закріплення переваги своєї позиції. Звідси випливає серйозне послаблення можливостей преси, войовнича змагальність ЗМІ, боротьба поміж ними, яка не відповідає інтересам українського суспільства.

При цьому варто враховувати і той факт, що не всі соціальні прошарки представлені суспільству через “свої” ЗМІ і тому не всі мають можливість користуватися засобами преси на рівних підставах. Проблема полягає не лише в різному ступені організованості, недостатній здатності реалізувати навіть закріплені в законодавстві права та свободи, а часом і в свідомому обмеженні інформаційних потреб окремих шарів населення з боку могутніх суспільних угруповань, а також державних інститутів. За інформацією Комітету з питань свободи слова та інформації Верховної Ради в Україні створено “неконституційну модель управління інформаційним простором, де здійснюється абсолютно викривлена, не передбачена чинним законодавством система відносин “влада - засоби масової інформації”, що деформує суспільні та моральні цінності, порушує основоположні права людини, насамперед на одержання та поширення інформації”. Як свідчить теоретик демократії Р.Даль, “контроль над засобами комунікації розподіляється настільки нерівномірно, що окремі особи мають значно більший вплив на формування альтернатив для голосування, ніж інші. Ймовірно, такий стан справ навіть у найбільш демократичних організаціях”.

У зв’язку з цим важливим є питання про комунікативні зв’язки преси з конституційними інститутами державної влади. В принципі вони є рівними, оскільки кожний суб’єкт відносин представляє одну з рівноправних форм демократії: преса – безпосередню, а три державних – представницьку. При нормальному функціонуванні суспільного організму ці відносини не можуть бути іншими, ніж партнерськими, що, зрозуміло, не виключає, а припускає і контроль з боку ЗМІ, критику політики і дій влад, а також підтримку організованих ними кроків – все залежить від того, якими є результати моніторингу та аналізу, публічного обговорення проблем в ЗМІ.

Намагання влади посісти місце пануючого суб’єкта політичної системи і вплинути на провідний за своїми мас-медійними можливостями інститут громадянського суспільства, яким є преса, викликає відповідно до законів політичної комунікації зворотну реакцію, яка полягає у формах тиску мас-медійних структур на владні інституції. В Україні доволі прозоро виокремлені групи медіа-представників, які справляють активний тиск на владу. Практика функціонування демократичних режимів свідчить, що важливою складовою демократизації суспільства є активна участь преси у прийнятті владних рішень. Водночас взаємозв’язок роботи влади і мас-медіа в системі соціальних інститутів не має одновекторного спрямування. Це зумовлено природою ЗМІ, особливостями їх функціонування із врахуванням внутрішніх і зовнішніх впливів, значною мірою – механізмом прийняття рішень в ешелонах влади.

У мас-медіа формування груп тиску відбувається за рахунок ситуативної консолідації ЗМІ, що віддзеркалюють інтереси різних соціальних прошарків. У найбільш узагальненому вигляді механізм тиску преси на владні структури полягає в наступному. По-перше, це оцінки в пресі моральних, особистих, ділових якостей об’єкта впливу, його діяльності, рішень, які він приймає. По-друге, акумулювання інформації оцінкового характеру з метою зміни дій об’єкта тиску до рівня системи цінностей, що його пропонують конкретні ЗМІ. По-третє, використання порівняльної моделі дій представників влади. Для реалізації зазначеного механізму тиску на владні структури преса використовує максимально можливий інформаційний ресурс, оскільки неодмінною умовою ефективного впливу на владу має бути адекватний їй механізм одержання, опрацювання, аналізу, збереження і поширення інформації. У цьому плані важливим чинником стає комунікативна політика на міжнародному рівні, передовсім в частині використання джерельної бази, що містить оцінки дій українського політикуму за кордоном.

У контексті протистояння владних структур і ЗМІ помітним стає процес протидії монополізму органів держави в частині прийняття управлінських рішень через заохочення пресою утворення, розвитку і функціонування громадських організацій, через популяризацію самої ідеї наявності таких структур і надання їм інформаційних каналів.

Мас-медіа є складовою масової комунікації. До структури самої масової комунікації входять і суспільно-політичні організації, сукупність яких є віддзеркаленням структуризації політичної системи з боку влади. Відповідно, зі зміною влади коригується медійний простір і видозмінюються групи тиску. Якщо змагаються суб’єкти тиску, то відповідно реагують і ЗМІ. Найбільш поширеним варіантом впливу на позиції влади є розповсюдження ЗМІ електоральних ініціатив, пов’язаних із аналізом законотворчої діяльності влади, передовсім на рівні реалізації нормативно-правової бази. Структуризація таких ініціатив відбувається у формах комунікативної активності “молодіжних урядів”, “альтернативних парламентів”, численних “комітетів виборців” тощо. Наступним важливим елементом тиску на державні органи є мобілізація до публічної діяльності в ЗМІ досить авторитетної групи відсторонених від влади чиновників, колишніх державних посадовців, які охоче критикують діючу владу на сторінках преси, створюючи таким чином ресурс компетентної опозиції, що на відміну від інших незадоволених соціальних прошарків становить інтерес для ЗМІ як один із ресурсів механізму функціонування органів державного управління. Політичні кризи, неминучі в процесі трансформації суспільства, спричиняють перерозподіл сфер мас-медійного впливу, призводять до зміни мотивації в певних структурах влади і складових громадянського суспільства. Тут також започатковуються нові групи тиску однієї владної структури (парламенту) на іншу (адміністрацію президента). У відповідь об’єкт тиску відповідає часто неадекватними діями, наприклад, не лише створенням підконтрольних ЗМІ, а й жорсткими спробами підпорядкувати собі інші недержавні мас-медійні структури. Звідси випливає проблема цензурування комунікативних каналів і як наслідок – створення додаткових передумов для нових сюжетів протистояння.

У будь-якому суспільстві стосунки між владою і пресою завжди мають елементи протистояння. Проте в Україні цей процес ускладнюється спадщиною радянського минулого – практикою владної масово-комунікативної діяльності. Вирішення цієї проблеми необхідно шукати в двох напрямах. По-перше, між інститутами влади та пресою як складовою громадянського суспільства має бути укладено своєрідний договір соціального партнерства. Тобто консенсус треба шукати через вміння домовлятися. По-друге, пошуки компромісу мають відбуватися в правовому полі, де регламентовані стосунки між суб’єктами такої угоди покладені в основу толерантного діалогу.

Отже, набуває актуальності необхідність опанувати мистецтвом діалогу у всіх сферах відносин, але насамперед у суспільно-політичному житті. Діалогічність має бути покладена в основу діяльності ЗМІ – тільки це дозволить акумулювати всі соціальні ініціативи. Зрозуміло, що в силу своїх особливостей як загальноприйнятого, доступного засобу масового спілкування ЗМІ є ключовим чинником соціального діалогу.

Зрозуміло, всі серйозні суспільно-політичні сили, принаймні на словах, виступають за цивілізований характер суперечки. Але дотримуватися його логічних норм та етичних принципів часто заважають не стільки труднощі оволодіння ними, скільки соціально-політичні причини, що виявляються в соціально-психологічній сфері відносин учасників діалогу.

Зрозуміло, концепція плюралізму вимагає залучення до участі в діалозі всіх зацікавлених сторін, причому тільки держава виступає гарантом надання умов для участі в діалозі тим силам, які не мають для цього власних комунікативних можливостей, інакше рішення може виявитися неточним, а іноді й зовсім не реалізованим. Держава, по самій своїй суті “загального представника”, забезпечує і оптимальну реалізацію досягнутого погодженого рішення. Так досягається єдність монізму і плюралізму. Діалогічні відносини формуються в зв’язку з виникненням між різними соціальними силами конфлікту того або іншого ступеня гостроти, через який виявляються об’єктивні протиріччя між ними.

Діалогічні відносини складаються у різних сферах соціально-політичного життя: у парламенті, на з’їздах, зборах, мітингах, конференціях, у дискусійних клубах – скрізь, де можливе здійснення масової комунікації. Особливе місце та роль тут належать ЗМІ як ефективному каналу звернення до широкої громадськості, мобільного за можливостями засобу комунікативного контакту між партнерами по діалогу. Преса надає діалогу інформаційний простір, де можливі різні маневри, зміни позицій, варіативність стратегії і тактики, використання великого арсеналу засобів систематизації і передачі інформації. Специфічні якості ЗМІ як соціального комунікатора з особливою гостротою ставлять перед журналістами питання про характер і спрямованість участі в соціальному діалозі.

При цьому принципово важливо, щоб ці ЗМІ були доступні всім зацікавленим сторонам і безпосереднім учасникам діалогу. Коли серед ЗМІ, до яких звертається та чи інша верства аудиторії, буде такий “міжпартійний” орган, багаторазово підсилюється можливість формування в широких верствах суспільства єдиного підходу до найважливіших проблем життя або, в усякому разі, з’являється могутній чинник руху до нього. За відсутності такого інструмента інтеграції поглядів діалог залишиться без центруючого механізму. Причому такий центр стосовно ведення соціального діалогу має два взаємозалежних значення.

По-перше, ЗМІ, які ведуть відкритий діалог, є свого роду об’єднуючим осередком різних сил, що беруть у ньому участь. Тут здійснюється комунікативний контакт з усіма іншими учасниками діалогу, їхніми позиціями і пропозиціями, аргументами і контраргументами, причому без вилучень, умовчань, перетримувань, перекручень, нехай і мимовільних, але практично неминучих для ЗМІ, що представляють інтереси окремих груп і партій, саме в силу їх ангажованості, задіяності на боці однієї з сил. По-друге, під час діалогу важливо врахувати усі складові позиції кожної сили, що втручається в конфлікт, чого часто не можуть робити репрезентанти точки зору лідерів думок.

Водночас треба взяти до уваги важливість права голосу в ЗМІ тих, хто надає дискусії характеру масовості, широкої участі громадськості в соціальному діалозі засобами преси.

Отже, суспільству необхідні ЗМІ, принципово орієнтовані на “відкритий діалог” і, головне, здатні вести його конструктивно й ефективно. Сутність позиції таких ЗМІ полягає у здатності брати участь у соціальному діалозі з позицій, максимально наближених до загальнолюдських цінностей завдяки прагненню врахувати інтереси всіх сторін у конфлікті і знайти прийнятне рішення.

Звичайно, фігуранти діалогічного процесу виконують ці функції. Але роблять вони це лише частково, відстоюючи переважно свою власну позицію. Усе це призводить до низки недоліків у плані соціального діалогу, які вимагають подолання, на що здатні тільки ЗМІ, налаштовані на відкритий діалог. Для досягнення цієї мети потрібно забезпечити участь у ньому представників усіх сторін, які волею обставин втручаються в “конфлікт інтересів”. Адже якщо якась із сил виявляється поза переговорним процесом, то продуктивність діалогу зменшується пропорційно до ваги неучасника.

Саме в зв’язку з пошуком і виявленням спільного консолідованого рішення кожна з сторін має в системі мас-медійної комунікації обумовлені реальним станом у системі суспільних відносин інтереси і вимоги. Чим точніше це зроблено, тим ґрунтовнішою є база для наступного обговорення і пошуку загальноприйнятного рішення. При цьому воно не може бути відомо заздалегідь, до висування кожною з груп свого бачення шляхів досягнення консенсусу в процесі обговорення конфлікту інтересів. Взаємини у свідомості учасників діалогу групового і загальнолюдського принципово ті ж, що і співвідношення єдності й боротьби протилежностей. В період становлення інститутів громадського суспільства пошук спільного знаменника, поєднання їх позицій конче важливі для всіх учасників цього процесу. На думку Л.Нагорної “розробка етики ненасильства, теоретичне і моральне обґрунтування культури діалогу... технології консенсусу мають стати фоном і фундаментом для створення “інститутів злагоди”, здатних якоюсь мірою зняти гостроту суперечностей між окремими сегментами суспільства і полярними політичними силами”.

Це особливо важливо для ЗМІ. Власна вихідна позиція журналіста може бути основою плідної діяльності тоді, коли він при цьому враховує інші погляди і розглядає відповідні явища дійсності в комплексному вимірі, з позицій інших сил. Цей внутрішній діалог складає необхідні передумови для реального діалогу з іншими партнерами.

Зрозуміло, що серед представників груп, партій, редакцій ЗМІ налаштованість на діалог і тим більше готовність до зрушення до центру розрізняються, оскільки проблематично розраховувати на внутрішню подібність учасників діалогу. Така ситуація є позитивною, оскільки тим самим забезпечується плюралізм думок, що передбачає активізацію процесу пошуку компромісу. Тому в громадянському суспільстві функціонує плідна тенденція, коли в кожному суспільному об’єднанні (партії, союзі, редакції ЗМІ) виникає і діє центристськи орієнтоване угруповання. Діяльність поряд з радикальними складовими центристського об’єднання забезпечує можливість плідного діалогу, тому що саме в центрі відбувається концентрація тих політиків, лідерів думок, експертів, журналістів, які готові до конструктивної дискусії і здатні спонукати до участі в ній тих, хто вагається.

Ефективність дій центристських сил у суспільстві значною мірою залежить від рівня соціальної активності середніх верств суспільства, що є своєрідним гарантом консолідуючої сили центру в ЗМІ, його основою та соціальною базою. Чим більшою є вага середніх верств та їхніх організацій, тим ширшим виявляється поле для відкритого конструктивного та результативного діалогу. А це, у свою чергу, забезпечується політичними об’єднаннями, союзами, блоками центристських сил. Така ситуація структурує певну залежність: незначущість середніх верств – слабкість доцентрового руху – розмитість центризму і його організацій – нестійкість суспільного розвитку.

Якщо це так, то очевидно набуває ваги роль журналістики як “незалежного” соціального експерта і дистанційованої від держави “четвертої влади” у створенні конструктивних умов для центризму з метою формування могутніх соціальних шарів, їхньої ідеології та організацій як складових громадянського суспільства.

Водночас варто взяти до уваги той факт, що ні за яких умов суспільство не може бути політично уніфікованим, а центристські політичні сили стати єдиними чи переважаючими. Адже середні верстви – це не єдиний “середній клас”, а сукупність різних соціальних груп, причому розмаїтість структури інтересів і позицій середніх верств у міру розвитку громадянського суспільства зростає. Отже, їхнє представництво в ЗМІ буде зростати, але одночасно і урізноманітнювати мас-медійну тематику. Таким чином, для їхнього об’єднання та єдності дій потрібні зусилля, насамперед з боку політичних лідерів і ЗМІ, що обстоюють демократичний розвиток суспільства. При цьому неминуче зростатимуть вищі прошарки суспільства зі своєю системою інтересів, ідеологічною платформою і ЗМІ, що їх представляють. Своє місце в структурі суспільства зміцнюватимуть й інші верстви, що також проголошують свої інтереси і вимоги. Це природно забезпечує різноманітність суспільних позицій, що обстоюються в журналістській діяльності.

Усе це відбивається в інформаційному просторі суспільства, який об’єктивно продукує процес постійного діалогу сторін. Причому цей діалог є перманентним в силу органічності протиріч, що вимагають постійного аналізу і подолання шляхом діалогу. Рішення, прийняті за його підсумками, віддзеркалюють ідеї колективних суб’єктів конфліктної ситуації, лідери яких мають усвідомлювати, що “абсолютна перемога” однієї з точок зору призводить до руйнування цілісності системи компромісів і противаг. З приводу цього судження випливають як мінімум два висновки. Перший: діалог з конкретного приводу може мати своє завершення, але діалогічні відносини різних соціальних верств нескінченні, оскільки вони є елементами системи, всередині якої постійно виникають напруженості, конфлікти інтересів, що вимагають узгодження неодмінно всередині системи при рівноправності сторін і взаємному врахуванні інтересів. Другий: рішення, що виникає в ході діалогу, в якому беруть участь носії різних, часом різноспрямованих інтересів, завжди внутрішньо структурно складне тому, що побудовано на балансі інтересів і досягнуто зазвичай за допомогою компромісу – угоди на базі обопільної згоди рівноправних сторін при можливих взаємних поступках заради виходу з конфліктної ситуації, який задовольняє всіх.

Зрозуміло, що прагнення обмежити роль ЗМІ руйнує дію принципу плюралістичності в громадянському суспільстві, і журналістика перестає виконувати свої обов’язки інструмента демократії, перетворюється на виконавця волі офіційної влади. А це становить серйозну небезпеку для демократичних засад суспільства взагалі, оскільки свідчить про рух у бік “керованої демократії”, посилення авторитарних тенденцій у державі та загрозу тоталітаризму.

У зв’язку з потребою збільшення владних повноважень ЗМІ виникає проблема легітимізації ЗМІ як “четвертої влади” в межах правової держави. Адже відомо, що як би добре не було теоретично розроблене питання про можливості, права та межі “четвертої влади”, необхідне їх законодавче закріплення. Є достатньо ґрунтовна думка, що вибрана народом “влада ближче до народу, ніж преса”, оскільки преса, за твердженням Мерріла, “сама проголосила себе представницею народу та контролером уряду”, в той час як це не підтверджено законом та реальною практикою. Водночас його співавтор-опонент Денніс зауважує, що терміни “четверта гілка влади” або “четвертий стан” набули реального, навіть юридичного змісту”.

Між тим, саме така норма ще не втілена у законодавчій формі. Йдеться не про права, обов’язки та відповідальність журналістів (вони так або інакше зафіксовані в законодавстві), а саме про правові межі діяльності журналістики як “четвертої влади” та межі її “владних повноважень” у суспільстві, у відносинах з державними та недержавними інститутами, неінституціоналізованими структурами та численними підсистемами суспільства, простими громадянами. Ю.Хабермас вважає, що “комунікативна влада” створює систему доказів, яку в демократичній правовій державі “адміністративна влада навряд чи зможе наважитися ігнорувати”.

У практиці неважко виявити деякі норми, що стосуються реакції державних інститутів на виступи ЗМІ. Водночас потрібні додаткові зусилля в напрямі формування системи юридичних норм, що фіксують місце “четвертої влади” в суспільстві. Однак проблема легітимації, зрозуміло, набагато ширше і складніше. Докладне обговорення її необхідно, і зробити це варто в монографічному дослідженні про норми діяльності ЗМІ при характеристиці категорій обов’язку, прав та відповідальності ЗМІ як “четвертої влади” та фіксації описаних норм у законодавстві, етичних кодексах, правилах поведінки та взаємовідносин журналістських інституцій в громадянському суспільстві.

Таким чином, видається очевидним, що журналістика відповідно до своєї природи має специфічну різноманітну систему владних повноважень, що саме по собі дає підстави говорити про неї як вагому складову громадянського суспільства. Однак для того, щоб ці її повноваження здатні були проявитися точно, зосереджено і в повній мірі, необхідно знайти шляхи і засоби вирішення тих проблем, які накреслені. І від характеру теоретичного вирішення їх, закріплення в нормативних документах, а потім і від просування цих норм в усвідомлену практику діяльності ЗМІ залежить успіх їх діяльності в умовах діалогової демократії ХХІ століття

< Назад   Вперед >

Содержание
 
© uchebnik-online.com