Перечень учебников

Учебники онлайн

Інституювання й теоретичні передумови формування політичної науки

Дослідження реалій, тенденцій політичного життя від найдавніших часів до середини XIX ст., а також відносна самостійність предмета політикодослідницьких теорій і вчень виокремили політологію як самостійну науку. Деякі вчені, переважно європейські, початком політології як науки вважають створення в першій половині XIX ст. правової школи в Німеччині. Американські, дехто з європейських датують її виникнення 1857 p., коли Френсіс Лейбер започаткував у Колумбійському університеті курс лекцій з політичної теорії, прислужившись відкриттю в 1880 р. при цьому університеті вищої школи політичної науки. Ще одна група вчених вважає часом зародження політології злам XIX—XX ст., коли термін «політична наука» набув поширення й одержав визнання в Європі. На початку XX ст. процес формування політології як науки в основному завершився. У 1903 р. було створено Американську асоціацію політичних наук, а в 1949 р. під егідою ЮНЕСКО — Міжнародну асоціацію політичної науки.
Процес формування сучасної західної політології в різних країнах був неоднаковим. Різними були й соціальноісторична ситуація, наукові основи розвитку, а звідси — неоднакова роль національних шкіл політичної науки у становленні сучасної політології. Якщо наприкінці XIX — на початку XX ст. політологія успішно утверджувалась і в Європі, і в Америці, то згодом через світові війни, революційні процеси й формування тоталітарних режимів її розвиток у Європі на тривалий час занепав. Ще однією причиною цього стала еміграція європейських учених до СІЛА, де політологію стали розглядати як одну з пріоритетних суспільних дисциплін, завдяки чому вона опинилася на лідируючих позиціях, розвиваючись на основі не лише традиційної політичної науки, а й соціології, психології, які першими вдалися до неформального вивчення суспільних структур.
У Європі політологія формувалася на основі традиційних дисциплін: у Франції — конституційного права, в Німеччині — політичної філософії, що теж сприяло лідерству американської політології майже в усіх сферах — від методології до емпіричних досліджень. І якщо на початку XX ст. відбувалися інтенсивне взаємозбагачення і взаємовплив європейської та американської політичних шкіл з певним домінуванням європейської, то після Другої світової війни американська поведінкова політологія (біхевіоризм) опинилася поза конкуренцією на Європейському континенті. Це призвело до знеособлення й уодноманітнення національних шкіл, які різнилися між собою хіба що периферійними особливостями. Дещо змінила ситуацію так звана постбіхевіоральна революція, але масштабного відродження європейської політичної науки не відбулося. Воно важливе в контексті глобального процесу самовизначення Європи, ослаблення на її теренах американізму.
Першими ознаками формування політології як науки стало широке застосування порівняльноісторичних методів для аналізу традиційних політичних проблем (державний суверенітет, співвідношення права й політики тощо), можливостей розвитку сучасних державноправових і політичних інститутів в останній чверті XIX ст. Американські вчені Лестер Ворд (1841—1913), Ернест Берджесс (1886—1966) та інші з цією метою намагалися застосувати ідеї еволюціонізму в політичній історії, розуміючи під політичною еволюцією розвиток держави, права, конституціоналізму та сподіваючись на «колективний розум», здатний за допомогою суспільних наук спрямовувати поступальний суспільний розвиток.
У першій чверті XX ст. було сформовано інтелектуальну основу політології, розроблено концепції, покладені згодом в основу поведінкової політології. Ці концепції нині вважають політологічною класикою. Водночас назрівання кризових явищ у суспільстві стимулювало інтерес дослідників до політичної сфери. У Європі тоді домінували радикальні революційні течії, що стрімко ідеологізувало політичну науку, поляризувало політологічні школи. У СІЛА розгорнувся буржуазнореформаторський (прогресистський) рух, у межах якого поступово відбувався перехід від історичного аналізу до вивчення особливостей функціонування державного апарату.
Незважаючи на певні розбіжності між європейською та американською політологією, на початку XX ст. було вироблено цілий комплекс політологічних знань: обґрунтовано й пояснено систему політичного плюралізму, сформульовано концепцію громадської думки, запропоновано напрями соціального контролю в умовах ліберальної демократії. У цей час сформувалася когорта вчених різних країн, яких сучасна політологія вважає своїми класиками. Італійці Гаетано Моска (1858—1941) і Вільфредо Парето (1848—1923) започаткували теорію еліт, росіянин Мойсей Острогорський (1854—1919) і німець Роберт Міхельс (1876—1936) — соціологічне дослідження політичних партій, німець Макс Вебер (1864—1920) розробив політологічну теорію панування.
У 20—30ті роки XX ст., позначені глобальною кризою тогочасного суспільства, намітився глибокий перелом у розвитку не тільки політології, а й цивілізації загалом. Пошук методів подолання цієї кризи окреслив два шляхи розвитку людства. Один — історично безперспективний, із суворою регламентацією суспільного життя і формуванням тоталітарних режимів: СРСР, Німеччина, Італія, Іспанія та інші, де політологія, як і всі суспільні науки, стала елементом ідеології та пропаганди, інструментом забезпечення офіційної політики. СІЛА віддали перевагу іншому шляху — оновленню традиційного капіталістичного суспільства на основі ліберальнодемократичних принципів, утвердженню соціальної ролі держави, поєднанню приватновласницької економіки з державною системою соціального захисту. «Новий курс» тодішнього президента Франкліна Рузвельта сформував неабиякий попит на емпіричні дослідження соціальних процесів. Політологія стала практичною наукою, спрямованою на вивчення неформальних аспектів державного управління, зосередившись на дослідженні мотивів і чинників політичної поведінки людей, умов «раціонального» соціального планування й контролю.
Усе це радикально вплинуло і на особливості політичного процесу й політичної діяльності. Використовуючи методи соціальної психології, вивчення політичної поведінки спиралося на аналіз результатів опитувань громадської та особистої думок. Адаптація «психометричного методу» в політології зумовила конституювання біхевіористського (англ, behaviourism, від behaviour — поведінка) напряму. При цьому відбувся перехід від вивчення державних інститутів до аналізу політичної влади і політичної поведінки, дослідження партій, груп тиску, виборів і громадської думки. Перші біхевіористиполітологи зосереджувалися на вивченні психологічних мотивів, які визначали суб'єктивне ставлення до політики.
Згодом на передній план вийшла проблема верифікації (перевірки достовірності) політологічного знання взагалі. Усі біхевіористські напрями надавали перевагу емпіричним методам дослідження, що пожвавило розвиток конкретних методик збирання, обробки та узагальнення даних. Завдяки цьому зміцніли й розвинулися зв'язки політології із соціологією. Політологія, зокрема, запозичила в останньої концептуальнометодологічний апарат досліджень. Це дало підстави називати політологію соціологічною політичною наукою.
Біхевіоризм у політології став панівним після Другої світової війни на хвилі технократизації державного управління й суспільства загалом. Технократизація потребувала різноманітних відомостей щодо політичної поведінки в інституціях законодавчої, виконавчої та судової гілок влади, політичних партій, виборів, політичних орієнтацій і політичної культури, засобів масової інформації, політичного виховання, добору кадрів, політичного лідерства. А це відповідно стимулювало емпіричні дослідження різних форм буття суб'єктів політичного процесу, формування спеціального понятійного апарату політичної науки.
З розвитком суспільних структур, ускладненням політичної діяльності в 50х роках XX ст. лише емпіричних методів досліджень політичної діяльності виявилося недостатньо, особливо у прогнозуванні політичних процесів. Раціоналізація управління суспільством вимагала ширших узагальнень. Ліберальнореформаторська і радикальна антибіхевіористські течії в політології своїми розробками сформували явище, відоме як постбіхевіоральна революція, однією з ознак якої стала теорія систем, розроблена й опублікована в 1953 р. американським політологом Девідом Істоном (нар. 1917). Проте в основу дискусії, що розгорнулася у зв'язку з цим, було покладено ширші проблеми — історизм і філософськоціннісний підхід. Дискусія посприяла виробленню спільної думки політологів щодо необхідності доповнення структурнофункціонального аналізу політичної діяльності історичним підходом до неї, поєднання пізнавального й нормативноціннісного аналізу на основі «соціальної включеності» у політичний процес. Наслідком постбіхевіоральної революції стало поширення неотрадиціоналістських настроїв, відродження інтересу до політичної філософії, історії, описовоінституціонального аналізу і класичного конституціоналізму. У цілому ж постбіхевіоральна революція не змогла відвернути політологію від біхевіористськофункціоналістської орієнтації.
На рубежі XX і XXI ст. в науці про політику утвердилося широке розмаїття різних напрямів і підходів, методів політичних досліджень. Поряд з традиційними підходами розвиваються порівняно нові: геополітичний, екологічний, феміністичний, модернізаційний та ін. Швидкими темпами розширюється і сфера наукових інтересів політології. Увагу дослідників приваблюють процеси переходу до демократії, проблеми політичної участі, нові громадські об'єднання і рухи. Спираючись на цей багатоманітний дослідницький арсенал, політична наука поступово завойовує чільне місце серед сучасних соціальногуманітарних наук

< Назад   Вперед >

Содержание
 
© uchebnik-online.com