Перечень учебников

Учебники онлайн

Консенсусні методи

На відміну від насильницьких та примусових методів, консенсусні методи орієнтуються на деполітизацію етнічних протиріч. В основі методу інтеграції лежить прагнення об'єднати всі етнічні групи держави в єдине політичне ціле на основі загальної громадянської (національної/ загальнодержавної) ідентичності. У таких умовах етнічні відмінності вже не є факторами політичного процесу, а стають тільки духовно-культурними феноменами життя суспільства. Отже, етнічна ідентичність індивіда за подібних обставин жодним чином не впливає на обсяг політичних прав, свобод та обов'язків його як громадянина.

До подібної практики міжетнічної політичної інтеграції зверталися політичні еліти багатьох держав. До прикладу, для того, щоб створити політичну єдність білої меншини проти підпорядкованої чорної більшості, у 50—60-х роках XX ст. південноамериканський уряд сприяв політичній інтеграції всіх груп білого населення (не тільки африканс, але й англійців, греків, італійців, євреїв — вихідців з Європи). Для розширення єдиного фронту проти палестинців ізраїльський уряд всіляко прагнув затушувати культурні та ментальні протиріччя між сефардами та ашкіназі. Сучасні франко-канадці, занепокоєні низьким рівнем народжуваності, сприяють політичному блокуванню з франкомовними іммігрантськими групами (Гаїті, Сенегал та інші).

Консенсусним методом є практика мультикультуралізму (культурних автономій). Якщо метод політичної інтеграції передбачає рівність особистих прав і свобод індивіда, то політика мультикультуралізму орієнтується на захист колективних прав меншин. Мультикультуралізм передбачає рівність як індивідуальних, так колективних прав, включаючи право на окремі (етнокультурні) та загальні (національні / громадянські) ідентичності.

До подібних прикладів мультикультуралізму можна віднести Канаду, де іммігрантські общини, здобувши канадську громадянську ідентичність, зберігають власну етнокультурну ідентичність. Подібним чином інтегруються азійські іммігранти до політичної нації США. Група "нових австралійців" після хвилі міграцій з Європи так само інтегрується до австралійського етносоціального середовища. В той же час практика мультикультуралізму, яку апологізують ліберальні демократи, виявляється не завжди успішною. Відбувається своєрідний "ефект бумеранга", коли представники окремих етнічних груп прагнуть більших повноважень економічного та політичного характеру (баски в Іспанії, ірландці-католики Ольстеру, таміли Шрі-Ланки, китайці Малайзії). Конфлікт набуває іншої фази і передбачає вже інший спосіб вирішення.

Розподіл (сецесія) — це територіальний метод регулювання етнополітичного конфлікту в рамках стратегії деполітизації етнічних протиріч. За умов сецесії територія, населена етнічною меншиною, виділяється із складу держави, в результаті цього етнічна меншина стає більшістю в новій державній одиниці. Сецесія може бути внутрішньою (створення субдержавного утворення — Нагірний Карабах в СРСР; виділення кантону Юра із складу кантону Берн у Швейцарії) та зовнішньою (створення нової державності — виділення Бангладеш (переважають бенгальці) із Пакистану в 1971 році; виділення Еритреї (переважають тиґраї та тиґре) у 1993 році зі складу Ефіопії).

Нормативною базою сецесії на основі територіального розподілу є право на самовизначення, втім на практиці сецесії явище рідкісне. Міжнародна спільнота досить обережно реагує на сецесійні процеси (Придністров'я, Абхазія, Чечня тощо). Принцип самовизначення спрацьовує вдало там, де немає значної кількості незадоволеної меншини. Зразковий приклад сецесії — виділення Норвегії зі складу Швеції у 1905 році; утворення у 1993 році Словаччини та Чехії. У інших випадках сецесія породжує більше проблем, ніж досягнень (розподіл Індії, розпад СРСР та СФРЮ).

Стратегії етнополітичної інженерії передбачають збереження етнічного розмаїття етносів, при цьому використовуються примусові (етнічне домінування) та консенсусні методи (консоціація, арбітраж), передбачаються і територіальні методи розподілу влади (регіональна автономія, федералізм, кантонізація).

Примусовий метод. Метод контролю (етнічне домінування) є досить поширеною стратегією в історії людства. Суть методу полягає у домінуванні етнічної більшості, яка спирається на державні інституції та кооптує (залучає) еліту етнічних меншин до владних структур держави. Метод контролю відповідає політиці стримування, яка орієнтована на підтримку нерівноправного статусу етнічних груп.

Такий тип політики, як правило, диктується расовими, кастовими, релігійними чинниками. До прикладу, кастова система в Індії до реформ Дж. Неру легітимувала домінування вищих каст над нижчими. Подібне спостерігалося у ситуації із неграми у Північній Африці до падіння режиму апартеїду, з католиками у Північній Ірландії, циганами у Східній Європі, арабами-палестинцями в Ізраїлі. Зауважимо, що метод контролю є ефективним за з/мов авторитаризму та неліберальних демократичних систем. Втім за умов сучасних міжнародних відносин метод контролю породжує проблеми, невдоволення та ескалацію етнополітичних конфліктів у формі громадянських воєн, регіональних збройних сутичок, терористичних актів.

Консенсусні методи. Одним із атериторіальних методів регулювання етнополітичного конфлікту є так звана консоціація або консоціалізм. Консоціація визнає легітимність етнічного плюралізму в політичних системах і розглядає етнічні ідентичності і організації як базові стовпи відкритого суспільства. Основний принцип консоціації полягає у тому, що державна влада спільно із етнічними групами здійснює пропорційне представництво в уряді, володіючи при цьому правом вето.

У науковій літературі ця модель представлена в роботах Арендта Лейпхарта. На його думку, консоціальна демократія передбачає чотири інституційні риси;

• наявність коаліційного уряду із залученням політичних партій, які представляють різні сегменти суспільства;

• здійснення принципу пропорційності різних груп при розподілі ресурсів та позицій у всіх сферах суспільного життя;

• реалізація норм внутрішньогрупової автономії, відповідно до якої етнічні групи мають самоуправління у найбільш значущих сферах життя;

• визнання права вето меншин або принципу кваліфікованої більшості при прийнятті важливих рішень.

Історично консоціальний принцип розподілу влади розвинувся у відносинах протестантської та католицької общин НЬ дерландів, фламандської та валлонської груп у Бельгії. Принципи консоціації застосовувались політиками у Лівані в період між 1943 та 1975 роками; у Малайзії у 1955 — 1969 pp.; на Фіджі у 1970 — 1987 pp.; у Північній Ірландії на короткий час у 1974 році. Подібним чином управління здійснюється у ряді країн Африки на південь від Сахари (Замбія, Кенія).

Інший метод консенсусного характеру — арбітраж. Цей метод передбачає регулювання конфлікту "нейтральною" третьою силою, яка виносить рішення з політичної суперечки. Рішення незалежного арбітра фактично забезпечує легітимність того чи іншого мирного вирішення спору.

Виділяють внутрішній та зовнішній арбітраж. Внутрішній арбітраж здійснюється арбітром всередині країни, де відбувається конфлікт. Тут арбітрами можуть виступати державні діячі (до прикладу, Махатма Ганді в Індії, президент Б. Тіто в Югославії). Арбітром можуть бути політичні інститути. В Бурунді до 1966 року арбітром між хугу і тутсі була монархія. У США арбітром у спорі білих і чорних з приводу громадянських прав останніх виступав Верховний суд під головуванням судді Воррена.

Зовнішній арбітраж означає, що арбітром виступає інституція міжнародного рівня (окрема держава, міжнародна організація). Широко застосовується практика багатостороннього арбітражу у формі миротворчих місій ООН. Вона застосовувалась на Кіпрі, Близькому Сході, в Мозамбіку, Намібії, Нікарагуа, Східному Тиморі тощо.

Регіональна автономія застосовується як практика регулювання етнополітичних конфліктів в унітарних державах децентралізованого типу. Відомо багато прикладів децентралізованих держав з унітарною формою устрою. Надання регіональних автономій у таких поліетнічних державах забезпечує цілісність держави. Такі країни по суті можна назвати квазіфедеративними (Країна басків, Каталонія, Галісія в складі Іспанського королівства, Південний Тироль в Італії, Шотландія, Вельс у складі Великої Британії, Крим у складі України, Гагаузія у складі Молдови тощо).

Під федералізмом розглядається форма територіального устрою держави, де влада конституційно поділена між суб'єктами федерації (штатами, землями, республіками). Як показує досвід функціонування ряду федерацій (до прикладу, Бельгії, Індії, Канади), при наявності певних умов етнічний федералізм може стати ефективним засобом регулювання етнополітичних конфліктів. Водночас динамічне життя засвідчує і проблеми федерацій (Пенджаб, Кашмір в Індії; Квебек в Канаді; Чечня в Російській Федерації тощо). Отже, федералізм не є панацеєю у розв'язанні всіх проблем етнополітичного плану. Вдалим засобом регулювання етноконфліктів є доповнення через практику консоціації на федеральному та субфедеральних рівнях.

Кантонізація — це спроба застосувати властивий католицькій церкві принцип субсидіарності. Згідно з цим принципом, рішення мають прийматися на найнижчому рівні ієрархії. Якщо за умов федералізації влада передається на середній (федеральний) рівень, то за умов кантонізації рівень управління передається на найнижчий (місцевий) рівень. Якщо інтенсивність етнополітичного конфлікту набирає значного масштабу, то розподіл на ще менший суб'єкт управління є найбільш дієвим засобом вирішення проблеми. Яскравий приклад — виділення католицького кантону Юра зі складу кантону Берн. Такий спосіб вирішення етнополітичних проблем можна застосовувати в адміністративних одиницях як федеративних, так і унітарних державних утворень, де наявна палітра етнічних протиріч

< Назад   Вперед >

Содержание
 
© uchebnik-online.com