Перечень учебников |
Учебники онлайн |
|
|---|---|---|
ТЕМА УІ. ЗОВНІШНЯ ПОЛІТИКА СОЮЗНОЇ РЕСПУБЛІКИ ЮГОСЛАВІЯ (РЕСПУБЛІКИ СЕРБІЯ) В 90-і РОКИ ХХ ст. - 2011 р.- Сербії та Чорногорії, а до складу Республіки Сербія увійшли два автономних краї - Косово і Метохія, Воєводіна. У той же день була прийнята конституція СРЮ, яка передбачала суверенність і самостійність Сербії і Чорногорії в складі демократичної держави з єдиним економічним простором. СРЮ оголосила про визнання всіх югославських республік, які проголосили незалежність, про відсутність територіальних претензій до колишніх республік СФРЮ. Населення Югославії в 1992 р. становило 10,5 млн. чоловік: у Сербії - 9,79 млн., з них у Воєводині - 2 млн., в Косово і Метохії - 1,7 млн. осіб, у Чорногорії - 616,5 тис. Розвиток СРЮ після травня 1992 р. йшов у вкрай складних умовах дії міжнародних санкцій, введених проти неї у зв’язку з обвинуваченням в участі у військових діях на території Боснії і Герцеговини. Створення федерації вимагало будівництва нових структур влади. На проведених наприкінці травня 1992 р. виборах у Віче громадян Союзної скупщини автономних країв до місцевих органів влади найбільше голосів отримали правляча Соціалістична партія Сербії (СПС) на чолі зі С.Мілошевичем і Сербська радикальна партія (СРП) В.Шешеля, у Чорногорії - Демократична партія соціалістів (ДПС). У червні 1992 р. делегати Союзної скупщини обрали президентом СРЮ відомого письменника, академіка Д.Чосіча. На посаду прем’єр- міністра був запрошений американський підприємець сербського походження М.Панич. Серед найважливіших завдань нового керівництва республіки - формування держави, забезпечення її правонаступництва, скасування прийнятих Радою Безпеки ООН економічних і політичних санкцій щодо Югославії. Д.Чосіч і М.Панич проводили активну політику співробітництва з міжнародними організаціями, політику реального компромісу, демонструючи прагнення до миру і добру волю керівництва Югославії. Д.Чосіч виступив із заявами про готовність визнати колишні республіки СФРЮ. С.Мілошевич звинувачував Д.Чосіча в м’якості і поступливості, у порушенні конституції. Після перемоги на позачергових виборах в Союзну скупщину СРЮ в грудні 1992 р. об’єднана більшість соціалістів і радикалів у союзному парламенті 1 червня 1993 р. таємним голосуванням за відсутності Д.Чосіча відсторонило його від посади. Новим президентом країни був обраний запропонований УПС З.Ліліч, але фактичним лідером залишався С.Мілошевич. Саме він брав участь у всіх міжнародних переговорах, приймав іноземних дипломатів і посередників з врегулювання кризи і навіть підписував документи від імені Югославії. Правляча СПС впевнено лідирувала і на виборах в грудні 1993 р. У Чорногорії за весь час кризи і санкцій спостерігалося досить стабільне політичне становище. На всіх виборах Демократична партія соціалістів (ДПС) отримувала підтримку більшості виборців, а популярність президента М.Булатовича виходила далеко за рамки однієї партії. Санкції ООН проти Югославії вводилися поетапно, починаючи з вересня 1991 р. Вони передбачали повне торгове ембарго, припинення всіх фінансових операцій, авіаперевезень, наукового, культурного і технічного співробітництва, заборону на участь спортсменів СРЮ в міжнародних змаганнях. В кінці 1992 р. був заборонений транзит товарів через територію СРЮ, а в 1993 р. заморожувалися югославські рахунки в іноземних банках, для зв’язку із зовнішнім світом Югославії були залишені тільки телефон, залізничний та поштовий зв’язок. Санкції серйозно підірвали економіку СРЮ. Прямий збиток від санкцій лише за три роки їх застосування оцінювався в 45 млрд. дол. Через відсутність сировини, запчастин, ринків збуту, припинення капіталовкладень остаточно встали або перейшли на мінімальний режим роботи тисячі підприємств, багато робітників були відправлені у вимушені відпустки. Число безробітних на початку 1994 р. склало 760 тис. чоловік, а у вимушеній відпустці знаходилося 700 тис. чоловік. Особливо важко страждало населення від відсутності ліків і медичних препаратів. У 1993 р. країну захопила небачена гіперінфляція, що досягла 31 тис.%. 21 січня 1994 р. була оголошена Програма економічної стабілізації (Д.Аврамовімча), за перші місяці здійснення якої інфляція істотно знизилася. Визначилося зростання обсягу промислової продукції, заробітної плати, стабілізувалися ціни на товари, стали заповнюватися порожні полиці магазинів. За дев’ять місяців 1994 р. обсяг суспільного виробництва зріс на 50%, роздрібні ціни знизилися на 10,3%. У листопаді 1995 р. в Югославії почалося здійснення другого етапу стабілізаційної програми, розробленої для країни в умовах відсутності міжнародних санкцій. У вересні 1994 р. економічні санкції були частково скасовані, в листопаді 1995 р. - припинені на невизначений час. 1 жовтня 1996 р. після оголошення результатів виборів в БіГ рішенням Ради Безпеки ООН санкції були зняті остаточно. Аналізуючи внутрішні фактори, що впливають на становище СРЮ у світовій політиці та її зовнішню політику, необхідно звернути увагу на те, що іспит на лібералізм країна не витримала. Однак не можна розглядати це як поразку демократії в Югославії, тому що процес переходу від одного суспільного ладу (соціалізму) до іншого (демократичному режиму) у різних державах відбувається по-різному і має, безумовно, свої індивідуальні особливості. У СРЮ до внутрішніх причин, що вплинули на її положення в системі міжнародних відносин і зовнішню політику, відноситься також криза політичної системи югославської держави в цілому і слабка демократизація суспільства, яка характерна для більшості країн з посттоталітарним режимами. Специфічність ситуації в СРЮ полягає в тому, що авторитарний режим С.Мілошевича, що існував там до осені 2000 р., по суті був захистом від ідеологічного та психологічного впливу зовнішніх сил, які намагалися дестабілізувати політичну ситуацію всередині країни, і тим самим підірвати основи державної безпеки. Багато керівників західних держав визнавали ще в середині 90-х рр., що ні Європа, ні ООН не зуміли покласти край югославській кризі: для цього немає дієвих механізмів у НБСЄ. Вирішуючи балканську проблему, Захід, як здається, недостатньо добре розуміє її глибинні корені і рушійні механізми, а тому пошуки шляхів врегулювання йшли і йдуть вкрай важко. Про це, до речі, свідчить і думка Л.Іглбергер, колишнього посла США в СФРЮ, який вважає, що мова йде насамперед про «міжусобні війни, пов’язані з відмінністю релігійних переконань». У СРЮ в 90-ті роки часто лунали голоси про те, що Росія не зайняла в югославській кризі об’єктивну нейтральну позицію. Особливо посилилися ці голоси після приєднання Росії до санкцій проти СРЮ. У результаті показник громадської думки в СРЮ коливався від невиправданих надій на підтримку Росії, перебільшено обговорений засобами масової інформації, до заяв про те, що російська політика цілком «плететься у фарватері» США та Німеччини. Фактично антисербською була позиція російської дипломатії на засіданні Генеральної Асамблеї ООН наприкінці 1992 р. Росія виступила за резолюцію, що позбавляли СРЮ місця в цій організації, правда, супроводжуючи це низкою застережень (збереження за СРЮ членства в спеціалізованих організаціях ООН, про що, власне, в резолюції й мови не було). У коментарях МЗС РФ з цього приводу говорилося, що мова йде про те, що СРЮ повинна, як і всі інші держави-спадкоємці СФРЮ, подати заяву про прийом до ООН. Так як до сесії ООН перед СРЮ цього питання ніхто не ставив, вона опинилася за дверима роботи Генеральної Асамблеї та її комітетів, що навряд чи мала конструктивний вплив на кризу в регіоні. Це рішення Г енеральної Асамблеї ООН поставило СРЮ і поза Рухом неприєднання, так як на Х зустрічі на вищому рівні ДН у вересні 1992 р. мусульманські держави (а вони складають до 40% членів ДН) зажадали виключити СРЮ з ДН або, у всякому разі, змусити її подати заяву про прийом в рух знову. Було прийнято рішення відкласти це питання до ГА ООН. Таким чином, Югославія опинилася за межою руху, засновником якого вона була. Важливий вплив на становище СРЮ в системі європейських держав у 90-і рр. ХХ ст. мала проблема національних меншин. Парадоксально, але в лютому 1992 р. комісія ООН з прав людини в Женеві запропонувала обговорити проект про права національних меншин, запропонований Югославією 14 років тому. У дебатах деякі делегати апелювали до необхідності захисту прав особи і попереджали, що термін «групових прав» меншин може послужити «закликом до дії» більшості проти меншості. Саме так сталося в Сербській Країні в Хорватії та Боснії і Герцеговині, так відбувалося і в автономних краях Сербії Косово і Воєводіно. Однак найбільш вибухонебезпечною була ситуація в Косово, як через положення всередині автономного краю, так і внаслідок напруженості в сербсько-албанських відносинах. Міжнародне співтовариство вимагало надання косівським албанцям тих самих прав, на які претендують серби в Країні. У травні 1992 р. в Косово пройшли вибори на багатопартійній основі. Сербська громада (приблизно 10% населення) у виборах не брала участь, а Белград заздалегідь оголосив їх недійсними. Президентом самопроголошеної республіки Косово став лідер албанського національного руху І.Ругов. У виборах брало участь 24 партії і рухи. Зарубіжні спостерігачі порушень при проведенні виборів не відзначили. Лідери косівських албанців розраховували на мирний розвиток подій, на підтримку міжнародних організацій та лідерів ЄС. Однак останні, побоюючись відкриття ще одного, південного фронту на території колишньої Югославії, виступали за широку автономію Косово в рамках Сербії. Так, лорд Каррінгтон від імені ЄС запропонував провести міжнародну конференцію по Косово, щоб визначити права і статус албанського населення, але без визнання Косово республікою. Президент Сербії С.Мілошевич висловлювався проти інтернаціоналізації косівського питання, заявивши, що це внутрішня справа Сербії. На думку І.Ругова, автономія як рішення косівської проблеми, не влаштовує албанців, вони - за надання Косово повної незалежності й політичний союз з Албанією. Напередодні Лондонської конференції М.Панич, будучи тоді прем’єр-міністром СРЮ, наніс візит до Албанії, де запропонував албанській стороні всебічне співробітництво. Однак компромісу головних конфліктуючих сторін (керівництва косівських албанців і сербських лідерів) досягти не вдалося. Більш того, ряд націоналістично налаштованих партій Сербії вимагав повернення «споконвічної сербської території» аж до виселення всіх албанців (радикальна партія В.Шешеля). Вимоги косівських албанців підтримував перший президент посткомуністичної Албанії С.Беріша, але вкрай нестабільна ситуація в самій Албанії змушувала його тоді обмежуватися закликами до міжнародного співтовариства вирішити проблему мирним шляхом. Якщо ж у Косово справа дійде до збройних конфліктів і потік біженців хлине в Албанію, де С.Беріша обіцяв (в ході передвиборної кампанії) надати всім біженцям албанське громадянство, то ситуація могла вийти з-під контролю. До цього слід додати і орієнтацію македонських албанців на возз’єднання з Косово, і той факт, що південносербські громади, населені албанцями, також висловлювалися в 1992 р. за приєднання до Косово. Таким чином, як стверджували аналітики, у разі конфліктного розвитку подій південний фронт на Балканах може стати головним, і в цьому випадку югославська криза безсумнівно придбає нові масштаби і параметри. Розвиток подій в 1993-1995 рр., як у самій СРЮ, так і в Боснії і Герцеговині, в значній мірі вплинув на розстановку сил в Югославії і на позиції її лідерів, перш за все С.Мілошевича. Він зіграв фатальну роль у розпаді СФРЮ в 1991 р. і, очоливши Сербію, а потім ставши президентом СРЮ, повів сербів від катастрофи до катастрофи. Його зовнішня політика до середини 90-х років змінилася на 180 градусів. Від бажання створити так звану Велику Сербію він прийшов до бажання примирити сербів із Заходом, змусивши їх змиритися з Дейтонським мирним планом - на умовах, гірших, ніж вони могли мати. Сербам довелося погодитися на введення в Боснію багатонаціональних миротворчих сил. Причина поступливості Мілошевича була проста: в той момент президенту Сербії потрібно було, у що б то не стало, домогтися від ООН зняття ембарго на торгово-економічні відносини СРЮ. Невдачі його зовнішньополітичного курсу погрожували втратою президентського крісла, адже через позицію Мілошевича серби програли війну в Хорватії та Боснії, страждали від санкцій. Всякий раз коли Мілошевич втягував у війну свою країну, він тим не менш зміцнював свою владу. Виробляючи нову зовнішньополітичну доктрину СРЮ в другій половині 90-х років, Мілошевіч і його оточення лавірували між Росією і Заходом. Політичне керівництво країни, визначаючи пріоритетні завдання в нових міжнародних умовах, твердо було впевнене в тому, що для СРЮ, як малої держави (мається на увазі її положення в системі сучасних міжнародних відносин), багато в чому залежить від зовнішніх факторів, найбільш важливим є вироблення якісно нового рівня політичного спілкування з тими сильними державами, від економіки і політики яких ця країна тепер залежала. Треба врахувати і ті обставини, що СРЮ до цього часу мала дуже складні відносини зі своїми сусідами. Новий зовнішньополітичний курс президента С.Мілошевіча був недовірливо зустрінутий і Заходом і Росією. Всередині країни стан залишився вкрай складним і напруженим. Серби, незадоволені правлінням Мілошевича, взимку 1997 р. вийшли на вулиці Белграда, щоб усунути президента. Але йому вдалося розправитися з опозицією і отримати над нею тимчасову перемогу. Невдачі у зовнішній політиці, вкрай напружений стан усередині країни, переконали Мілошевича в необхідності знову, як і десять років тому, розіграти «косівську карту». З початку 1998 р. в автономному краї Косово, за наказом президента, почалися військово-поліцейські операції проти албанського населення, щоб згуртувати населення країни проти внутрішнього ворога. Коли Захід зажадав від Мілошевича припинити репресії проти албанців, він зайняв жорстку позицію, щоб згуртувати народ проти зовнішнього ворога. На початку 1999 р. ситуація в краї досягла піку - війна між косівськими албанцями і сербами загрожувала перерости в непередбачуваний міжнародний конфлікт. Захід запропонував СРЮ план мирного врегулювання косівської проблеми. Але політичні лідери країни на чолі з президентом відкинули цей план. Мілошевич, мабуть, міркував так: якщо він прийме план врегулювання відразу, то його назвуть поганим патріотом, зрадником. Захід негайно відреагував на зрив переговорів у Рамбуйє з косівської проблеми. У березні-червні 1999 року бомбардування натовською авіацією території Югославії призвели до того, що було зруйновано 50 фабрик і заводів, 18 електростанцій, 34 моста, 7 вокзалів, 6 аеродромів, 17 лікарень, 35 вузів, 2000 шкіл, 18 церков і монастирів. Позбулися засобів до існування 2 млн. чоловік, стали біженцями 1 млн. чоловік. Бомбардування стали катастрофічними для економіки країни за весь період її існування з 1992 р. Починаючи вирішувати косівську проблему, президент Мілошевич мав на меті зіштовхнути Захід з Росією, і це йому майже вдалося. Але Мілошевич не врахував, що тим самим остаточно відштовхне СРЮ від Заходу. У країні після капітуляції президента Мілошевича настало раптове протверезіння. На відновлення зруйнованого, а це серби прекрасно розуміли, підуть роки і знадобляться мільярди доларів, яких у Сербії немає і які Захід Мілошевичу не дасть. Створений ООН Міжнародний трибунал з розслідування злочинів, скоєних на території колишньої Югославії, включив президента Мілошевича до списка військових злочинців. У 2001 р. Мілошевич був виданий трибуналу владою Сербії, але процес у його справі так і не був закінчений, тому що в березні 2006 р. С.Мілошевич помер у в’язниці в Г аазі від інфаркту. Косівська криза 1999 р., надала досить істотного впливу на всю сучасну систему міжнародних відносин, на загальну ситуацію в світі і на взаємини між багатьма ключовими для сучасного світопорядку державами. Новий «фактор Косово» та проблеми і тенденції, які проявилися в ньому, набувають сьогодні особливого значення ще й тому, що сама сучасна система міжнародних відносин, як і раніше знаходиться в процесі становлення, переходу від колишньої і ефективно подоланої в кінці 80-х і в 90-х роках біополярності до іншої і поки ще не сформованої світової архітектури. Після косівської кризи Мілошевич, не визнавши в черговий раз своєї поразки, відмовився від вироблення нової стратегії внутрішньої і зовнішньої політики СРЮ. Хвиля народного невдоволення скинула його з політичного олімпу і викинула з політики. На президентських виборах в СРЮ, що відбулися у вересні 2000 р., перемогу над Мілошевичем здобув один з лідерів опозиції В.Коштуніца, якого у передвиборчій компанії називали ставлеником Заходу. Проте зрозуміло одне, що багато хто, віддавши йому перевагу на виборах, голосували не стільки за нього, скільки проти Мілошевича. У своїй інавгураційній промові новий президент підкреслив, що «ми (серби) не можемо жити поза світом, ми повинні в інтересах національного благополуччя вийти з ізоляції». Західні держави не забарилися відреагувати на обрання нового президента в СРЮ. У середині жовтня 2000 р. президент В.Коштуніца зробив свій перший закордонний візит до лідерів Європейського союзу, які прийняли його доброзичливо і виділили СРЮ 800 млн. доларів. Таким чином, необхідно констатувати, що нова стратегія зовнішньої політики СРЮ на рубежі століть почала своє формування в складних умовах. Основним для країни було визнання її світовим співтовариством, ліквідація наслідків війни 1999 року, відновлення економіки, лібералізація політичного та економічного життя сербського суспільства, подолання етнонаціональних і релігійних проблем, недопущення на цьому ґрунті нових конфліктів. Після подій 5 жовтня 2000 р. і відходу Слободана Мілошевича з політичної сцени запитання про перспективи подальшого внутрішньо- і зовнішньополітичного розвитку виявилося особливо актуальним. «Жовтнева революція» 2000 р. в Сербії, в результаті якої був усунутий режим С.Мілошевича, за типом була схожа з «оксамитовими революціями» 1989 р. у Центральній Європі та на Балканах. Однак прихід сербської демократичної опозиції до влади виявився розтягнутим на ціле десятиліття, затьмарене розпадом єдиної країни, санкціями, війнами, повним руйнуванням економіки. Природно, що стартові позиції у сербських демократів виявилися набагато гірші, ніж в опозиції в інших колишніх соціалістичних країнах. У той же час вже в перший місяць свого перебування при владі новий режим зміг забезпечити сприятливі зовнішньополітичні умови для стабілізації свого внутрішньополітичного становища, відновити відносини з Москвою і позначити домінантний курс своєї зовнішньої політики - курс на приєднання до Європейського союзу. Остаточне затвердження нової влади та її тимчасова консолідація відбулися після перемоги демократичної опозиції Сербії на парламентських виборах в Сербії 23 грудня 2000 р. Новий коаліційний уряд очолив лідер Демократичної партії З.Джинджич. Умовно період з жовтня 2000 р. по березень 2003 р. можна назвати «часом Зорана Джинджича». Саме тоді розпалася остання, або «третя», Югославія (СРЮ) і виникла державна співдружність Сербії і Чорногорії, активізувалося співробітництво з Міжнародним трибуналом з колишньої Югославії (МТКЮ), розпочаті інституційні та економічні реформи, що були покликані забезпечити процес стабілізації і приєднання до ЄС. Видача С.Мілошевича в червні 2001 р. Гаазькому трибуналу спровокувала першу внутрішню кризу в новому демократичному керівництві. Прем’єр-міністр Югославії З.Джинджич на знак протесту пішов у відставку. Незгоду з видачею екс-президента висловив і президент Югославії В.Коштуніца, а очолювана ним Демократична партія Сербії вийшла з єдиної парламентської фракції демократичної опозиції. Проте криза цим не закінчилася. У серпні 2001 р. вона торкнулася вже уряду Сербії, знову очолюваного З.Джинджичем. З нього також вийшли представники Демократичної партії Сербії. Формальним приводом стала нездатність кабінету впоратися з організованою злочинністю. Конфлікт між З.Джинджича і В.Коштуніцею набирав обертів. Різне розуміння модернізації та її зв’язки з європейською інтеграцією все більше приводили сербську політичну еліту до розколу. Як справедливо зазначав політолог Слободан Антонич, сербська політична еліта все більше занурювалася в політичні чвари, а «дві головні групи нашого політичного класу - та, яка біля Зорана Джинджича, і та, яка біля Воїслава Коштуніци, - розгорнули непримиренну боротьбу проти ворожого табору. Цей розкол багато в чому захопив і інтелектуальну еліту, яка все більше занурювалася у вир взаємних звинувачень і нескінченних схоластичних і псевдополітичних інтелектуальних битв, а сама Сербія в черговий раз опинилася в небезпеці залишитися в замкненому колі державно-національного дискурсу». Всі внутрішньополітичні процеси в Сербії великою мірою опосередковані регіональним і міжнародним контекстом, безпосередньо залежать від зовнішніх центрів сили (ЄС, США, Росія), в тому числі і від участі Сербії в процесі європейської інтеграції. Слід зазначити, що в 2004-2005 рр. Державна співдружність Сербії і Чорногорія отримувала в цілому позитивну оцінку у звітах делегації Європейської комісії в Белграді про хід реформ і підготовку до укладення угоди про стабілізацію та приєднання до ЄС. Проте вже навесні 2006 р. ситуація у відносинах між Сербією та ЄС радикально змінилася: на порядок денний вийшли не стільки проблеми інституційної трансформації, скільки найсерйозніші щодо стабільності та перспектив розвитку держави питання: проблема співпраці з Гаазьким трибуналом і, безумовно, найбільш складне і неоднозначне для сербського суспільства питання про статус автономного краю Косово і Метохія. Саме необґрунтоване звинувачення Сербії у відмові співпрацювати в пошуках і видачі Р.Караджича та генерала Ратко Младича виявилося для Брюсселя на початку травня 2006 р. підставою для формального призупинення переговорів про приєднання, що фактично зумовило підсумки референдуму про незалежність Чорногорії і остаточний розпад державної співдружності. А з літа 2006 р. центральним питанням життя Сербії стала проблема статусу Косово і Метохії, невирішеність якого заморозила переговорний процес про приєднання Сербії до Європейського союзу. Незбалансовані дії ЄС і постійний тиск з боку США з косівської проблеми ввергли Сербію в нову політичну кризу: чергові парламентські вибори 21 січня 2007 р. знову дали відносну більшість в Скупщині Сербії праворадикальної УРП, а процес формування нового коаліційного уряду В.Коштуніци завершився тільки через п’ять місяців - 15 травня 2007 р. У результаті амбівалентна позиція сербської політичної еліти, усвідомлення, з одного боку, європейських інтеграційних процесів як єдиної перспективи стабільного розвитку держави, а з іншого боку, традиційність, ілюзорність уявлень сербського суспільства про себе, його громадянська інфантильність, помножена на розчарування від поведінки Європи по відношенню до Сербії в останні десятиліття, призводять до того, що трансформаційні процеси в Сербії не отримують належного ефекту, зупиняються, не встигнувши набрати обертів. Не зовсім зрозуміла і позиція самого Євросоюзу, що очікує від Сербії виконання все більшого числа вимог, пов’язаних для Сербської держави (і це не секрет ні для кого) зі збереженням честі і гідності народу. Так, потенційна видача Гаазькому трибуналу світових злочинців і національних сербських героїв Радована Караджича і Ратко Младича може привести до несподіваних негативних наслідків у сербському суспільстві, а поспішна спроба розв’язати косівський клубок вирішенням питання про його незалежність не тільки може спровокувати політичну кризу в Сербії, а й підірвати стабільність в європейському регіоні в цілому. Загальні тенденції в розвитку Сербії як самостійної держави так чи інакше пов’язані з Європейським союзом. Однак при досить сильних позиціях демократичних сил усередині самої країни ще довго буде актуальною дискусія, чи не втратить своє обличчя Сербія, вливаючись в загальноєвропейський процес інтеграції політичних, економічних і культурних традицій. На початку 2006 р., за наполяганням чорногорської сторони і під тиском Заходу, відбувся офіційний розділ Союзної Республіки Югославії на дві самостійні держави - Республіку Сербську та Чорногорію. Здобуття незалежності Чорногорією підштовхнуло сепаратистські настрої серед албанського населення країни. Так і сталося, в середині лютого 2008 р., незабаром після президентських виборів в Сербії, на яких главою держави Республіки Сербія став Б.Тадіч, Косово оголосило про свою незалежність. З цього часу пішов новий відлік сербської історії. До 2011 р. Косово - як незалежну державу визнали понад сімдесят держав-членів ООН, але на повноцінний суб’єкт міжнародних відносин Косово так і не перетворилося. Республіку Сербію сьогодні можна охарактеризувати як демократичну правову державу, суспільство з багатьма плюсами і, зрозуміло, проблемами, які розділяє весь цивілізований світ. У Сербії спостерігаються вільна демократична боротьба, відкрите політичне партійне життя, здійснюється контроль влади та державних інститутів. Внутрішня і зовнішня політика Сербії як і раніше стоїть на двох фундаментах. Перший - постійна боротьба що підтримується багатьма країнами за повернення за стіл переговорів для загальноприйнятного дозволу косівської проблеми, і другий - спроможність одночасного проведення реформ в країні з метою прискорення вступу в ЄС. 22 грудня 2009 р. Сербія подала заявку на вступ до Європейського Союзу і з жовтня 2010 р. Єврокомісія розглядає заявку Белграда. Крім економічних, політичних і правових вимог Брюссель висуває Сербії вимогу більш активно співпрацювати з Міжнародним трибуналом з колишньої Югославії. Так, в 2008 р. Гаазі був виданий колишній президент Республіки Сербської Р.Караджич, а в червні 2011 р. генерал Р.Младич, якого пов’язують з різаниною мусульман в Сребрениці під час війни в Боснії і Герцеговині. Косово під час і після кризи 1999 р. Прецедент в Косово навіть після більш ніж десятка років є предметом суперечок, досліджень і політичних маніпуляцій. Така актуальність питання обумовлена великою кількістю етнічних конфліктів не тільки на пострадянському і постсоціалістичному просторі, а й у світі. Шлях маленької території в серці Балкан до незалежності налічує майже століття. І на цьому шляху важливим була зовнішня політика Косово, яка визначала пріоритети і напрямки руху. Після бомбардувань, скоєних НАТО була прийнята резолюція ООН N1244, що визначила параметри врегулювання в цьому югославському краї, засновувалася міжнародна цивільна присутність у вигляді місії ООН на чолі з Бернаром Кушнером, колишнім міністром охорони здоров’я Франції, засновником організації «Лікарі без кордонів». Однак хід косівського врегулювання виявився далеко не таким, на який розраховували і Росія, і югослави, і ініціатор військової акції - НАТО. Після встановлення в Косово тимчасової адміністрації місії ООН значна кількість біженців залишилася на території Сербії, головним чином з числа сербів і циган. За сербським даними, їх число в 2002 році становило 277 000 чоловік. 23 жовтня 2004 р. під контролем тимчасової адміністрації пройшли вибори до парламенту Косово. Більшість голосів (47%) було віддано Демократичному союзу Косово (лідер - Ібрагім Ругова, помірні). Демократична партія Косово (лідер - колишній польовий командир Хашим Тачі) отримала 27% голосів. Ще один колишній командир Армії звільнення Косово - Рамуш Харадінай - очолював партію Альянс за майбутнє Косово. Всі албанські партії виступали за незалежність краю. Переважна більшість косівських сербів вибори проігнорувало - проголосувало близько 900 осіб, тобто менше 1% сербського населення. На їхню думку, в краї не було створено нормальних умов для проведення виборів, що довело чергове кровопролиття в березні 2004 року, коли в результаті заворушень і погромів 19 людей загинули, 4 тисячі сербів та інших неалбанців позбулися даху над головою, були спалені сотні будинків та зруйновано десятки православних храмів і монастирів. Кількість місць в парламенті Косово розподіляється за етнічною ознакою: етнічним албанцям належить 100 місць з 120, решта зарезервовані за національними меншинами, в тому числі 10 - за сербами. Президента і уряд Косово обирає парламент. Під наглядом тимчасової адміністрації місії ООН перебували міліція і система правосуддя, цивільна адміністрація, формування громадянських інститутів і демократизація, відновлення господарства і економічне розвитку. Поступово функції внутрішнього управління були передані органам влади Косово. 6 грудня 2004 р. уряд Косово очолив Рамуш Харадінай, обвинувачений у скоєнні злочинів проти мирного населення в роки війни. У березні 2005 року він подав у відставку під тиском європейської громадськості і постав перед Міжнародним трибуналом. Йому на зміну прийшов більш помірний Байрам Косум. Після смерті в 2006 році Ібрагіма Ругови президентом був обраний Фатмір Сейдіу, а прем’єр-міністром знову став колишній польовий командир АОК - Агім Чеку. С 9 січня 2008 року уряд Косово очолює Хашім Тачі, у минулому польовий командир Армії звільнення Косово, підозрюваний у сприянні викрадень мирних сербських громадян для подальшого продажу їх внутрішніх органів у клініки Європи і Америки. Спочатку щодо Косово світове співтовариство намагалося застосувати формулу «стандарти до статусу», яка передбачала досягнення консенсусу між усіма політичними силами та етнічними групами, і лише після цього - визначення статусу краю. Ця політика, проте, не призвела ні до повернення в край сербів, ні до припинення насильства. У жовтні 2005 року Рада безпеки ООН висловилася за початок переговорів про статус краю. 31 січня 2006 р. на засіданні контактної групи по Косово на рівні міністрів закордонних справ (Росія, США, Великобританія, Франція, Німеччина, Італія, ЄС і НАТО) було прийнято заяву, згідно з якою «при вирішенні питання про статус Косово необхідно повністю взяти до уваги характер косівської проблеми, яка оформилася в результаті розпаду Югославії, конфліктів, що утворилися з цього, етнічних чисток і подій 1999 року, а також його тривалого перебування під міжнародним управлінням на основі резолюції ООН 1244». Міністри висловилися за необхідність докласти всіх зусиль для досягнення домовленості по Косово вже в 2006 році. Росія виступила проти встановлення конкретних термінів врегулювання, так само як і Сербія. Були узгоджені три основні принципи переговорів: Косово не може бути повернуто під управління Сербії, не може бути розділено і не може бути приєднано до іншої держави. Головою міжнародних посередників щодо врегулювання проблеми Косово призначений колишній президент Фінляндії Марті Ахтісаарі. Переговори про статус Косово між сербами і косівськими албанцями почалися 20 лютого 2006 року в Відні за посередництвом спеціального представника генерального секретаря ООН Марті Ахтісаарі. Албанська позиція полягала у вимозі надати Косово повної і беззастережної незалежності. Сербія розраховувала зберегти хоча б формальний контроль над Косово і наполягала на тому, щоб косівським сербам у місцях компактного проживання було надано самоврядування у питаннях охорони здоров’я, освіти, юридичної та соціальної служби, а також питаннях безпеки. Правовою основою переговорів залишалася резолюція 1244, в якій, зокрема, містилося підтвердження «непорушності суверенітету і територіальної цілісністі Федеральної республіки Югославія» і не згадувалося нічого більшого, ніж «надання істотної автономії в складі Югославії». Унікальність ситуації викликала складність її вирішення, навіть втручання ззовні не зупинило кровопролитний конфлікт. Складність полягала в тому, що обидві сторони: Косово і Сербія мали прямо протилежну позицію і не бажання йти на поступки. Не можна не враховувати етнічний аспект, який не втратив свою актуальність і після спроби нормалізації стосунків. Одностороннє проголошення незалежності Косово 17 лютого 2008 року викликало непросту реакцію в міжнародному співтоваристві. На кінець 2011 р. незалежність Косово визнали 85 держав з 193, що входять до складу ООН. У їх складі країни Західної Європи, США, Канада, Японія, Туреччина і т.д. Росія відмовилася визнати Косово, і заблокувала ухвалення Косово в ООН та ОБСЄ. Україна також не визнає Косово виходячи з національних інтересів, одним з яких є цілісність держав на європейському континенті. НАТО і Організація Ісламська Конференція визнали Косово. 22 липня 2010 р. Міжнародний суд ООН в Гаазі виніс рішення з приводу відділення Косово від Сербії в 2008 році. У цьому рішенні робиться висновок, що міжнародне право не містить будь-якої заборони на проголошення незалежності. Це рішення є консультативним і не має обов’язкової сили. Нарешті, воно сприяло тому, що знову відновився процес визнання незалежності Косово країнами світу. У наприкінці липня 2011 р. між Косово та Сербією спалахнув конфлікт у відповідь на рішення Косово посилити контроль на двох прикордонних пунктах на півночі країни і заборонити імпорт товарів із Сербії. Конфлікт вилився в протести сербів Косово, зіткнення з косівськими албанцями і блокування кордону. Протистояння було врегульовано за допомогою міжнародних посередників. Зокрема, було вирішено поставити на спірних контрольних пунктах представників місії ЄС - ЕЦЬЕХ. Однак, протистояння подовжилося і після втручання сил ЄС. В кінці жовтня 2011 р. косівські серби почали ліквідовувати деякі блокпости, однак, лише для міжнародних миротворців. Белград заявив, що він не має контролю над сербами в Косово, і публічно відмовився від відповідальності. Однак, саме від здатності Белграда досягти домовленості з Косово залежить початок переговорів про членство Республіки Сербія в Євросоюзі. Незалежність далася Косово не легко, проте не можна стверджувати, що косівське питання закрите, адже за твердженням деяких досліджень незалежність Косово в черговий раз розколола світ на два табори. Прецедент Косово має глибокі історичні корені і довге майбутнє, виражене в дослідженнях цього конфлікту, який не просто поділив світ на два табори, але й завдав удару по ідеї державного суверенітету. Конфронтація світової спільноти з питання Косово сформувалася на грунті активної зовнішньої політики Косівського уряду, а також відповідної політики допомоги низкою держав і організацій. Тому можна стверджувати, що саме зовнішні стосунки є одним з найважливіших аспектів для вивчення. |
||
|
|
© uchebnik-online.com |