Перечень учебников |
Учебники онлайн |
|
|---|---|---|
ІV. Виборчі комісії: еволюція статусу та способу формуванняСистема виборчих комісій побудована на основі територіальної організації виборів. Для загальнонаціональних виборів в Україні ця система традиційно має три рівні: перший (вищий) – Центральна виборча комісія, другий (проміжний) – окружні (територіальні у термінології Закону «Про вибори Президента України») виборчі комісії, третій (нижній) – дільничні виборчі комісії. Функціонування такої системи забезпечується спеціальним характером адміністративного управління різних рівнів виборчих комісій, який обумовлюється порядком їх формування, організації діяльності, повноваженнями тощо. Проміжну ланку виборчих комісій, які діють в межах територіального виборчого округу, прийнято називати окружними (стаття 24 Закону «Про вибори народних депутатів України» в редакції 2005 року) або територіальними (стаття 21 Закону «Про вибори Президента України» 2004 року). Остання назва не вживається у Законі 2005 року у зв’язку з тим, що термін «територіальні комісії» застосовується як загальна (родова) назва виборчих комісій місцевих виборів (обласних, районних, міських, селищних, сільських), які у 1998, 2002 та 2006 роках проводилися одночасно з загальнонаціональними виборами народних депутатів України. Розуміння статусу виборчих комісій, природи таких органів, їх місця серед інших органів влади пройшло значну еволюцію з 1990 року. Цьому питанню навіть присвячена дисертаційна робота [1]. Ранні виборчі закони («Про вибори народних депутатів Української РСР» 1989 року, «Про вибори Президента Української РСР» 1991 року, «Про вибори народних депутатів України» 1993 року, «Про вибори Президента України» в редакції 1994 року) не встановлювали правового статусу виборчих комісій. Щоправда, уже тоді на законодавчому рівні було закріплене положення про обов’язковість рішень виборчих комісій, прийнятих у межах їх повноважень. Наявність імперативних повноважень (обов’язкових до виконання) є характерним для органів влади. Суттєвою рисою була передбачена законом можливість оскарження рішень виборчих комісій до суду (закон 1993 року дещо обмежив ці можливості). Відповідне процесуальне законодавство відносило такі справи до категорії справ, що виникають з адміністративних правовідносин. Проте характер владних повноважень виборчих комісій більш детально законодавством не регламентувався. Певне зрушення у визначенні статусу виборчих комісій здійснив Закон «Про вибори народних депутатів України» 1997 року. Зберігаючи вимогу щодо імперативності рішень комісій, Закон вперше визначив Центральну виборчу комісію як «постійно діючий державний орган»; того ж року цей статус був закріплений Законом «Про Центральну виборчу комісію». За законом 1997 року окружні комісії отримали статус юридичних осіб, що дало їм можливість вирішувати питання фінансово-матеріального забезпечення виборів. Цей же закон вперше установив ієрархію виборчих комісій для загальнонаціональних виборів, визначивши Центральну виборчу комісію як комісію вищого рівня щодо усіх виборчих комісій з відповідних виборів, а окружну комісію – як комісію вищого рівня щодо дільничних виборчих комісій відповідного одномандатного округу. Кардинальний крок у визначенні статусу виборчих комісій здійснений Законом «Про вибори Президента України» 2004 року. Відповідно до статті 22 зазначеного закону, виборчі комісії є «спеціальними колегіальними державними органами» із чітко визначеною сферою повноважень – організація підготовки та проведення виборів, забезпечення повного й однакового дотримання виборчого законодавства. Спеціальний статус виборчої комісії визначається її вузько спеціалізованими повноваженнями, особливим способом утворення та обмеженим строком повноважень (крім Центральної виборчої комісії). Виборчі комісії створюються в особливому порядку, діють не постійно, а у визначені законом строки (крім Центральної виборчої комісії) і мають спеціальну мету діяльності. Законом держава покладає на виборчі комісії організацію підготовки та проведення виборів, забезпечення повного й однакового дотримання законодавства України щодо виборів на всій території України. Ніхто інший не може виконувати їх функції. Статус колегіального органу визначається способом діяльності і прийняття рішень виборчими комісіями: основною формою їх діяльності є засідання комісії. Всі рішення виборчих комісій приймаються колегіально на їх засіданнях відкритим голосуванням більшістю голосів (крім окремих випадків); засідання вважається повноважним за умови присутності не менше як двох третин складу комісій. Зазначимо, що колегіальний характер органу у системі адміністративного управління є скоріше винятком. Принциповим є визнання за комісіями статусу державного органу, який визначається участю виборчих комісій у формуванні органів влади України та наявністю у виборчих комісій імперативних повноважень (тобто повноважень приймати рішення, обов’язкові до виконання). Вони здійснюють свої повноваження на принципах законності, об‘єктивності, незалежності, колегіальності, відкритості і публічності. Члени комісій є посадовими (службовими) особами. На час роботи у складі виборчої комісії на них поширюються гарантії та обов’язки, які мають посадові особи органів влади; зокрема, передбачено відшкодування фізичної чи матеріальної шкоди, завданої під час виконання службових обов‘язків. Виборчі комісії незалежні від інших органів державної влади та органів місцевого самоврядування і не підпорядковані їм. Статус державних органів підпорядковує виборчі комісії частині другій статті 19 Конституції України, тобто зобов’язує самі комісії та їх членів діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України (див. [3, с.56]). Закон «Про вибори народних депутатів України» у редакції 2005 року дещо відійшов від розуміння статусу виборчих комісій законом 2004 року; стаття 25 цього Закону не містить в означенні статусу цих органів слово «державний». Таким чином дискусія щодо цього питання продовжується. Цікаво, що згадане вище дисертаційне дослідження Т.Стешенко [1] відносить виборчі комісії до органів публічної влади. В.Погорілко визначав три види публічної влади: безпосереднє народовладдя, державна влада, місцеве самоврядування [4, с.196]. Оскільки виборчі комісії не здійснюють прямого народовладдя, а лише забезпечують реалізацію однієї з його форм (виборів), слід зробити висновок, що Т.Стешенко вбачає у виборчих комісіях органи державної влади або органи місцевого самоврядування, що є навіть дальшим кроком, аніж наведене вище визначення Закону 2004 року. Починаючи з виборів 2002 року, система комісій є строго ієрархічною: комісії вищого рівня формують склад комісій нижчого рівня, контролюють їх діяльність, мають право скасовувати та переглядати їх рішення, в передбачених законом випадках припиняють повноваження усього складу комісій нижчого рівня або окремих їх членів. Наявність зазначених повноважень вказує на централізовану вертикаль адміністративного управління системою виборчих комісій. В ієрархічні правовідносини між виборчими комісіями, як це загальновизнано в системі адміністративної вертикалі, можуть втручатись лише відповідні суди. Статус виборчих комісій, їх місце у системі здійснення публічної влади значною мірою визначається їх повноваженнями та способом формування. Повноваження виборчої комісії щодо підготовки та проведення виборів – це визначені законами України права (дискреційні повноваження) та обов’язки (імперативні повноваження) виборчої комісії із здійснення функцій та виконання завдань, спрямованих на забезпечення організації та проведення виборів, дотримання основних засад виборчого права, реалізації виборчих прав громадян, здійснення прав за захисту законних інтересів інших суб’єктів виборчого процесу. Специфіка Центральної виборчої комісії полягає насамперед у тому, що, на відміну від інших виборчих комісій, вона є постійно діючим органом; таким чином, вона постійно здійснює свої повноваження. Починаючи з 1997 року, ці повноваження визначаються не лише конкретним виборчим законом, але й Законом «Про Центральну виборчу комісію» (сьогодні – в редакції 2004 року). Інші комісії – окружні (територіальні), дільничні – мають обмежений термін існування і здійснення своїх повноважень, визначених виборчим законодавством. У загальних рисах повноваження виборчих комісій можна окреслити як: 1) забезпечення підготовки організації та проведення виборів народних депутатів України (організаційно-розпорядчі повноваження); 2) забезпечення консультативно-методичного та нормативного забезпечення діяльності виборчих комісій, інших суб’єктів виборчого процесу на підставі і в межах, встановлених законом (нормативно-методичні повноваження); 3) забезпечення реалізації і захисту виборчих прав громадян, дотримання принципів і засад виборчого процесу, здійснення контролю за додержанням вимог виборчого законодавства (контрольні повноваження). У межах таким чином окреслених загальних повноважень виборчої комісії законодавство визначає ряд конкретних (часткових) повноважень (див. [3, с.72, 74, 76; 5,с.139, 143, 148]. Характерно, що повноваження усіх трьох груп у тому чи іншому обсязі передбачалися для виборчих комісій у кожному виборчому законі, починаючи з закону 1989 року. Зауважимо, що відносний обсяг кожної з цих груп повноважень змінюється залежно від рівня комісії. Так, нормативно-методичні повноваження властиві лише Центральній виборчій комісії і практично відсутні в інших. Обсяг контрольних повноважень порівняно з окружними різко звужений у дільничних комісій, для яких найбільш характерними є організаційно-розпорядчі повноваження. Повноваження окружної (територіальної) виборчої комісії стосуються організації підготовки і проведення відповідних загальнонаціональних виборів в межах території виборчого округу. Окружна (територіальна) виборча комісія є комісією нижчого рівня стосовно до Центральної виборчої комісії і, відповідно, комісією вищого рівня стосовно дільничних виборчих комісій на території відповідного виборчого округу з питань організації підготовки і проведення загальнонаціональних виборів. Проте з питань місцевих виборів дільнична виборча комісія підпорядкована не окружній, а відповідній територіальній комісії місцевих виборів. Повноваження дільничної виборчої комісії щодо організації підготовки та проведення виборів обмежені «територією» відповідної виборчої дільниці. Проте, виходячи з розуміння «територіальності» виборчих дільниць (див. Розділ ІІІ), по суті ці повноваження зводяться до забезпечення підготовки і проведення голосування виборців на виборчій дільниці, а також встановлення підсумків голосування на цій дільниці. Як уже було зазначено, з 1997 року формування та діяльність Центральної виборчої комісії регулюються окремим законом. До прийняття Конституції України 1996 р. склад Центральної виборчої комісії затверджувався Верховною Радою України за поданням Голови Верховної Ради на термін повноважень скликання; члени Комісії в основному працювали на громадських засадах. Як уперше було встановлено Законом «Про вибори народних депутатів України» в редакції 1997 року, Центральна виборча комісія є постійно діючим державним органом (стаття 1 Закону «Про Центральну виборчу комісію» 2004 року) і, відповідно до пункту 21 статті 85 Конституції України, члени Комісії призначаються Верховною Радою України за поданням Президента України на термін, встановлений Законом «Про Центральну виборчу комісію» (до 2004 року – 6 років; за Законом у редакції 2004 року – 7 років). Центральна виборча комісія є комісією вищого рівня стосовно окружних (територіальних) та дільничних виборчих комісій загальнонаціональних виборів та всеукраїнських референдумів і має додаткові повноваження у закордонному виборчому окрузі, щодо якого вона виконує функції окружної комісії. Головна роль, яку відіграє Центральна виборча комісія у проведенні виборів, її повноваження щодо очолення системи виборчих комісій, забезпечення дотримання принципів виборчого права і засад виборчого процесу, здійснення контролю за дотриманням виборчого законодавства, забезпечення його однакового (уніфікованого) застосування визначають особливий інтерес до її діяльності. Правозастосовча діяльність Центральної виборчої комісії, її розуміння (практичне тлумачення) норм закону при його застосуванні в умовах обов’язковості рішень ЦВК фактично набуває статусу офіційного тлумачення виборчого законодавства. Саме це викликає значний інтерес до правових позицій Центральної виборчої комісії з тих чи інших питань застосування виборчого законодавства. Прикладом вивчення правових позицій ЦВК стало дослідження, проведене експертами Інституту виборчого права за підсумками виборів Президента України 2004 року [6]. Окружна (територіальна) виборча комісія утворюється у кожному з одномандатних чи територіальних виборчих округів (див. Розділ ІІІ); виняток становить закордонний виборчий округ, у якому окрема окружна виборча комісія не утворюється, а її повноваження здійснює Центральна виборча комісія. Таким чином, на загальнонаціональних виборах 1998, 1999, 2002, 2004, 2006 років було утворено 225 окружних (територіальних) виборчих комісій. На парламентських виборах у 1990 та 1994 роках окружних виборчих комісій було відповідно 450, на виборах Президента у 1991 та 1994 роках – 27 (відповідно до кількості одномандатних чи територіальних округів). Категорія суб’єктів утворення (окружних та дільничних) виборчих комісій, як і суб’єктів внесення кандидатур до складу цих комісій, зазнала суттєвих змін за час проведення альтернативних виборів в Україні. Порядок утворення комісій певною мірою залежить від встановленого законодавством кількісного складу комісій. Під час виборів народних депутатів 1990 року окружні виборчі комісії утворювались у складі 9-15 членів відповідними обласними, Київською та Севастопольською міськими радами або їх президіями (що і застосовувалося на практиці), а кандидатури до складу окружної виборчої комісії подавались трудовими колективами або їх радами, обласними, районними, міськими, районними в містах органами громадських організацій чи їх керівними органами, колективами професійно-технічних, середніх спеціальних і вищих навчальних закладів, зборами виборців за місцем проживання і військовослужбовців по військових частинах. Під час президентських виборів 1991, 1994 років, парламентських 1994 року склад окружної виборчої комісії (відповідно до Закону «Про вибори народних депутатів України» 1993 року – 11 осіб) призначався відповідно Президією Верховної Ради Республіки Крим, сесією обласної, Київської чи Севастопольської міських рад за поданням голів цих рад. Звичайно, утворені таким чином виборчі комісії перебували під значним впливом органів, які їх утворили; тим самим не виключалась можливість застосування так званого «адміністративного ресурсу». З появою політичних партій та зростанням їх ролі у суспільному житті виникла необхідність запровадження елементів контролю за виборчим процесом зі сторони партій. На перших порах ця роль була обмежена. Редакції законів «Про вибори народних депутатів України» 1993 року, «Про вибори Президента України» 1991 та 1994 років передбачали, що партії, їх виборчі блоки, кандидати яких зареєстровані у відповідному одномандатному (загальнодержавному) виборчому окрузі, можуть призначати по одному представнику при окружній виборчій комісії з правом слова. По суті йшла мова про спостереження з дещо розширеними можливостями (право виступу на засіданні комісії). Окружні виборчі комісії під час виборів 1998 року утворювались рішеннями Верховної Ради Автономної Республіки Крим, обласних, Київської та Севастопольської міських рад за формальним поданнями голів відповідних рад або міських голів, проте вже з ширшим залученням представників партій. Відповідні виборчі закони передбачали обов’язкове врахування подань (по одній кандидатурі) від політичних партій (блоків), списки кандидатів яких зареєстровані для участі у виборах у багатомандатному загальнодержавному виборчому окрузі, за поданням статутних органів цих політичних партій, керівних органів виборчих блоків партій. Загальна кількість членів комісії не фіксувалася; вона мала визначатися кількістю поданих кандидатур (тобто була довільною), однак не могла бути меншою ніж 8 осіб. Таким чином, партії (блоки) стали суб’єктами подання кандидатур поруч із головами відповідних рад. Зауважимо, що закон не передбачав подання кандидатур до складу окружних комісій від кандидатів у депутати, зареєстрованих в одномандатних округах. Причина була проста – статус кандидата в одномандатному окрузі міг виникнути лише після утворення окружної виборчої комісії, бо реєстрація кандидатів належала саме до її повноважень. Починаючи із закону 1997 року, постійною у виборчому законодавстві України стала вимога, що голова, заступник голови та секретар окружної виборчої комісії не могли бути членами однієї політичної партії чи виборчого блоку партій (тобто представниками одного суб’єкта подання кандидатур до складу комісії). За Законом «Про вибори Президента України» 1999 року територіальні (в територіальному виборчому окрузі) виборчі комісії утворювались рішеннями Верховної Ради Автономної Республіки Крим, обласних, Київської та Севастопольської міських рад за поданнями партій (блоків), від яких зареєстровані кандидати у Президенти України, а також за поданнями кандидатів у Президенти України, які зареєстровані Центральною виборчою комісією від зборів виборців; кожен із цих суб’єктів мав право внести по дві кандидатури. Таким чином, партії (блоки) – суб’єкти номінації кандидатів та кандидати, висунуті непартійним шляхом (зборами виборців), стали виключними суб’єктами внесення кандидатур. Оскільки подані кандидатури не могли бути відхилені, кількісний склад територіальної комісії визначався кількістю поданих кандидатур. Мінімальний склад комісії складав 10 осіб. Лише у разі недостатньої (менше 10) кількості поданих кандидатур з’являлося повноваження вносити кандидатури (у кількості, якої не вистачало до 10) у додаткового суб’єкта – голови відповідної ради – суб’єкта утворення комісії. Починаючи з виборів 2002 року суб’єктом утворення окружних (територіальних під час виборів 2004 року) виборчих комісій стає Центральна виборча комісія. Тим самим набуває завершеності ієрархічна система виборчих комісій загальнонаціональних виборів. Закон «Про вибори народних депутатів» 2001 року встановив кількісні межі складу окружної виборчої комісії – від 12 до 20 осіб. Ідея формування виборчих комісій виключно з представників партій (блоків) стала загальновизнаною як спосіб забезпечення об’єктивного і прозорого характеру діяльності виборчих комісій. Водночас досвід попередніх виборів показав, що кількість партій (блоків) – суб’єктів виборчого процесу буде значно більшою від встановленої верхньої межі. У зв’язку з цим у Законі 2001 року було встановлено деякі обмеження щодо тих партій, які могли стати суб’єктами подання кандидатур. По-перше, щоби мати право вносити кандидатури до складу окружної комісії, партія повинна була мати зареєстровану регіональну (обласну, республіканську в АРК, міську у Києві чи Севастополі) організацію у тому регіоні, у межах якого утворено відповідний округ; блок партій отримував таке право, якщо хоча б одна із партій, що входили до його складу, мала таку регіональну організацію. По-друге, було запроваджено дві категорії суб’єктів внесення кандидатур до складу окружних комісій (тобто партій чи блоків, які відповідали першій умові). Першу категорію складали партії (блоки), які подолали чотиривідсотковий бар’єр на попередніх виборах народних депутатів, а також партії (блоки), які мали партійні фракції (фракції блоків) у поточному скликанні Верховної Ради України. Кожен із цих суб’єктів мав право подати по одній кандидатурі до складу окружних комісій, які не могли бути відхилені. Другу категорію складали усі інші партії чи блоки (які відповідали першій умові); подані ними представники включалися до складу відповідної комісії шляхом жеребкування на місця, що залишилися вакантними після включення кандидатур, поданих суб’єктами першої категорії. Як і у Законі 1999 року, у разі недостатньої кількості кандидатур (менше 12) з’являвся додатковий суб’єкт подання кандидатур. Відповідно до зміни суб’єкта утворення комісій таким додатковим суб’єктом став Голова Центральної виборчої комісії. Таким чином, два виборчі закони – «Про вибори Президента України» 1999 року та «Про вибори народних депутатів України» 2001 року – дали дві різні моделі формування окружних (територіальних) виборчих комісій. За першою моделлю, суб’єктами подання кандидатур є усі партії (блоки) – суб’єкти номінації кандидатів та усі кандидати, висунуті непартійним шляхом на рівних засадах; у зв’язку з цим верхня межа кількісного складу виборчої комісії не встановлюється. За другою моделлю, верхня межа кількісного складу комісій встановлюється; суб’єктами подання кандидатур є партії (блоки), обмежені певними вимогами щодо їх реєстрації, однак безвідносно до своєї участі у виборчому процесі; ці суб’єкти поділені на дві категорії: парламентські партії (блоки), кандидатури яких включаються до складу комісій обов’язково, та позапарламентські партії (блоки), кандидатури яких проходять через жеребкування на вакантні місця. Ці дві моделі стали традиційними для цих двох видів виборів – президентських та парламентських відповідно Закон «Про вибори народних депутатів України» 2005 року застосовує другу модель формування окружних комісій з деякими уточненнями. Право на обов’язкове включення до складу окружних виборчих комісій мають кандидатури за поданнями партій (блоків), які в поточному складі Верховної Ради України станом на 15 вересня року, що передує рокові проведення виборів, мають свої партійні фракції (фракції блоків); при цьому не береться до уваги статус цих партій (блоків) у виборчому процесі. Представники інших партій (блоків) – суб'єктів виборчого процесу включаються до складу окружної виборчої комісії шляхом жеребкування, що проводиться Центральною виборчою комісією. При цьому блоки, до складу яких увійшли партії, що належать до першої категорії суб’єктів подання і скористалися своїм правом, втрачають право вносити кандидатури. Спосіб формування дільничних виборчих комісій еволюціонував у повній відповідності із засадами формування окружних (територіальних) комісій. Протягом 1990-1999 років вони утворювалися місцевими (спочатку районними та міськими міст обласного значення, згодом – сільськими, селищними, міськими, районними в місті) радами Починаючи з закону 2001 року, суб’єктами утворення дільничних комісій стають окружні виборчі комісії, відповідно до ієрархічної вертикалі органів управління виборчим процесом. Як і у випадку окружних комісій, включення представників партій (блоків) до складу дільничних виборчих комісій стало обов’язковим, починаючи з виборів 1998 року, а закони 1999 та 2001 років сформували описані вище дві моделі утворення дільничних комісій. Єдиною суттєвою відмінністю у цьому випадку можна вважати встановлення Законом 2005 року залежності меж кількісного складу (і нижньої, і верхньої) від розміру (кількості виборців) відповідної виборчої дільниці. Особливістю закону 1997 року було розширення категорії суб’єктів внесення кандидатур до складу дільничних виборчих комісій. Окрім сільського, селищного, міського голови, цим правом могли скористатися не менш як одна п’ята депутатського складу відповідної сільської, селищної, міської, районної у місті ради. Пропозиції до складу дільничних комісій, окрім партій (блоків) – суб’єктів номінації зареєстрованих списків кандидатів, могли вносити підприємства, установи та організації, розташовані на відповідній території, територіальні органи самоорганізації населення, а в місцях компактного проживання національних меншин – створені ними громадські організації. Цікаво, що при такій широті переліку суб’єктів внесення кандидатур не передбачалося право вносити кандидатури кандидатами, зареєстрованими в одномандатних округах; це порушення принципу рівності кандидатів було усунуте законом 2001 року, який водночас виключив з переліку суб’єктів внесення кандидатур тих, котрі не були суб’єктами виборчого процесу. Утворення виборчих комісій за поданням найбільш зацікавлених у результатах виборів суб’єктів виборчого процесу, тобто партій (блоків) чи кандидатів – конкурентів у боротьбі за голоси виборців, взаємний контроль по-різному зацікавлених членів виборчих комісій є чи не єдиним засобом забезпечення об’єктивного і безстороннього характеру виборчих комісій як цілісних органів, важливим фактором дотримання засад вільних і чесних виборів. Міркування щодо включення до складу комісій «незалежних», «незацікавлених професіоналів» за поданнями місцевої влади виглядають дещо утопічними, і загрожують на практиці поверненням до вже, здавалося б, подоланого «адміністративного ресурсу» – евфемізму, який по суті означає замовний характер протоколів про підрахунок голосів виборців. Однак механізм формування складу комісій виключно за рахунок подань конкурентних суб’єктів виборчого процесу вимагає певного рівня відповідальності щодо професійного рівня запропонованих кандидатур, а часом навіть простого їх бажання працювати в комісії. Більше того, перша модель формування комісій, коли верхня межа їх складу не встановлювалася, під час виборів Президента України 2004 року стала інструментом суттєвих зловживань. Склади комісій зростали до чисельності у 40-50 осіб, що знижувало їх працездатність, однак забезпечувало фактичну перевагу одного з конкурентів перед іншими за рахунок представництва так званих «технічних кандидатів» – осіб, які лише формально реєструвалися кандидатами, фактично виступаючи сателітами іншого, впливового кандидата. Це створило передумови для ряду незаконних і не правових дій виборчих комісій, що у кінці кінців призвело до скасування Верховним Судом України результатів повторного голосування 21 листопада 2004 року. Враховуючи цей досвід, закон 2005 року, за яким проводилися вибори народних депутатів України у 2006 році, повернувся до другої з описаних вище моделей формування комісій (з певними модифікаціями у деталях), яка передбачає як нижню, так і верхню межу кількісного складу виборчих комісій. Проте повернення до моделі 2002 року не зняло проблеми професіоналізму виборчих комісій та відповідальності політичних партій і виборчих блоків за своїх висуванців – членів комісій. За визнанням Центральної виборчої комісії, формування окружних та дільничних виборчих комісій стало одним з найскладніших етапів виборчої кампанії на виборах народних депутатів України 26 березня 2006 року. До окружних виборчих комісій, відповідно до статті 27 Закону 2005 року, в обов’язковому порядку були включені кандидатури від партій (блоків), які у поточному складі Верховної Ради України станом на 15 вересня 2005 року мали свої партійні фракції (фракції блоків). Поняття фракції як частини депутатського корпусу введене до тексту Конституції України Законом від 8 грудня 2004 року. Відповідно до Регламенту Верховної Ради України 1994 року, який діяв на той час (втратив чинність у зв’язку з прийняттям Регламенту Верховної Ради України 2006 року), депутатська фракція утворюється народними депутатами України, які належать до певної партії або підтримують її політичну програму. Відповідно до статті 4.2.2. цього Регламенту, повна та скорочена назва депутатської фракції повинна збігатися з назвою відповідної партії. Фракція відрізняється від депутатської групи, яка утворюється на інших, аніж партійні, засадах. Станом на 15 вересня 2005 року у Верховній Раді України було утворено 14 фракцій: 1) фракція «Наша Україна» (Політична партія Народний союз Наша Україна); 2) фракція комуністів (Комуністична партія України); 3) фракція Соціал-демократичної партії України (об’єднаної) (Соціал-демократична партія України (об’єднана); 4) фракція Блоку Юлії Тимошенко (Всеукраїнське об‘єднання «Батьківщина», Українська республіканська партія «Собор», Українська соціал–демократична партія); 5) фракція Соціалістичної партії України (Соціалістична партія України); 6) фракція Партії Регіонів “Регіони України” (Партія Регіонів); 7) фракція Народної партії (Народна партія); 8) фракція партії «Єдина Україна» (Партія «Єдина Україна»); 9) фракція Української народної партії (Українська народна партія); 10) фракція Партії промисловців і підприємців України (Партія промисловців і підприємців України); 11) фракція Народного Руху України (Народний Рух України); 12) фракція «Вперед, Україно!» (політична партія «Вперед, Україно!»); 13) фракція політичної партії «Реформи і порядок» (політична партія «Реформи і порядок»); 14) фракція Народно-демократичної партії та політичної партії «Трудова Україна» (Народно-демократична партія, політична партія «Трудова Україна»). Таким чином, під час виборів 2006 року 14 партій (з урахуванням двох партій, які утворили останню з перелічених фракцій) та 1 блок вважалися парламентськими і, таким чином, належали до першої із передбачених другою моделлю категорій суб’єктів подання кандидатур. Специфіка цієї категорії суб’єктів подання кандидатур до складу окружної виборчої комісії визначена частиною третьою статті 27 закону 2005 року: при наявності відповідного подання по одному представнику від цих суб’єктів обов’язково включаються до складу відповідної комісії. Водночас зазначимо, що з загального контексту частини третьої цієї статті випливає висновок, що ці суб’єкти мають право на подання кандидатур тільки для обов’язкового включення. Партія чи блок, які скористалися таким правом, не мають права подавати кандидатури як суб’єкти виборчого процесу (суб’єкти подання другої із зазначених категорій); такого права не має також блок – суб’єкт виборчого процесу, якщо до його складу увійшла партія, що скористалася правом подання кандидатур для обов’язкового включення. Певні переваги, встановлені для партій (блоків), які утворили власні фракції у Верховній Раді України, слід розглядати природними. Насамперед це суб’єкти політичного життя, які засвідчили відповідний рівень суспільного визнання і небезпідставно претендують на одну із провідних ролей у виборчому процесі; крім того, ці суб’єкти достатньо повно представляють увесь спектр суспільно-політичних течій, і їх гарантоване представництво у виборчих комісіях уже (незалежно від включення представників інших партій) забезпечує взаємний контроль і належний рівень об’єктивного і безстороннього характеру діяльності виборчої комісії у цілому. Суб’єкти подання кандидатур з першої категорії (парламентських партій і блоків) по-різному переходили у статус суб’єктів виборчого процесу 2006 року. 5 з перелічених вище парламентських партій стали самостійними суб’єктами (Комуністична партія України, Партія регіонів, Соціалістична партія України, партія «Трудова Україна», партія «Вперед, Україно!»), інші увійшли до різних виборчих блоків, а партія «Єдина Україна» припинила існування через об’єднання із Всеукраїнським об’єднанням «Батьківщина» (яке, у свою чергу, є політичною й організаційною основою Блоку Юлії Тимошенко). Від зазначених суб’єктів до Центральної виборчої комісії було подано 3279 осіб, запропонованих до складу 225 окружних виборчих комісій; Центральна виборча комісія (див. [7]) включила із них до складу окружних 3261 особу; 18 особам було відмовлено у зв’язку з порушеннями вимог статті 26 Закону (невідповідний статус як посадова особа, одночасне подання від різних суб’єктів, невідповідність відомостей у поданні та особистій заяві особи і т.п.). Крім того, тридцять одна партія і блок, які були суб’єктами виборчого процесу (друга категорія суб’єктів подання), подали ще 3246 кандидатур, з яких до жеребкування було допущено 3093 особи; дві партії (Українська консервативна партія та Українська Національна Асамблея) не подали жодної кандидатури. Із цих кандидатур до складу комісій шляхом жеребкування було включено 789 осіб; партія «Європейська столиця», яка подала лише 3 кандидатури (одна з яких не була допущена до жеребкування), не отримала жодного місця в окружних комісіях. Загалом до складу окружних виборчих комісій Постановою ЦВК від 24 січня 2006 року №259 [8] було включено 4050 осіб (по 18 осіб у кожну окружну виборчу комісію, відповідно до верхньої межі, встановленої Законом 2005 року), з яких 3261 кандидатура від парламентських політичних сил та 789 – від позапарламентських партій (блоків) – суб’єктів виборчого процесу, включених шляхом жеребкування. Проте у подальшому первинний склад окружних виборчих комісій зазнав значних змін; всього протягом виборчого процесу було прийнято 39 постанов ЦВК про внесення змін до їх складу, перша з яких (№328) датована 30 січня, а остання (№1115) – 25 березня 2006 року, тобто напередодні дня виборів. Загалом було змінено понад 20% первинного складу окружних комісій. Як видно із Таблиці 1, незважаючи на значну кількість партій (блоків) – суб’єктів виборчого процесу, частина їх зовсім не мала чи мала дуже незначну кількість своїх представників у складі окружних виборчих комісій. Як ми вже згадували, три партії не мали жодної особи у складі окружних виборчих комісій; від 28 партій до складу 225 окружних комісій було включено менш ніж по 50 осіб, а у декотрих партій (блоків) ця кількість була в межах 10 осіб. Найбільший відсоток замін у складі окружних виборчих комісій стосувався представників від партій (блоків), які і так мали невелику кількість кандидатур у складі ОВК. Так, Партія екологічного порятунку «ЕКО+25%» повністю поміняла первинно включених до складу комісій осіб. Ряд партій і блоків здійснили заміну біля половини складу членів ОВК; "Блок Безпартійних "Сонце" поміняв склад окружних виборчих комісій на 68,75%, Виборчий блок "Влада народу" та Всеукраїнська партія Народної Довіри – на 50%, "Блок Лазаренка" – на 46,77%, Блок «Патріоти України» – на 46,15%, Селянська партія України – на 42,22% . Всього за час роботи окружних виборчих комісій було припинено повноваження 796 членів комісій, з них 54 голови комісій, 44 заступників голови, 68 секретарів та 630 членів комісій. В окремих окружних комісіях керівники комісій змінювались двічі, а то й тричі. Таблиця 1. Динаміка складу окружних виборчих комісій під час виборів народних депутатів України 2006 року № п/п Партія (виборчий блок партій) Кількість членів ОВК станом на Загальна кількість членів ОВК, повноваження яких припинено В тому числі: З яких причин припинені повноваження членів ОВК % зміни членів ОВК до членів ОВК від цього суб’єкту подання 26.03. 2006 26.02. 2006 голів заст. голів секретарів членів ОВК Особиста заява Відкликання суб’єктом подання Систематичне невиконання обов’язків Відмова скласти присягу Інші причини 1. Комуністична партія України 222 223 30 6 2 6 16 28 2 0 0 0 13,45% 2. Партія регіонів 225 222 24 1 1 4 18 12 12 0 0 0 10,81% 3. Соціалістична партія України 224 222 23 1 4 1 17 12 11 0 0 0 10,36% 4. Політична партія "Вперед, Україно!" 189 206 54 2 2 5 45 24 21 5 4 0 26,21% 5. Політична партія "Трудова Україна" 129 141 50 8 2 2 38 18 31 0 1 0 35,46% 6. Блок "НАША УКРАЇНА" НРУ 218 218 59 5 5 4 45 25 34 0 0 0 27,06% ПППУ 219 218 49 1 3 3 42 17 31 0 0 1 22,48% НСНУ 225 225 39 2 2 2 33 7 32 0 0 0 17,3% Всього: 662 661 147 8 10 9 120 49 97 0 0 0 22,24% 7. "Блок Юлії Тимошенко" БЮТ 223 224 35 0 2 4 29 4 31 0 0 0 15,63% Партія "Єдина Україна" 219 222 41 3 1 6 31 19 20 1 0 1 18,7% Всього: 442 446 76 3 3 10 60 23 51 1 0 1 17,04% 8. "Опозиційний блок НЕ ТАК!", СДПУ(о) 219 223 32 4 0 4 24 23 8 0 1 0 14,35% 9. "Народний блок Литвина" Народна партія 224 223 21 2 1 1 17 13 7 1 0 0 9,42% 10. Український Народний Блок Костенка і Плюща УНП 220 222 24 1 3 2 18 10 14 0 0 0 10,9% 11. "Громадянський блок ПОРА - ПРП Партія «Реформи і порядок» 201 211 43 1 2 4 36 15 21 7 0 0 20,38% 12. Блок НДП НДП 218 216 36 0 4 7 25 35 0 1 0 0 16,67% 13. Народний Рух України за єдність 35 42 14 0 1 1 12 7 3 3 1 0 33,33% 14. Партія Соціального Захисту 2 2 0 0 0 0 0 0 0 0 0 0 0 15. Політична партія "Європейська столиця" 0 0 0 0 0 0 0 0 0 0 0 0 0 16. Блок Наталії Вітренко "Народна опозиція" 30 33 11 1 0 0 10 8 1 2 0 0 33,33% 17. Всеукраїнська партія Народної Довіри 8 10 5 1 0 1 3 2 2 1 0 0 50,00% 18. "Блок Лазаренка" 59 62 29 1 2 3 23 5 19 4 1 0 46,77% 19. Партія національно-економічного розвитку України 28 27 3 0 1 0 2 2 1 0 0 0 11,11% 20. Виборчий блок: "Блок Бориса Олійника та Михайла Сироти" 32 38 18 1 0 1 16 2 13 2 1 0 47,37% 21. "Виборчий блок "Євген Марчук - "Єдність" 22 23 4 0 0 0 4 1 3 0 0 0 17,39% 22. Партія Зелених України 58 58 10 1 0 1 8 4 6 0 0 0 17,24% 23. Партія "Віче" 34 32 7 1 1 0 5 4 3 0 0 0 21,88% 24. Соціально-Християнська Партія 7 7 0 0 0 0 0 0 0 0 0 0 0 25. Українська Консервативна партія 0 0 0 0 0 0 0 0 0 0 0 0 0 26. Партія Пенсіонерів України 12 16 5 0 0 1 4 2 0 3 0 0 31,25% 27. "Виборчий блок "Держава - Трудовий Союз" 28 33 10 1 0 0 9 4 1 4 1 0 30,30% 28. Виборчий блок політичних партій "ЗА СОЮЗ" 22 23 5 0 1 1 3 4 1 0 0 0 21,74% 29. Партія "Відродження" 34 35 6 1 2 0 3 4 2 0 0 0 17,14% 30. Українська партія "Зелена планета" 6 7 3 0 0 0 3 1 2 0 0 0 42,86% 31. Виборчий блок "Влада народу" 3 4 2 0 1 0 1 1 0 1 0 0 50,00% 32. Всеукраїнська партія "Нова Сила" 15 18 7 1 0 0 6 4 2 0 1 0 38,89% 33. Ліберальна партія України 3 3 1 0 0 0 1 1 0 0 0 0 33,33% 34. Політична партія України "Партія політики ПУТІНА" 18 21 4 0 0 0 4 1 1 1 1 0 19,05% 35. Соціально-екологічна партія "Союз. Чорнобиль. Україна." 13 14 1 0 0 0 1 0 0 1 0 0 7,14% 36. Блок "Патріоти України" 9 13 6 1 0 0 5 3 1 2 0 0 46,15% 37. "Блок Юрія Кармазіна" 52 55 15 1 0 2 12 6 7 1 0 1 27,27% 38. Партія патріотичних сил України 16 17 1 0 0 0 1 0 0 1 0 0 5,88% 39. Політична партія "Партія екологічного порятунку "ЕКО+25%" 22 25 26 1 1 1 23 3 16 5 2 0 104,00% 40. Політична партія "Третя Сила" 29 31 7 2 0 0 5 4 2 1 0 0 22,58% 41. Українська Національна Асамблея 0 0 0 0 0 0 0 0 0 0 0 0 0 42. Всеукраїнське об’єднання "Свобода" 20 21 3 1 0 0 2 2 0 1 0 0 14,29% 43. Селянська партія України 42 45 19 2 0 0 17 6 10 2 0 1 42,22% 44. "Блок Безпартійних "Сонце" 10 16 11 0 0 0 11 3 2 4 2 0 68,75% 45. Українська партія честі, боротьби з корупцією та організованою злочинністю 9 9 3 0 0 1 2 2 1 0 0 0 33,33% Всього: 3853 3956 796 54 44 68 630 348 374 54 16 4 20,12% Не менш важливою і складною проблемою було також утворення дільничних виборчих комісій. Обов’язковість включення кандидатур від парламентських партій і блоків, статус яких визначався наявністю фракції у Верховній Раді, однак не був пов’язаний із фактом їх участі та статусі у виборчому процесі, об’єктивно створило певні нерівності для різних суб’єктів виборчого процесу і призвело до певної політичної напруги під час формування окружних та особливо дільничних виборчих комісій. Дійсно, у складі Блоку «НАША УКРАЇНА» як єдиного суб’єкта виборчого процесу було три суб’єкти подання кандидатур – Народний Союз «Наша Україна», Народний Рух України, Партія підприємців і промисловців України; у складі Блоку Юлії Тимошенко як суб’єкта виборчого процесу – два суб’єкти подання кандидатур, представлені своїми фракціями: Блок Юлії Тимошенко у старому складі та партія Єдина Україна», яка на той час фактично припинила своє самостійне існування. Тим самим зазначені суб’єкти отримали певні переваги стосовно інших суб’єктів виборчого процесу щодо представництва у виборчих комісіях; інша справа, наскільки ці переваги були суттєвими. Тривалі дискусії з цього приводу підсумувало «Роз’яснення щодо порядку утворення дільничних виборчих комісій з виборів народних депутатів України 26 березня 2006 року та розподілу керівних посад у цих комісіях», затверджене Постановою ЦВК від7 лютого 2006 року №470 [9], у якому не лише була повторено позиція Закону щодо двох категорій суб’єктів подання кандидатур (парламентських партій і блоків, незалежно від їх статусу у виборчому процесі, з одного боку, та непарламентських партій (блоків) – з іншого), але й наведені переліки таких суб’єктів (15 партій і блоків у першій категорії, 31 партія і блок – у другій). Тим не менше і після прийняття згаданого Роз’яснення спостерігалися спроби окремих окружних виборчих комісій при формуванні складу дільничних комісій «виправляти несправедливість» на власний розсуд. Це викликало потребу втручання Центральної виборчої комісії (див., наприклад, [10]), яка скасовувала подібні протиправні рішення. Проте гострота цієї проблеми була пом’якшена іншою. Не справдилися передвиборні очікування щодо повторення ситуації 2004 року, коли кількість кандидатур, поданих до складу дільничних виборчих комісій, перевищувала розумні межі. Партії і блоки, насамперед із другої категорії, не спромоглися реально конкурувати за місця у складі дільничних виборчих комісій, і в результаті окружні виборчі комісії зіткнулися з ситуацією браку пропозицій для того, щоби укомплектувати дільничні виборчі комісії хоча б на нижній, технологічно необхідній межі кількісного складу. За відомостями Центральної виборчої комісії, станом на 26 лютого 2006 року недоукомплектованими мінімальною кількістю членів дільничних комісій було 848 дільниць, із 45 партій (блоків), які були суб’єктами виборчого процесу, подання на членів дільничних комісій зробили лише 15 партій (блоків). Як зазначав Голова ЦВК Я.Давидович [11, с.6], у складі 34039 дільничних виборчих комісій працювало 455455 осіб. Найбільше представництво забезпечили: БЮТ – 28248 осіб, СПУ – 27176, Партія регіонів – 26954, НСНУ (яка йшла у складі Блоку «НАША УКРАЇНА») – 24479, «Єдина Україна» (яка на той час організаційно ввійшла до ВО «Батьківщина» у складі БЮТ) – 22774, Народна партія (у складі «Народного блоку Литвина») – 22115 осіб. Водночас практично не були представлені у складі дільничних виборчих комісій Українська Національна Асамблея (1 особа), Блок безпартійних «Сонце» (2 особи), партія «Європейська столиця» (4 особи). На жаль, більшість членів виборчих комісій, особливо дільничних, продемонстрували низький рівень знань виборчого законодавства, незважаючи на значні зусилля Центральної виборчої комісії, окремих партій і блоків – суб’єктів виборчого процесу, ряду громадських організацій, завдяки яким було проведено багато навчальних семінарів, видана і розповсюджена значна кількість методичної літератури. Тому надалі питанням попередньої підготовки майбутніх членів виборчих комісій потрібно надати більше уваги. Доцільно розглянути можливість створення відповідних постійних форм курсової підготовки майбутніх членів виборчих комісій під науково-методичним та організаційним контролем Центральної виборчої комісії. |
||
|
|
© uchebnik-online.com |