Перечень учебников

Учебники онлайн

2.2. Методологічні основи вибору пріоритетів науково-технологічного розвитку та механізми їх підтримки

Сучасний стан економіки України та її стратегічні орієнтири на найближчу перспективу зумовили необхідність якнайшвидшого прискорення науково-технічного розвитку. Це одна з форм реалізації суспільного інтересу, який можна визначити як перетворення України у наукоємну, високотехнологічну і конкурентоспроможну країну. Проблемність ситуації тут полягає, з одного боку, у масштабності самого завдання, в оцінці його впливу на економіку і міжнародний статус країни, а з іншого – у недостатній розробленості теоретичних питань з вибору пріоритетів, які б дали змогу в умовах обмежених ресурсів транзитивної економіки зосередитися на більш раціональних і дієвих заходах реалізації науково-технологічної політики.

Поведінкою людини завжди керували інтереси. Це той мотиваційний фактор, який на відміну від чинників біологічного виживання, що діють на рівні підсвідомості, формує усвідомлену життєву поведінку особистості, будь-то пересічний громадянин, бізнесмен чи політик. Ієрархія інтересів відтворювалася разом з ієрархією суспільства, від інтересів поодиноких її членів до корпоративних інтересів професійних, бізнесових, політичних груп (об’єднань) і суспільства в цілому за формулою «особистість – держава – суспільство».

Багатогранний характер інтересів формується разом із розвитком людини і суспільства, набуваючи нових рис залежно від національних особливостей, освітянського і культурного рівня населення, історичних традицій, економічного стану суспільства та його політичного забарвлення. Це базовий набір цінностей, досягнення і володіння якими гарантує людині ефект задоволення, а відповідно до інтересів держави – визначає її можливості щодо економічного розвитку, обороноздатності, підтримання соціальних нормативів та конкурентного позиціювання в світовому середовищі.

Хоча інтерес, як мотиваційний фактор, діє постійно, формуючи соціально-економічну поведінку людини і суспільства, реалізація інтересів відбувається у дискретній формі, через досягнення відповідних цілей, отримання бажаних цінностей, розв’язання проблемних ситуацій. Така дискретність пов’язана із багатогранністю інтересів та обмеженими можливостями щодо їх задоволення у кожному конкретному випадку.

Окремі особистості і суспільство в цілому постійно стикаються з ситуацією, коли доводиться робити вибір – які інтереси потребують задоволення в першу чергу і яким діям доцільно віддати перевагу. Виникнення невідповідності між необхідністю і можливістю у досягненні цілій і забезпеченні інтересів майже завжди має проблемний характер, примушуючи людей і суспільство в цілому шукати найбільш раціональний шлях їх розв’язання.

Приступаючи до вирішення проблеми, необхідно насамперед мати чітке уявлення про неї – більш конкретні і якісні ознаки та більш точні характеристики [1, 9]. І вже залежно від цього ставити цілі, які необхідно буде досягти в процесі вирішення проблеми, проводити її ранжування, конкретизуючи засоби досягнення. Серед останніх – надання пріоритетного розвитку окремим сферам, галузям, об’єктам, вдосконалення існуючих та розробка нових організаційних форм і способів, широкий арсенал економічних важелів й інструментів тощо.

Термін «пріоритет» почав з’являтися в науковій літературі і в нормативно-правовій лексиці реформаторського змісту, коли перед Україною постала необхідність розв’язання низки проблем державної ваги при обмежених економічних, політичних і соціальних можливостях молодої, незалежної країни. Але й досі «пріоритет» як термін і як змістовна конструкція економічного інструментарію не отримав достатнього методологічного обґрунтування: а ні в теоретичному, а ні практичному значенні.

Словник іншомовних слів пояснює походження терміна «пріоритет» від нім. Prioritat і лат. prior – перший, надаючи йому два значення: – 1) першість у відкритті, винаході, висловленні ідеї; 2) переважне право, значення чогось [2, с. 589].

У традиційному розумінні термін «пріоритет» так і вживається, як ознака першості в чомусь, або як переважне значення чогось. Однак останнім часом, особливо в умовах розв’язання проблемних ситуацій трансформаційної економіки цей термін набуває більш широкого тлумачення, а саме:

• як проблема, розв’язання якої має надзвичайне значення;

• як спосіб, механізм, шлях або варіант, що дає унікальні можливості для розв’язання проблеми;

• як сектор, галузь чи вид діяльності, який відіграє виняткову роль в соціально-економічному розвитку країни;

• як форма організаційного устрою бізнес-структури, яка в даних умовах вважається незамінною;

• як напрям науково-технічного розвитку, реалізація якого стає виключно необхідною.

Тобто смислове навантаження терміна «пріоритет», крім першочерговості, збагачується такими поняттями, як виняткове, надзвичайне, унікальне, виключне, незамінне, що підкреслює масштабність, глибину, ступінь значущості проблеми. З іншого боку, термін «пріоритет» може визначати і найбільш раціональний, доцільний шлях (метод, засіб) реалізації інтересів, а відповідно сценарій поведінки людини чи варіант державних заходів. У цьому сенсі він виконує управлінську функцію в системі економічних інструментів державного регулювання економікою.

Історія економічної думки насичена прикладами як заперечення, так і прихильного ставлення до ролі пріоритетів у системі господарювання. Прихильники концепції «невидимої руки» ринку, починаючи з А. Смітта, постійно заперечували доцільність встановлення будь-яких пріоритетів, що обмежували б вільне підприємництво.

Представники протилежного напряму, теоретичне обґрунтування якого здійснив Кейнс, навпаки, наполягали на необхідності державного втручання в економіку з метою виправлення її недоліків. Вони вважають, що надаючи економіці регулюючих імпульсів через встановлення пріоритетів, держава може більш оперативно впливати на характер економічних процесів, ніж це робить класичний ринок.

Суперечки точилися і щодо механізмів державного впливу на економіку. Кейнс вважав, що держава повинна впливати на схильність до споживання через систему податків, фіксування норми відсотка та іншими способами [3, с. 452]. Їх критики – монетаристи пріоритет надавали механізмам регулювання економіки через процеси грошового обігу [4, с. 42–43].

Подальший пошук механізмів регулювання економіки йшов через узгодження інтересів великого бізнесу і держави, з’ясування особливостей приватних стимулів і мотивів та їх можливості протистояти інфляційним тенденціям, забезпечуючи більш високий рівень виробництва, доходів і зайнятості. Діапазон цих пошуків коливався від повного відкидання регулюючої ролі держави – «чим менше держави тим краще», до поміркованого підходу до оцінки можливостей проведення чітко орієнтованої урядової політики з визначенням соціально-економічних і науково-технічних пріоритетів.

17-річний досвід трансформаційних процесів в Україні з калейдоскопічною швидкістю охопив і віддзеркалив майже тривікову історію розвитку економічної думки і світової практики становлення ринкової економіки. Економічні реформи українського типу розпочалися під пріоритетом «ліберальної моделі», яка була застосована без глибокої оцінки внутрішніх умов і особливостей національної економіки, та й без достатнього усвідомлення теоретичних основ і практичних наслідків впровадження вільного ринку, що призвело до уповільнення відтворювальних процесів, обвальної інфляції і подальшої деградації суспільного виробництва.

Друга половина 90-х років і початок нового тисячоліття позначилися переосмисленням попереднього реформаторського досвіду. Українські вчені зробили суттєвий внесок в економічну теорію трансформаційних процесів. Регулююча роль держави на перехідному етапі до ринку отримала істотне наукове обґрунтування, що значно посилило її пріоритетні позиції у забезпеченні і гарантуванні соціально-економічних і науково-технічних інтересів суспільства. Було доведено, що держава, ринок і громадянське суспільство мають гармонізувати свою участь у формуванні і реалізації цільових орієнтирів з економічного зростання, інноваційно-інвестиційного розвитку та структурно-технологічного оновлення виробництва, розглядаючи їх як пріоритетні напрями трансформаційних процесів, що постали в ранг суспільних цінностей і інтересів [5, 6, 7, 8].

Необхідність гармонії і єдності всіх гілок влади, підприємств і суспільства в регулюванні економіки набула особливої актуальності на сучасному етапі економічного розвитку як елемент протикризової стратегії держави, де пріоритети мають зосередити увагу суспільства на найбільш ключових напрямах і заходах з подолання загроз і мінімізації її наслідків для національної економіки.

Пріоритети, уособлюючи в собі суспільні цінності та інтереси як «універсальні властивості і відношення об’єктивної дійсності», набувають ознак фундаментальної економічної категорії. Через пріоритети йде структурування стратегічних завдань економіки, а також тактичних заходів і механізмів їх розв’язання і підтримки.

Архітектоніка пріоритетів має базуватися на глибокому аналізі причин, що обумовлюють наявність проблемної ситуації і роблять доцільним віднесення її до пріоритетних. Оскільки ранг пріоритетності засвідчує передусім об’єктивну оцінку важливості суспільних інтересів відносно розв’язання проблеми, то й і ознаки пріоритетності треба шукати насамперед у розкритті суспільного значення проблеми.

Ми поділяємо методологічні позиції, в яких наголошується, що особливої уваги при аналізі причин пріоритетності заслуговують такі аспекти:

– наскільки винятковою є проблема в науковому і практичному значенні, чи забезпечує її розв’язання приріст нових знань і можливість зайняття лідируючих позицій на вітчизняному і світовому ринках;

– наскільки деструктивним для економіки можуть бути наслідки в разі не вживання адекватних заходів з розв’язання проблеми;

– наскільки суперечливою з позицій світових стандартів і сучасних поглядів є проблемна ситуація і наскільки вона гальмує соціально-економічний розвиток суспільства в разі її ігнорування.

Для України, стратегічним завданням якої є глибока модернізація економіки та підвищення її конкурентоспроможності, проблема науково-технологічного розвитку надзвичайно актуальна і пріоритетна. Позитивні зрушення останніх років – подолання наслідків кризи, підвищення реальних доходів населення, вихід економіки на траєкторію зростання – значною мірою були отримані екстенсивним шляхом за рахунок використання сприятливих національних умов – наявних мінеральних ресурсів, індустріальної складової і трудового потенціалу. Можливості такого типу розвитку будуть зберігатися ще деякий час, але вони не створять переваг в економічному протистоянні з передовими країнами світу.

Входження України в коло розвинених країн і утвердження «національної ідеології конкурентоспроможності» в умовах глобалізації потребує якісно нового економічного розвитку. По суті цей вибір вже зроблено, в його основу покладено інноваційно-технологічний імператив – системна модернізація виробництва, відповідно до вимог науково-технологічного прогресу та постіндустріального розвитку [8, с. 143]. Винятковість проблеми «науково-технологічного розвитку» полягає також і в тому, що вона стала базовим принципом реалізації державної політики на «утвердження України як конкурентоспроможної високотехнологічної держави».

Пріоритетність проблемної ситуації щодо необхідності науково-технологічного розвитку економіки стає досить наочною, якщо оцінити можливі наслідки в разі не вживання адекватних заходів до її розв’язання. Можна стверджувати, що за таких умов українська економіка збереже майже всі застарілі атрибути свого функціонування – енергосировинний ухил виробництва, високу матеріало- та енергоємність, сировинний експорт і високотехнологічний імпорт, зростаючу залежність від кон’юнктури на зовнішньому ринку, повільні темпи розвитку з елементами стагнації.

Ще одна об’єктивна передумова, яка змушує розглядати науково-технологічний розвиток як пріоритетну проблему, полягає у надзвичайній суперечливості місця України за цим критерієм у ланцюжку світового технологічного розвитку. При досить високому освітянському рівні населення, розвиненому науковому секторі, наявності в окремих галузях досягнень світового рівня – ракетно-космічні та авіаційні технології, оптико-електронні та радіолокаційні системи, нанотехнології з виробництва нових матеріалів, технології зварювання та ін. – майже 95% виробництва промислової продукції в Україні здійснюється за технологіями ІІІ та IV технологічних укладів [11, с. 39–41].

Тобто індустріальна база української економіки, хоча і з деякою модернізацією, знаходиться на рівні другої половини минулого століття, тоді як передові країни світу опановують переваги постіндустріальної моделі розвитку. За таких умов навряд чи можна розраховувати на прискорення соціально-економічного розвитку, суттєве підвищення конкурентоспроможності і входження в коло високотехнологічних країн. Таким чином, проблема науково-технічного розвитку за всіма об’єктивними ознаками стає в ранг пріоритету державної економічної політики.

Економічна політика охоплює широке поле державного впливу на основні соціально-економічні процеси. Крім науково-технологічного розвитку ранг державних пріоритетів можуть отримати й інші соціально-економічні проблеми. Оскільки їх матеріальною основою є економічна сфера всі вони мають однакову значимість для економіки і суспільства, а шляхи їх розв’язання значною мірою взаємопов’язані і взаємообумовлені.

Кожна з пріоритетних проблем державного рівня – це комплексна категорія, яка утворює шлейф проблем галузевого, функціонального і управлінського значення, які формують групи пріоритетних цілей і завдань («дерево цілей») із розв’язання проблеми та механізм підтримки пріоритетів.

Науково-технологічний розвиток як загальнодержавна проблема охоплює всі види економічної діяльності. Тут її поживне поле як для генерування науково-технологічних досягнень, так і для впровадження їх у практичну діяльність людей і суспільства в цілому. Проте розв’язання кожної проблеми має спиратися на реальну основу з виробничих сил, яку формує суспільний розподіл праці за галузевим принципом, або за видами економічної діяльності.

Відповідно до проблеми науково-технологічного розвитку роль ключового фактора технологічної модернізації належить промисловості вона утворює фундамент науково-технологічної трансформації, економічного зростання і соціального прогресу. В промисловості працює майже п’ята частина всього зайнятого населення країни, зосереджено 36% основних засобів, створюється 32% загального обсягу ВДВ, майже 50% товарів і послуг та більш як 90% експортної продукції.

Науковий і інноваційний потенціал промисловості забезпечують 15,3 тис. науковців і 15,2 тис. винахідників, авторів промислових зразків і раціоналізаторських пропозицій, що дорівнює відповідно 15,3 і 37% від їх загальної чисельності в економіці. Науковими організаціями промисловості виконується майже половина всіх наукових і науково-технічних робіт (2006 р. – 47,7%) в країні. Щорічний обсяг впровадження нових технологічних процесів у середньому за 2001–2006 рр. склав 1454 найменувань, а освоєння нових видів продукції – 9967 найменувань [12, с. 43, 129, 233, 236]. Тобто промисловість виступає і як об’єкт і як засіб науково-технологічної модернізації економіки.

У Концепції проекту Загальнодержавної цільової програми розвитку промисловості на період до 2017 року (схвалена розпорядженням Кабінету Міністрів України від 9 липня 2008 р. № 947-р) визначено, що метою Програми є активізація інноваційно-інвестиційної діяльності промисловості з позитивним впливом на її структуру, забезпечення ринку конкурентоспроможними промисловими товарами та прискорення інтеграції промислового комплексу у світове виробництво [13].

На промисловість, через її спроможність виконувати роль лідера і продуцента інноваційних чинників економічного розвитку, покладається пріоритетна місія з розв’язання проблеми науково-технологічного розвитку. Як реальна сила в галузевій структурі економіки вона спроможна впливати на хід відтворювальних процесів, забезпечуючи досягнення поставленої мети та розв’язання проблемної ситуації щодо науково-технічного розвитку економіки.

Світовий і вітчизняний досвід розвитку ринкової економіки дає багато прикладів щодо шляхів підвищення конкурентоспроможності як промислового виробництва, так і цілих країн. Але всі їх можна звести до трьох основних варіантів:

• перший – отримання конкурентних переваг за рахунок дешевих або дефіцитних національних ресурсів (людський капітал, мінеральна сировина, енергоресурси);

• другий – наздоганяюча модернізація виробничого апарату з використанням власних, а частіше запозичених досягнень науково-технічного прогресу;

• третій – стратегія інноваційного прориву, яка передбачає суттєву активізацію інноваційних процесів, інтелектуальний розвиток людського капіталу, перехід до системної генерації ідей, розповсюдження і використання знань.

Україна на початку економічних реформ досить широко використовувала перший варіант конкурентної стратегії. Це дало їй змогу не тільки утриматися, але й дещо розширити свою присутність на світовому ринку. Платою за це став сировинний ухил структури промислового виробництва, жорстка залежність від кон’юнктури світового ринку і імпорту енергетичних ресурсів, нерозвинений внутрішній ринок і досить повільні темпи зростання добробуту населення.

Наприкінці 90-х років XX ст. і особливо на початку нового століття сталася спроба забезпечити конкурентні переваги за допомогою другого варіанта. Це дозволило дещо активізувати промислове виробництво, збільшити асортимент конкурентних товарів, розширити міжнародну співпрацю промислових підприємств. проте попередній аналіз свідчить, що «наздоганяюча модернізація», навіть з використанням запозичених інновацій, хоча дещо і підвищує конкурентні можливості вітчизняних виробників, але в цілому лише закріпляє периферійний статус української промисловості з обслуговування потреб розвинутих країн центру.

Економічно розвинені країни, починаючи з останньої чверті минулого століття, почали активно використовувати третій варіант конкурентної стратегії. В основу його покладено активізацію інноваційної діяльності, зростання ролі гуманітарної сфери, високих інформаційних технологій, постіндустріальних принципів суспільного розвитку.

Для України, яка прагне підвищити свою конкурентоспроможність і увійти в коло економічно розвинених країн світу найбільш оптимальним розв’язанням проблеми вбачається саме третій варіант – стратегія інноваційного прориву, основу якого складає науково-технологічний розвиток економіки.

Підстави для такого твердження дають позитивні зміни, що відбуваються в розвитку промисловості останнім часом. Зростання промислового виробництва набуло стабільної динаміки. У галузевій структурі виробництва позначилося якісні зміни на користь наукоємних і високотехнологічних видів промислової діяльності. За 2001–2006 рр. при загальному зростанні промислового виробництва в 1,74 раза більш швидкими темпами розвивалися виробництва обробної промисловості, такі, як: целюлозно-паперова, поліграфічна і видавнича справа – 2,52, виробництво гумових та пластмасових виробів – 2,53, виробництво машин та устаткування – 1,98, транспортне машинобудування – 4,27, виробництво електричного та електронного устаткування – 2,23 раза [14, с. 106].

Позитивні зрушення відбуваються в технологічній структурі промислового виробництва. Незважаючи на те, що в ній поки що за обсягом реалізації переважають види діяльності з низьким і середнім технологічним рівнем, їх частка стабільно зменшується. На ринок потрапляє все більше продукції, що виробляється на рівні високих і передових технологій: 2000 р. – 11%, 2005 р. – 17,7%. Технологічні лідери промислового комплексу успішно освоюють зарубіжні ринки високих технологій. При збільшенні обсягу експорту інноваційної продукції за 2001–2006 рр. майже в 4,1 раза, в галузях високих і передових технологій цей показник сягнув 5,5 раза, з них у виробництві транспортних засобів – в 4,5 раза, машин і устаткування – 4,7 раза, гумових та пластмасових виробів – в 5,8 раза. Зростала інвестиційна активність. Щорічний обсяг інвестицій в основний капітал промисловості за 2001–2006 рр. збільшився майже в 2 раза [12, с. 264–265].

Таким чином, сучасний стан, внутрішні умови і прогресивні тенденції, що позначилися в розвитку промисловості, дають підстави позитивно оцінювати потенційні можливості промислового комплексу стати основним носієм науково-технологічного прогресу та джерелом зростання національної конкурентоспроможності. Проте слід враховувати, що це масштабна і капіталоємна проблема, тому її розв’язання доцільно вести за трьома пріоритетними напрямами, функціональний зміст яких складатиме:

? структурно-технологічна перебудова промислового комплексу;

? активізація інноваційної діяльності;

? скорочення енергоємності виробництва.

Така реструктуризація проблеми дає можливість зосередити увагу на найболючих місцях вітчизняної промисловості і запобігти розпорошенню обмежених фінансових ресурсів. У свою чергу кожен з цих цільових напрямів має спиратися на комплекс завдань, які одночасно будуть виступати як елементи «дерева цілей» з розв’язання проблеми і як управлінський інструментар підтримки пріоритетів.

Структурно-технологічному вдосконаленню виробництва, зокрема буде сприяти вирішення таких завдань:

? забезпечення більш повного використання національних науково-технічних розробок, новітніх результатів фундаментальних і прикладних досліджень, при широкому залученні переваг, які відкривають процеси інтеграції і глобалізації;

? поглиблення потенціалу промислово-технологічної переробки та створення умов для вдосконалення відтворювальної структури промисловості за технологічними укладами вищого рівня;

? посилення державного стимулювання випереджаючого розвитку виробництва продукції переробних галузей, насамперед наукоємних і високотехнологічних виробництв, сприяння розробленню та впровадженню у виробництво нових видів продукції, матеріалів і технологій;

? збільшення масштабів використання і розширення складу перспективних технологій, особливо на серединних і заключних стадіях технологічного циклу, що забезпечить зростання доданої вартості первинних ресурсів;

? активне освоєння сегментів внутрішнього і зовнішнього ринків, де вітчизняні товаровиробники можуть отримати протягом короткого часу конкурентні переваги, спираючись на внутрішні сприятливі умови національної економіки.

Цей процес вже розпочався, але його гальмує невирішеність багатьох питань нормативно-правового, організаційного і фінансового забезпечення. Тому основна увага, особливо на першому етапі, має бути зосереджена на створенні інституціональних, інфраструктурних та економічних засад структурно-технологічних перетворень. Ключовими елементами такої системи мають стати державна підтримка структурних пріоритетів, створення рівних умов конкуренції, захист прав власності, активізація людського капіталу, особливо в галузі продукування і використання знань, запровадження світових стандартів якості продукції, сертифікації, трансферу технологій.

Враховуючи існуючий потенціал України щодо академічної, вузівської і галузевої науки промисловість має більш активно долучитися до створення нових поколінь техніки і технологій в таких пріоритетних напрямах, як: інформаційні технології та системи зв’язку; авіо- та ракетно-космічні технології; технології спеціального призначення з освоєнням виробництва продукції цивільного та подвійного використання; функціональні і конструкційні матеріали та вироби з них; хіміко-фармацевтичні технології; медичні діагностичні системи, профілактичні та лікувальні засоби; екологічні технології; біотехнології. Більш детальний перелік пріоритетів стратегічного і середньострокового значення визначено Законом України «Про пріоритетні напрями інноваційної діяльності в Україні» від 16 січня 2003 р. № 433–IV [15, ст. 7–8].

Активізація інноваційної діяльності стає ключовою умовою наукової і технологічної модернізації виробництва. В довгостроковому періоді її зміст і темпи визначатиме інноваційна модель розвитку промисловості. У коротко- та середньостроковому періоді інноваційна активність залежатиме від створення сприятливих умов для проведення науково-технічної політики в рамках всього макроекономічного середовища.

Пріоритетними завданнями у забезпеченні цього напряму мають стати:

? розвиток інститутів інноваційної інфраструктури, зокрема технопарків, технополісів, бізнес-інкубаторів, наукоградів, науково-технологічних центрів, фондів венчурного інвестування, які сприяють нарощуванню інноваційного потенціалу. Створення Національної ради з питань науки і технологій для вироблення технологічної політики і керівництва національними зусиллями у сфері технологічного розвитку;

? прийняття політичних інструментів, які можуть бути задіяні для стимулювання процесу нарощування інноваційного потенціалу, а саме: ліцензування імпорту, контроль за цінами, концесійні кредитні схеми, інвестиційні субсидії чи дотації, в тому числі за рахунок пільгового кредитування, преференційний податковий режим, протекціоністські заходи у сфері тарифів чи квот, звільнення від податків засобів виробництва і напівфабрикатів, що імпортуються;

? покращання умов фінансування науково-технічної і інноваційної діяльності. Насамперед необхідно забезпечити встановлений законодавством України рівень фінансування науки і техніки – 1,7% від ВВП. У подальшому рівень витрат на науково-технічні розробки має бути доведено до 2,0–2,5% ;

? впровадження високоефективних систем телекомунікації, більш швидких методів передачі і обробки інформації, автоматизовано пошук, збір, накопичення і зберігання її за єдиною системою обліку електронних інформаційних ресурсів, у тому числі інтелектуальної продукції інноваційного походження;

? забезпечення стійкого економічного зростання, політичної стабільності, високого рівня зайнятості, сприятливої правової системи та загальної економічної кон’юнктури, що будуть позитивно впливати на ініціативи підприємств і їх інноваційні зусилля.

У подальшому акцент має бути зроблено на формуванні та накопиченні науково-технологічного, ресурсного й інтелектуального потенціалу структурно-інноваційних змін та забезпеченні їх інтеграції у відтворювальний процес на економічний (ринковий) основі. Для цього має бути створена ефективна система комерціалізації наукових знань і впровадження у виробництво інновацій, а також сформовано умови сталого інвестиційного забезпечення інноваційної діяльності.

Принципове пріоритетне значення в системі напрямів і завдань науково-технологічного розвитку економіки має скорочення енергоємності промислового виробництва. Проблема полягає в неприпустимо низькій ефективності використання енергоресурсів. Енергоємність ВВП в Україні значно вища, ніж в економічно розвинених країнах. Її розв’язання ускладнюється через деформовану структуру виробництва і споживання енергоресурсів, зношеність основних засобів та застарілі технології промислового виробництва [10, с. 156–159].

Висування цього напряму як пріоритетної цілі науково-технологічного розвитку має здійснити корегуючу функцію з посилення державного впливу на розв’язання проблеми енергозбереження, стимулюючи впровадження енергозберігаючих технологій і формування на підприємствах і в суспільстві в цілому енергоощадливої культури господарювання і побуту.

До пріоритетних завдань з розв’язання цієї проблеми слід віднести такі:

? оптимізувати структуру паливно-енергетичного балансу зі зменшенням частки природного газу в структурі споживання, нарощуванням обсягів власного нафто- і газовидобутку, освоєнням нових альтернативних джерел вуглеводневої сировини – біогаз, метан вугільних родовищ, супутні гази нафтовидобутку;

? перейти до більш ефективної структури енергогенеруючих потужностей із забезпеченням необхідної маневреності генеруючої системи, підтриманням стабільної частоти електричного струму і стійкого функціонування енергетичної системи, підвищенням безпеки і надійності роботи електростанцій, більш широкого використання нетрадиційних і відновлюваних джерел енергії;

? розширити наукові дослідження і активізувати практичне освоєння технологій водневої енергетики, виробництва моторних палив з рослинної сировини (соя, ріпак);

? посилити нормативно-правове забезпечення заходів із енергозбереження через систему стандартів, енергетичного аудиту, державної експертизи, контролю за використанням енергоресурсів, паспортизації енергоємних виробництв і технологій;

? впровадити механізми економічного заохочення споживачів до ефективного, ощадливого використання енергоресурсів, використання вторинних енергоресурсів, факельних і відпрацьованих газів, золошлакових і флотаційних відходів, побутових відходів та нетрадиційних видів енергоресурсів.

Разом з визначенням пріоритетного ланцюжку: проблема – напрям – завдання, має розроблятися механізм загальнодержавної підтримки пріоритетів. Це пов’язано з тим, що реалізація пріоритетів майже завжди потребує внесення відповідних змін до механізмів державного управління з метою посилення акцентів щодо участі окремих сфер і видів економічної діяльності в розв’язанні проблемної ситуації, виправлення системних протиріч, підвищення ефективності використання національних ресурсів, посилення дієвості і оперативності державного впливу на розв’язання проблемної ситуації.

Відповідно до проблеми науково-технологічного розвитку механізм державної підтримки пріоритетів має включати такі заходи:

? науково-практичне та інституційне забезпечення активізації структурно-технологічних і інноваційних процесів через механізм пільгового кредитування і оподаткування інноваційних проектів пріоритетного напряму;

? стимулювання розвитку промислової інфраструктури, передусім інноваційної, зокрема її спеціальних видів – отримання і накопичення спеціальних знань у вигляді науково-технічних баз даних по окремих галузях знань, підготовки фахівців відповідного профілю, розвитку лабораторій і дослідних центрів з пріоритетних проблем;

? підвищення дієвості програмно-цільових методів управління реалізацією державних пріоритетів шляхом поглиблення наукового обґрунтування програмних цілей, оптимізації ресурсного забезпечення та посилення координуючого впливу держави;

? законодавчо забезпечити розвиток ринку венчурного капіталу, стимулювати участь комерційних банків в інвестуванні інноваційної діяльності;

? удосконалити систему правової охорони інтелектуальної власності відповідно до міжнародних вимог та забезпечити використання дієвого механізму трансферу технологій;

? підняти роль державного замовлення на інноваційну продукцію та підготовку спеціалістів із інноваційного менеджменту.

Вибір пріоритетів має стати обов’язковим етапом при розв’язанні більш-менш значущих проблем економічного розвитку, сприяючи подоланню протиріч між економічною необхідністю і можливістю в її розв’язанні.

При визначенні пріоритетів має враховуватися винятковість проблеми і необхідність її розв’язання в науковому і практичному значенні, втрати економіки в разі ігнорування проблеми, а також доцільність її розв’язання з позицій світових стандартів і іміджу країни.

Разом з визначенням пріоритетного ланцюжку: проблема – напрям – завдання, має розроблятися відповідний механізм загальнодержавної підтримки і реалізації пріоритетів, що буде сприяти підвищенню ефективності використання національних ресурсів, посиленню дієвості і оперативності державного впливу на розв’язання проблемної ситуації.

Розглянуті методологічні основи вибору пріоритетів науково-технологічного розвитку можуть бути використані при визначенні більш широкого кола пріоритетних проблем економіки, сприяючи поглибленню наукового обґрунтування стратегії економічного розвитку України.

< Назад   Вперед >

Содержание
 
© uchebnik-online.com