Перечень учебников

Учебники онлайн

6.2. Системні теорії міжнародних відносин

Системний підхід надзвичайно поширений у сучасній науці, особливо суспільній, оскільки його поєднання "з методами точних наук стає ще однією причиною його популярності серед учених та породжує надії щодо надання дослідженням у цій галузі належної строгості, теоретичної обґрунтованості та емпіричної верифікованості"1. Власне тому запозичений із біологіч-
1 Цьіганков П.А. Теория международньїх отношений. — М., 2002. — С. 167.

ної та фізичної наук системний підхід став фундаментальною концепцією у суспільних науках.

Основоположником загальної теорії систем вважають американського вченого австрійського походження Л. фон Берта-ланфі. Наприкінці 40-х років XX ст. він дійшов висновку, що, незалежно від різновиду та природи елементів, для всіх систем характерні одні й ті ж закони функціонування і розвитку. Тобто ці закони ізоморфічні, а їхня дія однакова, незалежно від того, в якій системі вони діють: природній чи соціальній. Висунення цієї гіпотези дало йому підстави стверджувати, що для дослідження соціальних явищ і процесів цілком можна послуговуватись методологією та формальним апаратом, запозиченим із точних наук. На його думку, таке запозичення у перспективі дало б змогу сформулювати точні закони у суспільних науках та сприяло б однозначності й доказовості їх висновків. На думку Л. фон Берталанфі, наука має вивчати "не лише ізольовані частини та процеси, а й суттєві проблеми організації відносин, що є результатом динамічної взаємодії та роблять поведінку відмінною від тієї, яка вивчається ізольовано або всередині цілого"1.

А. Рапопорт вніс у теорію міжнародних відносин принципи загальної теорії систем. Він застосовував їх у дослідженні конфліктних ситуацій і проблем міжнародної безпеки. І погоджувався з тезою про те, що система є результатом динамічних взаємодій між її елементами, але, на відміну від Л. фон Берталанфі, наголошував на її цілісності, стверджуючи, що вона функціонує як ціле завдяки взаємозалежності її частин. Тобто, якщо правильно те, що дослідження взаємодій між елементами системи створює уявлення про неї загалом, то правильне й обернене твердження — дослідження системи дає змогу розуміти особливості взаємодій між елементами системи. Керуючись такою гіпотезою, А. Рапопорт перший спробував застосувати математичні моделі для дослідження проблем війни і миру, безпеки та міжнародних конфліктів.

Системні теорії міжнародних відносин випливали з припущення про те, що система як фундаментальна наукова категорія
1 Dougherty J., Pfaltzgraff R. Contending Theories of International Relations. — New York, 1990. — P. 140.

відображає найважливіші закономірності та особливості діяльності учасників (як її елементів) і взаємовідносин між ними. Так сформульована вихідна гіпотеза наводила на думку, що дослідження міжнародних систем, пошук об'єктивних закономірностей їхнього існування та еволюції, з'ясування їх сутності є комплексним і повним дослідженням міжнародних відносин. Теоретичні концепції, побудовані на основі цієї гіпотези, зводились до виокремлення моделей (типів) міжнародних систем, характеристики їхніх структурних особливостей і висунення припущень про стан міжнародних відносин, які об'єктивно випливають з певної конфігурації змінних систем.

Автором найбільш відомої класифікації міжнародних систем, серед опрацьованих представниками теорії біхевіоризму, є американський учений М. Каплан, який, подібно до неореалістів, висунув ідею про відповідність типів міжнародних систем глобальному розподілові сил, тобто їхній "полюсності". У його концепції відносини в системі визначаються кількістю полюсів і співвідношенням між ними, відносинами між полюсами та нейтральними державами й універсальними акторами. У пізніших працях він звернув увагу на такий чинник формування міжнародних відносин, як володіння державами ядерною зброєю.

М. Каплан визначає п'ять змінних систем: фундаментальні принципи системи, принципи її трансформації, змінні класифікації учасників, змінні їх можливостей та змінні інформації.

1.Фундаментальні принципи системи є правилами її існування, що визначають функції учасників міжнародних відносин і які варто сприймати як узагальнення їхньої характеристичної поведінки1, визначеної структурними можливостями та обмеженнями, що склалися у ній.

2.Принципи трансформації системи є правилами її динаміки, тобто сталими особливостями змін, завдяки яким вона видозмінюється.

3.Змінні класифікації учасників міжнародних відносин пов'язані зі структурними рисами, які модифікують їхню поведінку. Тобто йдеться про внутрішні особливості учасників, які
1 М. Каплан, подібно до К. Волтця, вважає, що всі держави світу дотримуються подібних цілей у зовнішній політиці, але реалізують їх лише у сприятливих умовах міжнародного середовища.

можуть впливати на їхню діяльність у межах міжнародної системи.

4.Змінні можливостей учасників визначають фізичні параметри, які дають змогу певному учасникові виконувати ті чи інші функції. Йдеться про такі традиційно підкреслювані параметри могутності держави, як площа території, чисельність населення, рівень розвитку промисловості, а також боєздатність її збройних сил, справність транспорту та системи комунікації, схильність до застосування сили, здатність отримувати допомогу від інших учасників тощо.

5. Змінні інформації включають знання учасника про засоби, якими він може послуговуватись, намагаючись досягнути визначених цілей, та можливу реакцію і засоби інших учасників.

Початково М. Каплан визначив шість типів міжнародних систем, які вважав основними, а пізніше додав ще чотири (змішані). Тобто його типологія містить десять моделей міжнародних систем:

1. Система рівноваги сил характеризується відсутністю загальної конфронтації, допускаючи ймовірність конфліктів маргінального значення. У ній визначається певна кількість "полюсів", оптимальним їх числом вважається п'ять, що за будь-яких умов не допускає можливості домінування одного з них. М. Каплан вважає, що "індивідуальні дії національних акторів доповнюють одна одну, і так реалізуються найважливіші правила системи, що описують поведінку акторів. За своїм характером вони універсальні"1. Система рівноваги сил характеризується такими правилами, яких дотримуються "полюси". Вони завжди:

—діють з метою розширення власних можливостей, надаючи перевагу дипломатичним засобам перед військовими;

—схильні застосувати воєнну силу, ніж утратити змогу розширити свої можливості;

—схильні припинити воєнні дії, ніж повністю знищити одну з провідних держав;
1 Каплан М. Система и процесе в международной политике / Теория меж-дународньїх отношений: Хрестоматия / Под ред. П. А. Цьіганкова. М., 2002. — С. 221.

—діють проти будь-якої коаліції чи однієї держави, які намагаються домінувати в системі;

—діють проти держав, які підтримують наднаціональні принципи організації у системі;

— дають змогу відновити статус переможеним та обмеженим у своїх можливостях провідним державам.

2.Вільна біполярна система існує тоді, коли виникають два конфронтуючі блоки, але між ними опиняється група учасників міжнародних відносин, які залишаються нейтральними. Посередником у відносинах між блоками є універсальний учасник (наприклад, ООН). Визначальну роль у системі відіграють блоки, які складаються з національних держав, очолюваних однією з глобальних наддержав ("полюсів"). Система функціонує на основі правил взаємовідносин між блоками:

—блоки намагаються збільшити свої релятивні можливості;

— не наважуться на пряме зіткнення між собою, вважаючи ризик занадто великим;

— схильні воювати, щоб не допустити домінації протилежного блоку;

— кожен блок намагається підпорядкувати собі універсального учасника міжнародних відносин і через нього — протилежний блок;

—прагнуть збільшити кількість своїх учасників (тобто дер-жав-сателітів), але толерантно сприймають позаблоковість (за певних обставин).

Нейтральні та універсальні учасники міжнародних відносин у такій системі, мають подібні прагнення, а у своїй політиці намагаються:

— дотримуватись нейтралітету щодо обох блоків;

— підтримувати один одного, виразно демонструючи критичну позицію щодо обох блоків;

—сприяти зменшенню небезпеки глобальної війни та напруженості у стосунках між блоками.

3.Гнучка біполярна система характеризується тими ж особливостями та правилами, що й попередня, але блоки-противни-

ки, порівняно з нейтральними учасниками, досить слабкі й не можуть виявляти прагнення до їх поглинання.

4.Біполярна система розрядки виникає за умови, що "полюси" та очолювані ними блоки відмовляються від конфронтації на користь співпраці та мирного співіснування.

5.Біполярна система нестабільних блоків створюється тоді, коли "полюси" недостатньо сильні, щоб постійно утримувати у своїй сфері впливу інших учасників. Вона характеризується чергуванням конфронтації та мирного співіснування.

6. Жорстка біполярна система існує, якщо є надмогутні "полюси", жорстка ієрархія у межах блоків, слабкі і навіть відсутні нейтральні учасники. Вона характеризується постійною конфронтативністю та граничною напруженістю у відносинах між полюсами й вірогідністю вибуху війни.

7. Універсальна система не має у своїй структурі яскраво виражених "полюсів" та об'єднує всіх учасників міжнародних відносин навколо глобальної, міжнародної інституції з універсальними цілями діяльності (наприклад, ООН).

8.Ієрархічна система виникає тоді, коли найсильніший учасник міжнародних відносин ("полюс") встановлює домінацію над іншими учасниками, підпорядковуючи їх меті своєї діяльності.

9.Система повної проліферації (одностороннього вето) є проявом такого співвідношення сил між державами, коли одна з них, володіючи атомною зброєю, може "шантажувати" всіх учасників і призвести до загального хаосу та втрати всіма учасниками почуття безпеки.

10. Система неповної проліферації така ж, як і попередня, однак із тією відмінністю, що атомною зброєю володіє 15—20 держав, що може призвести до ситуації, коли вона виконує функцію залякування потенційного агресора. В умовах неповної проліферації володіння атомною зброєю означає незалежність у системі, але спричиняє недовіру у стосунках учасників.

На відміну від традиціоналістів, М. Каплан ігнорує посилання на історичні прецеденти, оскільки вважає їх надто хаотичними і непереконливими для теоретичних узагальнень. Ґрунтуючись на загальній теорії систем, він конструює абстрактні теоретичні моделі, що відображають імовірну розстановку сил та взаємовідносини між державами світу, які з неї випливають.

На його думку, аналіз можливих типів міжнародних систем дає змогу зрозуміти закономірності трансформування системи одного типу в інший. М. Каплан зауважив, що лише перші два типи систем реально існували в історії, а всі інші — ніколи не виникали. На його думку, "аналіз систем, які не мали історичних прообразів, має певну цінність. По-перше, моделі міжнародних систем, що існували в історії, дадуть змогу зі значною ймовірністю передбачити можливість виникнення (за певних умов) нових видів міжнародних систем. Тому характеристики міжнародних систем, які не мали аналогу в історії, створюються на основі моделей існуючих систем. По-друге, бажано прогнозувати поведінку таких міжнародних систем, якщо вони виникнуть"1.

Я. П'єтрась закидав системній концепції М. Каплана, що вона відходить від проголошеного біхевіористами принципу індукції і створена "шляхом дедуктивного мислення, завдяки чому вони (моделі систем. — Прим, авт.) не мають відповідників у міжнародній реальності"2.

Теорія М. Каплана, незважаючи на низку недоліків, має досить значні позитиви: оригінальне трактування "полюсності", створення схеми, що пов'язує між собою діяльність нейтральних держав, учасників блоків, наддержав і міжнародних організацій, чітке формулювання правил взаємовідносин між ними у межах міжнародної системи.

Теорію М. Каплана активно заперечували також X. Алгер та О. Янґ.

X. Алгер доводив, що не існує єдиної глобальної системи, але реально функціонує значна кількість регіональних, які не пов'язані між собою, бо мають географічний масштаб, певний рівень проблем та виразну специфіку. Для одних характерні процеси централізації та інтеграції, тоді як для інших — децентралізації та дезінтеграції.

На думку О. Янґа, реальні міжнародні відносини можна зобразити у вигляді "моделі розривів", побудованої на тому, що складовими глобальної системи є специфічні регіональні під-
1Каплан М. Система и процесе в международной политике / Теория меж-дународньїх отношений: Хрестоматия / Под ред. П. А. Цьіганкова. — М., 2002. — С. 220.

2PietrariZ.J. Podstawy teorii miedzynarodowych. — Lublin, 1986. — S. 39.

системи, між якими існує подібність, але немає тотожності. У його інтерпретації "модель розривів займається, насамперед підсистемами, а не індивідуальними акторами; вона враховує відмінності між регіональними та глобальними конфліктними осями"1.

О. Янґ висуває п'ять принципових міркувань щодо міжнародної системи:

1)у ній існують окремі держави, що характеризуються глобальним впливом та проблеми планетарного значення, які стосуються всієї системи;

2)у міжнародній системі існують автономні підсистеми, провідні держави в яких та баланс сил (у кожній з них) істотно відрізняються;

3)автономні підсистеми мають регіональний характер;

4)регіональні підсистеми не є повністю ізольованими, оскільки вони — складова частина глобальної міжнародної системи;

5) глобальна міжнародна система є складним поєднанням глобальних та регіональних підсистем, що характеризується мінливістю та різноманіттям структурних форм.

Підкреслюючи складну внутрішню структуру глобальної міжнародної системи, О. Янґ намагався уникнути спрощеного розуміння міжнародного середовища, яке було неминучим наслідком капланівської формалізації та генералізації реальності.

На початку 60-х років XX ст. Дж. Моделскі формулює теорію т. зв. цивілізаційних систем, яка започаткувала новий напрям у дослідженні міжнародних систем. її основою стала ідея Дж. Моделскі про те, що держави групуються у підсистеми з огляду на подібність їх внутрішніх систем. Ці подібності визначають тип цивілізаційної міжнародної системи (це пов'язано з думкою Дж. Бартона про те, що кожна підсистема є системою у собі).

Дж. Моделскі виокремлював типи цивілізаційних систем2, застосовуючи низку соціологічних критеріїв: можливість швидкої мобілізації ресурсів держави, особливість функціонування
1Янг О. Политические разрьівьі в международной системе / Теория меж-дународньїх отношений: Хрестоматия / Под ред. П. А. Цьіганкова. — С. 243.

2У концепції Дж. Моделскі цивілізаційні системи є найважливішими складовими елементами глобальної міжнародної системи.

влади та джерела її солідарності, спосіб функціонування економіки, характер суспільної культури. Він виділив два типи систем: Аграрію та Індустрію.

Аграрія об'єднує менш розвинені країни, де можливість мобілізації ресурсів досить обмежена, влада спирається на панування однієї особи або певної еліти, солідарність влади олігархічна, спосіб функціонування економіки екстенсивний, а культура має елітарний характер.

Індустрія об'єднує розвинені країни, які, навпаки, мають змогу легко й швидко мобілізувати ресурси, влада в них ґрунтується на пануванні багатьох еліт, очолюваних великими власниками та бізнесменами, основою суспільної системи і влади є освіта і здібності, економіка розвивається інтенсивно, культура має загальнодоступний масовий характер.

Дж. Моделскі вважав, що такі особливості систем визначають поведінку учасників у міжнародному середовищі. На його думку, Аграрія є агресивною і постійно порушує стабільність у системі, а Індустрія уникає конфронтації й домагається підтримання status-quo. Аграрія схильна до агресії, насамперед, через екстенсивний тип господарства, а Індустрія, навпаки, прагне стабільності, через те, що в основі її суспільної системи лежить принцип інтенсивності й вона не відчуває потреби постійно залучати нові фізичні обсяги ресурсів для підвищення власного добробуту та могутності.

Модель міжнародної системи Дж. Моделскі критично опрацював та розвинув у своїх працях Ф. Ріґґс. Він стверджував, що існують міжнародні системи, які мають риси як аграрних, так й індустріальних цивілізацій. Опираючись на застосування структурно-функціонального аналізу та на аналогію з фізичним процесом проходження світла крізь призму, він окреслив три типи міжнародних систем:

1) монохроматична система об'єднує суспільства, в яких різноманітні суспільні функції виконує одна структура, що загалом відповідає Аграрії;

2)рефракційна система, тобто така, в якій кожній суспільній функції відповідає окрема структура, що співвідноситься з Індустрією;

3) призматична система є чимось середнім між двома попередніми, позаяк ґрунтується на такому розподілі функцій, що передбачає їх ранжування та паралельну співдію двох принципів функціонування систем. Тобто існують рівні, на яких окремі суспільні функції виконують різні структури, але поряд із ними на інших рівнях суспільні функції монополізовані певною структурою. На думку Ф. Ріґґса, така конструкція суспільної системи характерна для більшості країн світу.

Норвезький учений Й. Ґальтунґ1 окреслив два типи міжнародних систем, спираючись на критерій їх розміщення щодо центрів найважливіших глобальних процесів у сферах: політики, економіки, культури та інформації. Світ, на його думку, поділений на центральні та периферійні міжнародні системи, а міжнародні відносини визначаються специфікою взаємовідносин між ними:

1) центральні системи об'єднують високорозвинені держави, які є найбагатшими та найсильнішими й відіграють провідну роль у міжнародних відносинах. Вони пов'язані між собою розгалуженими взаємозв'язками, формалізованими у структурах міжнародних організацій. Ці держави та їх угруповання ініціюють і контролюють глобальні процеси, й власне тому їх варто визначати як центри глобального домінування;

2)периферійні системи включають держави, які є слабо розвиненими та пасивними у політичній сфері. Вони повністю чи частково залежні від центрів глобального домінування, оскільки є об'єктом тих світових процесів, які не в змозі контролювати.

На думку Й. Ґальтунґа, центральні та периферійні системи можна виокремити емпірично, за низкою показників, що характеризують рівень розвитку країн і свідчать про їхній ранг у світовій ієрархії.

Характерною ознакою сучасних міжнародних відносин є домінування центральних систем над периферійними, яке виявляється у формі прямого, а найчастіше, прихованого імперіалізму

1 Теорію Й. Ґальтунґа традиційно відносять до неомарксизму (глобаліз-му), але автори не поділяють такої оцінки, оскільки його понятійно-категорійний апарат та сам зміст поглядів ближчий до системної теорії біхевіоризму, а структурна теорія агресії — до неореалізму.

та неоколоніалізму. Із цієї тези Й. Ґальтунґ робить три найважливіші висновки:

1)між центральними та периферійними системами існує очевидний конфлікт інтересів, оскільки перші прагнуть зберегти домінування, а другі — унезалежнитись від їхнього впливу;

2)можливість створення коаліцій периферійних держав та війни між двома системами залежить від єдності держав центральної системи;

3)імовірність конфлікту інтересів значно вища у центральних системах, ніж у периферійних.

Останній висновок Й. Ґальтунґа випливає із твердження про те, що експлуатація державами центральних систем периферійних країн відбувається нерівномірно та несолідарно. Розвинені країни керуються егоїстичними міркуваннями задля власної користі, що в підсумку може призвести до диференціації держав центральної системи та стану дисбалансу між ними. Якщо знайдуться наддержави, зацікавлені у трансформації міжнародного порядку, це дестабілізує як центральні, так і периферійні системи. Конфлікт інтересів між наймогутнішими державами світу призведе до поділу на ворожі блоки, навколо яких групуватимуться держави периферії.

Системні теорії біхевіоризму, незважаючи на обґрунтовану критику, пов'язану з їхньою абстрактністю та дедуктивністю, можна тлумачити як значний крок уперед, що символізував значний розвиток теорії міжнародних відносин. Він виявився у формулюванні великої кількості надзвичайно цікавих теоретичних концепцій, що намагались знайти підхід до пояснення явищ та процесів міжнародного життя. Вони наочно продемонстрували слабкість теоретико-методологічних основ науки про міжнародні відносини. Розрив між оригінальними ідеями та гіпотезами і методами їхньої наукової верифікації актуальний і досі. За принципами та логікою системні теорії біхевіоризму досить близькі до неореалістичних концепцій, що дає підстави підтримати тезу про зближення парадигм теорії міжнародних відносин і можливість її перетворення на синтетичну науку.

Розвиток загальних теорій міжнародних систем паралельно призвів до виникнення низки вужчих напрямів дослідження їх окремих елементів чи ситуацій. Теорії стабільності, оточення

систем, внутрішніх взаємозв'язків між елементами систем та інші наукові напрями конкретизували загальні теорії систем. У цій проблематиці широко відомим науковим доробком є праці К. Дойча, Р. Розекранца, Дж. Зінґера, X. і М. Спроутів, Б. Броді та ін

< Назад   Вперед >

Содержание
 
© uchebnik-online.com