Перечень учебников

Учебники онлайн

7.1. Теорії географічного детермінізму та геополітика

Серед теорій, що ґрунтуються на принципі монофакторності, найбільш опрацьованим і значущим науковим підходом є географічний детермінізм, розвиток якого у XX ст. породив формулювання цілої низки геополітичних концепцій.

Географічний детермінізм зародився в античні часи. Думки, що пов'язують ступінь розвитку держав і цивілізацій з особливостями їх географічного положення, клімату та ґрунтів, знаходимо у працях Платона, Арістотеля, Демокріта, Епікура, Гіппократа, Фукідіда.

Цілком сформовані географічно-детерміністичні концепції розвитку суспільства висловлювали Ж. Боден, Ш. Монтеск'є,

А. Тюрго, Г. Бокль, Л. Мечников, Е. Реклю та інші. В їхніх працях географічне середовище розглядалось як найважливіший фактор формування і розвитку особистості, суспільств, цивілізацій, держав тощо. Варто, однак, зауважити, що більшість детерміністів не розглядали особливості географічного простору як абсолют, визнаючи вплив також і інших факторів, які трактували як похідні від нього або другорядні. Найбільш відомими серед теорій географічного детермінізму є наукові концепції Г. Бокля та Л. Мечникова.

Г. Бокль, досліджуючи історію людства, звернув увагу на сталі взаємодії між природою та людиною, які, на його думку, є взаємними. Аналізуючи природне оточення людини, у праці "Історія цивілізації в Англії" (1861), він стверджував, що найважливішими його елементами є клімат, ландшафт, ґрунти та їжа, якість і кількість якої прямо впливають на розвиток людини.

Ландшафт, на його думку, визначально впливає на особливості фізичного розвитку людини, її мислення та опосередковано — на рівень розвитку людської спільноти. Велич природи пригнічує людину, робить її пасивною та безпомічною перед стихією, тоді як люди, котрі живуть у помірній зоні, змушені бути активними й боротися за існування, що робить їх творчими та сприяє накопиченню розумового "капіталу".

Усі інші елементи — клімат, ґрунт, їжа зумовлюють соціальну диференціацію та визначають особливості політичних і суспільних відносин. Деяка суворість клімату та бідність ґрунтів у Європі призводить до обмеженості запасів їжі, збільшення яких можливе лише за умови раціональнішого використання агрокліматичних ресурсів. У країнах зі сприятливим кліматом та ґрунтами, наприклад, у Єгипті та Індії, існує надлишок запасів їжі, що не стимулює активність і здатність людей до творчої діяльності та важкої фізичної праці. Надлишок їжі спричиняє високу народжуваність і зайві "робочі руки". Тому в таких країнах соціальне розшарування суспільства є значно більшим, ніж у Європі, а політичний режим — деспотичний. Із цієї концепції випливає, що розвиток держав та їхні активні взаємовідносини визначаються комплексом природних елементів, що зумовлюють рівень їх суспільного розвитку, соціальну структуру» активність і прагнення суспільних груп і держав.

Надзвичайно цікаву теоретичну концепцію у сфері досліджень соціальної географії висунув російський соціолог Л. Мечников. Свої погляди на розвиток суспільства він виклав у фундаментальній праці "Цивілізація та великі історичні річки. Географічна теорія розвитку сучасного суспільства" (1889). На його думку, розвиток людського суспільства визначався постійною боротьбою за існування, яка змушувала людей об'єднуватись у великі спільноти, котрі характеризувались диференціацією функцій її членів. На відміну від біологічного світу, де відбувається боротьба за індивідуальне виживання, у світі людей точиться боротьба за виживання кооперативне. Держава, у його концепції, є формою людської кооперації, тобто формою поєднання зусиль, спрямованих на виживання у несприятливому середовищі. У розвитку людських цивілізацій визначальними завжди є фізико-географічні чинники, а серед них — гідрологічні особливості території.

В історії цивілізації Л. Мечников виділив три основні періоди:

1.Річковий період відлічується відтоді, коли виникли перші розвинені суспільства в долинах великих річок: Інду та Гангу в Індії; Хуанхе та Янцзи в Китаї; Тигру та Євфрату в Месопотамії; Нілу в Єгипті. Долини річок були зручні для землеробства та відігравали роль найзручнішого транспортного шляху, яким могли користуватися люди. У цих обмежених географічних ареалах люди були змушені виявляти солідарність, об'єднуючись у спільноти. Поступовий процес диференціації суспільних функцій призвів до виникнення перших держав.

2.Морський період, що охоплює 25 століть, починається від заснування Карфагена й завершується в часи існування імперії Карла Великого. У цей час виникають культури Фінікії, Карфагена, Греції, Риму, Візантії. Спільною рисою для них був розвиток не лише сільського господарства, але й ремесла, та превалювання морської трргівлі, що стала основним джерелом їх добробуту і могутності. У ці часи люди освоюють не лише Середземне море, але й Чорне та Балтійське моря, що розширює ареал європейської цивілізації та поступово робить її могутнішою за інших.

3. Океанічний період розпочинається після розпаду імперії Карла Великого, а його кульмінацією стає епоха великих географічних відкриттів. Це час виразного домінування західноєвропейської цивілізації, яка, завдяки прискореному розвитку морського транспорту, опанувала не лише Атлантичний океан, але й фактично весь світовий водний простір. Л. Мечни-ков розглядає океанічний період як переддень початку "всесвітньої" епохи, яка зароджується в XIX ст.

Водний простір, у концепції Л. Мечникова, відігравав консолідуючу роль у людських спільнотах, звідки випливає висновок про те, що чим більші водні простори опановувало людство, тим більше виявлялась людська солідарність у формах виникнення великих держав та охоплення географічно більших ареалів різноплановими відносинами між ними. Перші держави існували як "оази" серед оточення набагато примітивніших племен та майже не підтримували стосунків між собою. Людська цивілізація розвивалася паралельно з освоєнням розвиненими суспільствами ширших географічних ареалів, аж поки у XIX ст. не відбулося т. зв. закриття світу. Йдеться про встановлення регулярного сполучення з усіма народами та державами земної кулі, втягнення їх у систему різнопланових взаємовідносин.

Географічний детермінізм як наукова теорія не має нічого спільного з географічним фаталізмом, оскільки трактує середовище як сцену, де активно діють людські спільноти, що змушені рахуватись із особливостями географічного середовища, оскільки їх предметна діяльність відбувається не в якомусь абстрактному просторі, а лише у реальному — географічному. Польський географ С. Павловський влучно зазначав: "Не викликає сумніву, і це можна підтвердити великою кількістю прикладів, що причини багатьох дій і рішень народів знаходили і знаходять обґрунтування в географічних умовах. Географічне положення, конфігурація держави, узбережжя, доступ до моря, розміщення природних багатств, гідрографічна мережа, комунікаційна система (конфігурація), характер кордонів, густота і якість заселення — все це впливало і впливає на політику народів і держав. Так звані життєві інтереси держав і народів не є нічим іншим, як інтерпретацією навколишнього географічного середовища... У моменти, коли від теоретичних фантазій та дискусій переходимо до реальних дій, послуговуємося картою, що змушує нас інакше глянути на географію'".
1 PawJowski S. Rola geografii wzyciu narodow. — Lwow, 1939. — Z. 1. — S. 2.

Географічний детермінізм став теоретичною основою геополітики, яка базується на ідеї визначального впливу особливостей географічного простору на зовнішню політику держав. Геополітика як окрема наука стала формуватись у другій половині XIX ст., тобто задовго до того, коли у 1916 р. цю назву запропонував у праці "Держава як форма життя" шведський географ і юрист Р. Челлен, який вважав, що вона є наукою "про державу як географічний організм, втілений у просторі"1. Держава розглядається не як адміністративно-правнича структура, а як просторовий організм, який постійно бореться за існування серед подібних до себе. Тобто геополітика вивчає "відносини між просторово-географічними одиницями: країнами, регіонами, континентами"2, — в географічному просторі, що є реальністю, в якій вони відбуваються, а також як їх лімітуючий і спря-мовувальний фактор.

Геополітичні ідеї фактично започатковані у працях Л. Ґумп-ловича та Ф. Ратцеля, які, на відміну від детерміністів, пов'язували вплив особливостей географічного середовища не з розвитком людського суспільства взагалі, а зі сферою політики держави.

Л. Ґумплович, якого вважають одним із найавторитетніших представників соціального дарвінізму в соціології, виклав свою концепцію суспільних відносин у працях: "Раса і держава" (1875), "Расова боротьба" (1883), "Соціологія і політика" (1892).

Він виходив з ідеї відповідності законів соціального розвитку природним законам людського існування, тобто висунув ідею ізоморфізму значно швидше, ніж це зробили засновники системної теорії біхевіоризму. Абстрагуючись від аналізу особи, яку він вважав лише елементом спільноти, Л. Ґумплович стверджував, що предметом дослідження можуть бути лише соціальні групи, оскільки людина здатна ефективно боротися за своє існування, лише перебуваючи в них. Боротьба соціальних груп є проявом вічного закону боротьби за існування та зумовлюється матеріальними причинами. Історія людства є постійною і нещадною боротьбою між групами, оскільки кожна з них намагається підпорядкувати собі інші та панувати над ними.
1Тихонравов Ю. В. Геополитика. — М., 1998. - С. 94.

2Пономарвва И. Геополитические факторьі внешней политики: современ-ное видение // МЗМО, 1990. — № 1.— С. 37.

На його думку, людство гетерогенне та складається з різних за своїм походженням та історичними особливостями формування людських рас, які він розуміє як соціокультурні об'єднання людей, що виникають на основі спільності духовних елементів, таких як релігія, мова, звичаї, культура. У процесі спільного життя на одній території, під впливом процесу амальгамації (з фр. amalgame — сплав, суміш різнорідних елементів) невеликі первісні людські групи утворюють етноси, нації та держави. Для членів великих інтегрованих утворень характерне сприйняття власних групових норм, вимог, звичаїв та цінностей як найкращих, порівняно з іншими. Такі переконання, що є психологічним обґрунтуванням доцільності існування держави, Л. Ґумп-лович називає етноцентризмом. Функції держави зводяться до захисту матеріальних і духовних основ існування спільноти, підпорядкування собі інших спільнот і поглинання їх або змушування до підпорядкування власним інтересам. З огляду на це взаємовідносини між державами здійснюються відповідно до сформульованої ним системи законів, що ґрунтуються на імперативі володіння географічним простором.

Основним, або первинним, законом відносин між державами є їх постійна боротьба за пролягання лінії кордону, як у сенсі її відсування (тобто розширення власної території), так і свободи дій через неї.

Із цього закону випливають три похідні, або вторинні, закони:

1)основою гарантування власної безпеки є акумулювання могутності, а також максимально можливе її підривання в імовірних противників;

2)дії держави спрямовуються за лінією найменшого опору і скеровані на досягнення найкращих результатів;

3)основою зовнішньої політики є воєнна сила, яка прямо визначає статус держави та її активність у міжнародному середовищі.

Основоположником класичної геополітики вважають німецького вченого Ф. Ратцеля, який, однак, не застосовував це поняття, а використовував термін "політична географія". У працях "Антропогеографія" (1882), "Політична географія" (1897), "Про закони просторового зростання держав" (1901) він сформулював концепцію визначального впливу географічного середовища на зовнішню політику держав. Ф. Ратцель проповідував ідею прямого зв'язку еволюції народів із географічним середовищем, у якому вони існують, і відповідно, держав — з територією, якою вони володіють. Обов'язковою умовою існування народу є життєвий простір, на якому він може задовольнити свої потреби, а держави — наявність території, на яку може поширюватися її влада. На його думку, географічний простір є тією об'єктивною реальністю, яка визначає собою історичні долі народів. Ф. Ратцель зауважив, що "розумовий і культурний розвиток усього того, що ми називаємо прогресом цивілізації, можна порівняти швидше з ростом рослини, ніж із вільним польотом птаха... Як би людство не піднімало голову в ефірні сфери, ноги його все ж торкаються землі"1.

Він визначав держави як біологічні організми, невід'ємною рисою яких є "життєвий простір", за який вони ведуть боротьбу з подібними до себе. Найважливішими параметрами держави є поєднання території і населення, а її активність визначає співвідношення між життєвим простором (Lebensraum) і життєвою енергією народу (Lebensenergie). Кожна держава мусить мати власне почуття географічного простору, і якщо політична еліта його втрачає, це свідчить про початок регресу та занепаду. Державні кордони віддзеркалюють внутрішній стан держав на цей час, оскільки, подібно до живої істоти, вони народжуються, зростають, старіють та помирають. Відповідно зменшення чи збільшення території держави є природним процесом, пов'язаним із внутрішніми суспільними циклами. Молоді, сповнені суспільної енергії держави експансивні та завжди намагаються розширюватися за рахунок слабких сусідів. Ф. Ратцель вивів сім законів просторового зростання держав:

1. Простір держав зростає разом із розвитком їх культури.

2. Просторове зростання держави супроводжується розвитком ідей, торгівлі, виробництва, підвищенням суспільної активності.
1 Ратцель Ф. Народоведение (Антропогеография) / Классика геополітики. XIX век. — М., 2003. — С. 56.

3. Розширення території держави досягається шляхом приєднання чи поглинання менших держав.

4. Кордон є периферійним органом держави, який свідчить про її силу чи слабкість і зміни в її внутрішньому організмі.

5. Держава намагається долучити до своєї території найцінніші фізико-географічні елементи: берегові лінії, басейни річок, рівнини, басейни корисних копалин.

6. Імпульс до зростання є зовнішнім, оскільки він пов'язаний з перепадами рівня розвитку цивілізацій на сусідніх територіях.

7. Загальна тенденція до збільшення території переходить від держави до держави та посилюється, що призводить до виникнення щораз більших держав.

Р. Челлен, шведський географ та юрист, послуговувався ідеями Ф. Ратцеля, яким, на думку К. Хаусгофера, надав чіткості та зрозумілості. Він розглядав державу як організм, що складається з п'яти життєво важливих сфер: геопросторової, демографічної, економічної, соціальної та політичної. Р. Челлен вважав, що держава керується інстинктом до самозбереження, зростання, устремлінням до влади та веде боротьбу за володіння життєвим простором на всіх стадіях свого існування: народження, зрілості, упадку, смерті (тут доречніше — ліквідації. — Прим. авт.). На його думку, принциповими чинниками її могутності є розмір і компактність території та зручність комунікації. Могутніші за інших держави є надорганізмами, експансивними за своєю природою, що завжди намагаються підпорядкувати собі або поглинути малі держави. Війна між наддержавами є формою боротьби за існування та владу у світі, що вище від них і підпорядковується вічним законам природи.

Теоретичні основи геополітики розвинули А. Мехен, X. Мак-кіндер, К. Хаусгофер та Н. Спайкмен, які не лише розширили започатковані своїми попередниками наукові уявлення, але й перевели їх у практичну площину дослідження світової політики.

А. Мехен, не вживаючи поняття "геополітика", широко застосовував її понятійно-категорійний апарат та сформулював теоретичну концепцію, яка стала для неї класичною. Його найважливіша праця "Вплив морської сили на історію 1660—1783" (1890), яку образно називають "Біблією навалістів" та порівнюють зі знаменитою працею К. фон Клаузевіца "Про війну", присвячена обґрунтуванню ідеї стратегічної переваги морських (і особливо — океанічних) держав над сухопутними. На його думку, про силу держави свідчать три основні елементи: географічне положення, національний характер та морська сила.

На основі цього він висуває шість критеріїв статусу держави:

1.Географічне положення щодо відкритих морських басейнів, що дає змогу налагодити морські комунікації з іншими країнами, а у разі потреби загрожувати їм своїм флотом.

2. Конфігурація морського узбережжя та кількість зручних морських портів, від чого залежать процвітання держави та її безпека.

3.Протяжність берегової лінії, оскільки чим вона довша, тим більші потенційні можливості має держава.

4. Статистична кількість населення країни.

5.Національний характер, тобто здатність народу до торгівлі, що важливо, оскільки вона є основою могутності держави.

6.Характер політичного правління, позаяк це може сприяти чи сковувати вільну ініціативу громадян.

Позитивна для окремої держави комбінація об'єктивних (природних) і суб'єктивних чинників морської могутності ще не свідчить про загальний рівень її могутності. На думку А. Мехена, могутність є результатом цілеспрямованої політики її політичного керівництва, яке у сприятливій геополітичній ситуації мусить скористатись із існуючих можливостей. Тобто для світового домінування не вистачає лише об'єктивних чинників, узагальнених у її геополітичному положенні та ресурсах. Потрібен комплекс суб'єктивних чинників, пов'язаних із спроможністю політичної еліти держави скористатися ним.

Могутність будь-якої держави світу складається з трьох принципових елементів, які в теоретичній концепції А. Мехена представлені у вигляді формули:

SP = N + MM + NB,

де SP — морська могутність; N — військово-морський флот; MM — торговий флот; NB — морські бази, які є ключовим елементом могутності, оскільки їх розташування у найважливіших для світового судноплавства географічних пунктах дає змогу контролювати морські шляхи, а, отже, держава отримує величезні стратегічні переваги.

Інструментом досягнення багатства і процвітання держави, на його думку, є світова торгівля, точніше, досягнення домінування в ній. Це пояснюється тим, що А. Мехен представляє економічний цикл у державі як нерозривну єдність трьох фаз: виробництва товарів, комерційної навігації (тобто транспортування товарів) та споживання (у колоніях, які здійснюють функцію циркуляції товарообміну). Порушення циркуляції хоча б в одній із фаз призводить до порушення циклу загалом, але з усіх фаз найбільше наражається на небезпеку комерційна навігація, і тому завданням військово-морського флоту є її захист. Як і К. фон Клаузевіц, який стверджував, що "мета воєнних дій має полягати в тому, щоб обеззброїти противника, позбавити його змоги продовжувати боротьбу, тобто розгромити його"1, А. Мехен вважає, що метою війни на морі є "вирішальна перевага на морі, вигнання з його поверхні ворожого прапора, що дозволяє йому з'являтись лише як утікачеві; така перевага дає змогу запанувати над океаном та перекрити шляхи, якими торгові судна йдуть від ворожих берегів"2.

Обґрунтовуючи місію США про виконання нею провідної ролі у світовій політиці, А. Мехен спирався на їх унікальне геопо-літичне положення, яке називав "Manifest Destiny" (виявлену долю), що дає змогу панувати у двох найважливіших для світового судноплавства океанах, є основою для панування, яке має бути досягнене у два етапи:

1) панування в обох Америках, згідно з доктриною Монро, що дасть змогу США контролювати Атлантичний і Тихий океани;

2) встановлення світового панування проникненням в інші океани (передусім, Індійський) та стратегічного охоплення Євразії.
1 Клаузевиц К. О войне. — М.; СПб., 2002. — С. 27.

2 Мзхен А. Т. Влияние морской сильї на историю: 1660—1783. — М., 2002. — С.160.

Така політика, на думку А. Мехена, має бути спрямована на встановлення планетарної торгової цивілізації на чолі зі США, головним завданням яких буде підтримання вільної торгівлі між країнами світу.

Видатний англійський геополітик X. Маккіндер виходив у своїх міркуваннях із тези про те, що у будь-яких суспільних процесах "ініціативу проявляє людина, а не природа, але власне природа переважно здійснює регулювання"1. На відміну від А. Мехена, X. Маккіндер у стратегічному глобальному протистоянні надавав перевагу сухопутним державам, позаяк вважав їх географічне положення загрозливим для морських держав. Морські держави, на його думку, були приречені розриватись між власною морською експансією та необхідністю захищатись від континентальних загроз. Результатом такої децентралізації зусиль завжди була катастрофа. При цьому він посилався на історичні прецеденти: завоювання сухопутною Македонією морських Афін та падіння Риму під ударами племен варварів.

Своє бачення світу він виклав у схемі, вміщеній у доповіді "Географічна вісь історії", опублікованій у 1904 р. у "Географічному журналі" (рис. 7.1). X. Маккіндер двічі (1919 р. і 1943 р.) коригував геополітичну схему світу, переглядаючи та поглиблюючи її вихідні положення. Змістом схеми, що стала класичною, є певне абстрагування земної кулі до моделі, в якій він виділяє континенти, котрі називає островами. Він пояснює це ефектом "стягування" географічного простору під впливом розвитку транспорту, що скорочує відстані та зближує країни і народи. Європа, Азія й Африка утворюють єдиний масив суші — Світовий острів (World Island). Він займає 1/. поверхні Землі, тоді як усі інші (Північна й Південна Америка та Австралія) лише У . Тут проживає 7/g населення світу і сконцентрована більша частина природних ресурсів.



У межах цього острова, "на його величезних і заселених площах, багатих на ресурси, зручних для прокладання шляхів сполучення, міститься простір географічного розв'язання, як називає його X. Маккіндер, це власне той світ, який у час прояву
1 Маккиндер Х.Дж. Географическая ось истории / Классика геополітики. XX век. — М., 2003. — С. 10.

острівного характеру Землі є найважливішим"1. У центрі Світового острова розташований Осьовий ареал (Pivot Area), який є природною фортецею, оскільки з Півночі він захищений Північним Льодовитим океаном, із півдня — пустелями Середньої Азії, горами Паміру, Тянь-Шаню, Гіндукушу та Гімалаями, зі Сходу — горами Східного Сибіру та Тихим океаном. Лише досить вузький перешийок між Балтійським і Чорним морями (разом із стратегічними протоками Каттегат, Скагеррак, Босфор, Дарданелли) забезпечує безперешкодний зв'язок між ним та Центральною і Західною Європою, які в його схемі належать до поясу, названого внутрішнім півмісяцем (inner or marginal crescent).

Поза межами Світового острова опинився зовнішній півмісяць, складовими якого є Північна і Південна Америка та Австралія, де акумулюються типово морські, торгові цивілізації. Як внутрішній, так і зовнішній півмісяці вразливі для нападу держав, що розміщені у межах Осьового ареалу. З найдавніших часів із цієї території через Східну Європу проходили незліченні кочові народи, які прагнули завоювати країни внутрішнього півмісяця. На його думку, вся геополітична історія людства поділена на три епохи:

1.Доколумбова епоха, під час якої народи внутрішнього півмісяця змушені були постійно захищатися від кочових народів Азії, де завжди існувала можливість створити численну та мобільну військову силу. Германці, гуни, алани, угорці, монголи, араби, змінюючи один одного, здійснювали спустошливі нашестя на морські цивілізації Європи.

2. Колумбова епоха стала поворотним моментом розвитку людської цивілізації, оскільки народи внутрішнього півмісяця, продовжуючи боротьбу з народами Азії (у цей час Європі загрожували турки-османи), скерували експедиції на пошук нових земель і, не зустрічаючи серйозного опору, створювали могутні колоніальні імперії. Ця епоха стала тріумфом західноєвропейської цивілізації, яка змогла не лише витримати натиск народів Осьового ареалу, але й підпорядкувати їх, встановивши контроль над територіями обох півмісяців.
1 MasnicaA. Swiat kolisty і zwycifstwo w historii Sir Halforda Mackindera // Stariczyk. — 1995. — № 1 (24). — S. 27.

3. Постколумбова епоха розпочалась із завершенням епохи великих географічних відкриттів. Весь світ став відомим та освоєним, а розвиток системи сухопутних шляхів сполучення спричинив ефект "стягування земної кулі". Динамічні пульсації морських цивілізацій ведуть їх до зіткнення, причому паралельно в серці Азії відроджується могутня континентальна сила — Росія. X. Маккіндер писав: "Росія посідає у світі таку ж центральну стратегічну позицію, як Німеччина — в Європі. Вона може здійснювати напади в усіх напрямах і піддана можливим нападам з усіх напрямів, крім півночі*'1.

Найбільшу загрозу морським цивілізаціям, і особливо Британській імперії, X. Маккіндер бачив у можливому стратегічному партнерстві між Німеччиною та Росією, оскільки це призвело б до домінування континентальних держав. Звідси він виводив особливе стратегічне значення Східної Європи, яку назвав "відчиненими воротами Європи". Вона мала б відігравати роль бар'єра між двома могутніми континентальними державами, об'єднуючи низку сильних суверенних держав, підтримання статусу яких мало б бути найважливішим елементом британської політики.

У пізніших коректурах X. Маккіндер змінив назву Pivot Area на Heartland (Серцевинна земля), яку запозичив у ще одного британського геополітика Дж. Фейгріва — автора праці "Географія і світове панування" (1915). Значущість осі світової політики, що простягається від Хартленду в Європу через дугу між балтійськими і чорноморськими протоками2, X. Маккіндер відобразив у своїй моделі 1919 р. (рис. 7.2).



На основі своєї схеми, X. Маккіндер сформулював три правила світової політики, які, як і його схема, стали класичними:

1)хто править Східною Європою — править Хартлендом;

2)хто править Хартлендом — править Світовим Островом;

3)хто править Світовим Островом — править Світом.
1 Тихонравов Ю. В. Геополитика. — М., 1998. — С. 118—119. а Йдеться про протоки Каттегат і Скагеррак у Балтійському морі та Босфор і Дарданелли — у Чорному.

У 1943 p. на прохання редактора журналу "Foreign Affairs" він представив значно скориговану схему (рис. 7.3), яка враховувала серйозні зміни у світі, що сталися через крах Версаль-ської системи. Він підкреслив у ній зміну лідера в Атлантичному світі, яким стали США, та назріваючу конфронтацію США з СРСР, котрий, як він передбачив, опанує не лише Хартлендом, але й Східною Європою.



Ця схема відображає світ, у якому відбувається визначене самим географічним простором протистояння між континентальними державами на чолі з СРСР та морськими — на чолі зі США. Атлантичний океан відіграє роль "Середземного" та є своєрідною морською віссю, яка сполучає два півмісяці. Здомінова-на СРСР Східна Європа стала його форпостом і втратила стратегічну цінність для Заходу.

Теорія і схема X. Маккіндера визначили розвиток геополітики, оскільки практично всі пізніші геополітичні концепції були її інтерпретаціями чи випливали з її аналізу. Німецький геополітик К. Хаусгофер вважав його схему та висновки надзвичайним досягненням геополітики й висловлював задоволення з того факту, що "Географічна вісь історії" "англійським політичним елітам була не відома, а точніше, не була ними належно оцінена"1.

К. Хаусгофер, засновник мюнхенської школи геополітики, був одним із тих, хто висунув власну геополітичну концепцію, інтерпретуючи схему X. Маккіндера. На його думку, панування над світом забезпечує "євразійська дуга", тобто простір, що простягнувся від центру Європи до берегів Тихого океану. Власне тому він був рішучим прихильником створення могутнього блоку "Берлін — Москва — Токіо", який міг би бути адекватною відповіддю морським державам. К. Хаусгофер вважав, що такий блок міг би продовжувати стратегію меридіональної експансії, що розпочалась ще в часи епохи великих географічних відкриттів. Створення могутніх континентальних імперій мало на меті підпорядкування Німеччині Африки, СРСР — Південної Азії, Японії — Східної Азії та Океанії і створення порівняно
1 Masnica A. Swiat kolisty і zwyci^stwo w historii Sir Halforda Mackindera // Stariczyk. — 1995. — № 1 (24). — S. 24.

замкнених панрегіонів1. Розвиток великих держав у межах пан-регіонів мав би запобігти серйозним зіткненням між ними та ліквідувати загрозу глобальної широтної експансії США.

У теорії міжнародних відносин виокремлюються праці Н. Спайк-мена, який формулював свої концепції, поєднуючи теорії геополітики та балансу сил. У праці "Стратегія Америки у світовій політиці" (1942) та у виданій після його смерті праці "Географія світу" він докладно проаналізував теоретичні основи геополітики та сформулював утилітарний підхід до проблем світової політики, намагаючись створити основи ефективної стратегії США.

Н. Спайкмен припустив, що експансія здійснюється у напрямі найменшого спротиву, а лімітуючими її природними бар'єрами є океани, річки, гори, які є визначальними чинниками її спрямування. Мета експансії може пов'язуватись із боротьбою за вихід до моря, контроль над стратегічними вузлами шляхів сполучення, басейнів корисних копалин тощо. Услід за Ф. Ратцелем він стверджував, що територія держави є функцією її могутності сьогодні. Тобто держава контролює в певну історичну мить таку площу власної території, яку дозволяє акумульована нею сила.

Н. Спайкмен розглядав геополітику як один із найважливіших інструментів здійснення міжнародної політики, як спосіб вироблення ефективної стратегії. Він вважав: "У світі міжнародної анархії зовнішня політика має керуватись метою зміцнення або, принаймні, збереження порівняльної силової позиції держави. Сила, в кінцевому підсумку, дає змогу провадити успішну війну, і в географії лежать ключі до проблем військової і політичної стратегії. Територія держави — це база, з якої вона діє під час війни, і стратегічна позиція, яку вона займає в час тимчасового перемир'я, яке називають миром. Географія є фундаментальним фактором у зовнішній політиці держави тому, що цей фактор — постійний. Міністри приходять і йдуть, помирають навіть диктатори, але ланцюги гір залишаються непорушними"2.

1 У 20—40-х роках XX ст. популярною була ідея про панрегіони, яка інтерпретувала поняття автаркічних економічних регіонів світу. К. Хаусгофер надавав їм значення геоиолітичних утворень.
2Тихонравов Ю. В. Геополитика. — М., 1998. — С. 129—130.

Аналізуючи маккіндерівську геополітичну схему світу, Н. Спайкмен закидав її авторові переоцінку значення Хартлен-да у світовій політиці. Ключем до світового панування, на його думку, є не стільки Хартленд, скільки "маргінальний півмісяць" Євразії, який охоплює морські країни Європи, Близький і Середній Схід, Індію, Швденно-Східні Азію та Китай. Територію, що лежить у цих межах, він назвав Rimland (rim — край, обід) та висунув ідею, що власне вона є стратегічно визначальною.

Н. Спайкмен скоригував правила X. Маккіндера та сформулював їх у інший спосіб, замість трьох положень залишив лише два. На його думку, світове панування визначається такими географічними особливостями:

1)той, хто домінує над Рімлендом, — домінує над Євразією;

2) той, хто домінує над Євразією, — тримає долю світу у своїх руках.

На його думку, у світовій політиці визначальну роль відіграють три основні центри: Атлантичне узбережжя Північної Америки, Європа та Далекий Схід Євразії. Він припускав, що в перспективі до них може приєднатись четвертий центр — Індія.

Порівняно з X. Маккіндером, Н. Спайкмен значно більшого значення надавав Атлантичному океану, називаючи його "серединним" (Midland), виразно підкреслюючи аналогію між ним та Середземним морем і їх значення для античної і сучасної цивілізацій.

Незважаючи на деяку безапеляційність та дещо завищені оцінки, геополітика як наука важлива тим, що зовнішню політику, як і міжнародні відносини загалом, розглядає в реальній площині геопростору, що, на нашу думку, є конструктивним і суттєво розширює можливості теорії міжнародних відносин.

Виходячи з аналізу основних геополітичних концепцій, Т. Ґа-бісь зводить сутність міжнародних відносин до трьох закономірностей:

1.Влада завжди означає ту чи іншу форму експансії.

2.Влада є розширенням (просторовим), примноженням, отриманням вигоди.

3.Зовнішня політика завжди спрямована на нові сфери впливу, територіальні надбання тощо.

Більшість геополітиків вважають логічною думку про те, що доти, доки держава зміцнюється та розвивається, вона є експансивною, а припинення експансії свідчить про початок її занепаду. Експансію та розширення сфери впливу держави геополітики часто сприймали спрощено, як агресію і територіальні загарбання, що не зовсім правильно і відповідає реаліям XIX ст. Історичний досвід другої половини XX — початку XXI ст. засвідчує, що форми експансії передбачають також встановлення політичного, економічного, фінансового, інформаційного, культурного та інших видів впливу і не завжди пов'язані з прямими анексіями території.

Після Другої світової війни геополітичні дослідження мали переважно прикладний характер, а окремі теоретичні ідеї пов'язують із працями американських учених У. Мак-Нейла та К. Боул-дінга. У період 1960—1980 pp. праці в галузі геополітичних досліджень опублікували Дж. Моделскі, К. Томпсон, П. Кеннеді, 3. Бжезінський, М. ван Клевельд.

Географічний чинник та дослідження особливостей його прояву у міжнародних відносинах гносеологічно пов'язані, насамперед, із теорією політичного реалізму. Досить ґрунтовний аналіз впливу географічного простору на зовнішню політику держав простежується у працях реалістів, зокрема Г. Кісінджера та Р. Штрауса-Гуппе. Геополітиків можна образно назвати "практикуючими реалістами", оскільки вони запозичили майже всі поняття і категорії в теорії політичного реалізму та розглядали їх прояв у конкретному географічному середовищі. Єдиною, але суттєвою відмінністю геополітики від реалізму є її об'єктивізм, який випливає з того, що вона ґрунтується на припущенні про визначальний вплив реального географічного середовища на зовнішню політику держави.

Геополітику як науку часто критикували за те, що її німецька школа, згуртована навколо К. Хаусгофера, своєю концепцією "життєвого простору" виправдовувала загарбницьку політику Німеччини за часів правління націонал-соціалістів, очолюваних А. Гітлером. У післявоєнний час геополітику звинувачували у тому, що вона стала офіційною доктриною німецького фашизму та виправдовувала його агресивну зовнішню політику і претензії на світове панування. У радянській науці закріпилось розуміння її як псевдонауки, реакційної ідеологічної теорії — геополітики ("географічної політики"): "Геополітика виправдовує різні форми імперіалістичної експансії посиланнями на географічні фактори..."1.

Узагалі, якщо відкинути ідеологізацію поняття "життєвий простір", то варто зауважити, що воно є не пропагандистським гаслом чи тезою для виправдання агресивної зовнішньої політики, а, передусім, — умовою існування політичних утворень. Жодна держава у світі не існувала реально без визначеного кордонами власного географічного простору. Його площа та властивості можуть задовольняти чи не задовольняти життєві потреби населення. Дефіцит території чи природних ресурсів змушують держави до активності в тих частинах світу, де вони надлишкові. Історія європейської колонізації Америки та Австралії, що відбувалась паралельно з витісненням і навіть фізичним винищенням корінного населення, або активне втручання СІЛА та європейських держав у стан справ країн Перської затоки — очевидні підтвердження цієї думки. Геополітики мають рацію у тому, що сфери впливу, як і тенденція у політиці великих держав до їх розширення, — річ об'єктивна. Вона випливає з могутності держав та слабкості її сусідів, а виправдовується найрізноманітнішими аргументами, переважно морального чи ідеологічного змісту.

< Назад   Вперед >

Содержание
 
© uchebnik-online.com