Перечень учебников

Учебники онлайн

3.3.1. Зміст поняття

Поняття "учасник" є одним із найважливіших у теорії міжнародних відносин, оскільки воно виражає узагальнену характеристику суспільних одиниць, що їх практично здійснюють. У міжнародні відносини вступають та взаємодіють між собою певні одиниці, які характеризуються тим, що:

—їхня діяльність у сфері міжнародних відносин зумовлена власними практичними потребами та інтересами, що випливають із них;

—вони є джерелом функціональної активності, спрямованої на інших, їм подібних;

—аналогічно вони самі стають об'єктом діяльності інших суспільних одиниць.

Керуючись власними інтересами, учасники вступають у взаємодію між собою, тобто у міжнародні відносини. Поняття "учасник" досить широко вживається у теорії міжнародних відносин для окреслення будь-якої суспільної одиниці, що в той чи інший спосіб бере участь у взаємодіях з іншими, незважаючи на їхній активний чи пасивний характер. І. Поп'юк-Рисінська, визначаючи критерії учасництва, стверджує, що "їх можна розуміти як здатність до активності (діяльності) у міжнародних відносинах, або як здатність до зміни чи збереження стану речей

у міжнародному середовищі"1. Учасник міжнародних відносин не завжди є джерелом активності у взаємодіях з іншими, своїми діями він може провокувати певні ситуації або опосередковано .брати участь у їх створенні чи відігравати роль пасивного об'єкта дій зі сторони інших учасників.

Тому важко погодитися з югославським дослідником Р. Ву-кадіновичем, який надає учасникам рис суб'єктів міжнародних відносин, вважаючи, що їх критерієм має бути їхня активність.

Оригінальну класифікацію учасників міжнародних відносин запропонував польський дослідник К. Ваставський. Серед учасників міжнародних відносин він виокремив суспільні суб'єкти, або великі суспільні групи, та операційні суб'єкти, тобто держави, партії, міжнародні організації. Така класифікація відображає глибинну сутність поняття "учасник" та досить добре співвідносить суб'єкти інтересів та суб'єкти дій. У теорії міжнародних відносин, однак, поширена класифікація, що ділить учасників міжнародних відносин на державних та недержавних.

Практично тотожним за змістом є поняття "актор", яке найчастіше вживають західні дослідники міжнародних відносин: Дж. Розенау, Дж. Догерті, Б. Рассет, X. Старр, Ю. Кукулка та Р. Зємба, а останнім часом ним також оперують російські науковці П. Циганков та К. Гаджиєв.

Б. Рассет та X. Старр розглядають походження цього поняття як результат блискучої аналогії В. Шекспіра, що порівняв життя з театром, а людей з акторами, що грають певні ролі. Це поняття має значні переваги, тому що дає змогу одночасно охопити найрізноманітніші суспільні одиниці, які беруть участь у міжнародних відносинах, їх поведінку та ступінь активності. Активність акторів можна трактувати як незначну, і тоді вони відіграють роль статистів, або — як значну та визначальну. Незважаючи на загальне розуміння сутності та визначність цього поняття, у сучасній теорії міжнародних відносин, однак, існують суттєві відмінності в його інтерпретації.

Дж. Догерті вважає, що актором є суспільна одиниця, яка характеризується достатнім рівнем організації та самостійністю
Stosunki mifdzynarodowe / Pod red. E. Halizaka, R. Kuzniara. — Warsza-wa, 1994. — S. 84.

діяльності. Дж. Розенау визначає актора як цілість, що впливає на світові процеси. Ще ширше це поняття тлумачать Ф. Брайар і М. Р. Джалілі, які визначають актора як будь-яку особу, що відіграє важливу роль у міжнародних відносинах. Інколи, як його різновид, вживають поняття "гравець", що широко практикується у теорії ігор, де міжнародні відносини розглядають як результат взаємодії двох або більше стратегій.

Застосування поняття "гравець" цілком допустиме та може вважатись науково коректним, коли йдеться про формалізацію міжнародних відносин до динамічної моделі (за аналогією з віддавна практикованими у військових колах командно-штабними іграми), хоча воно радше стосується самої формалізації, ніж значно строгішої у дефініюванні понять та категорій теорії міжнародних відносин.

У теорії міжнародних відносин, однак, відсутнє однозначне трактування понять "учасник" чи "актор", як і не всі вчені використовують визнаний термін, що їх лаконічно окреслює. Дослідники міжнародних відносин найчастіше оперують поняттями "партнер", "фактор" (чинник), "сторона".

"Партнер" застосовують для означення учасників міжнародних відносин, які у той чи інший спосіб співпрацюють між собою. З одного боку, це поняття виявилося досить влучним, але з іншого — вузьким, тому що стосується учасників міжнародних відносин лише у випадку конструктивної співпраці між ними.

"Фактор" (чинник) міжнародних відносин як поняття має прикладний характер, означаючи того учасника, який так чи інакше впливає чи навіть визначає їх характер і зміст. Його застосовували, передусім, Г. Шахназаров, Ф. Бурлацький та А. Галкін.

"Сторона" — поняття, що застосовувалося, насамперед, у працях Е. Палиги та Р. Вендзеля, має конотативний характер, визначаючи відмінність лише тих учасників міжнародних відносин, між якими вони відбуваються. Е. Палига запропонував оригінальне розуміння цього поняття, вважаючи, що воно окреслює головний елемент міжнародного співтовариства. Сторони залежно від ступеня їх активност, він поділяє на суб'єкти та учасники.

Слабкістю цього поняття є абстрагування від внутрішньої сутності учасників міжнародних відносин, яку ним досить складно окреслити, особливо коли це стосується колективних відносин. Водночас поняття "сторона" прекрасно надається до означення форм міжнародних відносин, що і є його традиційною сферою застосування.

У сучасній теорії міжнародних відносин відсутнє єдине поняття, що чітко і недвозначно характеризує суспільні одиниці, які беруть у них участь. Як стверджує Я. П'єтрась, у теорії панує понятійний хаос, що пов'язаний з існуванням різних за масштабами, характером та застосуванням понять і термінів, розмежувати які досить важко.

Міжнародні відносини складаються з низки дій, які мусять мати ініціатора та сторону, на яку вони спрямовані. З огляду на це, вдалими є поняття "учасник" або "актор", серед яких варто виокремлювати суб'єкти та об'єкти1. Дії між учасниками міжнародних відносин не завжди мають односпрямований характер, а як свідчить реальність, досить часто їх спрямування двостороннє, або навіть взаємне. Учасник міжнародних відносин послідовно, або й навіть одночасно, може характеризуватися ознаками суб'єктності чи об'єктності.

Якщо кожен із учасників міжнародних відносин набуває одночасно ознак як суб'єкта, так і об'єкта, то створюється замкнений цикл відносин. Що більша кількість циклів замкнеться у межах певної частини світу, то більшу роль і значення вона відіграє у міжнародних відносинах. Але, з іншого боку, що більше незамкнених циклів, тобто, що більше об'єктів, пов'язаних з певним суб'єктом, то сильніший його вплив на міжнародні відносини, то чіткіше можна визначити залежність їх певної гРупи від цього суб'єкта.

У науковому розумінні поняття "суб'єкт" переважно визначається як носій предметно-практичної діяльності... джерело активності, спрямованої на об'єкт або, ширше, як особа, організована група осіб, соціальна, етнічна та політична спільнота, суспільство, що здійснюють властиву їм діяльність. Тобто суб'єктом у міжнародних відносинах може бути певна суспільна одиниця, що є активною стосовно іншої — пасивної.

Інакше "об'єкт" розуміють у міжнародному праві.

Широковживані поняття "суб'єкт міжнародного права" та "суб'єкт міжнародних відносин", незважаючи на їхню близькість, не є тотожними. Кожен суб'єкт міжнародного права є суб'єктом міжнародних відносин, але частина останніх не має міжнародної правосуб'єктності.

Суб'єктом міжнародного права, за визначенням І. Лукашу-ка, є "самостійне утворення, яке, завдяки своїм можливостям та юридичним особливостям, здатне володіти правами та обов'язками за міжнародним правом, брати участь у створенні та реалізації його норм"1.

Основними атрибутами суб'єкта міжнародного права є легі-тимність, право укладати міжнародні угоди, здатність до самостійних дій та відповідальність за порушення норм міжнародного права. Звідси випливає, що найважливішими ознаками міжнародної правосуб'єктності є суверенність, дієздатність та відповідальність за наслідки дій щодо інших суб'єктів. У повному обсязі цими ознаками володіють лише незалежні держави, які у міжнародному праві прийнято вважати первинними, а всі інші суб'єкти — похідними.

Серед суб'єктів міжнародного права розрізняють:

1. Держави, які є основними суб'єктами, оскільки власне вони мають усі атрибути, що потрібні для визнання їх суб'єктами міжнародного права. За загальним переконанням, суверенна держава характеризується трьома елементами: легітимною публічною владою, територією та населенням.

Легітимність публічної влади розуміється як факт її визнання з боку міжнародного співтовариства, тобто досить великої кількості держав світу. Акт визнання публічної влади, за твердженням Л. Оппенґейма, свідчить про те, що держава є суб'єктом міжнародного права, інші сприймають її як рівноправного партнера.

Держави можуть існувати:

— de facto (де-факто) — тоді, коли публічна влада ефективно контролює державну територію та населення, що на ній проживає, але її не визнало міжнародне співтовариство;

1 Лукашук И. И. Международное право. — М., 1996. — С. 10.

— de jure (де-юре) — держава визнана міжнародним співтовариством.

Влада суверенних держав має мати ознаки обох станів, оскільки у першому випадку йдеться про їх реальне існування, а в другому — про їх юридичне право взаємодіяти з їм подібними.

Держава не може реально існувати без території, яка на суші, на морі та в повітряному просторі відмежована від інших державним кордоном. У межах власної території суверенної держави визнається пріоритетність її національного права, а окремі міжнародні правові акти чинні лише за її добровільною згодою.

У межах державних кордонів публічна влада здійснює територіальну та екстериторіальну юрисдикцію, що розуміється як "необмежене підпорядкування всіх осіб — фізичних і юридичних, власних та іноземних, хоча щодо останніх вона має поважати визнані імунітети, насамперед дипломатичний імунітет, імунітет стосовно державного майна на умовах взаємності"1.

Обмеженою правосуб'єктністю характеризуються держави, що перебувають під протекторатом, позаяк переважно функції їх міжнародного представництва виконує держава-протектор.

Суб'єктами міжнародного права не вважають колонії, оскільки колоніальні органи публічної влади підпорядковані владі метрополій.

2. Державоподібні або специфічні політичні утворення, такі як Ватикан чи вільні міста, які набувають міжнародної правосуб'єктності на підставі угод, що укладаються зацікавленими в їх виникненні державами.

Вільними містами свого часу оголошували Краків, Гданськ та Трієст, визначальними правовими актами для яких були договори про їх створення та спеціально розроблені для них статути.

Ватикан став суб'єктом міжнародного права 1929 р. на підставі укладеного між Італією та Святим престолом конкордату. У міжнародному праві правосуб'єктність Ватикану розглядається як така, що стосується резиденції міжнародного центру католицької церкви, а не її самої.
1 Черкес М. Ю. Міжнародне право. — К., 2000. — С. 37.

3.Міжнародні організації, правосуб'єктність яких вважається похідною від державної та випливає з угод, на підставі яких вони створені. У межах розробленого зацікавленими державами статуту вони відзначаються легальністю, володіють правом укладати міжнародні угоди, мати привілеї та імунітети, заявляти претензії та бути стороною у міжнародних судових процесах. Тобто суб'єктами міжнародного права можуть бути лише деякі з міждержавних організацій, неурядові ж такими взагалі не вважаються. Окремі ознаки суб'єкта міжнародного права надані лише Міжнародній Організації Червоного Хреста.

4.Народи, що борються за свою незалежність ("in statu nascendi"), добиваючись збройною силою також утворення власної національної держави. їх правосуб'єктність має перехідний характер, оскільки від моменту створення та визнання міжнародним співтовариством цієї держави вона розглядатиметься як повноправний суб'єкт міжнародних відносин. їх статус визначено додатковим протоколом до Женевських конвенцій 1949 p., що стосувались жертв міжнародних збройних конфліктів, прийнятим 8 червня 1977 р. У ст. 1, § 4 протоколу серед усіх інших виокремлюють конфлікти у яких народи ведуть боротьбу проти колоніального панування та іноземної окупації і проти расистських режимів за здійснення свого права на самовизначення.

In statu nascendi мають характеризуватись такими ознаками:

—визначеність території, на якій передбачається створення суверенної держави;

—наявність органів політичного керівництва, підтримуваного населенням, що проживає на цій території;

—наявність формувань, що ведуть збройну боротьбу за незалежність та дотримуються міжнародного права війни (відображеного у Гаазьких та Женевських конвенціях);

—підпорядкованість збройних формувань політичним органам влади.

Визнання міжнародним співтовариством націй, що борються за незалежність, суб'єктами міжнародного права пов'язане, зазвичай, зі значними труднощами та контроверсійністю.

Вони випливають з того, що, по-перше, такий акт суперечить одразу декільком принципам міжнародного права, зокрема,

принципам невтручання, територіальної цілісності та непорушності кордонів, а, по-друге, ймовірність однозначно негативної реакції з боку держав, на суверенній території яких визнається суб'єкт міжнародного права такого типу.

Визнання націй, що борються за незалежність, як свідчить історія, було пов'язане з прагненням ООН сприяти процесові деколонізації та надати народам, що прагнули позбутися іноземного панування, захисту засобами міжнародного права. Однак під формальні ознаки in statu nascendi, як з'ясувалось, потрапляють не лише народи, які компактно розселені не на своїх історичних територіях і які силою зброї були включені до колоніальних імперій у XV—XIX ст., а й народи, розселені у межах територій багатьох суверенних національних держав. Влада останніх сприймає такі народи та визвольні рухи й організації, що їх представляють, як відверто сепаратистські.

Водночас чимало народів, наприклад, курди чи тибетці, не визнаються суб'єктами міжнародного права зі суто політичних міркувань.

Суб'єкт міжнародних відносин розуміється як певна суспільна одиниця, що є джерелом активної діяльності щодо їй подібних в інших державах світу. Вона не мусить мати формальних ознак правосуб'єктності, а єдиним критерієм її визначення є ствердження факту її діяльності у міжнародному середовищі. Тобто, суб'єктом міжнародних відносин є будь-який діяльний їх учасник, що впливає на когось у міжнародному середовищі.

З огляду на нечіткість понять, що окреслюють участь у міжнародних відносинах, багато дослідників схильні ототожнювати поняття "суб'єкт" і "учасник" чи "актор". Таке ототожнення доречне за умови, якщо йдеться про учасника (актора), який діє стосовно іншого учасника міжнародних відносин. Визначення природи суб'єктів міжнародних відносин, найчастіше за допомогою понять "учасник" чи "актор", надзвичайно складне. У сучасній теорії міжнародних відносин спостерігається досить гостра полеміка, пов'язана зі специфікою суб'єктів та ви-значальністю їхнього впливу на міжнародні відносини.

Лише деякі науковці вважають, що суб'єктність доцільно визначати, виходячи з первинного значення поняття "міжнародні відносини". Зокрема, К. Холсті вважає, що учасниками

та суб'єктами міжнародних відносин можуть бути етнічні спільноти, що перебувають на певному рівні суспільного розвитку: племена, нації, народи тощо. Це визначення сприймається як занадто широке, оскільки великі спільноти людей можуть бути втягнені у міжнародні відносини лише під час тотальної війни, і навіть у цій критичній ситуації не всі громадяни можуть характеризуватись суб'єктністю у міжнародному середовищі.

Більшість дослідників міжнародних відносин визначають суб'єктів цих відносин як певні субнаціональні, національні чи міжнаціональні структури. Полеміку навколо питання про їх визначення можна звести до дилеми суб'єктності в міжнародних відносинах. Вона загалом сформульована наприкінці 60-х років XX ст., коли у теорії міжнародних відносин почались дебати щодо суб'єктності, які призвели до її розколу на два напрями: державоцентризм і транснаціоналізм.

Державоцентризм, або етатизм, можна трактувати як традиційний чи класичний напрям теорії міжнародних відносин, що стоїть на позиціях ствердження визначальності держави та її впливу в міжнародному середовищі.

Держави, з погляду прихильників цього напряму, є структурами, що діють у міжнародному середовищі від імені нації, послуговуючись відповідними інституціями. Внутрішні суспільні структури реалізують власні інтереси в міжнародному середовищі за допомогою інституцій національної держави або під їх контролем. Держава взаємодіє із собі подібними, але при потребі використовує також і міжнародні організації. Тобто всі суб'єкти міжнародних відносин можна розглядати як залежні від національної держави (субнаціональні) або похідні від неї (міжнаціональні). Субнаціональні структури у такому випадку розглядаються як суб'єкти інтересів, держава ж — як суб'єкт міжнародних відносин. Лише держава диспонує необхідними для ефективних дій у міжнародному середовищі засобами, насамперед, дипломатією та воєнною силою.

Така інтерпретація поняття суб'єктності характерна для праць Г. Морґентау, Р. Арона, Г. Кісінджера, А. Галкіна, Ф. Бурлацького та інших науковців. Головними суб'єктами міжнародних відносин вони визначають держави як загальнонаціональні політичні структури, приналежні до спільнот громадян у межах певної території.

Іноді за суб'єкти, що рівноправні з державами і, навіть, вищі щодо них, приймають міжнародні організації. Така позиція випливає з ідеалістичної теорії міжнародних відносин, де міжнародні організації розглядаються як вищий, порівняно з державою, рівень політичної організації людства. Подібні погляди свого часу висловлювали Г. Кларк, Л. Б. Сон, Ф. Кратохвілл, Дж. Раґґі, С. Мендловіц та інші представники теорії неолібералізму, що виходили з цієї тези й висловлювали ідею про універсалізацію міжнародних відносин у межах глобальних організацій.

Позиція державоцентристів, з особливостями та нюансами, які випливають з їхніх наукових концепцій, вважається класичною, тобто головною у теорії міжнародних відносин, яка переважно оперує поняттями національного інтересу, держави, міждержавних відносин чи міждержавних організацій.

Представники державоцентризму, особливо у сучасних теоріях неореалізму та неолібералізму, схильні визнавати існування та відносну автономність недержавних суб'єктів міжнародних відносин, але відводять їм другорядну, порівняно з державою, роль. Ідеться про те, що роль, інструментарій і способи дій сучасної держави є значно ширшими та гнучкішими, ніж це було ще на початку XX сторіччя. Сучасна держава не має потреби бути монополістом у сфері міжнародних відносин і не перешкоджає діяльності недержавних суб'єктів. Однак це не означає, що держава перестала бути впливовою, оскільки вона продовжує контролювати діяльність будь-яких недержавних структур і при потребі здатна її коригувати чи припинити. Тобто, коригуючи під впливом реальності свої погляди, державо-центристи продовжують наголошувати на визначальній ролі суверенної держави. На їхню думку, суверенна держава видозмінює лише форми та механізми своєї діяльності у міжнародному середовищі, але її домінування у ньому залишається незаперечним фактом.

Послуговуючись, з деякою модифікацією, моделлю Р. Хоп-кінса та Р. Мансбаха, представимо погляди державоцентристів (рис. 3.2).



Транснаціоналізм — науковий напрям теорії міжнародних відносин, який розглядає проблему суб'єктності з позицій визнання факту плюралізму та рівнозначності різнотипних

суб'єктів. Його виникнення пов'язане, насамперед, з концепцією американського політолога Дж. Розенау, а також із працями К. Кайзера, Дж. Ная, Р. Коохейна, Е. Морзе та багатьох інших, які поділяли та розвивали його погляди на міжнародні відносини другої половини XX ст.

Зокрема, Дж. Розенау висунув ідею про біфуркацію (роздвоєність) міжнародних відносин, що почала себе виявляти у другій половині XX ст. Біфуркація полягає в одночасному співіснуванні мало зв'язаних між собою міждержавних відносин, що здійснюються класичними засобами дипломатії та воєнної сили, і недержавних відносин, де взаємодіють цілком інші суб'єкти та керуються зовсім іншими міркуваннями. Активна діяльність недержавних суб'єктів у міжнародному середовищі призводить, на його думку, до витіснення держави на узбіччя міжнародних відносин та зміни характеру міжнародних відносин з "інтернаціонального" на "транснаціональний". Звідси Дж. Розенау висунув концепцію т. зв. постміжнародної політики, яка ґрунтується на ідеї розриву, біфуркації (роздвоєння) взаємозв'язків між традиційним державоцентричним та новим світом, де провідними є "актори без суверенітету". Це призводить до зміщення сукупності звичних параметрів та критеріїв міжнародних відносин, де головну роль починають відігравати вже не визначені свого, часу Р. Ароном дипломат та солдат, а широкий міжнародний континуум, який символічно представляють особи туриста і терориста. Світ недержавних акторів характеризується хаотичністю та непередбачуваністю, спотвореністю ідентичностей, переорієнтацією зв'язків авторитету та лояльності, що поєднували індивідів.

Сьогодні держави перестають бути визначальними у міжнародних відносинах, а стають, за словами 0. Юнґа, "...важливими, але не домінуючими акторами світової політики"1. Трансна-ціоналісти вважають, що у сучасному світі відбувається процес "ерозії державного суверенітету", який виражається у зростаючій взаємозалежності світу і зменшує ступінь автономії держав як замкнутих суспільно-політичних систем. Взаємозалежність обмежує суверенне право урядів здійснювати власну зовнішню та внутрішню політику, змушуючи їх щораз більше зважати на інтереси інших держав і навіть недержавних суб'єктів міжнародних відносин. Сучасні держави, незважаючи на прагнення поставити під контроль діяльність недержавних суб'єктів, мають усе менше засобів для цього, останні ж поводяться дедалі незалежніше. Таку ситуацію дещо інакше пояснюють Дж. Най та Р. Коохейн. На їхню думку, вона спричинюється процесом інтернаціоналізації внутрішньої політики, зростанням взаємозалежності світу та послабленням ролі бар'єрної функції державних кордонів. Інтернаціоналізація внутрішньої політики пояснюється двома протилежно спрямованими процесами: глобальними, що поступово збільшують свій вплив на внутрішні процеси в державах, та зростаючою незалежністю найрізноманітніших субнаціональних акторів.

У сучасному світі існує низка сфер міжнародних відносин, Щодо яких уряди сучасних держав є лише спостерігачами. Це, насамперед, транспорт, торгівля, фінанси, масова інформація та міжнародний туризм. У них активно діють суб'єкти, які мають статус юридичних осіб, але не державних інституцій. Взаємодії
1 Young О. R. The Actors in World Politics / Rosenau J. N., Davis V., East M. A. The Analysis of International Politics. — New York, 1972. — P. 137.

у цих сферах "можуть забезпечуватись урядами, але не можуть здійснюватися лише ними"1.

Недержавними суб'єктами міжнародних відносин, із погляду більшості транснаціоналістів, можуть вважатися будь-які суспільні групи, що мають певні інтереси в міжнародному середовищі та самостійно їх реалізують.

Дещо інакше суб'єктність визначають, послуговуючись поняттям "актор", Б. Рассет і X. Старр. Вони виокремлюють три типи міжнародних акторів:

1)групи людей (народи, нації, народності, етнічні групи);

2)держави;

3)недержавні актори (міжурядові організації, неурядові організації, мультинаціональні корпорації).

Дж. Розенау висловив також ідею про суб'єктність окремих осіб, яких він розумів як індивідуумів — творців політики. їх суб'єктність випливає з того, що вони приймають політичні рішення та впроваджують їх у міжнародному середовищі. Звідси випливає, що фізична особа лише в тому випадку може бути суб'єктом світової політики, якщо вона очолює чи репрезентує певну суспільну структуру (державну чи недержавну), яка діє у міжнародному середовищі.

На думку Дж. Зінґера, суб'єктність варто розглядати широко, в діапазоні від окремих осіб до держав та міжнародних організацій. Ієрархія суб'єктів міжнародних відносин досить умовна, оскільки кожен з них відіграє пріоритетну роль у певних різновидах взаємодій. Теорія міжнародних відносин не повинна встановлювати ієрархії суб'єктів, а лише констатувати інтер-акції, що виникають між ними.

Одним із найважливіших постулатів транснаціоналізму є твердження про рівнозначність будь-яких суб'єктів міжнародних відносин, що виводиться із незаперечного факту існування стосунків між державами та найрізноманітнішими недержавними організаціями. С. Хантинґтон вважає, що в міжнародних відносинах досить часто виникає ситуація, коли "...принаймні один (суб'єкт. — Прим, авт.) ...не має жодних зв'язків з уря-
1 НайДж. С, Кохзн Р. О. Транснациональньїе отношения и мировая поли-тика / Теория международньїх отношений: Хрестоматия / Под ред. П. А. Цм-ганкова. — М., 2002. — С. 154.

дом чи урядовими інституціями"1. Тобто, транснаціоналісти наголошують на факті конкретних взаємодій між державами та недержавними учасниками міжнародних відносин, у яких перші з них не завжди є визначальними.

Загалом погляди транснаціоналістів на питання суб'єктності у міжнародних відносинах можна звести до формалізованої моделі, яка відображає специфіку статусу та взаємодій між їх окремими типами (рис. 3.3):



Порівняння державоцентричної і транснаціональної моделей міжнародних відносин (див. рис. 3.2 і рис. 3.3) свідчить про значно більшу складність останньої. У ній зафіксована велика кількість різнопланових взаємодій, які виходять поза межі міждержавних відносин і виразно домінують у представленій моделі.
1 Huntington S.P. Transnational Organisations in World Politics // World Politics. — 1973. — № 3. — P. 334.

П. Віллєте пропонує схему, що відповідає сучасним уявленням транснаціоналістів щодо співвідношення та особливостей взаємодії учасників (акторів) міжнародних відносин. У ній держава зведена до низки урядових інституцій (у тому числі й міждержавних організацій) та бюрократії і посідає маргінальне місце. Значно більш вагомими виглядають недержавні актори, поділені П. Віллетсом на групи: легітимні та нелегітимні (рис. 3.4).



Сучасні міжнародні відносини є значно складнішими і відбуваються переважно поза міждержавними взаємодіями. Аналізуючи міжнародні відносини, М. Нікольсон сформулював т. зв. парадокс учасництва. Його можна сформулювати як твердження: "Що менше кількість і ступінь різнорідності учасників міжнародних взаємодій, то впорядкованішою є система міжнародних відносин і передбачуваніші дії учасників та їх наслідки. Якщо ж міжнародні відносини поповнюються новими учасниками, то прогноз, а відповідно і здійснення ефективних дій стають важчими"1.

Звідси випливає, що ступінь упорядкованості та закономірності міжнародних явищ і процесів зменшується через зростання взаємодій між різнотипними суб'єктами міжнародних відносин. Відповідно зменшується прогнозованість поведінки держав у міжнародній системі та зростає їх залежність від впливу недержавних учасників. Характеризуючи сучасні міжнародні відносини, Дж. Бартон назвав їх "павутиною" взаємозалежності, в якій губиться держава, адже її існування узалежнене від результатів співдії величезної кількості різнотипних учасників міжнародних відносин.

Ідея зменшення ролі держави у міжнародних відносинах і навіть переважання недержавних суб'єктів міжнародних відносин виглядає недостатньо обґрунтованою. На наш погляд, зростання активності у міжнародних відносинах автономних недержавних учасників не є свідченням другорядності держави. Радше можна погодитися з Т. Лось-Новак, що: "їх існування (недержавних суб'єктів. — Прим., авт.) та важливе значення у системі не є достатньою підставою стверджувати тезу про принципові зміни у політичній організації світу та "ерозію влади держави" у міжнародних і внутрішніх стосунках. Швидше можна підтвердити погляд, що функції, які вони виконують, є доповненням до традиційних функцій держави"2. Держави досить широко послуговуються діяльністю недержавних суб'єктів, якщо ця діяльність спрямована на близькі до їх інтересів цілі, не втручаються в неї, якщо це не чинить їм загрози, і досить жорстко реагують на будь-які спроби зашкодити національним інтересам.

Загалом можна припустити, що роль суверенної національної держави в міжнародній системі не є сталою і незмінною, а залежить від конкретної історичної епохи, в якій система виникає і трансформується. Ґ. Соренсен вважав роль держави в міжнародних відносинах залежною від історичного контексту. Він виокремив три головці стани, що відповідають історичним змінам міжнародного порядку: "передсучасний", Вестфаль-ський та "напівсучасний" (табл. 3.2).


1Современньїе международньїе отношения / Под ред. А. В. Торкунова. — М., 2001. — С. 27.

2Los-Nowak Т. Stosunki miedzynarodowe. Teorie — systemy — uczestnicy. — Wroclaw, 2000. — S. 181.

Водночас він припустив, що в контексті названих ним станів формуються типи держав, що їм відповідають. У будь-якій міжнародній системі співіснують різні типи держав, що історично відповідають типам міжнародного порядку, під час існування яких вони виникли, а пізніше через певні причини відстали у подальшому розвитку.

Сучасні міжнародні відносини, що склалися наприкінці XX — на початку XXI ст. як результат новітніх суспільних процесів, характеризуються значною різноманітністю та складністю, що пов'язано зі зростаючим плюралізмом участі у них найрізноманітніших суб'єктів.

Динаміка сучасних суспільних змін змушує уряди держав ре-інтерпретувати зміст національних інтересів та можливості їх реалізації у змінному міжнародному середовищі.

Незаперечними фактами сучасності є зростаюча активність субнаціональних і наднаціональних суб'єктів міжнародних відносин, транснаціональні інтеракції та їх виразний вплив на політику держав світу, що, однак, не дає підстав стверджувати маргінальність держави. Вона була, є і, принаймні, в найближчі десятиріччя, залишиться найвпливовішим та найдієвішим суб'єктом міжнародних відносин.

< Назад   Вперед >

Содержание
 
© uchebnik-online.com