Перечень учебников

Учебники онлайн

3.3.2. Типологія та функціональні особливості суб'єктів міжнародних відносин

Міжнародні відносини ґрунтуються на взаємодіях величезної кількості учасників, кожен з яких керується власними інтересами та мотиваціями. Специфіка їхньої участі у процесах, що відбуваються в міжнародному середовищі, безпосередньо залежить від типу учасника. З огляду на це, можна визначати межі функціональної активності та особливості діяльності учасників міжнародних відносин.

Типологія учасників міжнародних відносин є темою досить серйозної полеміки між державоцентристами (етатистами) та транснаціоналістами. Вона стосується не так виокремлення та дефініювання типів активних учасників міжнародних відносин (суб'єктів), як співвідношення між ними.

Утім, не викликає особливих дискусій твердження про те, що учасниками міжнародних відносин можна вважати держави, міжнародні організації та суспільні групи. Значно рідше до них також додають і фізичних осіб, яких переважно розуміють як децидентів, тобто осіб, що від імені тих чи інших суспільних структур приймають рішення.

Поняття "фізична особа", що окреслює персоніфікований суб'єкт, запозичене з міжнародного приватного права. У правовій науці це поняття характеризує людину, яка є суб'єктом права, тобто перебуває у певних взаємовідносинах з іноземними громадянами, характеризується дієздатністю та керується нормами права.

У теорії міжнародних відносин фізичною особою визнається людина, дії якої породжують певні наслідки у міжнародному середовищі. Найпоширенішим поглядом на особливості та роль особи у міжнародних відносинах є її інтерпретація як дециден-та у сфері зовнішньої політики чи зовнішньоекономічної діяльності. У цьому випадку особи ініціюють і призводять до реалізації у міжнародному середовищі певних дій, але водночас стають їхнім об'єктом. Підхід до розуміння міжнародних відносин через призму взаємодій між особами, як влучно зауважив Дж. Лі Рей "має інтуїтивний характер. Пояснення важливих подій у термінах абстрактних чинників, як, наприклад, громадська думка, біполярність, і навіть військово-промисловий комплекс, здаються важкими для розуміння. Натомість, пояснення, які роблять наголос на ролі лідерів, відіграні ними у цих подіях, — виглядає більш цікавим та зводить їх до людського масштабу, який легший для розуміння і пояснення"1.

Рівень, на якому фізичні особи взаємодіють між собою, можна вважати елементарним рівнем міжнародних відносин. Усі інші суб'єкти міжнародних відносин взаємопов'язані з цим рівнем взаємодій, оскільки будь-які суспільні структури є асоціаціями людей, організованими за певним принципом.

Серед осіб, що активно діють у міжнародних відносинах, виокремлюють політичних осіб {homo politicus). їх розуміють як публічних політиків, уповноважених до прийняття та реалізації рішень у сфері зовнішніх зв'язків держави. Тобто, їхня компе-
1 Ray J. L. Global Politics. — Third Edition. — Boston, 1987. — P. 145.

тенція у прийнятті рішень стосується не лише зовнішньополітичних проблем, а й будь-яких інших, що пов'язані з інтересами громадян у міжнародному середовищі.

Звідси випливає, що політичною особою є не лише політик, який тим чи іншим способом бореться за владу, щоб реалізувати власну програму дій, а й державний чиновник, котрий зобов'язаний ці дії конкретизувати та здійснювати. У широкому розумінні політичною особою можемо вважати людину, яка уповноважена приймати та реалізовувати рішення, пов'язані з інтересами суспільства у міжнародному середовищі.

Одним із перших відмежував поняття політичної особи від поняття особи Н. Макіавеллі. Він стверджував: "Існує два способи досягнення мети: шлях закону та шлях насильства; перший спосіб — людський, другий — диких тварин; у тім позаяк перший спосіб не завжди вдається, то люди інколи застосовують другий. Владарі повинні вміти користуватись обома способами"1. Політичні особи, на відміну від усіх інших, не можуть автоматично дотримуватись моральних принципів, на яких побудовані взаємини людей у суспільстві, оскільки досить часто їм доводиться мати справу з політичними противниками, які ними не керуються. У критичних ситуаціях моралізування замість ефективних і жорстких (навіть жорстоких) дій призводить до катастрофи державу та суспільство. Будь-яка людина може померти за свої переконання, але політик на це не має права, оскільки жодний принцип не вартий загибелі держави.

Політик, за М. Вебером, має будувати свою діяльність на ствердженні перед самим собою простої істини: "Ти повинен, застосовуючи силу, протистояти злу, інакше будеш відповідати за те, що зло взяло гору"2.

Політична особа, в інтерпретації Г. Морґентау, суттєво відрізняється від будь-якої іншої: "Політичний реалізм ґрунтується на плюралістичній концепції людської натури. Реальна людина складається з "економічної людини", "політичної людини", "моральної людини", "релігійної людини" і т. д. "Політична людина" подібна до тварини, тому що у неї немає моральних
1 Макиавелли II. Государь. — Минск, 1998. — С. 84.

1 Вебер М. Соціологія. Загальноісторичні аналізи. Політика. К., 1998. — С 179.

обмежень"1. З огляду на це, політична особа мислить і діє у міжнародних відносинах інакше, ніж будь-яка інша, оскільки керується раціональними національними інтересами та перебуває у взаємодіях із собі подібними. Особисті риси характеру, інтереси та мотивації політичної особи не найважливіші, вони є другорядними порівняно з політичними.

Цілком протилежну теорію політичної особи, побудовану на ідеї визначальності її суб'єктивних рис характеру, запропонував Г. Лассуел. Він вважає, що політична особа переносить у сферу публічної діяльності характер, індивідуальні інтереси та мотиви, власні комплекси та раціоналізує їх у політиці. Раціоналізацію власних психологічних особливостей він розуміє як "обґрунтування... за допомогою політичних чи ідеологічних аргументів"2. Тобто визначальними мотивами діяльності політичної особи є її власні психологічні особливості, які потрібно вивчати та розуміти, щоб зуміти пояснити та прогнозувати поведінку держави, якою керують політичні особи в міжнародному середовищі.

Психологічна характеристика політичної особи виглядає так:
Нр = p}d}r,


де Нр — політична особа; }— знак трансформації; р — індивідуальні мотиви діяльності; d — перенесення у сферу публічної діяльності; г — раціоналізація індивідуальних мотивів діяльності у політичних категоріях.

Загалом індивідуальні риси політичної особи не можуть бути ігноровані, хоча їх не варто абсолютизувати. Найпростішою закономірністю, що пов'язана зі значенням суб'єктивного чинника у політичній діяльності, є твердження про те, що роль індивідуальності політичної особи тим більша, чим простіша форма державного правління існує у державі, і навпаки — тим менша, чим вона складніша. Як вважає Я. П'єтрась, індивідуальні мотиви є визначальними "у тоталітарних чи авторитарних політичних системах і лише стосовно диктаторів, що правлять вільно. У демократичних системах існує взаємне обмежен-
1Morgentkau Н. J. Politics among Nations. — New York, 1967. — P. 13.

2Lasswell H. Psychopatology and Politics. — Chicago; London, 1960. — P. 74.

ня компетенцій різних політичних і державних органів та взаємні ефективні механізми контролю"1. Складна система впливів і противаг державних інституцій, сформована конституцією держави, зазвичай нівелює вплив особистості політика, однак не настільки, щоб перетворити його на бюрократа, що діє лише на підставі відповідних посадових інструкцій.

Ф. Брайар та М. Р. Джалілі для такого типу політичних систем виокремили чотири можливі моделі2.

1.Раціональна модель ґрунтується на визначальності впливу в системі єдиного політичного лідера, що керується раціональними національними інтересами. У системі його цінностей вони посідають визначальне місце, тоді як індивідуальні інтереси він сприймає як другорядні. Політичний лідер координує та спрямовує діяльність різноманітних бюрократичних структур щодо здійснення ними зовнішньої політики, яка відповідає національним інтересам.

2.Бюрократична модель існує тоді, коли конкретні рішення приймаються та реалізуються державними органами та інституціями, згідно зі встановленими рутинними процедурами. У цій моделі роль суб'єктивного чинника зводиться до мінімуму, оскільки головною дійовою особою є державний чиновник, що діє у межах компетенцій, відведених йому законом.

3.Модель "торгу" є проявом внутрішньої політичної боротьби між членами бюрократичної ієрархії, яку ведуть керівники окремих органів та інституцій за пріоритетність у процесі прийняття рішень чи з метою відстояти власні відомчі інтереси. У цій моделі суб'єктивний чинник досить значний, оскільки рішення приймаються в процесі складної гри між політичними особами та їхніми думками, ідеями та концепціями.

4.Редукційна модель виражається у спрощенні та розчленуванні проблем, що стоять перед суспільством і диференціації їх розв'язання у межах окремих державних установ та організацій. У такій моделі роль політичної особи зводиться до виконання адміністративно-розпорядчих функцій, тоді як реальні рішення приймаються на нижчих щаблях влади.
1PietrasZ.J. Decydowanie polityczne. — Warszawa; Krakow, 1998. — S. 326.

2Braillard Ph., Djalili M. R. Les relations internationale. — Paris, 1988. — P. 71—74.

Досліджуючи процес прийняття політичних рішень у США, Ґ. Алісон та А. Джордж дійшли висновку, що, крім окремої політичної особи, на зміст рішення впливає вся організаційна система влади. На їхню думку, система влади може бути представлена у вигляді двох моделей: бюрократичної і адвокатської.

1.Бюрократична модель є складною і багаторівневою сукупністю взаємопов'язаних урядових агенцій і служб, що характеризується глибокою децентралізацією. Рішення, які приймаються у такій системі, є наслідком внутрішньої боротьби і торгу, що завершується складними компромісами між окремими бюрократичними структурами.

2.Адвокатська модель, детально описана А. Джорджем полягає у тому, що в системі влади виділяються два основні центри організації:

1)центр прийняття рішення (ЦПР), у діяльності якого визначальну роль відіграє основний децидент та його оточення;

2)урядові структури, що у стосунках із ЦПР представлені їх керівництвом.

Рішення у цій системі приймаються як наслідок висування і захисту керівництвом окремих урядових структур певних оптимальних варіантів дій (опцій). Роль ЦПР полягає у порівнянні опцій та виборі кращої (з позиції ЦПР) з них. Звідси випливає, що роль окремої політичної особи в адвокатській системі влади є досить істотною.

Попри суттєвий вплив, який справляє політична структура на особу, будь-яка діяльність цієї структури у зовнішньому середовищі відбувається власне через людину. Інформація про стан внутрішнього та зовнішнього середовищ держави завжди проходить через призму світогляду та характеру окремої політичної особи.

На думку Дж. Лі Рея, особистість політика залежить не лише від політичної структури, в якій він діє і приймає рішення, але й від міжнародного середовища, на зміни в якому він реагує. Отже, роль особи в політиці держави пов'язана з двома групами структурних факторів, які відображають ситуацію у зовнішньому та внутрішньому середовищах держави, від імені якої діє політик (рис. 3.5).



Важливу роль як суб'єкти міжнародних відносин, відіграють не лише політики, а й будь-які відомі особи, що користуються авторитетом, до думки яких прислухаються. Вони переважно не обіймають жодних державних посад, але мають настільки великий авторитет, що змушують враховувати свою думку навіть глав держав. Такою особою П. Циганков вважає, зокрема, видатного вченого та правозахисника А. Сахарова, який "...завдяки авторитетові, яким він користувався як серед державних керівників багатьох країн, так і серед демократичної громадськості, мав значний вплив на ставлення Заходу до СРСР"1. Політика провідних держав світу завжди зазнавала впливу видатних особистостей — Т. Аквінського, М. Лютера, А. Ейнштейна, Папи Івана Павла II2 та багатьох інших.

Практично недосліджене досі питання про участь у міжнародних відносинах фізичної особи, що є суб'єктом лише з уваги на приватні інтереси. Очевидно, це пов'язано з тривалим ототожненням міжнародних відносин лише з політичними, а в кращому випадку — також з економічними відносинами між державами.

Р. Арон ставив питання, чи не є проявом міжнародних відносин, наприклад, "поїздка молодих європейців на вакації за межі
1Цьіганков П. А. Международньїе отношения. — М., 1996. — С. 169.

2 Тут не як глава держави чи католицької церкви, а як надзвичайно впливова та популярна особистість.


своєї батьківщини"1. Чи купуючи товар іноземного виробництва, людина не здійснює дію, що спричиняє імпорт, тобто виникнення сталого потоку товарів з країни-виробника до країни, де їх споживають.

Важко уявити, що одна людина самотужки діє у сфері міжнародної політики, для цього їй потрібно, згідно з власними переконаннями, принаймні знайти групу однодумців. У будь-яких інших видах міжнародних відносин людина цілком може діяти самостійно, залишаючись, однак, під прямим чи опосередкованим контролем держави.

Переважною сферою діяльності людини у міжнародному середовищі є реалізація її особистих інтересів та прагнень. Реальна потреба регулювати відносини між окремими фізичними особами та державами зумовила виокремлення в юридичній науці міжнародного приватного права.

"Суб'єктами відносин у міжнародному приватному праві є, передусім, фізичні та юридичні особи, інколи — держави"2. Міжнародне приватне право ґрунтується на ідеї регулювання дій окремих осіб чи їхніх організованих груп та правової відповідальності за їхні наслідки. Кожна людина, згідно зі ст. 16 Міжнародного пакту про громадянські та політичні права, незалежно від держави її перебування має право на визнання її правосуб'єкт-ності. Фізична особа, що перебуває за межами своєї держави, розглядається як іноземець, правовий статус якої випливає з її громадянства, імунітетів і привілеїв (якщо вона має право ними користуватися), терміну і мети перебування. У будь-якому випадку її права та обов'язки регулюються національним цивільним правом або міжнародними договорами, які уклала чи в яких бере участь держава перебування. У міжнародному приватному праві йдеться про "цивільно-правові відносини, що розуміються широко і виходять за межі однієї держави"3. Стосовно фізичних осіб воно регулює майнові, сімейні, трудові, культурні та науково-технічні відносини.

Активний розвиток міжнародного обміну, транскордонного співробітництва, політичної та економічної міграції наприкінці
1Арон Р. Мир і війна між націями. — К., 2000. — С. 33.

2Фединяк Г. С, Фединлк Л. С. Міжнародне приватне право. — К., 2000. — С. 7.

3Вогуславский М. М. Международное частное право. — М., 1994. — С. 15.

XX — на початку XXI ст. створив досить значні проблеми у міждержавних стосунках, яких теорія міжнародних відносин не може далі не помічати. Діяльність величезної кількості фізичних, осіб лише на перший погляд може виглядати хаотичною. Цілком очевидно, що вона підлягає багатьом детермінантам і закономірностям, які потрібно вивчати та систематизувати.

Суспільні групи є колективним учасником міжнародних відносин, що об'єднує фізичних осіб у межах певної структури, яка характеризується тим чи іншим рівнем організації. Вони створюються відповідно до певної мети діяльності або за ознакою приналежності індивідів, які їх створюють.

У сучасній теорії міжнародних відносин розуміння суспільних груп досить розпливчасте та нечітке. Суперечки стосуються як формальних ознак цього типу учасників, так і їх впливу на міжнародні відносини.

П. Мартиненко вважає, що суспільні групи у міжнародних відносинах характеризуються суб'єктністю, з уваги на факт свого існування та діяльності. X. Георгієв стверджує, що вони також мають формальну організаційну структуру, яка визначається самостійністю (принаймні певним її ступенем).

Дж. Лі Рей розуміє суспільні групи як "різноманітні групи інтересів, які в будь-якому суспільстві зосереджують зусилля для впливу на зовнішню політику"1. З тим, що суспільні групи треба розглядати, насамперед, як суб'єкт інтересів, із певними застереженнями погоджується Я. П'єтрась, який зазначає, що вони "впливають на політику уряду своєї держави, але інколи через свої міжнародні організації стають безпосередніми учасниками міжнародних відносин"2.

На наш погляд, суспільні групи потрібно розглядати на двох рівнях їх організації:

1)як сукупність фізичних осіб, що є інтересантами у певній сфері;

2)як суспільну організацію, створену фізичними особами для задоволення їхніх спільних потреб та інтересів.
1Ray J. L. Global Politics. — Boston, 1987. — P. 93.

2PietrasZ. J. Podstawy teorii stosunkow miedzynarodowych. — Lublin, 1986. — S. 79.

У першому випадку суспільні групи впливають на зовнішню політику через громадську думку, а в другому — через свої організаційні структури, які лобіюють їхні інтереси. Це, однак, не означає, що організаційні структури суспільних груп не можуть самостійно вступати у міжнародні відносини, підтримуючи стосунки з близькими їм організаціями за кордоном. Тобто, суспільні групи можуть мати як ознаки суб'єкта інтересів, так і ознаки суб'єкта міжнародних відносин залежно від способу дій, який вони обирають для досягнення своєї мети.

П. Циганков поділяє учасників міжнародних відносин на державні, недержавні та інші. До останніх він відносить "національно-визвольні рухи, сепаратистські, ірредентистські рухи, мафіозні угруповання, терористичні організації, регіональні та місцеві адміністрації, окремих осіб"1. Хоч П. Циганков і не послуговується поняттям "суспільні групи", всі учасники міжнародних відносин (за винятком осіб та органів державної влади) фактично потрапляють до цієї категорії. Вони завжди є організованими групами осіб, які в їхніх організаційних структурах намагаються досягнути певної мети.

І. Поп'юк-Рисінська виокремлює групи транснаціональних і субнаціональних учасників міжнародних відносин. Транснаціональні учасники є "колективними суб'єктами, керованими з одного центру... Вони не є справжніми міжнародними союзами колективного характеру, а радше національними суб'єктами, що мають філії та агенції за кордоном"2. До них належать церкви, міжнародні фонди та міжнародні підприємства.

Субнаціональні учасники міжнародних відносин — "це всі приватні внутрішньодержавні суб'єкти, що активно діють у міжнародному середовищі без посередництва та участі урядів"3. Ними, на її думку, є особи, творчі спілки, суспільні групи та їхні організації (політичні партії, культурні організації, професійні спілки тощо), фонди, прес-агенції, туристичні та виробничі підприємства.

Незважаючи на деякі переваги цих класифікацій, можна констатувати певну нечіткість, яка полягає у повторюваності
1 Циганков П.А. Международньїе отношения. — М., 1996. — С. 187.

2 Stosunki miedzynarodowe / Pod red. E. Halizaka, R. Kuzniara. — Warsza-wa, 1994. — S. 91. 3 Там само.

типів суспільних груп. На наш погляд, більш вдалою може бути класифікація, побудована на критеріях сфери діяльності групи. Кожна суспільна група, вступаючи у взаємодію в міжнародному середовищі, має конкретну мету, яка стосується тієї чи іншої сфери людської діяльності.

За цим критерієм виокремлюють:

1. Етнічні групи, споріднені чи ідентичні, але розселені в різних державах. Ці групи складаються з етнічно-однорідних осіб, що підтримують між собою регулярні стосунки. Етнічні групи можуть створювати культурні та політичні організації, що мають на меті реалізацію їхніх інтересів. Відомими у міжнародних відносинах етнічними групами є курди, араби та корейці.

Прагнення курдів створити національну державу призвело до низки серйозних проблем у внутрішній та зовнішній політиці Туреччини, Іраку та Ірану. У сучасних міжнародних відносинах не можна не враховувати традиційної арабської солідарності, яка полягає у прямому чи прихованому підтриманні урядами та населенням країн "Арабського світу" політики будь-яких держав, що до нього належать, навіть тоді, коли міжнародне співтовариство ставиться до такої політики негативно. Нарешті не можна не звернути увагу на початок міжкорейського діалогу, який ведуть антагоністичні політичні сили, що змушені зважати на прагнення корейців до возз'єднання.

Етнічні групи, мотивуючи свою діяльність прагненням зберегти власну ідентичність, підтримати й розширити побутові та сімейні взаємини, симпатією до своїх "одноплемінників", суттєво впливають на світову політику. На їхні прагнення та інтереси особливо мусять зважати уряди багатонаціональних держав — СІЛА, Росії, Індії та багатьох інших. Справедливо також і те, що проживання будь-якої етнічної меншини на території держави за певних умов, як свідчить приклад Союзної Республіки Югославії, може призвести до громадянської війни та навіть — міжнародного збройного конфлікту.

Іншим важливим аспектом діяльності етнічних груп є лобістський вплив, який намагаються справляти представники етнічних груп, що внаслідок еміграції проживають за межами власної національної території (діаспора). Насамперед, такий вплив традиційно пов'язують із діяльністю конгресу та адміністрації

США, на яку, за багатьма оцінками, справляють певний вплив єврейська, польська чи ірландська громади.

Аналізуючи цю проблему, американський дослідник Ч. Ме-тіес дійшов висновку, що, не дивлячись на "велику увагу, яка періодично привернута до дій іноземних лобістів або агентів, — ретельний аналіз їхньої діяльності показує, що сильна політична підтримка цими групами певних рішень має лише обмежений або перехідний вплив на зовнішню політику США"1.

2.Релігійні групи, що складаються з одновірців, які проживають у межах різних держав або підпорядковуються конфесійним центрам чужоземного походження. Ознакою, що виокремлює такі групи, є спільність релігії, яку сповідують їхні члени. Інтереси, що керують їхньою діяльністю в міжнародних відносинах, полягають, передусім, у підтриманні своїх одновірців та широких контактах з їхніми організованими спільнотами. У вну-; трішніх церковних взаєминах вони діють самостійно, але з появою якоїсь загрози своїй діяльності чи своїм одновірцям звертаються до держави, виступаючи суб'єктами інтересів. Світська за своїм характером держава, зазвичай, підтримує інтереси релігійних громад, що перебувають на її території, і наскільки може, захищає їх за кордоном.

Вплив релігійних груп на політику держав Європи у серед-ньовіччі став однією із важливих причин початку епохи хрестових походів, а церковна Реформація у XVII ст. — до Трид-^ цятирічної війни. Релігійний чинник відіграє важливу роль у зовнішній політиці багатьох ісламських країн світу, чимало з яких розглядають світ через призму міжрелігійних суперечок. Вузлом суперечностей на Близькому Сході, які суттєво ускладнюють відносини Ізраїлю з сусідніми державами, є місто "трьох релігій" — Єрусалим.

Релігійні групи переважно об'єднані в досить чітко суборди-нованих організаційних структурах, найвпливовішою з яких залишається римо-католицька церква.

3.Професійні групи, що складаються з працівників тих чи інших галузей суспільного виробництва чи сфери послуг або
1 Mathias С. Ethnic Groups and Forcing Policy // Foreing Affairs. — Vol. 59. P. 88.

з осіб, які з огляду на свої професійні компетенції змушені вступати у міжнародні відносини. Такі групи мають недержавний характер та діють у міжнародному середовищі, керуючись власними інтересами.

У першому випадку працівники, щоб захистити свої права та інтереси, створюють спілки, що є організаційними структурами, які їх представляють. Професійні спілки вступають у міжнародні відносини з двох причин:

1)для обміну інформацією та досвідом роботи із собі подібними спілками за кордоном;

2)через іноземне походження працедавців (наприклад, власників і керівників ТНК).

У Другому випадку йдеться про організації, що взаємодіють із собі подібними переважно у галузі міжнародної інформації. Необхідна умова функціонування Інформаційних та прес-аген-ції — встановлювати та підтримувати зв'язки щодо обміну інформацією з аналогічними іноземними структурами.

4. Культурні групи — організовані об'єднання окремих осіб, що діють у галузі культури та вступають у міжнародні відносини, керуючись своїми професійними інтересами.

Для діяльності цих об'єднань надзвичайно важливим є чинник індивідуальності, оскільки лише вона є продуцентом творів мистецтва, наукових ідей, спортивних досягнень тощо. Тобто всі структури, які виникають та функціонують у цій сфері, мають переважно організаційний чи координаційний характер. До них належать творчі спілки, наукові установи та вищі навчальні заклади, спортивні товариства й організації.

Найважливішими мотивами участі культурних груп у міжнародних відносинах є потреба популяризувати культурні надбання, обмінюватися науковими ідеями, організовувати та проводити міжнародні спортивні змагання тощо.

Держава досить рідко втручається у стосунки між культурними групами; вони діють переважно автономно як щодо вибору партнерів, так і щодо змісту відносин. Єдиними мотивами Державного втручання у цій сфері можуть бути міркування національної безпеки, наприклад, режим державної таємниці, захист національної культури чи недопущення "відпливу інтелекту".

Прикладом цього може бути досить жорстка позиція Франції, яка, починаючи з 80-х років XX ст., законодавчо обмежила доступ на національний кіноринок зарубіжних (переважно американських) кінофільмів та використання англомовної термінології.

5. Політичні групи, які об'єднують свідомих і активних громадян, що прагнуть легально впливати на національні владні структури чи контролювати їхню діяльність. Громадяни створюють політичні партії, рухи та угруповання, що являють собою організаційні структури, уповноважені виражати та реалізувати їхні групові політичні інтереси. Політичні партії вступають у міжнародні відносини переважно з подібними (або тотожними) їм за політичною платформою, ідеологічною орієнтацією тощо. Крім цього, політичні групи можуть вступати в міжнародні відносини опосередковано, через вплив на зовнішню політику своїх урядів, домагаючись від них рішень, які відповідають їхній позиції, ідеології чи інтересам.

Кожна політична партія чи будь-яке інше громадське об'єднання мають власну думку про зовнішню політику та зовнішньоекономічну діяльність своєї держави, яку вони намагаються реалізувати.

Принципове значення для багатьох держав світу має питання, яка з політичних партій США, республіканська чи демократична, переможе на парламентських чи президентських виборах. Перша, традиційно менш схильна до активного втручання у світові процеси, надає перевагу розв'язанню проблем власної країни, друга ж, навпаки, намагається провадити активну зовнішню політику, спрямовану на утвердження ліберальних принципів у всьому світі.

Для більшості країн світу діяльність політичних партій щодо їхнього впливу на зовнішню політику пов'язана з проблемою орієнтацій держави у міжнародному середовищі. Зокрема, для Росії, України, Білорусі та інших держав СНД традиційною є проблема досить жорсткої поляризації політичних партій щодо поглядів на визначальність зовнішньополітичних орієнтацій. Якщо для Російської Федерації йдеться про обрання моделі суспільного розвитку, то для інших "пострадянських" держав — про напрям політичної та економічної інтеграції. Власне тому російський політикум традиційно розподілений на прозахідних та антизахідних, а політичні партії більшості держав СНД поляризуються на прихильників інтеграції до структур ЄС та їхніх противників, що наполягають на об'єднанні з Росією.

Специфічними політичними групами можна вважати також антидержавні рухи та терористичні організації. Вони мають цілком виразні політичні інтереси, але намагаються їх реалізувати шляхом збройного насильства чи терору. Незважаючи на численні спроби сформулювати чітке визначення понять "терористична" організація чи "тероризм", однозначних та несупе-речливих дефініцій і досі не створено.

Поняття "терор" (від лат. terror — страх, жах) із найдавніших часів означало жорстоку фізичну розправу над політичними опонентами, метою якої завжди було залякування суспільства та змушування його до певних дій, або, навпаки, до бездіяльності (наприклад, до покори новій владі). За трагічною логікою речей терор став не лише потужним інструментом влади для досягнення мети у сфері внутрішньої політики, але також знаряддям боротьби проти неї з боку різноманітних опозиційних політичних угруповань. Усе це призвело до поступового розширення кола об'єктів терористичних атак та виникнення міжнародного тероризму.

Поняття "тероризм" уперше було вжито на третій конференції Міжнародного союзу Карного Права (Брюссель, 1930). Відтоді з цієї проблематики опубліковано близько тисячі наукових праць, у яких запропоновано майже 200 різних варіантів його розуміння. У більшості дефініцій підкреслюються найважливіші елементи тероризму — насильство, страх, погроза, а також політичні мотиви таких дій.

Упродовж останніх тридцяти років під егідою ООН здійснювались постійні спроби як юридичного визначення тероризму, так і створення відповідного механізму взаємодії держав у сфері боротьби з його проявами. Після трагічних подій на Олімпійських іграх у Мюнхені (ФРН) 1972 р. створено спеціальний комітет ad hoc у справах міжнародного тероризму, завданням якого було дати юридичне визначення цього явища. Однак уже через Декілька років з'ясувалося, що проблема його дефініювання лежить радше в політичній, а не в юридичній площині. "Каменем спотикання" стала проблема різного розуміння державами-членами поняття "національно визвольний рух", що відображало абсолютно протилежні точки зору на міжнародну правосуб'єкт-ність in statu nascendi. Діяльність комітету лише частково мала успіх, тобто було підготовлено декілька міжнародних конвенцій' та низку проектів резолюцій Генеральної Асамблеї і Ради Безпеки ООН, пов'язаних з проблемою міжнародного тероризму. Комісія міжнародного права, на прохання Генеральної Асамблеї ООН, здійснювала підготовчі дослідження з метою розробки Міжнародного кодексу за мир і безпеку населення. У IV рапорті (1986) було подано визначення актів терору, які, на думку Комісії, передбачають дії, спрямовані на:

1)убивство або завдання важких тілесних ушкоджень чи втрату свободи глави держави, його представників, членів родини, осіб, що виконують політичні функції;

2)знищення або пошкодження публічного майна, загрозу життю членів суспільства, створення атмосфери страху, а також дозвіл чи сприяння виробництву зброї, боєприпасів та інших небезпечних субстанцій і передавання їх особам, що вчиняють перелічені злочини.

У 2000 р. комітет ad hoc розробив також більш-менш чітке визначення критеріїв терористичних злочинів міжнародного характеру. Такими, згідно зі спеціальним рапортом комітету, визнаються злочини, здійснені:

—на території більш ніж однієї держави;

—в одній державі за умови, що частина приготувань до них' здійснена на території іншої (або інших);

—управління, керівництво, планування та контроль за вико-, нанням проводяться з території інших держав;

—в одній державі, але акт здійснений міжнародною терористичною групою;

—в одній державі, але його наслідки спричинили негативну реакцію в інших державах.

Такі політичні групи підтримують тісні стосунки між собою, а крім цього, їхня діяльність здатна суттєво ускладнювати політичні відносини між державами.

1 Україна в міжнародно-правових відносинах. — К., 1986. — Кн. 1. С. 285—330.

Зокрема, США розглядають деякі держави світу як такі, що переховують на своїй території та надають допомогу терористам- Це стосується, передусім, Іраку, Лівії, Афганістану1, Сомалі, відносини яких зі США надзвичайно напружені та вибухонебезпечні.

6. Економічні групи є об'єднаннями громадян, що утворюються, щоб здійснювати господарську діяльність у виробничій та невиробничій сферах. Визначальним інтересом, що поєднує осіб у таких групах, є прагнення отримати прибуток від своєї діяльності, яка у міжнародному середовищі пояснюється можливістю одержати вищі прибутки внаслідок економічних взаємодій з іноземними партнерами, а не з національними. Ще однією важливою причиною вступу в міжнародні відносини є прагнення до участі в експлуатації природних ресурсів, дефіцитних чи відсутніх у межах тих чи інших країн.

Структурною формою організації економічних груп є виробничі й торгові підприємства, що беруть участь у здійсненні експортно-імпортних операцій, спільні підприємства та транснаціональні компанії (ТНК).

ТНК часто називають також міжнародними підприємствами або мультинаціональними корпораціями, що, на нашу думку, не є цілком доречним. І. Поп'юк-Рисінська слушно зазначає: "Ці організації, передусім, належать до громадян держави, де вони виникають (громадяни володіють контрольним пакетом акцій), ці громадяни становлять більшість серед членів керівних рад, а найважливіші рішення, що стосуються філій, приймаються на головному підприємстві. Тому, більш вдалим терміном є "транснаціональний" (такий, що виходить за межі держави, перетинає кордони)"2.

Значення і вплив цих суб'єктів полягає у встановленні ними контролю над стратегічно важливими сферами міжнародних економічних відносин — фінансами, робочою силою, технологією, постачанням сировини, послугами та збутом готової продукції. Уміле управління цими потоками є джерелом надприбутків

Переховування на території Афганістану лідерів та бойовиків причетної ~- терористичних атак на США організації "Аль-Каїда" спричинило втручання у громадянську війну в цій країні.
2 Stosunki miedzynarodowe / Pod red. E. Halizaka, B. Kuzniara. — Warsza-w«, 1994.— S. 91.

у сучасній глобалізованій економіці. Глобальна організація управління дає змогу ТНК створювати оптимальну економічну систему, в якій поєднується постачання, виробництво та збут, їх транснаціональна структура дає змогу організувати виробництво у різних країнах світу, маневрувати ресурсами як у глобальному, так і в регіональному масштабах. Вони мають, зазвичай, єдиний центр керування, який, однак, змушений диференціювати способи діяльності залежно від умов, що складаються в кожній країні.

ТНК — юридичні особи, зареєстровані в країні свого походження, здійснюють активну економічну діяльність за її межами. Наприкінці XX ст. налічувалось понад 10 тис. ТНК та близько 26 тис. їх закордонних філій, а провідними у світовій економіці були: "Ексон", "Ройял-Датч Шелл" та "Дженерал моторз'%! сумарний прибуток яких становить понад 260 млрд дол. США щорічно.

На початок XXI ст. близько половини прямих капіталовкладень за кордоном припадало на сотню найпотужніших корпорацій. У 1996 р. вартість їх активів становила близько 4,1 трлн дол. США, з яких майже 40 % було інвестовано за кордоном.

Однак, як пише П. Циганков, "їх безпосередня експортно-імпортна та інвестиційна діяльність стосується переважно трьох економічних зон, представлених США, ЄС та Японією, і поза ними ще майже десятьма країнами, що розвиваються"1. Ці зони є провідними у світовій економіці, оскільки, за даними Міжна* родного банку реконструкції та розвитку 1995 p., на них припа* дало майже 80 % сумарного світового ВВП (валового внутріш? нього продукту)2.

ТНК відзначаються впливовістю та значущістю, що пов'яза* но з масштабами їх діяльності. За даними Центрального розвідувального управління США, що їх наводить Дж. Лі Рей3» у 1984 р. сукупний прибуток наймогутнішої серед ТНК "Ексон" становив 90,8 млрд дол. США, що майже втричі перевищувало валовий національний продукт Греції та в 4,5 раза — Єгипту. Вони є надзвичайно важливим суб'єктом міжнародних відно-
1Циганков П.А. Международньїе отношения. — М., 1996. — С. 186.

2Отчет о мировом развитии. — М., 1997. — С. 272—273.

3Ray J. L. Global Politics. — Boston, 1987. — P. 391—393.

син, оскільки їх інтернаціональний виробничий характер є основою сучасних міжнародних економічних відносин.

Транснаціональні компанії, активно діючи переважно в економічній сфері, залишаються важливими суб'єктами політичних інтересів, що значною мірою впливають на зовнішню та внутрішню політику держав світу. Йдеться про обстоювання ними принципів лібералізму та проведення національними державами т. зв. політики відкритих дверей. Якщо політика тієї чи іншої держави призводить до утруднення їхньої діяльності, вони активно апелюють до урядів держав, на території яких ТНК зареєстровані як юридичні особи.

їхнє безпосереднє втручання у політичні відносини — надзвичайно рідкісне явище, хоч досить промовистою та очевидною була роль, яку відіграла американська ІТТ у поваленні уряду С. Альєнде у Чилі.

Держава як інституція, що представляє колективні інтереси її громадян, їх групи та організації, у теорії традиційно вважається найважливішим учасником міжнародних відносин.

По-перше, держава є найорганізованішою суспільною групою, якій підпорядковані всі інші суспільні групи, а також фізичні особи, приналежність яких до держави має примусовий характер.

По-друге, держава є основним елементом міжнародних відносин, а також найвпливовішим і найдинамічнішим їхнім учасником. Усі інші учасники діють за її посередництвом або, принаймні, згодою, в одних ситуаціях виразною, а в інших — мовчазною.

По-третє, міждержавні відносини є фундаментом сучасних міжнародних відносин1.

Держава як суб'єкт міжнародного права має виняткову юрисдикцію над усіма фізичними чи юридичними особами, що перебувають на її території. Вона володіє всіма необхідними засобами та можливостями для встановлення і підтримання контролю над діяльністю громадян і суспільних груп на своїй території
1 PietrasZ.J. Podstawy teorii stosunkow midzynarodowych. — Lublin, 1986. — S. 71.

та в їхніх стосунках з іноземцями й закордонними інституціями й установами.

Порівняно з іншими учасниками міжнародних відносин держава оперує значно потужнішими розгалуженими зовнішніми інституціями (дипломатичними представництвами, розвідувальними службами) та спирається на воєнну силу.

Зміст поняття "держава" переважно розглядають як поєднання трьох головних елементів: території, населення та суверенної влади.

Територія — частина суші, прилеглих вод і повітряного про-1 стору над ними, відмежована від інших державним кордоном. І

Населення — сукупність людей, які постійно проживають| у межах державної території. З правового погляду, більшість населення держави є громадянами, що володіють всіма правами та відповідальністю за наслідки своїх дій, передбаченими її | конституцією.

Суверенну владу розуміють як самостійність діяльності системи політико-адміністративних інституцій, що виконують І управлінські функції щодо населення у межах державної території.

Суверенність влади полягає у тому, що вона має змогу "приймати рішення та розв'язувати суперечки в межах політичної ієрархії певною мірою та остаточно. Змога приймати такі рішення передбачає незалежність від зовнішніх сил та вищу зверхність і панування над внутрішніми групами"1.

Ознаками суверенності влади є:

—локалізація центральної влади, тобто визнання її вищості у політико-правовій ієрархії;

—остаточність — визначення її як останньої чи кінцевої інстанції у процесі прийняття політичних рішень;

—універсальність, що розуміють, як визнання вищості її коМ-петенцій у будь-якій сфері життєдіяльності суспільства;

—автономність, тобто незалежність від будь-яких внутрішніх чи зовнішніх суб'єктів політики.
1 Енциклопедія політичної думки: Пер. з англ. — К., 2000. — С. 389.

Польська дослідниця І. Сломчинська пропонує вирізняти чотири розуміння сучасної суверенності:

1)взаємозалежний суверенітет, що відноситься до можливості, держави контролювати взаємний рух товарів, послуг, капіталу та осіб через взаємний кордон;

2)внутрішній суверенітет стосується здатності державних інституцій самостійно регулювати поведінку субнаціональних суб'єктів;

3)зовнішній суверенітет означає виключення можливості впливу будь-яких наднаціональних політичних структур (як у юридичному, так і в функціональному розумінні);

4)правовий суверенітет відноситься до визнання державами одна одної вільними та рівноправними.

З огляду на ці елементи, цілком доречно визначати державу як суверенну територіально-політичну організацію1, в географічних межах якої функціонує самостійна політична структура, що є активним суб'єктом міжнародних відносин. її суб'єктність випливає із факту виникнення, а можливість встановлювати дипломатичні та консульські стосунки з іншими державами, укладення договорів, використання у своїх інтересах міжнародних судів та арбітражу, участь у міжнародних організаціях — із факту визнання.

Як зауважує М. Черкес, "прийняття рішення про визнання — це акт суверенної волі кожної держави, яка виходить з політичних та ідеологічних міркувань"2. Основними критеріями визнання держави переважно називають ефективність контролю її уряду над територією та його легітимність, які, однак, трактуються неоднозначно та розпливчасто.

У практиці міждержавних відносин застосовується три режими визнання держави: de jure, de facto і з певним наближенням можна говорити про ad hoc.

De jure — повне визнання держави суб'єктом міжнародного права, що свідчить про сприйняття її іншими державами світу
1Stosunki mifdzynarodowe / Pod red. E. Halizaka, R. Kuzniara. — Warsza-wa, 1994. — S. 85.

2Черкес M. Ю. Міжнародне право. — K., 2000. — C. 45.

як рівноправного та дієздатного партнера. Результатом цього типу визнання є встановлення між державами дипломатичних стосунків та укладення політичних, воєнних, економічних та будь-яких інших угод і договорів. Визнання de jure має зворотну силу, тобто воно автоматично надає легальний статус усім правовим актам чи діям, прийнятим до визнання. Абсолютна більшість сучасних держав світу взаємно визнають одна одну, на підставі чого підтримуються та розвиваються нормальні відносини між ними. Водночас тривалий час існують невизнані міжнародним співтовариством держави1, такі як Придністровська Молдовська Республіка, Республіка Ічкерія, Абхазія, Турецька Республіка Кіпр.

De facto досить своєрідно та нечітко трактується у міжнародному публічному праві, оскільки не йдеться про якусь юридично чітку процедуру визнання. Держави встановлюють стосунки між собою без формальних актів та, у разі потреби, можуть відкликати публічні заяви своїх політичних лідерів, припиняти участь у тих чи інших видах співробітництва між собою. В. Репецький підкреслює: "Основний зміст цієї форми визнання полягає в тому, що, не маючи змоги заперечувати факт існування держави, уряд іншої країни не встановлює з нею дипломатичні відносини. Але при цьому вступає з нею у ділові контакти (наприклад, торговельні, культурні)"2. Прикладом такого типу визнання є тривалі стосунки багатьох держав із Тайванем, який формально не визнаний жодною з них.

Ad hoc розуміють як визнання принагідно до певної ситуації. Тобто держави, які юридично не визнають одна одну, у певних ситуаціях змушені вступати у стосунки між собою. Ізраїль під час війни 1982 р. у Лівані неодноразово вів переговори з противником, якого не визнавав і не визнає досі, щоб припинити бойові дії та досягнути перемир'я.

Одним із визначальних принципів міжнародного публічного права є рівноправність держав світу, що зафіксовано у Статуті ООН (ст. 2, § 1) та є нормою сучасних міжнародних відносин, на якій наголошують і яку обстоюють багато дослідників. Не-
1Окремі з них визнають лише деякі держави світу.

2Репецький В. Дипломатичне і консульське право. — Л., 2002. — С. 8Ь.

відповідність реальності політичних відносин між державами і декларованого принципу права настільки очевидна, що американські вчені Б. Рассет і X. Старр досить гостро зауважили: "Усі держави юридично рівні (але деякі рівніші за інших)"1.

П. Циганков вважає: "Формально юридична рівність держав з погляду міжнародного права не може відмінити тієї обставини, що вони відрізняються за територією, населенням, природними ресурсами, економічним потенціалом, соціальною стабільністю, політичним авторитетом, озброєнням, та врешті-решт віком. Ці різниці резюмуються у нерівності держав з огляду на їх національну могутність"2.

Як випливає зі статистичних даних, у 23 країнах світу проживає 75 % усього населення планети (Китай, Індія, США, Індонезія, Бразилія, Росія, Японія, Пакистан, Бангладеш, Нігерія, Мексика, Німеччина, В'єтнам, Філіппіни, Іран, Туреччина, Таїланд, Велика Британія, Італія, Франція, Єгипет, Україна, Ефіопія), у 15 державах виробляється 75 % усіх товарів та послуг (США, Японія, Китай, Індія, Німеччина, Росія, Франція, Велика Британія, Італія, Бразилія, Мексика, Канада, Індонезія, Іспанія, Республіка Корея).

Факт диференційованості держав світу щодо їх силового потенціалу настільки очевидний і незаперечний, що з ним погоджується більшість науковців. Якщо могутніші держави прагнули б зберігати принцип рівноправності до слабших, то вони були б змушені добровільно обмежувати свою зовнішню політику. Йдеться про неприпустимість диктату, невтручання у внутрішні справи інших держав, відсутність прихованих погроз застосувати до них силу, пошану до їхніх суверенних прав.

Реальність міжнародних відносин інша, оскільки вона пов'язана з тим, що політика могутніх держав світу побудована на власних національних інтересах, які вони розглядають у глобальному чи, принаймні, регіональному контексті й реалізовують за допомогою силового тиску чи прямого застосування сили. Трактування факту диференційованості (стратифікованості) Держав світу та виокремлення їх груп за критерієм могутності
1Russet В., Starr Я. World Politics. The Menu for Choice. — New York, 1992.—P. 61.

2Циганков П.А. Международньїе отношения. — М.т 1996. — С. 175.

є одним із найважливіших питань теорії міжнародних відносин, навколо якого відбувається активна дискусія між прихильниками двох опонуючих наукових напрямів: інтеракціонізму та структуралізму.

Інтеракціонізм є поєднанням теоретичних концепцій М. Кап-лана, А. Орґанскі, Дж. Зінґера, К. Дойча, Р. Розекранца, К. Волт-ца та інших науковців, які вважають державу автономним політичним утворенням у міжнародній системі. Держави вступають в інтеракції між собою, керуючись власними інтересами та послуговуючись акумульованою ними могутністю, що призводить до виникнення міжнародної системи, невід'ємними рисами якої є ієрархія та субординація. Вони змушені підпорядковуватись певному порядкові, що випливає з особливостей міжнародної системи. Тобто, з погляду інтеракціоністів, держави є відносно самостійними у своїй зовнішній політиці.

Структуралізм категорично заперечує навіть відносну самостійність у політиці держав. Й. Ґальтунґ, Е. Валлерстайн, П. Баран, П. Суізі, А. Франк та інші науковці висловлюють думку про те, що держава повністю залежна від світової капіталі-] стичної системи, а їхня роль залежить лише від місця у ній. Це місце окреслюється як центральне чи периферійне, залежно від того, інтереси яких економічних груп (фінансово-промислових, ТНК) вона виражає та захищає. Держава як політична одиниця повністю залежна від структури міжнародних економічних відносин, у якій домінують могутні економічні групи. Власні тому структуралісти не розглядають докладно питання про ти-; пологію держав, оскільки не вважають їх одиницею аналізу.

Проблема типології держав за рівнем їхньої національної маг гутності, яка розглядалась переважно в межах інтеракціонізму, досі остаточно не розв'язана. Як наслідок — не створена і типологія, яку б сприймали за еталонну. Труднощі її створен: ня пов'язані з потребою враховувати досить велику кількість параметрів, які важко співвіднести. Власне тому більшість класифікацій побудовані з урахуванням лише деяких параметрі» або на інтуїтивному сприйнятті дослідника.

М. Каплан запропонував розрізняти наддержави і великі держави, середні держави, малі держави та мікродержави.

Наддержави, у його розумінні, відповідають таким трьоЛ критеріям, як:

1) здатність до масових знищень планетарного масштабу, завдяки володінню ядерними боєзарядами та потужними засобами їх доставлення;

2) здатність впливати на умови існування всього людства;

3) неможливість зазнати поразки у війні з будь-якою коаліцією держав, якщо до неї не входить інша наддержава.

Великі держави мають значний вплив, але не панують у міжнародних відносинах. їхня впливовість, зазвичай, виявляється на рівні певного регіону, в якому вони є провідними.

Середні держави мають вплив у найближчому оточенні й достатньо самостійні у своїй зовнішній та внутрішній політиці.

Малі держави мають здатність зберігати суверенітет і територіальну цілісність власними засобами.

Мікродержави повністю залежать від політики інших держав світу, оскільки не в стані забезпечити власний суверенітет.

І. Поп'юк-Рисінська, послуговуючись критерієм здатності до ефективної діяльності у міжнародному середовищі, виокремлює наддержави та держави. В її інтерпретації держави здатні ефективно діяти лише в локальному масштабі, тобто в найближчому оточенні або на власній території. Наддержави здатні діяти поза межами власної території, а географічний масштаб їхньої діяльності визначається їхньою могутністю. Вона пропонує розрізняти три типи наддержав:

1)універсальні, здатні діяти у глобальному масштабі та в усіх сферах міжнародних відносин;

2)секторні у здатні до діяльності у глобальному масштабі, але лише в певній сфері міжнародних відносин (військовій, економічній, культурній тощо);

3)регіональні, здатні до дій у межах певного регіону.

Ґ. Соренсен і Р. Джексон також узалежнюють типи держав від критеріїв їхньої могутності й розмірів території, розрізняють поняття статусу та сили держав. Вони наголошують на відомій закономірності, що малі держави можуть бути сильними, але не могутніми у глобальному чи регіональному масштабі. водночас могутні держави не завжди є стабільними та сильними, хоч абсолютний показник їхньої могутності високий. Статус Могутніх держав, у їхньому розумінні, не автоматично пов'язаний

із силою держави, а з розміром її території також. Це означає, що статус і вплив визначається співвідношенням сили і території, вираженими у відносних показниках. За статусом держави поділяють на сильні та слабкі, незважаючи на абсолютний показник могутності кожної з них (табл. 3.3).



На наш погляд, у міжнародних відносинах досить чітко ви-j окремлюється декілька груп держав, що відрізняються мірою впливу на глобальні, регіональні чи локальні суспільні процеси. При цьому немає потреби застосовувати складні емпіричні, методики, що доконечно у процесі типологізації. Можна цілком обмежитись ранжуванням, яке дає змогу віднести державу цр однієї з груп, не визначаючи точно її місце у міжнародній системі. Критеріями такого ранжування можна обрати співвідношення впливу держави на міжнародне середовище з впливом, який воно чинить на неї.

Перший критерій пов'язаний з ідеєю С. Розена та К. Холсть про те, що міжнародні відносини визначаються співвідношень ням тиску міжнародного середовища на державу й тиску, який! вона чинить на нього. Зрозуміло, що у такому співвідношенні можливі три основні варіанти, які цілком очевидні та доступні для відстежування. Держава може підпорядковуватись тискові, пасивно його витримувати, активно втручатись у процеси, що відбуваються у міжнародному середовищі.

Другий критерій достатньо зрозумілий та розроблений у наукових дослідженнях геополітиків, які сферу впливу переважно розуміють як частину географічного простору, де зовнішньополітична активність якоїсь держави переважає.

Відповідно до цих критеріїв можна виокремити три ранги держав (табл. 3.4):



І. Наддержави, з огляду на акумульовану ними могутність, займають найвищий ранг в ієрархії та домінують у міжнародній системі, маючи виняткові стратегічні позиції у світовій чи регіональній політиці, фінансах, торгівлі, виробництві тощо. Ці держави активно діють за межами власних кордонів і вирішально впливають на всі інші держави, що перебувають у сфері їхнього впливу. За географічною сферою впливу наддержави можна поділити на глобальні та регіональні.

Глобальні наддержави не мають суттєвих обмежень для власної зовнішньої активності, за винятком тих, які приймають добровільно або яких змушені дотримуватись з огляду на політику інших глобальних наддержав. Вплив міжнародного середовища на їхню зовнішню і внутрішню політику можна тлумачити як незначний, особливо.у тому випадку, якщо вони не мають рівних противників. Р. Мансбах стверджує, що "Сильні держави насолоджуються автономією... Автономна держава може сформулювати і переслідувати власні цілі зовнішньої політики"1.
1 Mansbach R. The Global Puzzle. Issues and Actors in World Politics. Boston; New York, 1997. — P. 73.

Регіональні наддержави домінують серед групи держав, які переважно розміщені в їхньому регіоні (за винятком наддержав, що зберігають вплив у своїх колишніх колоніях, а у регіо-нах свого перебування поступаються іншим). їхня активність у міжнародних відносинах значною мірою визначається географічними межами регіонів свого перебування чи історично зумовленого домінування1. Вплив міжнародного середовища на цю групу держав та зворотний тиск може бути оцінений як середній.;

II.Держави перебувають на другому щаблі в ієрархії міжнародних систем. Сума потенційних можливостей дає їм змогу! гарантувати власний суверенітет і територіальну цілісність»; а також впливати на суспільні процеси у своєму найближчому оточенні чи на суміжних територіях сусідніх держав. Сфера їх-] нього впливу не перевищує меж частини регіону (тобто субрегіону), в якому вони перебувають, а, зазвичай, вони лише повністю! та ефективно контролюють власну державну територію. Вплив міжнародного середовища на них можна вважати великим, тоді як вони на це середовище впливають несуттєво.

III.Залежні держави внутрішньо та зовнішньо слабкі, доволі часто не в стані ефективно контролювати власну територію, залежать не лише від держав, що могутніші за них, а у деяких ви^ падках і від інших суб'єктів міжнародних відносин (наприклад ТНК). їхній вплив на міжнародні відносини можна вважати неа значним, але міжнародне середовище впливає на них досить сильно. Стосовно такої категорії держав Р. Джексон і Ґ. Соренсен використовують окреслення "квазідержави" і вважають, що вони відзначаються "бідністю і, як наслідок, незначним інвестуй ванням, слабкою інфраструктурою (дороги, школи, лікарні тощо)* відсутністю сучасних технологій, браком підготованих та освіочених кадрів, інших соціоекономічних здобутків. Усе це дасті змогу розуміти причини їхньої слабкості. Уряд та урядові інституції таких країн не мають значних ресурсів для своєї діяльної сті"2. Йдеться про найбідніші держави світу, повністю чи частково залежні від іноземної допомоги та прямого або прихованого протекторату наддержав.
1 Це стосується, передусім, Великої Британії та Франції.

2Jackson R., Sorensen G. Introduction to International Relations. — OxJ ford, 1999. — P. 25.

Ранги держав відповідають ієрархічним рівням, що струк-туризують глобальну міжнародну систему на підсистеми міжрегіонального, регіонального та субрегінального рівня, перебувають у тісних вертикальних і горизонтальних зв'язках.

Особливістю політичної організації людства було постійне зростання кількості суверенних і незалежних держав. Якщо у 1900 р. їх налічувалось майже ЗО, то вже в 1945 р. — понад 60, а у 2000 р. — 192і. Значними етапами створення нових держав у XX ст. були розпад Британської і Французької колоніальних імперій, СРСР та СФРЮ. За деякими прогнозами, відцентрові процеси у багатьох сучасних державах світу можуть призвести до того, що у середині XXI ст. кількість суверенних держав досягне 300.

Як підкреслює швейцарський учений У. Альтернат, "Секу-лярна національна держава західного типу по-справжньому не функціонує за межами Європи й Америки. Але це нічого не змінює, позаяк у всьому світі ця національна держава перемогла"2.

Рушійними причинами створення національних держав завжди було прагнення націй до незалежності, що на певному рівні розвитку їхньої культури та самосвідомості охоплювало широкі маси населення. Держава — універсальна форма політичної організації людських спільнот — завжди розглядалась як головна мета визвольної боротьби народів світу. Реалізація права на самовизначення націй завжди була пов'язана з їх прагненням до створення власної суверенної держави, яка традиційно розглядалась головною передумовою економічного розвитку та культурного відродження.

Однак, на початку XXI ст. у світі ще налічується 623 колоніальні володіння та залежні території (табл. 3.5).



Міжнародні організації є колективним учасником міжнародних відносин, через те що інституції та органи, які виникли в їх межах, забезпечують реалізацію інтересів держав, осіб чи суспільних груп, що їх створили.

Початки міжнародних організацій можна знаходити вже в античних часах, тоді коли на міжнародній арені активно діяли
За даними довідника "Весь Мир в цифрах и фактах". — М.; Минск, 2001.

' Альтерматт У. Зтнонационализм в Европе. — М., 2000. — С. 216. * Станом на 2000 р.


Пеллопонеський, а особливо — Афінський Союзи. Однак істотного значення як суб'єкти міжнародних відносин вони набувають лише на початку XIX ст., після знаменитого Віденського конгресу. У цей час встановлюються регулярні взаємини між державами Європи, що змусило їхнє політичне керівництво шукати нові форми взаємовідносин між собою. Особливості діяльності міжнародних організацій істотно спрощували взаємини між державами, даючи змогу реалізувати низку спільних інтересів поза традиційними процедурами, передбаченими у міждержавних відносинах. Значення міжнародних організацій у XIX—XX ст. постійно зростало, про що свідчать підрахунки Л. Зиблікевича1 (табл. 3.6):



Н. Ломагін пише, що міжнародною організацією є "стабіль на, чітко структурована форма міжнародного співробітництва, що створена її членами на добровільній основі для спільног
1 CziommerE., Zyblikewicz L.W. Zarys wspotczesnych stosunkow mi^dzyna-rodowych. — Warszawa; Krakow, 2000. — S. 65.

розв'язання загальних проблем і провадить діяльність у рамках статуту"1.

І. Поп'юк-Рисінська вважає, що міжнародні організації мають спільні риси з міжнародними рухами та відрізняються від них лише вищим ступенем інституціалізації. На її думку, вони є "колективними суб'єктами міжнародного складу (членства), орієнтовані у своїй діяльності на реалізацію спільних інтересів усіх членів, або принаймні їхньої більшості"2.

Французький учений ПІ. Зорґбіб зауважив, що міжнародні організації характеризуються, по-перше, політичною волею до співробітництва, зафіксованою в установчих документах, по-друге, наявністю постійного апарату, що гарантує послідовність у розвитку організації, по-третє, автономністю компетенцій і рішень.

І. Лукашук зауважує, що "не дивлячись на можливі протиріччя між її членами (міжнародної організації. — Прим, авт.) організація є носієм певних спільних інтересів і покликана їх захищати. В результаті вона володіє автономією в межах, встановлених установчим актом, статутом"3.

Правовою основою створення і діяльності міжнародних організацій є статут, який регулює питання членства, обов'язків та прав їхніх учасників. У сучасній науці відбуваються гострі суперечки з приводу правової природи статутів міжнародних організацій. Зміст дискусії щодо міжнародно-правової дієздатності міжнародних організацій зводиться до питання трактування правової природи статутів міжнародних організацій. У сучасному міжнародному праві сформувались два опонуючі напрями розуміння, які умовно можна назвати:

1. Конституціоналізм наполягає на якісній відмінності статутів від міжнародних договорів, оскільки, на думку С. Розета, Е. X. Аречаґи, В. Фрідмена та інших, вони відрізняються гнучкістю, що надає їм ознак конституції.
Введение в теорию международных отношений / Под ред. Н. А. Ломаги-11-СПб., 2001.-С. 15.

Sosunf
Лукашук И.И. Международное право. Общая часть: Учебник. — М., 1996. — с. 12.

2. Договірний напрям полягає у тому, що з класичної точки зору, статут міжнародної організації представляє собою міжнародний договір, який, однак, є доволі специфічним, оскільки, відрізняється гнучкістю положень і їх застосовністю до певної ситуації.

Висновком із конституціоналістських теорій може бути теза про те, що міжнародні організації є певним новим наддержавним утворенням, яке в силу функціонування власної конституції є самостійним суб'єктом міжнародного права, принаймні рівнозначним із державою1.

Класичне трактування міжнародної правоздатності міжнародних організацій визначає О. Мережко, який стверджує, що "договірна правоздатність міжнародної організації як вторинного щодо держави суб'єкта міжнародного права має похідний і обмежений характер... міжнародні організації мають право укладати угоди з відносно вузького кола питань і в межах їхньої компетенції, що визначається статутами цих організацій"2.

Політична воля до співробітництва є найважливішою причиною виникнення міжнародних організацій, оскільки для короткотривалих взаємин немає потреби створювати міждержавні інституції. Інституції, створені в межах міжнародних організацій, мають відносно самостійний характер, оскільки для виконання статутних функцій вони мають володіти певними рисами суб'єкт-ності. Діяльність міжнародних організацій випливає з діяльності її членів, але їхні інституції функціонують як автономні суб'єкти міжнародних відносин, які іноді визначають їхній характер і зміст. Якщо міжнародну організацію створюють держави, вона може бути наділена також і правосуб'єктністю, оскільки до її компетенції включають право провести переговори та укладати договори та угоди.

Міжнародні організації поділяють, зазвичай, на міждержавні та недержавні, залежно від того, хто є засновником. Засновника-
1Як це традиційно пов'язують із особливостями функціонування Європейського Союзу, який володіє ширшими повноваженнями, ніж будь-яка інша міжнародна організація.

2Мережко О. О. Право міжнародних договорів: сучасні проблеми теорії та практики. — К., 2002. — С. 99.

ми можуть бути "уряди держав, а в недержавних організаціях — фізичні особи, юридичні особи або їхні угруповання"4 (рис. 3.6).



Міждержавні організації, членами яких є уряди або інші державні інституції, створені за ініціативою держав та діють у рамках міжнародних відносин як виразники їхнього колективного інтересу. Правовою основою діяльності міждержавних організацій є угода щодо їх створення та статут, що докладно визначає структуру міждержавних інституцій, їх права та обов'язки, порядок членства в організації та інші питання. Статут також може містити регулятивні положення стосовно порядку взаємовідносин між державами — членами організації, як, наприклад, свого часу Пакт Ліги Націй, а тепер Статут ООН. До міждержавних організацій належать ООН, ЮНЕСКО, МАГАТЕ, НАТО, Європейський Союз2, Рада Європи, Європейська Асоціація Вільної Торгівлі, Світова Організація Торгівлі, МВФ, Міжнародний
1PietrasZ.J. Podstawy teorii stosunkow miedzynarodowych. — Lublin, 1986. -S. 82.

2За багатьма критеріями ця організація близька, на відміну від інших, до наддержавного статусу.

Банк Реконструкції та Розвитку, Ліга Арабських Держав, СНД та багато інших.

Недержавні організації, створені окремими фізичними особами, суспільними групами та їх організаційними структурами, відображають у міжнародних відносинах спільність індивідуальних чи групових інтересів членів організацій. Недержавні організації мають міжсуспільний характер та діють на підставі національного права держави, в якій розташована їхня штаб-квартира, їхня діяльність є самостійною та здійснюється без посередництва урядових структур. До такого типу організацій, серед інших, належать Соціалістичний Інтернаціонал, Міжнародний Олімпійський Комітет, Міжнародні спортивні федерації, Міжнародна Федерація Професійних Спілок, Екуменічна Рада Церков, Союз Європейських Федералістів. Міжнародні рухи близькі за характером до недержавних організацій, але відрізняються від них значно нижчим рівнем інституціалізації та відсутністю чітких організаційних структур. Досить відомими серед них є Група 77, Greenpeas, Міжнародна амністія, Пагоушський Рух, Ісламська Конференція тощо. Міжнародні рухи намагаються чинити тиск на уряди національних держав, формуючи та мобілізуючи світову громадську думку. Вони складаються з національних недержавних організацій, які прагнуть за їхньою допомогою захищати свої права, змінювати політику своїх урядів, але не входити до їх складу. Деякі недержавні організації та міжнародні рухи тісно взаємодіють з ООН та іншими міждержавними організаціями, отримуючи від них консультативний статус, що закріплено у ст. 58 та 71 Статуту Об'єднаних Націй.

Міжнародні організації традиційно розрізняють за критеріями функціонального типу та географічного масштабу діяльності (табл. 3.7).



Під критерієм функціонального типу розуміють сферу міжнародних відносин, у якій діє міжнародна організація, її географічний масштаб діяльності є тією частиною географічного простору, в якій виявляється активність організації.

Н. Ломагін вважає, що міжнародні організації виконують три найважливіші функції:

1) є засобом реалізації національних інтересів держав, що досягається встановленням окремими з них фактичного контролю за діяльністю керівних інституцій міжнародних організацій;

2)є ареною для дискусій та зіставлення позицій держав у межах їхнього постійного дипломатичного представництва у діяльності окремих інституцій1;

3)є активним суб'єктом міжнародних відносин, оскільки чимало з них володіють досить розгалуженими та самостійними інституціями, співпрацівники яких не завжди асоціюють свою діяльність з політикою своїх національних держав.

Якщо на початку 80-х років XX ст. у світі налічувалось понад 3000 міжнародних організацій, серед них майже 300 міждержавних, то вже в середині 90-х — відповідно 4500 та 400.

Процес збільшення чисельності міжнародних організацій, як вважає В. Барановський, є "проявом прискорення глобалізації світової системи з чітко вираженим зростанням різноманітних транснаціональних (точніше, транскордонних) взаємодій"2.

Більшість науковців прогнозує продовження цього процесу як наслідок послаблення ролі держав у міжнародних відносинах, соціально-економічної і політичної інтеграції у різних регіонах світу, диференціації та структуризації інтересів різнотипних учасників міжнародних відносин. Інтернаціоналізація суспільних процесів у сучасному світі відбувається паралельно з ускладненням відносин між державами, різноманітними суспільними групами та навіть окремими фізичними особами, що потребує щораз більшої кількості спеціалізованих міжнародних організацій.

< Назад   Вперед >

Содержание
 
© uchebnik-online.com