Перечень учебников

Учебники онлайн

6.5. Криза теорії міжнародних відносин: раціоналізм і рефлексіонізм

Критики "біхевіористичної революції" постійно звинувачували її прихильників у тому, що вони не реалізували у своїх концепціях її основні цілі, тобто не спромоглися створити повністю емпіричних теорій, висновки яких мали б індуктивний характер. Один з них, X. Булл, підкреслював: "Якщо судити про цей підхід за критеріями логічної чіткості та наукової точності, то можна стверджувати, що його якість досить висока. Крім цього, навіть якщо недоброзичливо до нього ставитися, не можна, тим не менше, робити висновок, що він нічого не вніс у розуміння міжнародних відносин... Усе цінне, що є в їх працях (біхевіористів. — Прим, авт.) — це переважно судження, виведені не математичними чи будь-якими іншими науковими методами, а абсолютно незалежно від них'". Біхевіористи захопились створенням абстрактних моделей міжнародних відносин та проблематикою класифікації міжнародних систем й у підсумку сформулювали дедуктивні теорії не на кількісних, а на якісних параметрах.

"Біхевіористична революція" не змогла реалізувати свої завдання через значну складність проблеми пошуку емпіричних параметрів досліджуваних явищ міжнародного життя. З'ясувалося, що досить важко кількісно виміряти цілу низку надзвичайно важливих ситуативних змінних, таких як: зміст інтересів, цілей і прагнень учасників міжнародних відносин, сила дії та взаємодії між ними, характер впливу суб'єктивних чинників на процес прийняття рішень. Навіть методологічно простіша проблема оцінки потенціалу могутності держав, незважаючи на надзвичайно цікаві 'її дослідження, продовжує викликати гостру полеміку. Біхевіористи, за незначним винятком, зосереджувались на дослідженні окремих питань міжнародних відносин, сподіваючись на ефект "кумуляції різних теорій міжнародних відносин у процесі їх емпіричної верифікації та селекції. У цей спосіб виникне емпірична теорія міжнародних відносин"2. Однак цей процес після кількох десятиріч так і не привів до бажаного результату. Розвиток біхевіоризму ґрунтувався на ідеї ізоморфізму, тобто твердженні про те, що в суспільній сфері явища і процеси відбуваються аналогічно до природних, що їх можна аналогізувати й точно дослідити.

Із кінця 70-х — початку 80-х років XX ст. у теорії міжнародних відносин розпочалась серйозна криза, спричинена розчаруванням багатьох учених не лише можливостями класичного підходу, але й результатами розвитку біхевіористичних теорій. Ця криза, на думку Дж. Васкеза, зумовлена тим, що "як в емпіричній, так і в нормативній сфері аналізу відсутні серйозні, перевірені та точні методи оцінки теорій... Неможливість здійснити оцінку теорій у науковій та практичній площинах зводить
1 Булл X. Теория международньїх отношений: пример классического под-хода / Теория международньїх отношений: Хрестоматия / Под ред. П. А. Цьі-ганкова. — М., 2002. — С. 189—192.

2 PietrariZ. J. Podstawy teorii miedzynarodowych. — Lublin, 1986. — S. 46.


до нуля зусилля щодо накопичення знань та гальмує дослідницький прогрес"1.

Однією зі спроб подолання кризи може вважатись широко дискутована ідея поєднання методологій, які ґрунтуються на кількісних і якісних методах, що вважається необхідним та закономірним етапом у розвитку теорії міжнародних відносин. Ідея формування нової теорії міжнародних відносин випливає з розуміння її послідовниками неможливості абсолютно повного відображення реальності за допомогою лише однієї із перелічених вище методологій.

Висуваються твердження, що така теорія може стати синтезом великої кількості існуючих підходів, у якому б знайшлося місце всім раціональним ідеям. Можливість її продуктивної реалізації зростає завдяки тому, що "незважаючи на існування досить відмінних точок зору та цілої низки принципових питань, що визначають загальні теоретичні орієнтації та конкретні дослідницькі програми, дійшло до виразного зближення між ними, що дає змогу говорити про виникнення раціоналістичного консенсусу, який творять, насамперед, неореалізм і неолібералізм"2. Цілком очевидний процес синтезу сучасних теорій неореалізму та неолібералізму визначається тим, що вони дуже близькі в оцінках міжнародних відносин, але у вузьких межах своїх методологічних основ не можуть цілісно пояснити суть міжнародних явищ і процесів, водночас їх синтез може зробити можливим подолання недоліків кожної з них. Вісь, яку створюють неореалізм та неолібералізм, на думку багатьох учених, може бути доповнена кращими теоріями біхевіоризму та нео-марксизму. Назріла потреба подолати парадигматичну обмеженість і методологічну вузькість у межах якісно нової теорії є нагальною потребою, про що свідчать праці С. Хоффмана, Дж. Бел-лерса, X. Алкера, А. Лійпхарта, Дж. Розенау, Р. Кохена, X. Мак-Кліланда, К. Кнорра, Дж. Догерті та Р. Пфальцґрафа і багатьох інших.
1Васкез Дж. Ф. Постпозитивистское течение: реконструирование научно-го подхода и теории международньїх отношений в зпоху критики классическо-го рационализма / Теория международньїх отношений на рубеже столетий / Под ред. К. Буса и С. Смита. — М., 2002. — С. 244.

2Сгіотег Е., Zyblikiewicz L. W. Zarys wspolczesnych stosunkow mifdzynaro-dowych. — Warszawa; Krakow, 2000. — S. 21.

У 1988 p. P. Кохен назвав нову синтетичну теорію раціоналізмом і протиставив йому т. зв. рефлексійний підхід, представники якого радикально та досить активно критикують фундаментальні основи раціоналізму.

Серед найбільш жорстких критиків раціоналізму виділяються, насамперед, представники критичної теорії, феміністита пост-модерністи.

Критицисти, зокрема Ю. Габермас, запропонували досить вузьку концепцію створення "ідеальної інформаційної ситуації", що може стати засобом подолання політичного панування могутніх наддержав і конфліктів, оскільки повна відкритість інформації сприятиме аргументованій суперечці між сторонами та неупередженим (тобто справедливим) рішенням. Сучасна ситуація маскує нерівність у міжнародних відносинах, а раціоналізм приймає її a priori. Критицисти не прагнуть досліджувати міжнародні чи внутрішні системи держав, а зосереджують свою увагу на силі та домінуванні глобальних наддержав. Вони здійснюють дослідження з політичною метою "звільнення людства від "деспотичних" структур світової політики й економіки, які перебувають під контролем гегемонічних сил"1. У такому сприйнятті міжнародної системи критицисти надзвичайно близькі до теоретиків неомарксизму, оскільки вони інтерпретують будь-яке знання як знаряддя певної політики. Зокрема, своїх опонентів (раціоналістів) вони вважають адвокатами несправедливого міжнародного порядку, що вигідний наймогутнішим державам світу, а свою теорію — знаряддям боротьби проти нього. Звідси випливає найважливіший висновок критичної теорії, який полягає в тому, що будь-яка теорія є прихованим відображенням певних інтересів, а їх автори, незалежно від того чи вони це усвідомлюють, чи ні, є знаряддям політичної влади. У руслі критичної теорії виник досить своєрідний науковий напрям — т. зв. конструктивізм, представлений працями А. Венд-та, Д. Ламсдейна та інших. У їхніх працях відображені два основні твердження, властиві цій теорії:

1. Фундаментальні структури міжнародних відносин формуються під визначальним впливом суб'єктивних факторів, які
1 Jackson R., Sorensen G. Introduction to International Relations. — Oxford, 1999. — P. 233.

випливають із людських прагнень та інтересів і призводять до створення тих чи інших соціальних конструкцій.

2. Поведінка й інтереси окремих держав у міжнародному середовищі визначаються суб'єктивними ідеями та уявленнями про розвиток міжнародних відносин, але не їхніми реальними інтересами.

Формування феміністичних концепцій у теорії міжнародних відносин спричинене інтернаціоналізацією жіночого руху, зростанням транснаціональної феміністичної активності та винесенням проблем статевої нерівності на глобальний порядок денний. У цих підходах не лише констатується теза про те, що тендерні відносини є інтегральною частиною міжнародних відносин, а й стверджується, що міжнародні структури, історія та наукове знання про міжнародні відносини відзначаються тендерною специфікою. Тобто феміністи вважають, що вся історія людства відбувалась під знаком тендерної нерівності й це логічно відбилося не лише на сучасних міжнародних відносинах, але й на їх наукових дослідженнях. У сучасній науці феміністський напрям виник з "критики того підходу, при якому філософські канони політичної теорії і емпіричні канони біхевіористського напрямку політології виключили жінок і їхню діяльність з сфери своєї уваги... керуючись стереотипною уявою про "аполітичність" природи жінок"1.

Прихильники фемінізму, або т. зв. тендерних теорій, спираються радше на власну політичну позицію, ніж на певні логічні аргументи та систематично викладену теорію. З їх точки зору, раціональні теорії спираються на суто чоловіче бачення міжнародних відносин, але легковажать особливим жіночим досвідом та прагненнями. Прихильники цих теорій відштовхуються від ідеї тендерних ролей у суспільстві, які, на їхню думку, є нерівноправними. Зокрема, В. Петерсон та А. Ранян наголошують на тому, що жінка в ієрархії суспільства поставлена в принципово нижче положення. Розподіл суспільства за тендерними ролями призводить до того, що у політиці домінують чоловіки, а жінки перебувають у підпорядкованому становищі. Н. Харт-сок наполягає на ідеї необхідності досліджень структурних
1 Кзрролл С. Дж., Зерилли Л. М. Тендерная реконструкция политических систем. — СПб., 2004. — С. 879.

відмінностей життя та інтересів обох статей, що має довести тезу про те, що сила і влада є прагненням чоловіків, тоді як порозуміння і гармонія — жінок.

Для феміністів характерне твердження про те, що у сучасній теорії міжнародних відносин прихована дискримінація жінок, позаяк поведінка держави розглядається в суто чоловічих категоріях — раціоналізму, силового тиску та амбітності. На їхню думку, причини агресивності держав треба шукати у тендерній нерівності, яка призводить до того, що найважливіші державні посади завжди обіймають чоловіки.

Найбільш вивершені принципові основи власної теорії створені постмодерністами, серед яких виділяються ідеї М. Фуко, Ж. Деріда, Р. Рорті та особливо Р. Ешлі.

Дж. Васкез виокремив п'ять фундаментальних ідей постмодернізму:

1. Відсутність загального прогресу та еволюції в людській історії. На їх думку, різні суспільства розвиваються власним шляхом, який не є кращим чи гіршим за інші, а сучасний стан західної цивілізації не є ідеалом, він лише один із прикладів розвитку.

2. Послідовна низка подій не підлягає жодній об'єктивній закономірності, але є результатом тих чи інших рішень, що були прийняті свого часу як випадкові альтернативи.

3. Реальність породжується системою суб'єктивних цінностей та діями людей, спрямованими на їх впровадження в життя, тобто вона є лише "соціальною конструкцією".

4.Мова та концептуальні парадигми створюють реальність, оскільки вони висувають певні моделі спілкування та розвитку, і щойно суспільство запроваджує нововведення, доцільність яких обґрунтована наукою, вони стають частиною реальності.

5.Ідентичність є формою прояву влади та насильства над особами, соціальними групами та суспільствами.

Виходячи з таких принципових основ, постмодерністи звинувачують теоретиків раціоналізму, особливо неореалізму, в нерозумінні сучасних суспільних процесів, їх спрощенні та оперуванні неточними й неправильними за змістом поняттями та категоріями.

Дж. Васкез вважає, що наведені п'ять тверджень "посіяли сумніви у всіх галузях знань, і їх наслідки спричинили довгострокові ефекти в певних дисциплінах..."1. Постмодерністи загострили дискусію в теорії міжнародних відносин, оскільки ще раз повернули її до розгляду фундаментальних основ існування людини і суспільства. Вона рельєфно висвітлила в сучасній теорії брак загальноприйнятих та логічних інтерпретацій її фундаментальних категорій. З іншого боку, дискусія між пост-модерністами і раціоналістами ще раз показала всю відносність знання, вона, за твердженням К. Буса, "показує вроджену тенденцію до сумнівів серед інтелектуалів через страх припуститися певної філософської помилки"2.

Слабкістю теорії міжнародних відносин досі є відсутність науково апробованої експланаційної теорії, що цілісно, несупе-речливо та аргументовано пояснила б сутність міжнародних явищ та процесів. Відсутність їх чіткого розуміння звужує можливість широкого застосування сучасних наукових методів та підходів до дослідження, зокрема, комп'ютерних симуляцій, теорії "ігор".

Створені моделі ґрунтуються на аналізі сотень змінних (особливо у зв'язку з широко відомою ідеєю квантифікації), що визначають найрізноманітніші ситуації у міжнародних відносинах, та не призвели до очікуваних результатів, передусім, з огляду на методологічну й теоретичну слабкість закладеного в них розуміння міжнародних відносин. З одного боку, в сучасній теорії міжнародних відносин спостерігається ренесанс інтересу вчених до класичних теорій, але з іншого — швидко розвиваються альтернативні критичні, тендерні та постмодерністські теорії. Це призводить до початку процесу поляризації наукової думки, при якому на одному її полюсі відбувається формування теорії раціоналізму (на основі ідеї міжнародного суспільства, яка розглядається як надзвичайно перспективна), а на іншому — зближення теорій, представники яких досить різко протистав-
1Васкез Дж. Ф. Постпозитивистское течение: реконструирование научно-го подхода и теории международньїх отношений в зтюху критики классичес-кого рационализма / Теория международньїх отношений / Под ред. К. Буса и С. Смита. — М., 2002. — С. 232.

2Бус К. Вьізов незнанию: теория международньїх отношений перед лицом будущего / Теория международньїх отношений / Под ред. К. Буса и С. Смита. — М., 2002. — С. 353.

ляються раціоналістам. Звідси випливає, що в теорії міжнародних відносин розпочинається нова гостра полеміка, яка в підсумку може призвести до формування цілої низки істотних наукових концепцій.

Складається думка, що сучасна теорія міжнародних відносин переживає парадокс, який полягає у невідповідності рівнів розвитку її теоретичних надбань рівневі розвитку сучасних методів дослідження. Тому ставити питання про створення моделей, що ґрунтуються на емпіричних параметрах, які могли б відобразити таке складне та комплементарне явище як міжнародні відносини та дали б змогу точно їх прогнозувати, очевидно, передчасно.

Це, звісно, не означає, що такі моделі не можна створювати. Адже вони виконують важливу евристичну функцію, виявляючи тенденції розвитку міжнародних відносин, взаємозв'язок численних чинників, що на них впливають, дають змогу систематизувати та порівнювати їх складові явища і процеси тощо.

Сучасна теорія міжнародних відносин змушена не лише синтезувати найсуттєвіші досягнення в межах нової теорії, але й повернутися до проблематики розвитку методологічних основ. Упродовж її розвитку цим питанням не надавалось значної уваги у працях учених; вони намагалися досліджувати прикладні проблеми та науково пояснювати реальні ситуації в міжнародному середовищі.

Дж. Догерті та Р. Пфальцґраф вважають, що сучасна теорія міжнародних відносин має:

— сприяти зміцненню науки про міжнародні відносини як самостійної наукової дисципліни;

— зосередитись на формулюванні постбіхевіористичної теорії, яка, ґрунтуючись на всіх найкращих ідеях, акумульованих досі, мала б ширші експланаційні можливості;

— здійснити чіткий розподіл фундаментальних і прикладних досліджень;

— створити систему наукових зв'язків між дослідженнями міжнародних відносин на різних рівнях узагальнення

< Назад   Вперед >

Содержание
 
© uchebnik-online.com