Перечень учебников

Учебники онлайн

Націоналкомуністична течія української політичної думки

Українська політична думка не припиняла свого розвитку і після поразки національновизвольних змагань. З 1917 до 1933 року її найповніше репрезентував український націоналкомунізм, який об'єднав різні політичні течії і напрями довкола ідеї «комуністичної перебудови суспільства», цілковитого національного визволення України, створення суверенної української держави.
Виникнення націоналкомунізму на українському ґрунті зумовлене тогочасними суспільнополітичними реаліями, а також слабкістю, незрілістю та розколом українського демократичного руху. Багато представників української демократії вбачали вихід із катастрофічного становища у співпраці з більшовиками. Віддані комуністичній утопії і перейнявши притаманний її апологетам спосіб мислення, вони, самі того не усвідомлюючи, зруйнували єдиний фронт боротьби за самостійність України, зіграли на руку більшовицькій верхівці з її централізаторськошовіністичною політикою, прирікши себе на загибель, а Україну — на десятиліття підневільного існування в умовах радянськобільшовицького тоталітаризму.
Націоналкомунізм в Україні почав розвиватися вже з перших років радянської влади. Свідченням цього є публіцистична брошура Сергія Мазлаха та Василя Шахрая «До хвилі (що діється на Вкраїні та з Україною?)», яка в 1918 році започаткувала новий напрям української суспільнополітичної думки. За словами її авторів, революція в Україні має не лише соціальний, а й національний характер, а соціалістичний лад у державі може забезпечити лише цілком незалежна українська радянська республіка. «Українське національне питання, коли не буде вирішене зараз, у революційну добу, коли воно буде передане у спадок історії, як іржа, точитиме соціальноекономічний і культурнополітичний розвиток і в Україні, і в сусідніх державах».
Не заперечуючи союзу з Росією, автори вважали, що єдиний спосіб перебороти залишену царатом спадщину національного гніту — це беззастережне відокремлення України від Росії і перетворення Комуністичної партії більшовиків України з регіонального відділу російської компартії на самостійну політичну організацію. При цьому вони гостро розкритикували лінію великоросійського партійного керівництва щодо української національної проблеми, вважаючи, що більшовики лише декларували доктрину національного самовизначення українського народу. Насправді практична політика більшовизму щодо України мало чим відрізнялася від політики кадетів, меншовиків, есерів та інших російських партій, які відкрито вороже ставилися до української самостійності.
Брошура «До хвилі», за словами українського політолога Івана ЛисякаРудницького, «розкриває трагічну дилему людей, які, подібно до Мазлаха і Шахрая, хотіли бачити свою країну одночасно і комуністичною, і самостійною», що було неможливо. А надія на те, «що совєтська Росія заради абстрактного вчення про національне самовизначення пожертвує своїми великодержавними інтересами», відмовиться від панівної позиції, засвідчувала відсутність в авторів політичного реалізму. І все ж брошура мала велике значення, як перший теоретичний вияв концепції «національного комунізму» і як своєрідний «національнокомуністичний маніфест», який став основою зародження політичної течії та одного з напрямів розвитку української суспільнополітичної думки XX ст.
У 20ті роки виникла низка націоналкомуністичних політичних течій, спрямованих на пошук можливих шляхів національного самоутвердження України («боротьбисти», «укатети», «самостійники», «шумськісти» та ін.). Саме вони ініціювали після XII з'їзду РКП(б) зміни в національній політиці більшовиків, забезпечили можливість розвитку елементів українізації, які разом з непом сприяли послабленню протистояння московських більшовиків і опозиційних сил українського націоналкомунізму.
Українізація — політика партійнодержавних органів УРСРу 20ті і на початку 30х років XX ст., спрямована на більш органічне впровадження радянськокомуністичної ідеології в Україні силами національних кадрів і в доступній для місцевого населення формі.
Провідну роль в українізації відігравав народний комісаріат освіти на чолі з Олександром Шумським (1890— 1946), а потім — Миколою Скрипником (1872—1933). Основними здобутками українізації, які викристалізувалися в процесі її теоретичного обґрунтування та намагання практичного втілення, були: сприяння розвитку української мови на всіх рівнях, у тому числі забезпечення її ідеологічної ролі на рівні русифікованого міста та в середовищі партійнодержавного апарату; розв'язання проблеми легітимності національної самодіяльності українських комуністів; організація національнокультурного процесу як засобу боротьби проти будьяких проявів великоросійського шовінізму та українського націоналізму; створення розгалуженої сітки осередків функціонування української мови і культури. Свідченням орієнтації націоналкомуністичної течії на втілення національної ідеї стали радикальні політикопубліцистичні виступи письменника Миколи Хвильового (1893—1933). Заcлiплений ідеєю поєднання комуністичного світогляду та ідей національного визволення українського народу, Хвильовий був невіддільний, за словами Лисяка-Рудницького, від епохи «українського ренесансу» 20-х років — «гарячкового періоду в історії Радянської України», років «великого культурного піднесення нації, згодом зрізаного сталінським терором». Хвильовий розумів національне питання, на відміну від інших націоналкомуністів, не спрощено, а на універсалістичний лад, вірив у те, що національна свобода невіддільна від визволення та розвитку людської особистості, прорікав майбутню «емансипацію колоніальних народів», «азіятський ренесанс». Він був глибоко переконаний, що покликання України полягає в тому, щоб бути посередником між Європою та відродженими націями Сходу.
Заперечуючи імперську тенденцію до злиття націй через посередництво пролетарського інтернаціоналізму, Хвильовий у яскраво публіцистичній формі проповідував ідею української незалежної держави, яка має слугувати орієнтиром для українського патріота, і зрадити якій — означає зрадити своїй матері. Найкатегоричніше ідея самостійної державності звучить у памфлеті «Україна чи Малоросія?» (1926). Необхідність самостійності України Хвильовий обґрунтовує тим, що «цього вимагає залізна і непоборна воля історичних законів», прагненням нації досягти природного стану, який Західна Європа пройшла в часи оформлення національних держав.
Суттєвою прикметою політичних поглядів М. Хвильового була ідея переродити українця так, щоб він став самосвідомою одиницею, позбувся рабської психіки, що породжувала до цього часу тільки безвольних людей, які вміли говорити прекрасні слова, але ніколи не були людьми діла.
Таким чином, брошура С. Мазлаха і В. Шахрая була першою спробою в умовах більшовицької дійсності ідейнополітично відстоювати самостійну державність України, а безкомпромісний голос М. Хвильового був останньою такою спробою. На початку 30-х років починаються гучні процеси і розправи над українською інтелігенцією, що на кілька десятиліть унеможливили будьякі спроби вільного висловлювання політичних думок, поглядів, переконань

< Назад   Вперед >

Содержание
 
© uchebnik-online.com