Перечень учебников

Учебники онлайн

2.3.1. Політичне буття як наявний спектр політичних реалій, тенденцій і перспектив, його структура і зміст

У першому питанні теми відзначимо, що відтепер потрібні певні методологічні новації для того, щоб розкрити видимі та утаємничені аспекти політичного буття, яке за радянських часів, як вважалось у суспільних науках, не мало статусу "реального" буття. Реальний статус буття мали лише матеріальні економічні відносини, а політичні процеси серед інших ідеальних відносились до так званих "похідних", до надбудовних явищ, до вторинних, що повністю залежали від перших, матеріальних відносин.

Примарність політичного буття намагались стверджувати і політологи західної течії політичної думки вже з інших методологічних позицій. Так німецький теоретик політики М. Хеттіх вказує: "Можна навіть сказати, що ніякої політичної реальності не існує взагалі і що політичне радше привноситься людьми у соціальну реальність", бо вона, начебто, існує у вигляді обговорення владних відносин. На нашу думку, у цьому ставленні до політики абсолютизується суб'єктивність політики, бо її об'єктивна сторона випливає з реальності владних взаємин на рівні великих соціальних груп і держав. Крім того, концепція "політичного ідеалізму" виходить з того, що в основі політики покладені моральні, ідеальні мотиви з метою покращити існуючий стан відносин.

Представники марксистської парадигми політичного мислення заперечували реальність політичного буття з інших методологічних позицій, ніж прибічники "політичного ідеалізму".

К. Маркс та Ф. Єнгельсу "Німецькій ідеології" зауважували, шоу надбудовних явищах — у політиці, культурі, моралі, мистецтві відсутня власна історія, бо люди, які розвивають матеріальне виробництво, виробничі відносини і матеріальне спілкування (матеріальні засади історії) розвивають тим самим своє мислення і відповідно змінюють вищезгадані продукти мислення (культуру, ідеологію, зрештою - політику).

Стосовно нової методології політично-правових явиш має сенс звернутись до дослідження українського правника О. Мережко, у якому серед інших методів дослідження політично-правової сфери окремо виділено "політико-орієнтований підхід". Згідно останнього, "життям права є боротьба, боротьба націй, державної влади, класів, груп інтересів та індивідів", а тому і політичне життя є наскрізь боротьба. Трансформуючи цю ідею у політичні доктрини та концепції, будемо зважати на боротьбу і у царині ідей, політичних доктрин, можливо, ще більш запеклу, ніж у практичних політичних відносинах.

Іншою методологічною новацією слід вважати намагання дослідити мереживо суспільних відносин, де на поверхні кидається в очі вертикальна владна лінія, тоді як інші "горизонтальні" зв'язки, приховані і суттєві, ігнорувались.

Відтепер найважливішим завданням політичної теорії в новітній час, справедливо вказує сучасний російський політолог А. С. Панарін, постає реабілітація житійного статусу політики, розкриття її незалежного, подеколи від бажань мільйонів людей, фактичного реального життя. Цей буттєвий статус політики влучно охарактеризував німецький політичний мислитель Макс Вебер: коли ми не цікавимось політикою, вона цікавиться нами і тоді хиттю-мимохиттю ми відчуємо реальність політики, її вельми докучливе буття. Коли вказують, що в Україні люди втомились від політики, то це доволі точне визначення вищезгаданого не привабливого, однак невідворотного політичного буття.

Ліон Фейхвангер у романі "Вигнання" показав у літературно-художній формі, як головний герой роману намагався позбутись всеохоплюючого впливу агресивної фашистської політики на власне приватне буття, що проходило у нього, у німця, в Парижі, однак і у еміграції це було неможливо.

Буття—одна з фундаментальних, доволі складних категорій філософії, яка позначає безпосередню дійсність багатоплановим чином:

• воно виступає як синонім існування ("політика є, тобто, реально, насправді існує"),

• як роздвоєна на не співпадаючі на явище і сутність реальність ("влада явлена нам у діяльності владних структур держави, а сутність її скрита, прихована, начебто вона знаходиться у "чорному ящику"),

• як протилежність ідеальній свідомості ("реальне, фактичне, матеріальне" політичне буття протистоїть політичній свідомості, особливо спеціально розробленим задля омани мас політичним міфам і міфологемам, які не мають відношення до дійсності, а створенні заради народження суспільних ілюзій).

Із загально-філософських настанов щодо смислу категорії буття ми виокремили ті положення, що мають методологічне значення для розкриття змісту і форм політичного буття:

• Форми та рівні буття не зводяться одна до одної, тобто буття живої і не живої природи, окремої людини та суспільства, економіки і

політики відбувається за різними законами, здійснюються за різними сценаріями і не випливають одне з одного;

* Відзначено три головні модуси (різновиди) буття — можливість, дійсність, необхідність, домінантною серед яких виступає дійсність як " тут і тепер";

* Буття людини і суспільства проявляється перш за все у вільному виборі можливостей (Сартр). Політика не існує там, де діє жорстка "суспільна необхідність", яка не залишає місця прояву активності, де результат політичних процесів відомий і навіть зрозумілий та прояснений передчасно.

Виходячи з вищезазначених положень, можна визначити політичне буття як сукупність всіх проявів вільної людської діяльності в сфері політики, яка існує у формі політичних відносин, влади, діяльності політичних інститутів, політичних лідерів, вона проявляється у вигляді політичних процесів і особливих станів, таких як війна, політична боротьба, воєнно-політичні конфлікти, заколоти, демонстрації, вибори, лобіювання, бунти.

Зауважимо, що у більшості підручників в Україні питання політичного буття або не розглядається взагалі, або його торкаються лише побіжно у контексті політичної реальності.

Загальну характеристику політичного буття особистості на тлі його відмінностей від інших форм суспільного буття у літературно-художній формі надав письменник М. Латишев — це яскраве, різке, засноване на динамічних зіткненнях та контрастах буття, на відмінну від буття споглядально-філософського відношення до світу. Мовилось про реальне буття-життя письменників колишнього СРСР, що були засуджені за політичними мотивами та відбували покарання. Вони по-різному облаштовували своє тюремне "буття" — філософське у Ю. Домбровського, політичне у О. Солженіцина та Левка Лук'яненка, своє приватне у інших.

До феноменів, до видимих, але не завжди прояснених (експлікованих) форм політичного буття ми відносимо:

* Політичні явища

* Політичну боротьбу у всіх формах

* Політичний вплив

• Політичні дії

• Політичну свідомість

• Політичний вибір

• Політичну модернізацію

• Політичну ситуацію

• Політичний розвиток

• Політичну символіку

Одним з найбільш загальних понять, які виражають динамічність політичного буття, є політичний процес—це сукупність усіх змін, які відбуваються у бутті політичних інститутів та їх відносин, взаємин держави і суспільства, у функціонуванні політики як цілого.

Нормальний політичний процес відбувається за умов, коли на більшості його етапів політична система функціонує у звичайному режимі, структура інститутів влади та основний зміст звичайних і протестних форм діяльності не змінюється. Такий стан є основою політичної стабільності — бажаний стан для багатьох владних кіл. Реформування політичних відносин — такий особливий вид політичного процесу, коли при збереженні основи соціально-політичного устрою, відбуваються часткові зміни у політичному житті, у дотриманні усталених норм і традицій. Деструктивні політичні процеси, за визначенням відомого російського політолога початку XX століття Бориса Струве, є основою занепаду, загибелі, регресивної метаморфози політики. Вони пов'язані з бунтами, насильницькими революціями, заколотами, громадянськими війнами, акціями громадянської непокори тощо.

До найбільш виразних форм політичного буття ми маємо всі підстави віднести, перш за все, політичну боротьбу у контексті аналізу поточної політики.

Політична боротьба — це більш широке за змістом поняття, ніж війни та політичні конфлікти, і вона складається з таких форм політичної діяльності, у яких на перший план виходять аспекти протиборства та протистояння різних соціальних сил та їх політичних організацій. Громадянам України останніх років добре відоме це політичне явище, яке ніяк не поступиться конструктивному політичному діалогу різних гілок влади та роботі по врядуванню "розколотою" державою. Так, політична боротьба щодо конституційної реформи 2004 -2007 рр., навколо статусу Кабінету Міністрів України, повноважень Президента, утому числі й у сфері національної безпеки, зрештою дійшла до Конституційного Суду та вилилась у дострокові парламентські вибори. Відсутність консолідованості політичних сил і загострення політичної боротьби ми не можемо вважати позитивним явищем, хоча прибічники "конструктивно-функціонального конфлікту" (Л. Козер) стверджують інше. Недарма у Священному Корані вустами Пророка нагадувалось про горе народам, коли "різноголосять партії серед них".

У відносно мирних формах протистояння у Франції впродовж 2005 -2007 років, коли відбувалися масові виступи французів — емігрантів зі Сходу та Африки, проявився високий рівень насильства, що спонукало уряд Французької республіки спеціально розглянути заходи по гамуванню насильства силами поліції, жандармерії, підрозділами інших силових структур. У Парижі та його околицях було спалено не менше 9 тисяч машин. Таким чином, між мирними та насильницькими формами діяльності у реальному політичному процесі — бутті граничні межі доволі умовні, як так звана "тонка червона лінія" між війною і миром, як колись вказував американський письменник Норман Мейлер.

Зауважимо, що деякі одіозні фігури в історії XX століття перебільшували значення політичної боротьби та їх особистого внеску у перебіг між партійної боротьби (Л. Троцький, А. Розенберг, А. Гітлер та ін.) У останнього сама назва твору "Моя боротьба" підкреслює головне для політичної діяльності лідера націонал-соціалістичної партії та фюрера.

Політичні конфлікти складають важливий момент політичної реальності і вищий щабель розвитку політичної боротьби. Останнім часом все частіше береться до уваги слушна думка західних мислителів (Р. Дарендорф, Л. Козер, Р. Коллінз) щодо "буденності", нездоланності соціальних конфліктів та їх позитивної (стимулюючої) ролі у розвитку окремих сфер суспільства.

Стосовно такої ж ролі політичних конфліктів навряд чи можна однозначно стверджувати, адже вони певним чином послабляють єдність влади — недарма кардинал Мазаріні, непересічний французький політичний мислитель достатньо високого рівня, у Новий час вдало користувався конфліктом між королівською владою та аристократією, тому він у вигідних для нього конфліктних владних умовах фактично правив державою'.

У сучасній політичній науці відносно стимулюючої чи руйнівної ролі політичних конфліктів існує думка, що слід поділяти їх на такі, що "виходять за межі існуючої політичної системи" та на ті, що не виходять на згадані рубежі руйнації системи. Альтернативою політичним конфліктам вважають політичну стабільність — стан політичної системи, якому притаманні стійкість, єдність, цілісність, здатність до розвитку, ефективного управління та конструктивності. На наш погляд, конфлікти у царині політики явище буденне, звичайне. А одне із завдань (функцій) політики якраз полягає у раціональному вирішенні конфліктів, особливо у міжнародних відносинах.

Політичний конфлікт, - справедливо вказує Б. Парахонський, - відрізняється від інших видів конфлікту тим, що прямо ставить питання про владу, про відносини панування та підкорення, про порядок розподілу влади між різними центрами сил. Зауважимо, що конфлікти для політичної сфери є тому повсякденним явищем, що вони віддзеркалюють боротьбу політичних сил за утримання або завоювання влади і відтворюються у різних Формах від мирних зборів, демонстрацій та маніфестацій до громадянських чи повномасштабних міждержавних війн. Політичний конфлікт не виникає навколо другорядних проблем — як правило, "яблуком розбрату" стає питання: кому будуть належати вершини влади, хто буде здійснювати панування.

Політичні конфлікти мають два основних різновиди — конфлікт масових "некерованих емоцій" та конфлікт між політичними інститутами. Для політичних конфліктів "некерованих масових емоцій" характерним є прихованість для пересічних учасників істинних, глибоких причин виникнення конфлікту, непередбачуваність подій і самого перебігу боротьби, тому конфлікти можуть трансформуватись в суспільні ексцеси, включно до масових заворушень, погромів, бунтів великого масштабу. Дослідники політичної діяльності колишнього президента Бориса Єльцина вказують, що той імпульсивно, спонтанно взяв участь у мітингу протесту проти путчистів 19 серпня 1991 року (виступ з башти танку) і несподівано для нього самого здобув величезну підтримку "вулиці". Раніше, до початку Другої світової війни лідери фашистської партії Німеччини також вважали, зокрема, що для політичного успіху "слід завоювати вулицю".

Крім того, у політичних конфліктах "некерованих емоцій" масам притаманна несподівана зміна настроїв та відношень до дій політичних лідерів і еліти. Інколи держава застосовує збройну силу (внутрішні війська) для угамування конфлікту "некерованих емоцій" мас, інколи народні маси самі скидали застарілі, віджилі політичні форми життя, перетягуючи на свою сторону військо. Після президентських виборів у грудні 2007 року у Кенії, коли переможцем було оголошено колишнього президента Кібаку, більше місяця не вщухали "некеровані емоції" противників новообраного президента, число жертв у цій одній зі стабільних країн Африки перевищило 800 осіб.

Конфлікт політичних інститутів відображає суперечність різних владних структур на основі прагнення до якомога більшої повноти влади і його можна вирішувати також у інституціональному плані — створенням нових, модернізацією або ліквідацією старих конфліктогенних політичних установ, організацій, особливо, політичних партій і рухів. За часи становлення демократичних інститутів у Великій Британії таким конфліктуючими інституціями були королівська влада та з іншого боку парламент: перемога сил парламенту на чолі з Олівером Кромвелем та позбавлення трону короля-католика назавжди зміцнили інститут англійського парламентаризму та визначили й дотепер обмежене значення королівської монаршої влади.

Намагання структур політичної влади в сучасній Україні затвердити "Закон про політичні партії", "Про кабінет міністрів" слід розглядати позитивно в смислі гамування політичних інституціональних конфліктів.

Водночас конфлікти у політичній сфері можуть розглядатись як різновид політичної діяльності, свободу якої держава гарантує (стаття 15 Конституції України 1996 року).

Російські політологи визначають політичний конфлікт як зіткнення суб'єктів політики у їх взаємних прагненнях реалізувати свої інтереси і цілі, пов'язані з досягненням влади чи її перерозподілом, а також із зміною їх статусу в суспільстві.

До специфічних рис політичних конфліктів ними віднесено:

- відкритий характер та вираз зіткнення корінних інтересів;

- публічність та апеляція до мас (а не до професійних політиків) з метою їх активної мобілізації для підтримки;

- підвищена частота політичних конфліктів прояву у порівнянні з конфліктами у інших сферах життя;

- всезагальна значущість, бо яким би не частковим чи начебто віддаленим від приватних інтересів був конфлікт, його завершення або розв'язання сприймається на державному рівні; нагадаємо, що при вирішенні питання щодо прийому у НАТО від держави-кандидата вимагається відсутність незавершених конфліктів з іншими членами Альянсу;

- існування можливості використання силових засобів при розв'язанні конфліктів, хоча цю можливість часто переоцінюють: так, колишній міністр оборони України А. Кузьмук у інтерв'ю відомому часопису казав відносно конфлікту української влади навесні 2007 року: "Якщо почнеться кровопролиття, воно охопить всю крашу...у кожного військового, у кожного громадянина, образно кажучи, мають бути перед очима чоботи миротворців, котрі прийдуть на нашу землю у випадку чого...".2 Ми ж ще раз наголошуємо на існуванні лише однієї з можливостей звернення до силових засобів розв'язання політичних конфліктів, бо існують інші можливості та традиції застосування правових та інституціональних засобів примирення, у тому числі міжнародного посередництва.

- Різний креативный момент у політичних конфліктах вертикального та горизонтального типів, мається н? увазі, що перші мають перс важно дестабілізуючий характер, а другі - здебільше зміцнюючий владу у систему характер.

Останнім часом увагу науковців-політологів притягує проблема асиметричних воєнно-політичних конфліктів, центральну ланку якої складають певні особливості протиборства між державними силовими структурами та озброєними повстанцями, терористичними організаціями, воєнно-політична та економічна потуга яких, зрозуміло, що поступається державним структурам. Саме поняття "асиметричного конфлікту" означає, що протиборчі сили явно неоднакові за потужністю - на одній стороні могутність держави -з її силовими інституціями, а на іншій стороні — повстанці, партизани, самодіяльні організації тощо. їх особливостями являються:

* застосування слабшою стороною будь-якої зброї, у тому числі забороненою правом війни;

* намагання вразити не важливі, а найбільш вразливі з точки зору громадськості об'єкти;

* метою нападу стають не тільки військові цілі, але й економічні, політичні, культурні центри;

* конфлікти мають загрозливу перспективу об'єднувати сили, що протистоять цивілізованим державам глобалізованого світу — це групи наркоділків, торговців зброєю, ісламських екстремістів, організована злочинність, які стають більш витонченими, використовують інформаційні технології XXI століття.

* вони мають значний психологічний вплив на населення;

* асиметричними конфліктами відтепер вважаються напади партизан, повстанців на збройні сили держави та їх інституції з використанням нелегітимними силами кібернетичних, хімічних, бактеріологічних атак, атак „XXI" століття.

На 62 Генеральній сесії ООН було актуалізовано питання "заморожених" конфліктів, яких на території країн СНД принаймні чотири, три з котрих поблизу кордонів України: Придністровський, Абхазький, Південно-Осетинський. Вони мають небезпечний конфліктогенний потенціал. Політичний смисл цих "заморожених" конфліктів полягає у тому, що вони можуть бути "активовані" у певний час з тим, щоб дестабілізувати обстановку у регіоні.

Політична діяльність є одним із різновидів соціальної практики, що спрямована на перетворення соціально-економічних і політичних аспектів буття, вона є одним з самих яскравих проявів активного компоненту політичного буття і проходить у двох основних формах: мирній та немирній (насильницькій). Політична діяльність відрізняється від інших видів соціальної практики тим, що спрямована, сконцентрована на завоюванні, утриманні або на зміні (поваленні) влади і включає:

- розробку, обґрунтування та формулювання цілей політики;

- вибір адекватних засобів досягнення цілей;

- процес використання обраних засобів і форм діяльності; мобілізація та спрямування дій мас;

- продовження активності на основі досягнутих результатів попередньої діяльності.

У зарубіжній політичній літературі проблема політичної діяльності розглядається, як правило, доволі вузько - як діяльність органів політичної (законодавчої та виконавчої) влади. Для успішності останньої, на думку Е. Хейвуда, потрібні достатній конституційний статус і авторитет владних органів, їх реальна політична незалежність, справжні дії на відміну від "говорильні".1

На наш погляд, у новому столітті, влучно названому лідером лівійської революції М. Каддафі "ерою мас", слід більше уваги приділяти політичній діяльності народу, вірніше політичній самодіяльності мас, без якої неможлива справжня демократія та створення громадянського суспільства.

Політика є форма суспільної та індивідуальної діяльності та самодіяльності, активності й творчості у царині владних відносин, а влада — це центральна ланка у низці політичних явищ та мета діяльності.

Таким чином, політично-владне буття проявляється у безперервному симетричному та асиметричному впливі на людину в державі. Слід мати на увазі багатоплановість влади, наявність у ній явної та скритої сторін, так би мовити, "матеріальної" та духовної сторін. Сучасний вимір політичної влади виходить з того, що духовну владу над людиною повинні мати суспільно значущі соціально-політичні реальні цілі, а не відданість та подекуди сліпа віра харизматичним лідерам, які ведуть політично недостатньо розвинені маси у царину нездійсненних (утопічних) або небезпечних ідеалів. У зв'язку з винятковою важливістю проблеми політичної влади вона розглядається у наступному питанні лекції

< Назад   Вперед >

Содержание
 
© uchebnik-online.com