Перечень учебников

Учебники онлайн

3.11.1. Війна як соціально-політичне явище: сутність, зміст, тенденції зміни політичного дискурсу

Перше питання теми розкриває особливості політологічного підходу до війни як вельми складного соціально-політичного явища, яке активно почало досліджуватись у філософській, правовій, міжнародно-гуманітарній, соціально-політичній площині ще здавна.

З самого початку аналізу війни ми абстрагуємось від "новомодної" характеристики сучасних війн "п'ятого-шостого-сьомого (і т.д.) поколінь, які начебто відрізняються одна від одної ключовими засобами збройного насильства з точки вразливих факторів впливу на здоров'я і життя людини —ядерної, нейтронної, психотропної, "точкового ураження", повітряно-космічної зброї тощо. Наше завдання - встановити зв'язки війни з політикою держав, коаліцій країн, виявити політичний зміст війн, довоєнного та післявоєнного миру.

Широко поширений термін "війна" (латиною "Bellum") охоплює історично мінливі й різноманітні форми мілітарної практики держав, він інколи надмірно широко використовується в науковій літературі — „торгівельна війна", „холодна війна" тощо. Аналіз різних джерел показує значні розбіжності у трактуванні його політично-правового змісту терміну "війна", а також недостатньо проведену демаркацію між поняттями "війна", "стан війни", "воєнний конфлікт", "гуманітарна інтервенція", "міжнародні операції по силовому встановленню миру". Нагадаємо, що все наполегливіше ставиться питання точної термінології у політично-правовій сфері. Проф. Раджаб Абу Дабус з Лівії доречно вказує, що "кожна політично-економіч-но-соціальна система володіє своєю термінологією, яка визначає сутність і спосіб роботи даної системи". Очевидно, що у XXI столітті має бути переосмислено і базове для політичної конфліктології поняття "війни".

Методологічними основами вищевказаного політологічного підходу до аналізу війни виступають такі положення:

1. Війна як складний соціально-політичний феномен не може бути пояснений самим собою, без аналізу соціальних зв'язків її з іншими соціальними станами (мир, перемир'я, гонка озброєнь, "озброєний мир"), з усіма сферами життя, особливо з політикою, економікою, загальною та мілітарною культурою, домінуючою суспільною свідомістю, традиціями влади ставлення до силових засобів забезпечення зовнішньої політики.

2. Як багатовимірне явище війна постає легітимним використанням збройної сили держави (правовий аспект), способом розв'язання соціальних конфліктів за допомогою зброї (філософський аспект), організованою збройною боротьбою за допомогою спеціального знаряддя — армії (військово-управлінський аспект), збройним, силовим засобом досягнення політичної мети (політологічний аспект).

3. Політологічний аналіз війни проводиться під гаслом визнання її "продовженням і сумуванням політичного курсу тих сил, які його проводили у мирні часи". Водночас завжди слід розрізняти суто військову та політичну сторону війни.

4. Війне не випадкове, а закономірне явище суспільного життя, перспективу виникнення якої у тій чи іншій формі слід постійно враховувати політикам, державним діячам. Історія свідчить як про періодичне повторення війн, так і віддалену перспективу їх повного викорінення з життя суспільства.

5. Перебіг війни підпорядковується дії особливих законів, прояв яких змінюється в залежності від характеру зброї, соціальної природи суб'єктів збройної боротьби, їх політичних цілей. Водночас, поле прояву випадковості на війні настільки широке, що глибокі мислителі (Л. Толстой, К. Клаузевіц) подеколи визнавали вирішальний вплив випадковості на перебіг та підсумок війн.

6.Сучасний політичний дослідник війни має виходити не тільки з европо-центристського ставлення до цього феномену збройної боротьби, але з інших культурологічних позицій. Так, поняття війни має певну відмінність у трактуванні східної та західної парадигм воєнно-політичного мислення. Звертаючись до ісламської традиції вкажемо, що в Корані, у айяті 167 сури "Сімейство Імрана" мовиться, зокрема, про два види збройної боротьби по типу наступальної та оборонної війни у європейській традиції: "Прийти й битись у ім'я Бога", або "хоча б відбити [ворога]".

Зазвичай у мусульманській політичній практиці виділяються такі види як "джихад" і "газзоват". На інститути джихад та газзоват у ісламі покладаються більш розширені функції, ніж прийнято за європейською традицією на війну—як насильницького засобу використання сили на внутрішньополітичній і зовнішньополітичній арені. Це завдання боротьби з відступниками, невірними, гнобителями, розбійниками, агресорами, а головне — боротьби проти всіх ворогів Аллаху.

Багатьма західними мовами "джихад" перекладено як "священна війна", маючи за основу роз'яснені фікхом релігійні (священні) цілі війни проти невірних. Однак таке тлумачення припускає наявність серед форм збройної боротьби мусульманського світу інших, тобто не священних війн. А це суперечить класичній мусульманській теорії, згідно із якою всі війни "ісламського світу ("дар ал-іслам") проти світу невірних ("дар ал-харб") є священними. В цьому проявляється суттєва відмінність між ісламською та християнською концепціями: "священними" війнами Папою оголошувались лише спеціальні походи хрестоносців за відвоювання християнських місць і святинь. Газзоват, на відміну від джихаду, оголошується і здійснюється місцевими політичними та релігійними лідерами і може бути перекладений за європейською традицією як рейд, локальна операція, набіг тощо.

Відомий німецький воєнний теоретик Карл фон Клаузевіц одним з перших почав аналіз категорії "війна" спочатку з абстрактної точки зору. "Таким чином, війна - це акт насильства, який має за мету примусити противника виконати нашу волю", - писав він в першому розділі свого основного твору "Про війну" на початку XIX століття. В подальшому німецький теоретик війни відійшов від абстрактного визначення війни та перейшов до політичного аналізу сутності й змісту збройної боротьби. У робочих нотатках, залишених після його смерті та розібраних пізніше його вдовою, знаходиться такий припис: "Восьма частина повинна була містити план війни; в ній я передбачав зробити особливий розбір політичної сторони війни, а також розгляд її з точки зору "гуманізму".

Сучасні форми збройного насильства еволюціонують у сторону ірраціональних, не передбачуваних, спорадичних спалахів нічим не обмеженого насильства. Словацькі автори П. Нечас та Я. Нізнанскі справедливо вказують, що тепер воєнні загрози менш передбачені, більш мінливі, несподівані по формі і ресурсам, атаки можуть відбутись з несподіваних напрямків. Крім того, війна втягує у свою орбіту відтепер не скільки військові ресурси, скільки соціально-економічні, інформаційні, логістичні, культурні, моральні тощо.

Тому ми наголошуємо на тому, що у соціально-політичному аспекті дослідження війни слід починати з більш широкого родового явища - соціального насильства.

Соціальне насильство на відміну від природних Факторів примусу -космологічних, енергетичних, кліматичних, екологічних загроз, ризиків і викликів - має значну ступінь самостійності і може спонукати суспільство до радикальної зміни форм та напрямків розвитку. Воно, за влучною приміткою Ф.Єнгельса, не простий вольовий акт, а навпаки, потребує твердо визначених матеріальних засобів, що знаходяться в руках людей і наділених певною владою. Соціальне насильство - загрозлива перспектива примусу одних соціальних сил (груп) над іншими, інтереси котрих принципово не співпадають, суперечать одне одному та можуть бути розв'язані за рахунок втрат позиції іншої.

За радянських часів соціальне насильство розглядалось обов'язково у класовому аспекті з розрізненням прогресивного та реакційного насильства, тому революційне насильство прогресивних класів виправдовувалось.

Слід зауважити, що війни являються невід'ємною складовою історії соціального насильства людства (відбулось 15 тисяч воєн за 5,5 тис. років записаної історії, а у сучасній історії - розв'язано 88 воєн до другої світової війни та 127 після її завершення до наших днів). Песимістично, але реалістично висловився колишній Генсек ООН Кофі Аннан на Нобелівській лекції 10 грудня 2001 року "На зорі 21 століття злісно вбиті всі надії на те, що просування до миру та процвітання у всьому світі невідворотно".2

Також треба пам'ятати, що коли йдеться про пошук необхідних підвалин війни як соціально-політичного феномену, річ не у визначенні свого морального ставлення до війн як брутального, жорстокого насильства, а у знаходженні витоків і чинників цього явища, виявленні об'єктивних та суб'єктивних закономірностей і причин виникнення війн, що кореняться у політиці держав, соціальних сил, у діяльності окремих політичних лідерів і вождів.

Ще в докласовому первісному суспільному житті війна стає "формою виробничої діяльності", до якої спонукає постійний ріст народонаселення, необхідність розширення чи відстоювання територій тощо. Вона дає здобич, територію, матеріальні здобутки—недарма вже у Стародавньому Римі паради військ починались з демонстрації трофеїв. Ф. Єнгельс до вол і тонко визначав, що війни первісного суспільства не є війною у сутнісному соціально-політичному аспекті — це була буденна боротьба за виживання ("житейська справа"), бо у ній відсутній політико-владний елемент, не було і соціального знаряддя війн — армії.

Зі становленням держави і класового суспільства війна стає специфічно організованою формою особливої (мілітарної) діяльності, яка визначається політичними причинами, утворює своє ідеологічне і культурне поле, з'являється і постійно діючий державний інститут збройної сили, армії. Отже війні притаманні всі ознаки соціальної діяльності — вона має ціле-раціональність, певний ідеальний образ (план), пов'язана з використанням і розвитком фізичних, інтелектуальних, вольових, психологічних, моральних якостей людей, а на вищому щаблі досконалості така діяльність набуває ознак творчості і навіть своєрідного мистецтва (військове мистецтво, мілітарна культура).

Війну як особливий вид діяльності, пов'язаний із застосуванням збройного насильства, не слід зводити до простої сукупності дій ( „action" англ. мовою), як про це мовиться у репортажі з Граку при висвітленні героїчного вчинку молодшого капрала Джонсона Бехаррі, першого живого вояка за останні 40 років історії Великобританії нагородженого орденом Хреста Перемоги ("Daily Маіl", червень 2007 р.)

Бойовища між гангстерськими групами, між гангстерами та поліцією, явища звичайні у Латинській Америці, дуелі, напади розбійних груп із застосуванням зброї, у яких доволі багато дій (action) не кваліфікуються як війни, бо тут відсутні політичні цілі та організація, навички, вміння й мистецтво збройної боротьби, значні соціальні сили, що мають можливість переводу життя суспільства з мирних на воєнні рейки.

В історії думки ми зафіксували як виправдання необхідності воєн ("природне" заняття для людини у Платона і Аристотеля), так і різке моральне засудження війни, що притаманне гуманістичному світогляду Відродження й Нового часу. У XVII ст. Г. Гроцій висуває ідеї обмеження війн нормами міжнародного права, а М.Монтень, Д. Дідро, а також Вольтер, Ж.- Ж. Руссо розцінюють війну як пережиток "варварської епохи". І. Кант у роботі "До вічного миру" обґрунтовує ідею "вічного миру", бажаним втіленням якої є організація колективної безпеки рівноправними суверенними державами. Він вказує, що лише колективна воля суверенних країн стане на перешкоді війн.

Все це далеке від наукового об'єктивного погляду на війну, дійсно політологічного аналізу війн, яке вдалось зробити Клаузевіцу.

За надзвичайно плідним визначенням німецького воєнного теоретика К. фон Клаузевіца, війна є розширене протиборство суспільних суб'єктів, продовженням державної політики іншими засобами, але інколи і стихією насильства, у якій майже не можливо простежити розумні політичні моменти діяльності. Таким чином, для німецького мислителя війна постає динамічним мінливим соціально-політичним явищем, сутність якої слід визначати кожен раз окремо, бо війна це "хамелеон".

Для наукового воєнно-політологічного підходу К. Клаузевіца до війни характерним є:

* Відмова від знаходження незмінного „начала" (сутності) війни, а намагання лише окреслити контури проблемного поля, у якому це начало (сутність) війни може бути знайдено - взаєминах політики держави, насильства, діяльності полководцю та народних сил;

* Війна вимагає конкретно-політичного аналізу у кожному окремому випадку, бо вона постійно змінює свої характеристики - від абсолютного насильства до обережного застосування політикою силових засобів;

* Серед атрибутів війни він визначає "трикутник" з політики, насильства, діяльності мас і полководців;

* Політика у Клаузевіца мислиться своєрідно, хоча й у дусі визначення Г. Гегеля як "розумного у своїй основі", але здебільшого як прояв цього розуму в основному на міжнародній арені]

Слід не тільки визнавати наявність існування інституту війни, але і як фактичного здійснення стану боротьби між суб'єктами міжнародної політики у формі збройних змагань, зважати на його єдність та відмінності із політичним змістом збройних конфліктів.

До спільних моментів війн та збройних конфліктів нами віднесено:

а) основний соціальний зміст цих форм насильства складають явно та недвозначно виражені ті чи інші форми організованої збройної боротьби між значними організованими соціально-політичними силами;

б) форми бойових дій можуть бути різними, широкого діапазону інтенсивності, разом з тим бойові операції є достатньо тривалими, узгодженими легітимним керівництвом збройних формувань та керованими, а не хаотичними;

в) війни і воєнні конфлікти мають свої історичні традиції політично-правового, культурного та морального регулювання, тобто вже склався певний "кодекс поведінки вояків" у вигляді, звичаїв правил, а інколи і норм "права війни", відтепер приписів міжнародного гуманітарного права;

г) війна і збройний конфлікт не прямо пропорційно зв'язані з загальним рівнем збройного насильства або керованих бойових дій. Бойові дії можуть бути зовсім незначними, односторонніми в межах однієї країни, тобто проходити між збройними силами і загонами партизан, повстанців, навіть між повстанськими арміями тощо.

В світлі широкого розповсюдження конфліктологічного підходу до явищ збройної боротьби слушною здається думка, що "війна - це вид збройного конфлікту між державами". Таке співвідношення термінів науковцям виглядає вдалим з перспективної точки зору щодо війн „нового покоління". Але разом із спільними політично-правовими ознаками війна має властиві тільки їй особливості.

1. Суб'єктом ведення війни виступає виключно держава (навіть у громадянській війні одна із сторін може бути державою), а право оголошувати її надано тільки легітимному державному органу. Це важливо тому, що уряд разом з державою в цілому несуть всю відповідальність за сукупність наслідків бойових дій. "Дерется только армия, а сражается государство", -відзначав відомий російський воєнний теоретик О. Свєчин.

Ще раніше Ж. - Ж. Руссо з цього приводу писав у 1762 році в трактаті "Про суспільний договір" : "Війна - це відношення не між людьми, а між державами, і люди стають ворогами випадково, як представники держави, а не як людські істоти".

2. У міжнародному співтоваристві склалась традиція врахування певних умов, за якими війна може бути прийнятою. В Римі такими необхідними правовими моментами були достатньо вагома причина для ведення збройної боротьби, формальне оголошення постанови сенату про початок бойових дій (промульгація), повеління народу, а в XVI столітті Себастьян Франк писав про "шість умов", за яких припустима війна. Третя умова, зокрема, вказувала на те, що не можна нападати першим. Хто перший вдарить, той не правий, - вказував він. У самому крайньому випадку, війна повинна бути самообороною, а не злодійським починанням легітимного масового вбивства. Буде повчальним і цікавим вказати, що навіть політологічна парадигма ненасильства індійської релігійної думки припускає необхідність ведення справедливої війни. Професор К. С. Мурті з Індії справедливо вказує, що у священних текстах буддизму, індуїзму, джайнізму засуджуються агресивні та несправедливі війни, водночас у можливих оборонних та справедливих війнах ставиться вимога мінімальних жертв, там не повинні бути втрачені любов та співчуття (майорі та каруна).

3. Війна як неприпустиме соціально-політичне явище може виступати у формі агресії або агресивної війни. Агресією всі види та форми незаконного (з огляду Статуту ООН) застосування збройної сили суб'єкта міжнародного права у відношенні до аналогічного суб'єкта міжнародного права, тобто нападу держави-агресора на державу-жертву агресії. Право визнання факту агресії у збройному конфлікті належить Раді Безпеки ООН, яка згідно з резолюцією "Про визначення агресії" (1974 р.) не використовується при визначенні дій сторін у внутрішніх конфліктах, громадянських війнах.

Визнання однієї з воюючих держав агресором тягне за собою міжнародну відповідальність (обмеження здійснення свого суверенітету на міжнародній арені, репарації, реституції тощо). Смисл політологічного підходу до агресії полягає у тому, щоб попередити агресивну війну чи, принаймні, засудити агресора у міжнародному співтоваристві.

4. Повертаючись до політично-правового аспекту війни, ми вкажемо на негативне ставлення громадськості до війни на відміну від сучасного збройного конфлікту. Відомий фахівець у галузі міжнародного права Ханс-Петер Гассер вважає, що війна - це прояв "примітивного брутального насильства". Він посилається на рішення Нюрнберзького міжнародного трибуналу в справі головних воєнних злочинців другої світової війни, де йдеться про те, що війна є зло згідно самого свого визначення.

Правовий аспект проблеми базується на забороні Уставом Об'єднаних Націй війни, більше того - на забороні загрози війною проти порушення територіальної цілісності або політичної незалежності будь-якої державі.

Однак точнішим було б твердження про утримання об'єднаних націй від застосування сили та загрози силою, тому що у випадках індивідуальної чи колективної самооборони держави мають право на застосування сили, яке може бути реалізовано і у формі війни.

Тривале існування інституту війни породило множину теорій війни, серед яких ми проаналізуємо політологічні. Вони достатньою мірою висвітлені у науковій літературі і ми систематизуємо обширний матеріал у навчальну форму.

Вважається, що останні десятиліття саме політологічні теорії домінують серед інших концепцій пояснень війни — економічних, філософських, психологічних. Вони є продовженням традиції, закладеної Н. Макіавеллі і розвиненою К. Клаузевіцем. Ліберальна та неоліберальна політологічна думка виходить з того, що війни стають все більш недоцільним способом збереження і зміцнення режимів — як „емпіричний" виступає закон припинення війн між демократичними режимами. К. Кейсен вказує, що війни мають негативні наслідки для всіх сторін життя, тому імовірність її ведення розвиненими демократичними країнами вкрай мала.

Згідно "реалістичної" політичної ідеології (Г. Моргентау) держави завжди шукають шляхів підсилення своєї влади, а мир — утопія, яку можна досягти лише за умов глобального балансу влади. А саме у війні є можливість підсилити свою владу на міжнародній арені шляхом вступу у союзи з більш сильними і перемогти ще більш потужного противника. У реалістів військова сила є головним інструментом зовнішньої політики і реалізувати її ефективним чином можна через війни та збройні конфлікти.

Консервативна політична традиція виходить з того, що міжнародна система відносин була і залишається анархічною, а політичні лідери приймають стратегічні рішення виходячи із власних інтересів, тому військова сила не застаріла, а лише змінила свої функції, об'єкти застосування, ефективність.

Таким чином, війни лишаються реальним феноменом міждержавної боротьби разом з загрозою їх виникнення. Можливість розв'язання нових війн, на нашу думку, коріниться у існуванні соціально-політичних факторів, ризиків та викликів безпеці держав фундаментального і ситуативного характеру.

До фундаментальних політичних факторів ми відносимо:

• наявність у воєнних доктринах потужних держав та оборонних Альянсів концепцій застосування силових дій у разі виникнення загрози розв'язання війни, те ж саме можна стверджувати відносно стереотипів воєнно-політичного мислення;

• зміцнення національних армій та утворення нових міждержавних збройних воєнних формувань, багатонаціональних сил, особливо сил швидкого реагування;

• продовження гонки озброєнь у різних формах, найпростішою з яких є постійне вдосконалення зброї, а більш складною - перехід до технічно складної зброї, яка не доступна країнам „третього світу" тощо. 36. Бжезінський у „Великій шахівниці" дещо хвалькувато заявляє, що геостратегічне домінування США базується на неперевершеній американській технології та техніці;

• схильність багатьох "технологічних" держав до силового (збройного) вирішення конфліктних проблем. Йдеться про те, що збільшення населення, розвиток технологічної бази і зменшення сільсько-господарчого сектору економіки унеможливлюють забезпечення держав внутрішніми джерелами без залучення зовнішніх ресурсів. Це приводить зрештою до агресивності зовнішньої політики (Н. Чоукрі, Р Нортон).

Щодо ситуативних соціально-політичних причин, то найбільш поширеними чинниками початку війни вважаються наступні:

- одна держава приходить до висновку вжити "останні" засоби задля досягнення своїх політичних і стратегічних цілей, а тому проводить збройний напад на іншу країну;

- держава захищається від агресора, здійснюючи своє право на індивідуальну або колективну самооборону, згідно із ст. 42 Статуту ООН;

- згідно із рішенням Ради Безпеки ООН або регіональних органів про проведення збройної акції держава приймає участь в організованій збройній боротьбі з порушниками загальновизнаного порядку в світі, або в регіоні, коли збройні акції за своїми масштабами перевершують конфлікт;

- перманентні збройні сутички, в основі яких - релігійні суперечності, несумісні політико-правові переконання, культурні розбіжності, інші чинники соціокультурного характеру, згідно із концепцією „конфлікту цивілізацій" С. Хантіштона, переростають у війну.

Розглянувши соціально-політичні та правові ознаки війни, є можливість надати авторське визначення.

Війна – це легітимне організоване застосування державою збройної сили для досягнення цілей політики шляхом широких насильницьких дій проти держави-противника чи інших значних соціальних сил, масштаб та інтенсивність яких не припускають іншого тлумачення політичних намірів сторін.

Практичне подолання війни як засобу вирішення соціально-політичних суперечностей пов'язане з розвитком культури миру і цивілізації відносин світового співтовариства демократичних держав, з встановленням поваги до інституту міжнародного права, розв'язанням глобальних і локальних проблем спільними зусиллями об'єднаних націй. Особливе значення задля цього має подолання нерівномірного економічного розвитку світових регіонів, конфліктності обраного деякими країнами радикального соціально-політичного устрою і іншого, ніж прийнято у даний історичний час, способу розвитку, а також ідеологічної й релігійної непримиренності, традиції звернення до силових засобів політичного дійства.

Політологічний аналіз змісту війни є доволі незвичною справою для літератури на теренах України—тільки у підручнику В. Рябова і М. Томенка є невеличка глава, присвячена війні. Ми пропонуємо звернутись у вище заявленому аналізі до питань змісту війни, ЇЇ причин, наслідків, до поняття „перемоги" у війні.

З цієї точки зору визнаємо дві головні сторони змісту війни — воєнно-технічна, так би мовити організаційна, та політична, яка, як правило, домінує над першою, названою К. Клаузевіцем насильницькою.

Технічна сторона війни постійно еволюціонує — це залежить від історично обумовленого характеру наступальної та оборонної зброї, які взаємно обумовлюють одна одну та знаходяться у суперечливій єдності: спис та щит, стріла та панцир, куля і бронежилет, ракета та протиракетна оборона. В XXI столітті вважається, що сучасна війна „ведеться у технічно вишуканій формі".

Чим більш руйнівна сила складає елемент технічної сторони війни, тим сильніший її вплив на політичну стратегію. Так, на думку американського генерала О. Андерсена, ядерна зброя при ЇЇ застосуванні першими перетворює наступальну війну у оборонну, бо такі дії відвертають небезпеку від США та їх союзників. Ця ідея софістична по своїй суті (її сутність вдало розкрив президент США Г. Трумен, вказавши: „Превентивна війна - це софістична дурниця, бо війна не може відвернути війну, проте може зламати мир") була, однак, підтримана іншими військовими керівниками.

Політична сторона війни залишається відносно стабільною - досягти поставлених урядом цілей збройним знаряддям, бо хоча й воюють народи, рішення щодо проведення, продовження, припинення війн приймаються політиками. Водночас, сучасна політика стає значно складнішою за політику попередньої „до глобалізаціонної" епохи: відбувається певне „послаблення" ролі держав у формуванні міжнародної політики, зростає культурно-політична експансія окремих держав та Альянсів, у боротьбі за гегемонію стає все більше конкурентів.

Таким чином, війна у політологічному аспекті з соціально-політичне явище соціального насильства збройними механізмами і засобами, яке сотнями зв'язків пов'язано з глибинними основами політики держав і значних політичних сил

< Назад   Вперед >

Содержание
 
© uchebnik-online.com