Перечень учебников

Учебники онлайн

3.9.2. Загрози реальній демократії та її захист

Друге питання теми присвячено проблемі, яка недостатньо висвітлена у навчальній літературі - загрозам демократі! і відповідно пошуку можливостей її захисту. Однією з складних, "невидимих" загроз реальній демократії є представництво - передача важелів влади від народу до Його "обранців", народних представників, які, однак, мають тенденцію відокремлюватись від народу, вважаючи його "одноразовим" засобом здобуття реальної влади.

Афоризм Вінстона Черчіля „Демократія - то вельми непривабливий спосіб управління державою, але людство досі не придумало нічого кращого" десятиріччями виконує роль запобіжника критики представницької демократії—мовляв, чого її критикувати, все одно кращого поки що немає.

При дослідженні меж і вад демократії ми зафіксували розходження між нормативним її розумінням, коли визначено, що народ виступає єдиним джерелом і сувереном державної влади та емпіричними фактами щодо реальної участі населення в управління справами конкретної країни.

Попри очевидні на початку нового тисячоліття переваги демократа як способу здійснення народовладдя, мислителі древності з часів Сократа і Платона висловлювали сумніви - від доцільності запровадження правління мас до можливостей реалізації прав народу у демократичних системах. Нагадаємо, що демократична форма правління народилась у невеличких грецьких містах-державах (полісах) і могла здійснюватись фактично, адже чисельність виборців не перевищувала 20 тисяч чоловік. Найважливішим елементом полісної демократії були Народні Збори, які здійснювали пряме і безпосереднє керівництво. Рішення Народних Зборів у Афінах часто набувало такого формулювання: " Рада і Народ вирішили...".

За цих умов античних мислителів турбувала не проблема „якою можлива демократія?", а як привести до влади тямущих, підготовлених до керівництва державою людей?

Ксенофонт сповіщає, що Сократ закидав всіх питаннями: „Якби мені треба було б полагодити взуття, пошити одяг, до кого б я звернувся?", відповідь на які напрошувалась само собою—до майстра своєї справи. Тоді слідувало інше питання: "А хто має у такому випадку вести корабель держави?" Опонент Сократа вимушений був визнати необхідність майстерного (професійного) керманича суспільства, бо маса звичайних людей не могла заступити місце спеціалістів з управління державою. Зі слів Ксенофонта Сократ правителями вважав не тих, хто носять скіпетри, не тих, хто є відомими вельможами чи досягли влади жеребом або насильством, а тих, хто вміє правити. Масу людей Сократ вважав множиною без достоїнств і фактично тим самим заперечував культурну цінність демократії. На його думку, демократія поступається правлінню підготовлених, тямущих, досвідчених в управлінні.

Черговий етап критики представницької демократії пов'язаний з відомими теоріями Ж.-Ж. Руссо, Дж. Ст. Мілля. їх критика демократії в основному була заснована на побоюваннях щодо непідготовленості мас до управління державними справами, водночас мислителі не відкидали саму ідею народовладдя і намагались знайти їй адекватну форму.

Теорія безпосередньої демократії базується на визнанні тотожності волі народу і державної влади, коли народ безпосередньо бере участь у прийнятті найважливіших політичних рішень. Однак чисельність форм прямого народовладдя обмежена - референдуми, всенародне голосування. Теорія представницької демократії робить акцент на утворенні компетентного, відповідального органу, коли воля народу делегується депутатам.

Ми звертаємось до альтернативних суспільно-політичних теорій з критичним підходом до демократії у традиційному її розумінні з представницькою формою народовладдя. Вона сформульована у роботах лідера лівійської революції М. Каддафі як зв'язок роздумів з політичним експериментом, спроба знайти особливу форму народовладдя, притаманну арабському світові, яка, однак, може бути і універсальною.

Перша позиція сумніву щодо продуктивності представницької демократії полягає у тому, що у такій системі правління права народу після виборів автоматично передаються його представникам у парламентах, які виступають "від імені народу". Народ втратив владний суверенітет і не помітив цього. У "Зеленій книзі" Каддафі вказує, що отримавши голоси виборців, депутат монополізує владу мас і перебирає право вирішувати за них їхні проблеми. Часто народні верстви навіть не усвідомлюють того факту, що вони на виборах не стільки "обирають" одного чи декількох кандидатів, скільки "делегують права" своїм обранцям.

Томас Гоббс у свій час вказував, що коли більшість обирає владу, якій слід коритись всім, як більшості, так і меншості, то останні втрачають всі права, адже на виборах меншість виступала проти теперішньої влади, а також більшість втрачає певні права, окрім тих, які уряд вважає за потребу їм залишити. А Жан-Жак Руссо писав, що „депутати народу не являються і не можуть являться його представниками; вони лише його уповноважені", вважаючи, що люди, віддаючи свої права на політичне керівництво, по суті стають рабами, тобто людьми без прав. Причому, судячи з того, яке застосування своїм правам у короткий термін володіння ними (під час виборчої кампанії) знайшов виборець - віддати свої права іншим, він заслуговує того, щоб називатись невільним, рабом. Він навіть гірше за раба, вказує Ж.- Ж. Руссо у „Суспільному договорі", бо у рабів насильно забирають права, а виборець віддає їх сам.

Друга позиція сумнівів стосується поширеної думки, що мільйонні маси народу "технічно " не можуть здійснювати владу у державі. Тобто, не зрозуміло, як десяткам мільйонів всім правити державою? Дійсно, пряма демократія у давньогрецьких полісах (чисельність виборців 20-25 тис.) базувалась на тому, що кожен був на виду. Крім того, зрозумілими є побоювання, що пряме народовладдя може набувати форму галасу та погроз натовпу інакше-мислячим, тим самим демократія переростає у охлократію (охлос — натовп).

У сучасних багато мільйонних державах владні структури складаються з декілька сотень людей. Однак історія свідчить, що були такі періоди, коли пряме народовладдя здійснювалось фактично. Деякі мусульманські суспільства розробили специфічні інститути прямого народовладдя: "Аш щура", "Ллойя-джирга" та інші.

У Лівійській народній джаммахірії розроблено політичну схему, де обрані народні конгреси і комітети зверху донизу здатні утворити систему реального прямого народовладдя. Це найбільш радикальне ставлення до демократичних представницьких органіку XX столітті, бо, наприклад, критика буржуазної демократії та їх парламентів В.Леніна стосувалось лише привілейованого та ізольованого від народу статусу депутатів, самі ж „соціалістичні" парламенти у вигляді Рад народних депутатів залишались.

Третя позиція сумнівів заснована на роздумах: кому більше потрібні вибори у той чи інший представницький орган та у такий спосіб надання йому легітимності, народу чи парламентаріям? Аналіз останніх виборів у різного виду представницькі органи - від парламенту Європейського Союзу до місцевих органів держав на теренах СНД - показує, що у виборах зацікавлено, як правило, не більше 50 - 70% виборців. Виборчі акції в Україні та Російській Федерації 2002 — 2006 років рельєфно ілюструють нашу думку. Так, у Києві за годину до закриття виборчих дільниць у 2002 р. проголосувало лише біля 30 % внесених у списки при виборах у Верховну Раду, а у північних регіонах Росії при виборах депутатів у місцеві органи у деяких округах явка була на рівні 10%. У деяких містах Росії у квітні 2002 року виборців зацікавлювали прийти на виборчі дільниці розіграшами автомобілів та інших цінних подарунків. Відтепер, у грудні 2007 року на виборах у Думу РФ взагалі скасовано нижній "поріг" явки виборців.

Четверта позиція сумнівів стосується адекватності складу та змісту політичної діяльності представницького органу волевиявленню, корінним інтересам народу. Вищим представницьким органом у більшості демократичних систем є парламент. Першим прообразом парламенту вважається Рада чотирьохсот в Афінах за правління легендарного Солона. В результаті еволюції парламент набув конкретно-історичних, національно-особливих рис, однак спосіб формування парламенту - обранням, призначенням чи спадкоємністю парламентарів не можна визнати повністю демократичним. Не відповідає ідеям дійсного народовладдя формування парламенту за партійними списками, адже тільки партії визначають самі, кому з її складу та з якими союзниками здійснювати владні повноваження. Саме партійні списки з можливістю їх „внутрішньої зміни" без участі виборців, на думку Президента України, і стали чинником політичної кризи влади навесні 2007 року. Цікаво, що і після позачергових виборів 30 вересня 2007 р. партійні списки переможців знов-таки корегуються явно не демократичним шляхом.

Викликає занепокоєння тенденція посилення ролі уряду та збільшення його повноважень за рахунок парламенту. Ще Роберт Міхелс майже 100 років тому вказував: „Початок утворення професійного керівництва означає початок кінця демократії".

Аналізуючи результати виборів 1951 року у англійський парламент ми встановили, що 295 місць у ньому завоювали лейбористи, 321 - консерватори, 6 - ліберали і тільки два (!) місця посіли безпартійні депутати, а у 1959 році останні вже не мали жодного місця. Муоммар аль Каддафі вказував, що у випадку формування парламенту партією, яка перемогла на виборах, він репрезентує партію переможницю, а не народ. Це стосується і парламенту, сформованого з представників декількох партій, бо парламент виступає ареною між-партійної боротьби, в якій далеко позаду стоять інтереси народу. Стосовно парламентів, в котрих стали депутатами через призначення, то вони взагалі не підпадають ні під яку норму демократи.

Важливий ресурс критики представницької демократи є невідповідність складу представницького органу структурі народних мас. Професор Аддае Єбо з Лівії (Аddae Yeboah) підняв важливу проблему, яка рідко дискутується в наукових колах: народ або виборці — це дуже складний, живий комплекс взаємопов'язаних різнорідних "людських" компонентів. Тому важко очікувати, що парламент, який постає більш-менш однорідним (когерентним), з кого б він не складався, віддзеркалював би народні інтереси. Саме більше, на що роз'єднується склад парламенту - на так звану "більшість" та "меншість" у той час як народ розділяється за різними національно-етнічними, соціально-психологічними, соціокультурними ознаками. Три сотні мільйонерів в українському парламенті з 450 депутатів найбільш рельєфно відображають відмінність між мільйонами зубожілих та сотнями багатіїв.

Ще одним аргументом у критиці дієвості представницької демократії є "європеїзація" демократичних моделей. Як вказував колишній Президент Турції Б. Єджевіт, тип демократичного устрою у мусульманському світі залежить від культурних, законодавчих, інституціональних, структурних особливостей суспільства. Так, у Афганістані Ллойя-джирга виступає формою народовладдя, яка наближається до моделі прямого народовладдя, а система народних комітетів і конгресів Лівії є апробованою моделлю прямого народовладдя у країні арабського світу впродовж ЗО років.

Вельми сумнівна можливість за умов представницької демократії підвищити активність і залученість громадян до політичних перетворень. Адже найсучасніші і найновітніші політичні технології та "PR - акції" мають на меті лише одне - схилити умонастрої і симпатії широких верств населення на свій бік на термін виборчих кампаній. Справа дійшла до того, що на виборах міського голови у місті Хмельницькому у листопаді 2002 року—а це невелике місто визначається доволі високою активністю громадян — низьку активність виборців пояснювали "лінивими політичними технологіями". Залучені до виборів російські фахівці в галузі виборчих технологій відробили гроші та поїхали, голову міськради було обрано при 45% явки виборців. Американський часопис "Week" вказує, що політичні технології не розвивають політичне мислення виборців взагалі, вони засновані на психологічній привабливості коротких гасел. Останні вибори у Сербії 2007 року, що були ареною боротьби за принципові питання подальшого розвитку країни, ЇЇ територіального устрою, зібрали лише 60% виборців, які прийшли на виборчі дільниці у другій половині дня, бо спочатку явка голосуючих не перевищувала 20%.

Мислителі сучасності висловлюють обґрунтовані побоювання стосовно кризи сучасної демократії: Лауреат Нобелівської премії миру М. Горбачов ознаки такої кризи вбачає у відсутності діалогу між владою і народними масами, між світовою владою, яка спирається на потужність єдиної для розвинених країн глобалізованої економіки та національними громадянськими інститутами, в результаті чого зневірені маси виходять на вулицю, вдаються до екстремістських дій. На його думку, це глибинна криза сучасної демократії, яка, очевидно, вичерпала ресурс історичного розвитку.

Крім того, відсутні демократичні засади встановлення нового світового порядку, що розробляються лідерами "зверх держав" та потужних у воєнно-економічному відношенні країн (група G8). Бідності стало більше, незважаючи на так званий "поступ демократії" по світу, сформувався "четвертий світ", у якому майже мільярд людей живуть на Г-2 долари на добу. У сучасній Кенії, де спалахнули протести опозиції навколо результатів президентських виборів 2007 року, мільйони людей мають щоденний заробіток менше 1 долара на день.

У сучасній політології зарубіжними вченими вводиться нове поняття - глобальна демократія, яка виглядає не дуже „демократично", бо сильні країни мають асиметричний вплив на слабкі, вважає Каушик Басу, професор Массачусетського інституту технологій. Так, Китай може погрожувати Тайваню цілим спектром санкцій, а останній практично безсилий по відношенню до КНР на міжнародній арені. Теж саме можна сказати відносно країн - рівноправних членів ООН США та Куби. Вади глобальної демократії полягають у порушенні принципу справедливості при прийнятті рішень міжнародними інституціями: так, МВФ і Світовий банк надає перевагу тим країнам, які є більшими донорами. Далі, процес прийняття рішень у міжнародних глобалізованих організацій менш прозорий, ніж всередині країни, бо могутні держави, незважаючи на принцип „одна країна - один голос" мають можливості проштовхувати свої рішення за лаштунками цих організацій.

Таким чином, при здійсненні демократії слід зважати на низку загроз реальному народовладдю у вигляді інституту представництва, абсентизму, маніпулювання волею народу, "тиранії мас". Протистояти таким загрозам може громадянське суспільство, яке передбачає доволі високий рівень громадянської демократичної культури

< Назад   Вперед >

Содержание
 
© uchebnik-online.com