Перечень учебников

Учебники онлайн

3.9.1. Поняття демократії, її можливості та межі використання

Перше питання теми розкриває зміст однієї з важливіших і актуальніших цінностей сучасного суспільства - демократії, на основі якої будується не тільки концепція управління суспільством XXI століття, а і народного контролю за діями будь-якої влади. Демократія виступає політичним ідеалом рівної, вільної участі всіх громадян у керівництві суспільними справами, у тому числі і контролю за використанням ресурсів і сили держави. Справа полягає у тому, як ближче наблизиться до цього ідеалу, адже в новому столітті зафіксовано непоодинокі випадки при політичній байдужості та незацікавленості громадян у нормальних політичних процесах багатьох країн, коли відбувається обмеження демократії.

Демократія (грец. — народовладдя) — багатозначний термін політичних, правових, управлінських наук, який означає таку форму державного устрою, при якому здійснюється правління всього населення в інтересах більшості. Найбільш поширене визначення демократії — це народовладдя на засадах визнання народу джерелом і носієм влади з прагненням забезпечити справедливість, рівність, добробут всього народу.

Вперше у відомій нам історії людства демократичний лад був запроваджений у Елладі в Афінах за часів правління відомого політичного керівника, мислителя і правника Солона (VII ст. до н. е.) та розвивався з перервою під час правління тирана Пізістрата, який узурпував владу після Солона, вже при новому демократичному правителі Клісфені (кін. VI ст. до н.е.).

Демократія реалізувалась у "представницькому уряді" — Раді п'ятисот. Сам термін "демократія" почав уживатися для позначення форми державного устрою, що існувала в Афінах, близько середини V ст. до н.е. Спочатку використовувалось словосполучення "ісономія " (рівність усіх перед законом) та споріднене з ним "ісегорія "(рівне для всіх громадян право виступати у народних зборах та віддавати свій голос), "ісократія "(рівновладдя). Демократія відповідала духу соціально-політичного устрою невеличких держав - міст (полісів), які нараховували декілька десятків тисяч вільних громадян, зацікавлених у самоврядуванні.

Античні політичні мислителі (Платон, Аристотель, Геродот) розглядали демократію як такий порядок полісного устрою, за яким всю повноту прав мають не всі, а тільки вільні та рівні громадяни. Цінність колективної мудрості народних зборів полягала в тому, що різні люди доповнюють один одного, всі разом вони розглядають суспільну проблему з різних боків та пропонують рішення, яке задовольняє майже всіх, принаймні багатьох. У демократичній державі розум політика не можна відривати від розуму, втіленого у традиціях і звичаях народу, яким керує політик. Народна думка повинна сприйматися ним як норма в політиці, бо практичний досвід громадян включає в себе досвід та звичаї, що реально нормують та орієнтують діяльність суспільства.

В епоху Середньовіччя питання демократії стали майже-забутими, бо головна політична дилема полягала у змаганнях за зверхність папської чи королівської влади, Церкви та монархії. І хоча було зафіксовано непоодинокі випадки обрання монархів (наприклад, вибори Людвіга Баварського у 1323 році, які римський папа Іван XXII оголосив їх недійсними) монархічний устрій вважався найбільш доцільнішим. Навіть відомий поет, співак свободи, який брав участь у суперечці між папською та королівською владою, Дайте написав політичний твір "Про монархію", у якому доводив необхідність монархії для людського добробуту.

Демократичні засади державного врядування Нового часу були значно ширші від демократичних свобод античної республіки, що була заснована на рабовласницькому способі виробництва і життя, відтепер було проголошено формальне право кожного брати участь в управлінні державою, це вже не привілеї окремих громадян, бо за часів античності метеки (переселенці, що вважались напів-громадянами) були істотно обмежені у правах, тоді як раби ніяких прав взагалі не мали.

Концепція ліберальної демократії Дж. Мілля стала інтелектуальним мостом між індивідуалізмом, ригоризмом революційної доби часів Олівера Кромвеля у Великий Британії та визнанням реальності й цінності повсякденних громадських інтересів. Положення лібералізму допомогли збереженню політичних і громадських свобод, які втілював собою індивідуалізм, пристосуванню їх до нових змін індустріалізму з колективним характером праці. Визнаючи політичну свободу у сучасній політичній культурі, лібералізм намагався органічно поєднати свободу та рівність.

Зауважимо, однак, що ліберальна ідеологія не є тотожна демократії, бо вона обмежувала участь в управлінні суспільством і мала на меті приборкати небезпечні верстви (плебс) у їх руйнівних намірах.

Сучасні концепції демократії доволі строкаті. Вони включають у себе вищезгадану ліберальну концепцію, колективістську, ціннісну, плюралістичну теорії та різняться одна від одної, однак, спільним для будь-якої концепції є визнання самоцінності народовладдя, розуміння того, що народ є центром політичного життя, носієм влади, що слід долати його відчуження від реального владного механізму.

Соціально-політичними ознаками демократії ми вважаємо наступне:

- закріплення народовладдя як форми політичного правління на конституційному, законодавчому рівні та створення механізмів його реалізації;

- право всіх громадян на участь у формуванні органів державного управління, яке реалізується через систему демократичних виборів та інших демократичних процедур;

- здійснення владних функцій народом прямо (безпосередньо) або через представницькі органі;

- контроль за здійсненням влади, яка виступає від імені народу чи за його дорученням;

- реальний вплив народу на прийняття рішення щодо управління головними сферами суспільного життя;

- чіткі демократичні процедури обрання і зміни органів державного управління;

- відповідність владних структур та політичних процесів інтересам народу, його менталітету, традиціям і звичаям.

В сучасному суспільстві демократія виступає у декількох "іпостасях": партійної, парламентської, управлінської, державної, виробничої демократії тощо. Демократія виявляє своє буття не тільки формою урядування, а і способом життя, підходом до прийняття рішень, антиподом тоталітаризму.

Розглянемо вищевказані прояви демократії.

Соціальна демократія передбачає органічний зв'язок громадянського суспільства з владними державними структурами та різними формами самоврядування, у яких забезпечена постійна дієва участь соціуму (народу). Вона у соціальному аспекті означає: децентралізацію адміністративного управління, функціонування мережі корпоративних форм спільних дій, активізацію форм самоврядування та роботи місцевих, муніципальних органів, поширення соціального партнерства міждержавними, профспілковими організаціями та громадянами.

Парламентська демократія означає таку форму організації структури і роботи парламенту (представницького органу народної влади), завдячуючи якій забезпечена постійна участь як більшості, так і меншості у здійсненні його законодавчих функцій. Налагодження парламентської демократії є вкрай важливим для України, бо через відсутність законів про опозицію (Проект Закону „Про опозицію" знаходився у епіцентрі парламентської боротьби у поточному 2007 році) та неусталеність норм і процедур утворення більшості відбувався і продовжується перманентний політичний конфлікт всередині Верховної влади України. Непрозорість утворення більшості у Верховній Раді та її корозія демонструють низький рівень парламентської демократії в Україні.

Важливим є також визнання демократичних процедур при здійсненні виступів депутатів, при прийнятті рішень, правове та інформаційне забезпечення свободи слова (виступів) народних депутатів. Реальна парламентська демократія деформується чварами, аморальними діями, блокуванням роботи Верховної Ради, навіть бійками між народними депутатами, що знижує не тільки ефективність роботи, але і політичний авторитет вищого законодавчого органа.

Партійна демократія виходить з того, що у політичній партії має бути створена атмосфера вільного обговорення будь-якої партійно-політичної проблеми, що колегіально розробляються програми і рішення, партією керують колегіальні органи - центральний комітет, колегії та комітети. Партія демократичного штабу намагається уникнути вождізму і, як висловився один з лідерів більшовистської партії у 30-х роках XX століття Риков, стосовно намагань Й. Сталіна узурпувати ще й партійну владу: "Ніхто не має права виступати від імені партії". Непоганим прикладом справжньої внутрішньопартійної демократії стало обрання (!) на партійні посади 2 тисяч партійних функціонерів нещодавно утвореної Демократичної партії Італії трьома мільйонами учасниками партійних виборів.

Водночас партійна демократія пов'язана з внутрішньопартійною дисципліною — після прийняття рішення та демократичного обговорення нагальних політичних чи етичних проблем - воно має виконуватись усіма членами партії.

Демократія як стиль життя означає, що у будь-якій суспільній сфері та у приватному житті завжди має залишатись місце свободі вибору, свободі дій, обговоренню важливих проблем суспільного життя, тим самим вона запобігає як централізму та тоталітаризму, з одного боку, так з іншого боку - децентралізації та анархії (безвладдю). Демократія також протистоїть у цьому сенсі охлократії — незагнузданій владі натовпу, стосовно якої російський мислитель В. Розанов горесно радив молодому товаришу: "Тікай від натовпу („Беги толпы" у оригіналі)". Цікаво, що навіть англійський письменник-фантаст Г. Уелс на початку XX століття серед небезпек людства у майбутньому вбачав "надмірну демократію", загнуздувати яку має "Всесвітній уряд".

Значущою проблемою демократії є співвідношення свободи та рівності як різних політичних цінностей, реальне втілення котрих відбувається у відповідних інститутах демократії - прямої та представницької. Остання тепер є найбільш поширеною у вигляді демократичної держави з її верховною владою, котра не повинна поширюватись на невід'ємні соціально-політичні права особистості. Ще Томас Гоббс вказував, що навіть сильна монархічна держава не має втручатись у приватне життя людей.

Гарантією прав особистості в такій державі є розподіл повноважень гілок влади — законодавчої, виконавчої та судової, децентралізація влади у всіх сферах, по вертикалі та по горизонталі. При цьому захист прав громадян бере на себе не тільки держава з формальним проголошенням їх у конституціях та Біллях про права, а і демократичні громадські та політичні асоціації. Вони стають посередником між центральною владою та різними прошарками суспільства.

В сучасних умовах ідея влади народу як носія загальної політичної волі, як джерела влади, а отже - суверена, увійшла у засади суспільного устрою та суспільну свідомість. Водночас залишається не вирішеною проблема „народ —чернь пу яку актуалізували іспанські діячі культури та філософи - Хуан Рамон Шменес, Ортега і Гассет перед початком громадянської війни 30-х років XX ст. у Іспанії. Малось на увазі, що народ — це не всі збіднілі, знедолені, це люди з певним рівнем політичної свідомості, культури, взаємоповаги, здатності нести тягар влади більшості. Тільки останні мають морально-політичне право на політичне правління.

В умовах нинішнього етапу розвитку громадянського суспільства і механізму демократії виникає ще одна проблема - забезпечення реального народовладдя та запобігання маніпуляцій з боку владних структур на спроможність громади виражати та реалізувати "загальну політичну волю". Відомо, що прихід до влади фашистської партії на чолі з А. Гітлером відбувся начебто за умов народної участі - на виборах за що політичну силу проголосувало більше 90 % виборців. Тепер стало зрозуміло, що народом вельми вдало маніпулювали. Деякі науковці (Р. Гриффин) слушно зауважують щодо наявності механізму маніпулювання свідомістю громадян як засобами політичної релігії", так і "політичного менеджменту", в результаті чого стає можливим відродження тоталітаризму через так званий "палігенезис", тобто відродження у нових соціально-політичних умовах.

Народ, від якого і має походити державно-організована влада, не є гомогенним суб'єктом, що наділений політичною волею та свідомістю. Вія постає таким тільки через єдність розмаїття дій громадян, щоб це розмаїття дій (комунікацій) було спрямованим на справжню реалізацію демократії. На наш погляд, неоднорідність народу (не гомогенність) має бути представлена у відповідних органах влади. В українському парламенті 2-го скликання серед парламентарів ще були вчені, лікарі, військовослужбовці, але у Верховній Раді України 5-го скликання вже не було представлено багато кого з мільйонних верств населення — це пенсіонери, студенти, вчителі, військовослужбовці, лікарі, селяни, шахтарі (перший з шахтарів був введений у Раду за списками Партії регіонів у січні 2007 р.).

У цьому контексті стає зрозумілим теза німецького політичного мислителя сучасності Юргена Хабермаса, який пропонує доповнити діючі парламентські установи інститутами, котрі піддавали б виконавчу владу, включаючи органи правосуддя, посиленому "народному тиску" (демократичному цивільному контролю) з боку політично свідомої громадськості. Такими інститутами мають стати некеровані адміністративною владою асоціації, тобто вільні об'єднання громадян, самодіяльні, самоврядовані народні організації. Таким чином, демократія стає нерозривно пов'язаною з громадянським суспільством і відповідно тільки там має шанси реалізуватись.

Складність феномену демократії та множинність форм її здійснення у конкретних суспільствах привели до створення декількох концепцій демократії.

Концепція колективної демократії Ж.- Ж. Руссо виходить з того, що правління має належати народові як суцільній масі, у якій "розчинено" індивіда, бо більше важать та мають суттєве значення для демократії, права всього народу (більшості), а не індивідуальні права та свободи конкретної людини.

Концепція представницької демократії заснована на передачі безпосередньої влади народним представникам — парламентарям, які від імені та за дорученням народу здійснюють керівництво суспільством. Річ у тому, і це визнавав Ж.- Ж. Руссо, ярий поборник безпосередньої демократії, що реально надати можливість правити десяткам мільйонів людей технічно неможливо. Більшість сучасних демократій є представницькими, але ми маємо намір піддати її критиці, якої майже немає у більшості підручників в Україні.

Концепція плюралістичної демократії робить наголос на тому, що демократія проявляється по-різному у кожній із суспільних сфер: політичній, економічній, науковій, соціальній тощо. Тому слід звернутись до ідей Аристотеля у "Політиці" стосовно різновидів демократії. У цього політичного мислителя тип демократії залежить від того, чим керується народовладдя (можна сказати, який у неї вищий закон). Якщо це „закон", то така демократія "найбільш стерпна форма з усіх гірших форм політичного правління". Значно більш гіршими різновидами демократії є ті, що керуються натовпом, "демагогами", тобто у яких законом виступає воля чи свавілля.

Ще однією проблемою демократії є співвідношення в ній національного та загальнолюдського (інтернаціонального) компоненту. М. Мірошниченко слушно зауважує, що в Україні завжди існували моральні (вимоги здорового глузду і справедливості) та правові чинники (звичаєве право) для обмеження самовладдя — Віче, громади, комуни тощо. Тому український монархізм був завжди обмежений, а потяг народу до самоврядування нездоланний, тобто демократія українського народу має глибоке історичне національно-культурне підґрунтя.

Таким чином, демократія — політичне народовладдя - є складним соціально-політичним феноменом, який своєрідно проявляється у всіх сферах суспільного життя на основі визнання народної волі або більшості населення даної держави первинною і яка має бути покладена у джерела влади

< Назад   Вперед >

Содержание
 
© uchebnik-online.com