Перечень учебников

Учебники онлайн

3.8.1. Зародження та становлення політичних партій

Перше питання лекції розкриває історично-науковий аспект проблеми зародження і розвитку політичних партій. Політична історія показує, шо виникнення партійне випадкове, їх поява зумовлена об'єктивними потребами участі різних верств громадян в управлінні розвитком суспільства та субактивними мотивами—прагненнями активної частини людей мати власну політичну організацію з метою включитись у процес здобуття, утримання та здійснення влади.

Термін "партія" (від лат. Partio - частина, поділяю, розділяю) позначає частину з якоїсь більш великої спільноти у суспільстві. У священних книгах, зокрема, у Біблії та Корані зустрічаються непоодинокі використання поняття "партії" та посилання на них. Так, у Старому Заповіті є вказівка на існування партії "фарисеїв" та "саддукеїв", які вирізняються від інших віруючих: перша виділялась показовою набожністю, а друга пишалась особливим, книжковим знанням. Відтепер у сучасний політичний словник ці терміни увійшли у значенні надмірно показної моральності (фарисейство), а інша партія — це група людей, яка відірвана від реального життя та має уявлення про реалії життя з книжок.

У Священному Корані мусульман декілька разів вживаний термін „партія", причому у різних контекстах, зокрема, Пророк Мухаммед спеціально звертається до тих, "які поділили свою релігію і стали партіями. Будь-яка група радується тому, що у неї є".

Перші згадки про політичні партії зустрічаються також у мислителів Стародавнього світу. Так, грецький політичний мислитель Аристотель писав про партійну боротьбу в VI ст. до н. е. в Аттиці між партіями великих землевласників, мешканців рівнини, партіями торговельно-ремісничого населення побережжя та партіями селян, жителів гористої місцевості.

У Давньому Римі так само точилася боротьба між партією оптиматів (представники патриціанської знаті) та партією популяторів (представники переважно плебею, які грали на популярних та зрозумілих простому плебсу гаслах). Відтепер сучасний політичний термін „популізм" і означає гру на привернення на свою сторону надій, сподівань, прихильності більшості „популіс" — народу.

У середні віки існуючі політичні угрупування, що нагадували "партії" - ордени, виступали тимчасовими об'єднаннями прихильників окремішніх релігійних доктрин або догматів, чи певного способу релігійного життя. Це приводило до того, що ордени - майбутні політичні партії - набували рис закритої, таємничої організації з суворою дисципліною та ієрархією владних внутрішньопартійних відносин. У подальшому боротьба між Священною Римською імперією і папством у XII — XVстоліттях вилилася у боротьбу між партією гвельфів (представники інтересів торговельно-ремісничих верств, прихильники світської влади римського папи) і партією гіббелінів (ті захищали інтереси феодалів і виступали на підтримку сильної імператорської влади).

Окремого розгляду потребує партія масонів. яка увібрала в себе риси закритості та суворої дисципліни Середньовіччя, аристократичну вишуканість та символізм лицарства, потяг до намагання встановити всесвітню владу у часи всевладдя буржуазії. Навколо партії масонів, яка стала давати знання про себе у XVIII столітті, накопичилось багато міфів та подеколи звинувачень: перемога партії більшовиків Росії деякими силами оголошено "жидо-масонським зговором". Данину проблемі масонства віддав Лев Тол-стой у романі "Війна та мир", у якому один із головних героїв П'єр Безухов урочисто та таємниче посвячується у орден "каменярів" - натяк на емблему партії, бо масони називали себе каменярами нового суспільства, а архітектором цього всесвітнього проекту був, за їх переконанням, сам Господь Бог.

Узагальнюючи суперечливі та скудні дані про масонів скажемо: партія масонів, очевидно, продовжує існувати у XXI столітті, вона включає в себе на засадах суворої таємничості невелику кількість людей з потужними фінансовими капіталами, належними до певних керівних інституцій у багатьох державах світу, що сповідують політичну філософію всесвітньої влади з релігійно-месіанськими аспектами.

Таким чином, історія становлення політичних партій як елементів політичної системи у стародавні часи зводилась до запеклої боротьби за владу окремих угрупувань політично активних людей.

Прототипи сучасних політичних партій з'явились у період ранніх буржуазних революцій, а партії набули майже сучасного вигляду у часи Великої Французької революції у лиці партій конституціоналістів, жирондистів, якобінців.

У США після проголошення Незалежності наприкінці XVIII — на початку XIX ст. виникли партії федералістів і анти-федералістів. У Великобританії консервативна партія (відстоювала інтереси земельної аристократії та вищого духівництва англіканської церкви) була заснована у 1867 році і дотепер відіграє важливу роль у здійсненні політичного керівництва державою. Злет партії консерваторів відбувся за часів правління баронеси Маргарет Тетчер у 80-х роках XX століття, а ліберальна партія, яка зараз трансформувалась у лейбористську партію, репрезентувала інтереси дворянства, торговельної та фінансової буржуазії, сформувалася в середині XIX столітті і зараз знаходиться при владі. Вона сьогодні, як і колись партія консерваторів, втратила харизматичного лідера Тоні Блера і це відчутно на її іміджі.

Історії становлення партій соціалістичного та комуністичного спрямування присвятив окрему главу фундаментального твору "Капіталізм, соціалізм і демократія" Йозеф Шумпетер. Він вказує, що ідеологічне підґрунтя таких партій сильно різнилось у відповідності до національних умов, тому російський і шведський соціалізм як соціально-політичні ідеології та суспільні устрої, що утворились у країнах, майже протилежні.

Політичні партії у сучасному розумінні їх як організаційної структури у боротьбі та здійсненні політичної влади остаточно сформувалися лише в середині XX ст., кореспондуючись з еволюцією демократичного виборчого права в напрямку до визнання прямих, рівних, загальних виборів при таємному голосуванні за кандидатури, що їх висувають та підтримують партії. Політичні партії почали брати активну участь у демократичних виборах, відтепер це важливіший суб'єкт влади, що має велику силу, завдячуючи організації. "Партійний", так би мовити, фактор береться до уваги при плануванні воєнної політики: аналітики НАТО вказують, що у політичному середовищі 25 країн-член і в Альянсу діє майже 100 партій. Цс важливо, бо політичні рішення в структурі НАТО приймаються консенсусом.

Перші наукові уявлення про політичні партії пов'язані з такими мислителями та політичними діячами, як Ш.-Л. Монтеск'є, Ж. —Ж. Руссо, Дж. Вашингтон, Дж. Медісон. А. де Токвіль, Е. Бьерк. Значне місце проблемам політичних партій приділяли мислителі початку XX ст. М. Вебер, Г. Моска, В. Парето, Р. Міхелс та інші. Класиками вчень про політичні партії у науці партології були В. Ленін, М. Дюверже. При цьому, якшо В. Ленін вбачав у партії організацію, яка у десятки разів збільшує силу окремих осіб, що виборюють владу, то послідовники політичної теорії Ж.-Ж. Руссо розглядали партії як зло, як засіб роз'єднання суспільства, вияв домінування вузько групових інтересів над інтересами народу. Приблизно так само оцінювали роль партій й "батьки-засновники" США Т Джефферсон, О. Іамільтон. Але навіть вони, а тим більше їх наступники, не могли не зважати на те, що люди мають різні політичні інтереси та уподобання, а тому так чи інакше тяжіють до організаційного об'єднання у різні за своїми уподобаннями партії.

У сучасній науці склалось таке визначення : політична партія — це організована частина соціально активних громадян, які ідейно та організаційно об'єднуються на основі спільних політичних інтересів з метою вибороти владу в державі, змінити або утримати її.

З політично-правової точки зору у Законі України "Про об'єднання громадян" політична партія визначається як "об'єднання громадян — прихильників певної загальнонаціональної програми суспільного розвитку, які мають за головну мету участь у виробленні державної політики, формуванні органів влади, місцевого та регіонального самоврядування і представництво в їх складі" таким чином, щоб підкреслити ЇЇ конструктивно-державницьку роль.

Серед факторів соціально-політичного життя, які викликають утворення політичних партій, ми виокремили такі:

• наявність у певних соціальних груп специфічних політичних інтересів, реалізація яких вимагає утворення саме організаційних форм політичної діяльності;

• існування різних поглядів щодо політичного устрою суспільства та шляхів вирішення конкретних політичних питань, тому партія виокремлює себе від інших, вона є частиною політичної спільноти;

• незадоволення частини суспільства своїм становищем та його перехід у організацію з можливістю активно діяти, щоб змінити такий стан;

• наявність міжнаціональних конфліктів та міжконфесійних протиріч, коли різні партії формуються насамперед навколо шляхів вирішення сукупності національних чи релігійних ідей. Це проявляється особливо виразно у мусульманських партій на Близькому Сході та країн Середньої Азії на теренах СНД.

Історичний досвід показує, що політичні партії можуть виникати на основі політичного руху або громадського об'єднання певної групи людей, перетворюючись на організацію для досягнення своєї мети шляхом розгортання політичної діяльності.

За визначенням М. Вебера, партії у своєму історичному становленні та подальшому розвитку пройшли три стадії: аристократичне угрупування, політичний клуб, масова партія.

На першому, аристократичному етапі партії були своєрідними кланами, напівзакритими для вступу у їх середовище інших осіб, згрупованими довкола правлячої верхівки. До них входили вибрані члени найближчого оточення правителів.

Другий етап партії як політичного клубу пов'язаний з ускладненням соціально-політичної структури суспільства, виникненням різних ідеологічних платформ для об'єднання та зростанням конкуренції у сфері політики. Партії набувають чіткішої організації та виразної ідейно-політичної побудови. Політичний клуб, однак, окрім активного обговорення політичних доктрин, не мав здатності впливу на широкі маси, як відірвана від їх інтересів закрита, „аристократична'' структура.

У другій половині XIX ст. у Європі виникають масові партії, які характеризуються значною, інколи великою кількістю членів (Комуністична партія СРСР налічувала 18 млн. членів, а КП Китаю мала більше 30 млн. членів, цікаво, що партія БААС при С. Хусейні нараховувала майже 5 млн.), більшою організованістю, впливовістю на широкі верстви суспільства. У даному випадку партія має постійне членство її представників, розподіл прав та обов'язків, вирізнення керівних органів, функціонерів, рядових членів. Першою масовою партією було створене у 1861 р. Ліберальне товариство реєстрації виборів в Англії.

В сучасних умовах стає очевидною суперечлива сутність та неоднозначна функціональна роль політичних партій. Як зазначав Ж. Клемансо, партії — це водночас добро і зло. "Добро — тому, що вони є колективною силою у боротьбі за прогрес. Зло - тому, що вони рано чи пізно уподібнюються церкві з її ієрархією та дисципліною, а такі організації обмежують можливості видатних особистостей, бо у колективі ті змушені опускатися до загального середнього рівня".

У природі політичних партій закладена вада, виявлена ще Робертом Міхелсом: створені як засіб досягнення соціально-групової політичної мети, партії самі у кінці кінців стають метою самих для себе. Вони починають дбати переважно про власні інтереси, про добробут керівників партійного апарату та успіх лише на виборах, а не у керівництві суспільством після отримання перемоги. Недарма, навіть прихильниця ідеї партійного способу формування парламенту і структур виконавчої влади, нинішній секретар РНБО Р. Богатирьова вказувала у статті „Партійний антидот влади'', що не більше 10-20% населення знають що-небудь стосовно партій, яким вони надали перевагу на парламентських виборах в Україні 2006 року за партійними списками.

Сучасне розуміння партій з відповідними типологічними ознаками почало формуватися в XIX — на початку XX ст. Суттєвий інтерес представляє позиція німецького дослідника В. Хасбаха, який розглядав партію як „спілку людей з однаковими політичними поглядами і цілями, що прагнуть до завоювання політичної влади з метою використання її для реалізації власних інтересів". Влучне визначення партії дав Макс Веберу який вважав її громадською організацією, що спирається на добровільний прийом членів і ставить собі за мету завоювання влади для свого керівництва та забезпечення активним членам відповідних умов (і духовних, і матеріальних) для отримання певних вигод чи особистих привілеїв.

Однак відтепер політичні партії стають ключовим елементом демократії, рушійною силою подальшого розвитку суспільства в усіх сферах. Вони є головною силою, що формує провідні інститути політичного дійства, бо визначають легітимність нової влади, особливо за умов парламентської республіки, коли уряд формується партіями - переможцями у виборчих перегонах.

У демократичному суспільстві політичні партії відіграють роль об'єднуючої ланки між виборцями, їх інтересами, з одного боку, та державними установами, владними інституціями, у яких приймаються загальнодержавні рішення, з іншого боку. Це своєрідні канали політичної взаємодії між різними елементами "громадянського суспільства" та "правової держави". Саме політичні партії та рухи відіграли провідну роль у переході від авторитарного та тоталітарного до демократичного посткомуністичного управління у Східній та Центральній Європі. Безумовно, роль політичних партій не слід перебільшувати у сучасному політичному житті України, бо склад партій нараховує 1-2 % від чисельності виборців, а ознайомлених з їх програмами та реальними справами не більше 15-20 % населення, ще менший вплив партій на життєдіяльність, а все ж таки це важливий суб'єкт політичного процесу.

Таким чином, політичні партії пройшли у своєму становленні шлях від перших об'єднань за інтересами і аристократичних клубів для обговорення політичних проблем до масових потужних організацій, які здатні виборювати владу та здійснювати політичне керівництво всіма сферами суспільства

< Назад   Вперед >

Содержание
 
© uchebnik-online.com