Перечень учебников |
Учебники онлайн |
Добавить свое объявление
Загрузка... |
|---|---|---|
13.2. Банки як провідні суб'єкти фінансового посередництва. Функції банківПочаток банківської діяльності відноситься до часів Древнього Вавилону, коли храми приймали внески на заощадження і видавали позики під відсотки, беручи в клієнтів письмові зобов?язання, або під заставу. Аналогічні операції, а також грошові розрахунки здійснювалися в Древній Греції жерцями, храмами і міняйлами-транзитами, а в Древньому Римі – менсаріями. З падінням Римської імперії занепав і початок банківського ремесла. Розвиток виробництва і торгівлі в середині століття сприяв відродженню банківської справи. У 1171 році був заснований банк Венеції, а в XIV – XV століттях банкіри були могутньою соціальною силою. У багатьох країнах Європи банки виникли завдяки розвиткові торгівлі. Вони створювалися купцями для збереження грошей і здійснення розрахунків. Надалі банківська справа набуває інтенсивного розвитку і удосконалення. Повноцінні гроші в банківських операціях поступово витісняються борговими розписками, записами на рахунках. З розписок, іменних векселів виростає банкнота, розширюється застосування чеків, практика безготівкових розрахунків, що приводить до розвитку "жиробанків". Кредитування значною мірою залишається в руках приватних банкірів – лихварів. Витоки банківської системи України можна віднести до середини XVIII ст. Початок діяльності українських банків був тісно пов’язаний з тими країнами, до складу яких на той час входили українські землі: Західна Україна – з Австро-Угорщиною та Польщею, Східна Україна – з Росією. Але безпосереднє формування банківської системи в Україні розпочалося з проголошенням незалежності і виходом зі складу СРСР у 1991 р. До цього часу в Україні не було необхідних передумов для існування самостійної банківської системи. Більшість банківських установ, що діяли на її території наприкінці 80-х років, були не самостійними банками, а філіями союзних банків. Вони входили до складу банківської системи СРСР й управлялися з союзного центру. Союзна банківська система була далеко не ринковою, і тому після проголошення курсу на перебудову з 1988 р. розпочалося активне її реформування, у тому числі і на території України. Умовно можна виділити кілька часових етапів створення та розвитку національної банківської системи (рис. 13.2). Перший етап в історії українських комерційних банків (1988 – 1990рр.) був пов’язаний зі спробою державного (директивного) реформування банківської системи СРСР при здійсненні курсу на перебудову економіки, проголошеного радянським урядом. Одразу після проголошення незалежності України (1991 р.), почався другий етап – перереєстрація комерційних банків в Українській республіканській книзі реєстрації банків, валютних бірж та інших фінансово-кредитних установ. При цьому в більшості комерційних банків відбулись істотні зміни у складі їх учасників. Третій етап в історії розвитку банківської системи України (II півріччя 1992 р. – 1993 р.) пов’язаний зі створенням нових банків, що залучали значний приватний капітал, капітал спільних та малих підприємств, акціонерний товариств, а також кошти державних бюджетних та позабюджетних фондів. У цей період, на фоні розвитку жорсткої інфляції з ознаками гіперінфляції та критичного скорочення обсягів виробництва і розміру валового внутрішнього продукту, в Україні була створена значна кількість дрібних комерційних банків, орієнтованих на обслуговування попиту на короткострокові кредити для торговельно-посередницької діяльності і здатних отримувати прибутки на інфляційних процесах в економіці. Досвід, отриманий протягом перших 3-х років будівництва економіки незалежної України, був значною мірою використаний на четвертому етапі розвитку банківської системи нашої держави (1994 – 1996рр.). Цей період характеризується початком проведення радикальної економічної реформи на основі застосування монетарних методів управління економікою. Важливим аспектом діяльності банківської системи на цьому етапі була зміна складу акціонерів, власників багатьох комерційних банків та окремих філій шляхом продажу та перепродажу. Таких змін зазнали близько 70 банків. Протягом 1994 – 1996 рр. Національний банк України (НБУ) встановив та ввів у практику єдині правила діяльності українських банків. Завдяки ефективним діям НБУ та уряду в цей період вдалося призупинити інфляцію, невиправдано високе зростання цін та падіння виробництва. Що стосується інфраструктури банківської системи, то помітних успіхів було досягнуто у формуванні механізму міжбанківських розрахунків, міжбанківського валютного ринку, ринку міжбанківського кредитування та рефінансування комерційних банків, у створенні системи банківського регулювання і контролю. Висока вартість фінансового посередництва, обмежений перелік послуг, відсутність відповідної для країн із ринковою економікою фінансової структури, брак стимулів до заощадження та розміщення позичкових фондів, низька життєздатність фінансових інститутів (приховані банкрути), повільний прогрес у справі налагодження стабільного ефективного банківського нагляду - усе це розширювало коло проблем, вирішення яких необхідно передбачити у державній програмі реформування та розвитку банківської системи України. Так, банківська система України пережила багато потрясінь. У 1993 році - найвищу в світі гіперінфляцію - 10156%, у 1994-му - найвище в світі оподаткування банків, у 1995-му - різке гальмування інфляції, в 1998-му - російсько-азійську кризу. Сьогодні банківська система України – це законодавчо визначена, чітко структурована і субординована сукупність фінансових посередників, які здійснюють кредитні і фінансові операції на професійній основі і функціонально взаємопов’язані в самостійну економічну структуру (рис. 13.3). У світовій практиці за наявності тих чи інших особливостей у діяльності банківської системи різних країн багато спільних рис. Однією з найбільш характерних є дворівнева побудова банківської системи. Перший рівень становить центральний банк, другий - мережа комерційних банків та інші фінансово-кредитні інституції. Характерними рисами банківської системи, що відокремлюють її з поміж інших суб’єктів ринкових відносин, є її дворівнева побудова, поглиблене централізоване регулювання діяльності кожного окремого банку і банківської діяльності в цілому, централізований механізм контролю і регулювання руху банківських резервів, наявність загальносистемної інфраструктури і гнучке поєднання високого рівня централізації управління банківською системою зі збереженням певної економічної самостійності і відповідальності кожного окремого банку. Банківська система в ринковій економіці виконує три провідні функції, рис. 13.4 [14]. Реалізуючі трансформаційну функцію, банки мобілізують вільні кошти і передають їх різним суб’єктам економіки. Стабілізаційна функція забезпечує сталість банківської системи і грошового ринку. Функціонування сучасної банківської системи України регламентується Законом України „Про банки та банківську діяльність” , Конституцією України, Цивільним та Господарським кодексами України, Постановами Національного Банку України та іншими законодавчими та нормотворчими актами. На державній формі власності базуються діяльність Державного комерційного ощадного банку України та Українського експортно-імпортного банку. Решта банків діють на колективній формі власності. За якісними показниками банківська система ще далека від досконалої. Загальна вартість банківського капіталу становить близько 7% ВВП країни, що дорівнює вартості капіталу середнього польського банку. Банки не стали надійним джерелом забезпечення суб'єктів господарювання достатніми довгостроковими ресурсами. Загальні обсяги довгострокових кредитів становлять 38,3% всього обсягу наданих кредитів. Більшість кредитів, що надаються підприємствам, є короткостроковими. Однак, незважаючи на складнощі, обумовлені політичною ситуацією в державі, посиленням нестабільності валютного, фінансового ринків, у 2006 році розвивається динамічніше ніж у попередні роки й залишилася найстабільнішим сектором фінансового ринку України. З ухваленням нової редакції ЗУ у загальній організації банківської системи почали відбуватися важливі зміни: - вперше передбачено створення кооперативних банків. Їх мета не отримання прибутку, а забезпечення взаємного кредитування. - вводиться спеціалізація банків. Передбачають такі види банків: ощадні, інвестиційні, іпотечні, розрахункові. - усі банки за розміром мінімального статутного фонду поділяються на місцеві кооперативні банки (1 млн евро), банки, які діють на території однієї області ( 3 млн евро), та ті, що діють на всій території України ( 5 млн евро). Серед головних причин слабкої інвестиційної активності банків можна виділити такі: 1) недостатній потенціал українських банків щодо фінансування великих інноваційних проектів; 2) кредитування інновацій пов’язане з високими ризиками, що зумовлює високі процентні ставки за довгостроковими кредитами; 3) недостатньо стабільна ресурсна база банків; 4) дефіцит ефективних інноваційних проектів; 5) недосконала законодавчо-правова база інвестиційного кредитування, брак спеціалізованих інвестиційних банків. 13.3. Небанківські фінансово-кредитні установи До другого рівня банківської системи відносяться небанківські фінансово-кредитні установи, парабанки – здійснюють ряд функцій банків, проте не підпадають під вимоги законодавства, якими регулюються діяльність банківських установ. Поява інституту фінансового посередництва в Україні тісно пов’язана з переходом національної економіки з адміністративно-командних на ринкові засади функціонування. Вітчизняний досвід розвитку цих інститутів досить обмежений, тому в процесі їх становлення необхідним є вивчення світової практики їх діяльності. Так, у Законі України “Про Національний банк України” зазначено, що фінансово-кредитна установа - юридична особа, котра проводить одну або кілька операцій, які можуть виконувати банки, за винятком залучення вкладів від населення ?13?. Це визначальний критерій поділу фінансових посередників на банки та небанківські фінансові інститути. Небанківські фінансові посередники – об?єктивно необхідне явище у ринковій економіці. Вони не тільки є потужними конкурентами банків у боротьбі за вільні грошові капітали, що саме по собі має позитивне значення, а й беруть на себе надання економічним суб?єктам таких фінансових послуг, виконання яких невигідне чи законодавчо заборонене банком. У своїй діяльності вони мають багато спільного з банками: - функціонують у тому самому секторі грошового ринку, що й банки, - у секторі опосередкованого фінансування; - формуючи свої ресурси (пасиви), вони випускають, подібно до банків, боргові зобов'язання, які менш ліквідні, ніж зобов'язання банків, проте теж можуть реалізовуватися на ринку як додатковий фінансовий інструмент; - розміщуючи свої ресурси в дохідні активи, вони купують боргові зобов'язання, створюючи, подібно до банків, власні вимоги до інших економічних суб'єктів, хоч ці вимоги менш ліквідні і більш ризиковані, ніж активи банків; - діяльність їх щодо створення зобов'язань і вимог ґрунтується на тих самих засадах, що й банків: їх зобов'язання менші за розмірами, більш ліквідні і коротші за термінами, ніж власні вимоги, внаслідок чого їх платежі за зобов'язаннями менші, ніж надходження за вимогами, що створює базу для прибуткової діяльності. Перетворюючи одні зобов'язання в інші, вони, як і банки, забезпечують трансформацію руху грошового капіталу на ринку - трансформацію строкову, обсягову і просторову, а також трансформацію ризиків шляхом диверсифікації. Разом з тим посередницька діяльність небанківських фінансово-кредитних установ істотно відрізняється від банківської діяльності: - вона не пов'язана з тими операціями, які визнані як базові банківські; - вона не зачіпає процесу створення депозитів і не впливає на динаміку пропозиції грошей, а отже немає потреби контролювати їх діяльність так само ретельно, як банківську, насамперед поширюючи на них вимоги обов'язкового резервування. Загальна схема класифікації небанківських фінансово-кредитних установ наведена на рис. 13.6 [13]. Різновидами небанківських фінансово-кредитних установ є інвестиційні компанії та фонди, страхові, лізингові, трастові, факторингові компанії, брокерські та дилерські фірми, пенсійні фонди, фінансові компанії, ломбарди, кредитні спілки тощо. Розглянемо більш детальніше існуючі фінансово-кредитні інституції: Страхові компанії – це фінансові інститути, які утворюються для відшкодування можливих збитків у результаті стихійного лиха, інших несприятливих умов. Ці організації утворюють спеціальний фонд (страховий фонд) за рахунок страхових внесків громадян та юридичних осіб – страхувальників (ці внески мають вигляд купівлі страхових полюсів). Кошти страхового фонду, як правило, не набагато перевищують щорічні виплати страхових відшкодувань, тому страхові компанії володіють досить значними та стійкими грошовими ресурсами. Ці ресурси вони вкладають у довгострокові цінні папери з фіксованими строками (головним чином – в облігації промислових компаній). У розвинених країнах страхові компанії відносяться до числа інституціональних посередників, які акумулюють значні кошти у формі страхових резервів та розміщують їх на фінансових ринках. У Великобританії, страхові інвестиції становлять майже 53% їхнього загального обсягу. Після буму у страховій сфері функціонувало в 1995 р. – 500 страхових компаній, 1997р. – 237, у 200 р. – 268. Сьогодні в Україні фактично діє 360 страхових компаній. Лідерами на ринку страхових послуг були в 2005 р. «Граве-Україна» (страхові платежі ? 26310,8 тис грн), «Alico AIG Life» (страхові платежі ? 25637,7 тис грн), «Гарант-Лайф» (страхові платежі ? 19623,1 тис грн). Особливістю вітчизняного страхового ринку є відсутність транснаціональних страхових компаній і законодавство не забезпечує можливостей щодо їх створення та захисту страхової системи від конкуренції з боку іноземних страхових компаній. Нині спостерігається чітка тенденція до створення стратегічних альянсів між вітчизняними банками і страховими компаніями. Найвідомішими є альянси Промінвестбанку та Акціонерного страхового товариства “Вексель”, Укрсоцбанку та НАСК “Оранта”, банку “Аваль” та АСК “Еталон” і “Еталон-плюс”. Порівняльний аналіз статистичних показників діяльності банків та найрозвинутіших небанківських установ - страхових компаній засвідчує, що останні поступаються банкам за розміром активів майже в 10 разів. Незважаючи на значний прогрес у розвитку страхових компаній, ситуація протягом останніх років майже не змінилася Одним з учасників механізму мобілізації позичених коштів є пенсійні фонди ? порівняно нові учасники фінансового ринку, а й тому в Україні ще недостатньо розвинені на відміну від західних країн, де пенсійні фонди міцно зайняли свою нішу на ринку фінансових послуг і є одним із джерел інвестиційних коштів. Пенсійні фонди – це державні чи приватні організації, що утворюються для забезпечення населення коштами на період після виходу на пенсію (виплати пенсій). Вони утворюються за рахунок внесків працюючих та підприємців, володіють досить значними сумами грошових коштів, які вкладають в акції та облігації різних підприємств. Сьогодні в Україні на 1000 працюючих приходиться 795 пенсіонерів, а середній розмір пенсії складає 31% від офіційної заробітної плати. Пенсійні виплати з держбюджету на сьогодні складають п’яту частину. В Україні зареєстровано 110 недержавних пенсійних фондів, 15 з них об'єдналися в Асоціацію недержавних пенсійних фондів [26]. Значно більші можливості мають недержавні пенсійні фонди, кошти яких передбачається інвестувати в привабливі цінні папери. Так, починаючи з 2004 р., коли був прийнятий Закон «Про недержавне пенсійне забезпечення», кількість таких фондів збільшилась до 54 а їх активи склали близько 45 млн грн. Істотним недоліком пенсійної системи є й велике навантаження на підприємців у вигляді відрахувань до пенсійного фонду, що помітно послаблює їх інвестиційні можливості та конкурентоспроможність вітчизняних товарів (відрахування в 2005 р. роботодавців становили 32%, у США вони складають 12,5%). Факторингові компанії – це організації, які купують дебіторську заборгованість клієнтів, пов?язану з постачанням товарів або наданням послуг. Для економіки України факторинг є новим явищем. Його поява була визначена певними економічними передумовами. Ринкова економіка вимагає від вітчизняних підприємств гнучкості, маневреності та швидкості рішень, що забезпечується й визначається достатністю фінансових ресурсів. Через брак власних коштів підприємств та невірно побудовану політику кредитування стан суб'єктів господарювання в Україні значно погіршився. Зокрема, гостроти набула проблема неплатежів, браку обігових коштів, що, в свою чергу, порушило баланс дебіторської та кредиторської заборгованості. З аналогічною проблемою зіткнулися західноєвропейські компанії 20 ? 30 років тому. Саме вони знайшли вихід із неї, використовуючи такий новий продукт ринку фінансових послуг, як факторинг. Договір факторингу є новим для законодавства України. Водночас можна стверджувати, що законодавче регулювання відносин суб'єктів господарювання за цим договором здійснюється з урахуванням міжнародного досвіду. Правовими засадами факторингу в Україні є ст. 350 Господарського кодексу та ст. 73 Цивільного кодексу, а також Закон України «Про банки і банківську діяльність» від 20.03.1991 р. Відповідно до ст. 350 Господарського кодексу України факторинг є банківською операцією у вигляді придбання банком права вимоги в грошовій формі за поставлені товари чи надані послуги з прийняттям ризику виконання такої вимоги, а також прийом платежів. Іншими словами, факторинг ? це різновид торгово-комісійної операції, що пов'язаний з кредитуванням оборотного капіталу клієнта і полягає в поступці клієнтом-постачальником платіжних вимог за поставлені товари й права одержання платежу за них. Інвестиційні компанії та фонди є інститутами спільного інвестування. Інвестиційні компанії – це різновид кредитно-фінансових інститутів, які випускають і продають власні цінні папери, в основному дрібним індивідуальним інвесторам. На отримані кошти купують цінні папери підприємств і банків, забезпечуючи своїм акціонерам дохід у вигляді дивідендів за акціями інвестиційних компаній. Найбільшого розвитку вони набули в промислово розвинених країнах (США, Канаді, Англії, Франції, Японії). У США близько 6 тис. таких фондів, і на їхню долю припадає близько 10% всіх фінансових активів країни і їхніми інвесторами є 40% населення. Розвиток цих фондів спостерігається і в Європі. На початку 90-х років минулого століття в Україні також почали створюватися інвестиційні фонди й компанії, а вже в 2000 р. функціонувало 240 інвестиційних компаній і фондів, 204 біржі, 17 бізнес-інкубаторів, з яких зараз функціонує лише 61 інвестиційний фонд і 49 компаній. У 2004 році Державна комісія з цінних паперів та фондового ринку (ДКЦПФР) ліквідувала п'ять інвестиційних фондів (ІФ) та вісім інвестиційних компаній (ІК). Однією із задач ІФ та ІК на сучасному етапі є акумулювання та використання інвестиційних коштів з метою їх вкладання в інноваційну діяльність підприємств. Фактором, що зменшує інтерес до ІФ та ІК, є те, що в Україні практично діють тільки фонди закритого типу, які становлять 95% від загальної їх кількості. За даними Української асоціації інвестиційного бізнесу на початок 2006 р. налічувалось 284 ІФ, а обсяги залучених цими фондами коштів склали 25 млрд грн. Лізингові компанії – організації, які купують предмети довгострокового кредитування (машини, обладнання, транспортні засоби тощо) і надають їх у довгострокову оренду (на 5 – 8 років і більше) фірмі-орендарю, яка поступово сплачує лізинговій компанії вартість взятого в оренду майна. Актуальність розвитку лізингу в Україні обумовлена насамперед потребою величезної кількості підприємств у оновленні обладнання і насамперед через значний рівень зносу основних фондів (80%). Лізинг відносно дешевий та доступний інструмент, застосування якого стимулює інновації на виробництві та підвищує конкурентоспроможність. Порівнюючи, наприклад, із довгостроковим кредитуванням, лізинг набагато доступніший хоча б тому, що непотрібна застава. Як інвестиційний інструмент лізинг багато в чому визначає макроекономічні показники провідних економічно розвинених країн [26]. За кордоном частка витрат на лізингові операції у загальних капіталовкладеннях у машини й устаткування досить висока (від 30% у США до 8-10% в Данії, Норвегії, Австрії) [26]. В обсязі інвестицій частка лізингових операцій перевищує 30%, тоді як у Європі вона коливається від 14% до 36% , у Росії 1-2%. Економічна ефективність лізингу, як свідчить практика лізингової діяльності, становить від 7 до 15% у порівнянні з кредитом. В Україні налічується десь близько 45 активних лізингових компаній, але біля 70% усіх договорів виконують сім найбільших операторів лізингового ринку, біля 80% яких знаходяться в м. Києві, 9% - у Львові, 12%- у Донецьку та Одесі. За даними міжнародної фінансової корпорації в 2005 р. портфель лізингових договорів в Україні збільшився на 62,3% и склав 339 млн дол. Найбільшу частку в цьому портфелі займають: літаки – 29%, легкові машини – 28,3%, транспорт для грузоперевозів – 21%, виробниче устаткування – 3,78%, устаткування для промислової переробки – 1,75%, медичне обладнання – 0,17%. Для порівняння, обсяг лізингових операцій в Польші складає 2,0 млрд дол., Венгрії – 1,2 млрд дол., Росії – 1,9 млрд дол. До основних переваг лізингу слід віднести: високу оперативність і гнучкість у вирішенні виробничих завдань за рахунок тимчасового використання найсучаснішої техніки. Фінансові компанії – спеціалізуються на кредитуванні продажу споживчих товарів на виплат, а також надають комерційні кредити (близько 80% усіх активів). Джерелом грошових ресурсів компанії є власні короткострокові зобов?язання, які розміщуються на ринку, а також кредити комерційних банків. Ломбарди – це кредитні установи, що надають кредити під заставу рухомого майна, тобто короткострокові (до трьох місяців) кредити, що надаються населенню на споживчі цілі. Ломбарди видають позики на строк до трьох місяців у розмірі 75% від вартості оцінки заставлених речей і до 90% вартості виробів з дорогоцінних металів, каміння, годинників у золотій оправі тощо. Оцінка речей, що здаються на зберігання або під заставу для одержання позики, здійснюється за домовленістю сторін, а вироби з дорогоцінних металів - за державними розцінками. Для розвитку своїх операцій ломбарди можуть користуватися банківським кредитом. Кредитні товариства – це установи, що утворюються для задоволення потреб їх членів у кредиті (кооперативів, орендних підприємств, підприємств малого і середнього бізнесу, фізичних осіб). Їх капітал формується шляхом купівлі паїв та сплати спеціального внеску, який у разі виходу з товариства не повертається. Основними видами діяльності кредитних товариств є надання коротко- і середньострокових кредитів, посередницька діяльність. Кредитні спілки – це громадські організації, створені на добровільних засадах з метою фінансового та соціального захисту їх членів через залучення їх особистих заощаджень для взаємного кредитування. Видають позики під мінімальні відсотки і не мають на меті одержання прибутку. Фінансову діяльність проводять так, щоб залучені кошти не зменшувались і забезпечували покриття витрат на утримання самої спілки. Кредитні спілки мають свої переваги: здатність отримати кредит вже через 2-3 години (у комерційному банку лише через 10 днів), невеликі членські взноси. На відміну від банків, кредитні спілки обмежують свою діяльність замкнутим колом осіб. Клієнтами спілки можуть стати тільки її пайовики. Послугами ж банку користуються всі, коло клієнтури не обмежене і персонально не визначене. Діяльність банку є публічною; договір, що укладається між банком і його клієнтом, також є публічним. Діяльність кредитної спілки - не публічна. Відносини між спілкою і пайовиками виникають на основі членства і не є клієнтськими відносинами. Членами кредитних спілок можуть бути тільки фізичні особи. Крім того, необхідно, щоб усі вони були членами якогось одного співтовариства, досить добре знали один одного, користувалися взаємною довірою. Остання обставина відіграє вирішальну роль у відносинах взаємної допомоги, оскільки вони передбачають взаємну відповідальність. Банк, що несе юридичну відповідальність перед клієнтами, у випадках невиконання своїх зобов’язань несе обмежену відповідальність. Довірчі товариства ( трастові компаній від англійського слова trust – довіряти) – товариства, що здійснюють управління майном, грошима, або цінними паперами, чи правами за дорученням власника. Функціонування довірчого товариства передбачає досить складну сукупність відносин, що складаються між головними діючими особами, які укладають трастову угоду. До них належать: - Довіритель (принципал) – фізична, або юридична особа, яка є власником капіталу і пердає його в управління довіреній особі (управляючому або менеджеру) для його використання на певних умовах; - Довірена особа – фізичана або юридична особа, яка на певних, зазначених в угоді , умовах бере в управління мойно довірителя; - Бенефіциар – третя особа, на користь якої здійснюється управління майном, якщо довіритель приймає таке рішення. Формою організації відносин між довірителем і довіреною особою є трастова угода, основний зміст якої стосується як обов’язків і відповідальності довіреної особи, так і парв та привілеїв довірителя. У сучасних умовах довірчі товариства за своїм загальним функціональним призначенням націлені на ефективне використання майна, його фінансових форм, зменшення ризиків підприємницької діяльності та вдосконалення інвестиційного процесу. Трастові операції можна об’єднати в такі групи: - персональні трастові послуги, що надаються окремим громадянам; - трастові послуги, що надаються у сфері безпосередньої підприємницької діяльності; - послуги, що надаються пенсіним та іншим фондам для максимізації їх доходів [19]. Перспектива розвитку трастових компаній у нашій країні, бузсумнівно, эє Вона пов’язана не тільки з фундаментальними та об’єктивними процесами, що властиві ринковій економіці і знаходять своє вираження в розвитку відносин власності, підприємництва і зростання доходів населення, але й у специфіці умов, що складаються на Україні в перехідний період. До таких умов можна віднести поступовий розвиток ринку цінних паперів, зокрема, досить широке населенням приватизаційних цінних паперів. А дрібні і середні підприємства, що переходять у власність індивідуальних та колективних власників, потребують кваліфікованого управління ,яке далеко не завжди можуть забезпечити нові господарі, котрі, як правило, не мають достатнього досвіду організації господарської діяльності в умовах ринку. В даний час як в світовій економіці в цілому, так і в економіках провідних країн головну роль грають не окремі суб'єкти господарювання, а їх інтегровані структури. В світовій практиці господарювання отримали розповсюдження 10 основних організаційних форм інтегрованих структур бізнесу: трести, концерни, конгломерати, фінансово-промислові групи (ФПГ), картелі, синдикати, пули, консорціуми, стратегічні альянси (СА) і асоціації. Згідно Господарському кодексу України, в країні можуть створюватися наступні види інтегрованих структур бізнесу (господарських об'єднань): асоціації, корпорації, консорціуми, концерни і промислово-фінансові групи (табл. 13.2). Асоціації одержали широке поширення в розвинених країнах. У США їх налічується не менш 80 тисяч. Сім з кожних десяти американців є членами принаймні однієї асоціації. Найпоширеніший вид асоціацій – галузеві, існують також асоціації, що поєднують промисловців суміжних галузей, а також міжгалузеві асоціації. Є й безліч інших принципів, за якими створюються асоціації. Наприклад, асоціація дрібних і середніх підприємців, дилерів, лізингових компаній, якості, промислових кооперативів, наукових парків й ін. Членами асоціацій є як фізичні, так і юридичні особи. Найбільшими асоціаціями в США, у яких беруть активну участь американські радіоелектронні фірми, є: Асоціація радіоелектронної промисловості Electronic Industry Association (EIA) і американська радіоелектронна асоціація American Electronic Association (АЕА). Обидві асоціації займаються в основному лобістською діяльністю, спрямованою на захист інтересів компаній – членів асоціацій у законодавчих, виконавчих і судових органах. Асоціацією в Україні є "Киевстройматеріали", яка включає наступні підприємства: ВАТ "Будматеріали" (р. Біла Церква), КП "Переяслав-Хмельніцкий цегляний завод", ВАТ "Зграйки Керамік", ЗАТ "Ськвірській цегляний завод", ВАТ "Завод "Цеглина Тріполья", ВАТ "Обу-ховській завод пористих виробів". Концерни діють у галузях, де розвинене велике й масове виробництво, застосовуються високі технології. Найчастіше це чорна й кольорова металургія, машинобудування й автомобілебудування, хімічна й електротехнічна промисловість. Діяльність концерну може поширюватися як на певну підгалузь, так і на цілу галузь економіки. До нього можуть також входити підприємства однієї або декількох галузей. Однак лише деякі найбільш великі концерни цілком охоплюють галузь економіки. Прикладом промислового концерну може служити група японських підприємств, що входять в інтегровану структуру бізнесу «Тойота». Консорціуми (або синдикати) утворюють тимчасові банківські об’єднання, що виникли на договірній основі для спільної реалізації кредитних, гарантійних та інших банківських операцій і послуг. Особливостями консорціуму можна вважати такі: тимчасова угода учасників на договірній основі для здійснення яких-небудь проектів у різних областях виробничо-господарської й фінансової діяльності; може створюватися як без утворення, так і з утворенням юридичної особи; учасники зберігають юридичну й економічну самостійність, крім діяльності, пов'язаної з досягненням загальних цілей; часто є безприбутковою організацією; як правило, немає спеціально створеної організаційної структури управління учасниками. Наприкінці ХIХ – початку ХХ ст. консорціуми в основному являли собою угоди між банками для здійснення фінансових операцій. У середині ХХ ст. вони почали поширюватися в сферу промисловості й будівництва. У цей час у світовій практиці найчастіше зустрічаються консорціуми фінансового типу. ФПГ можна ідентифікувати практично з усіма інтегрованими структурами, що мають поширення в даний момент. До особливостей ФПГ належать: надфірмове утворення, яке об'єднує учасників з різних сфер діяльності: фінансової, виробничої, торговельної й науково-дослідної; до складу ФПГ можуть входити цілі концерни, конгломерати, окремі корпорації, а також, обов'язково, фінансово-кредитні установи; організаційна структура може бути як ієрархічною, так і такою, де учасники номінально можуть залишатися самостійними юридичними особами; централізоване управління в сфері фінансів і стратегічного розвитку. Як приклад даної форми інтеграції бізнесу можна привести українську ФПГ «Фінанси й кредит», до складу якої входять як фінансово-кредитні установи, так і промислові й торговельні компаніїПрикладами створення і функціонування деяких форм інтегрованих структур бізнесу в Україні можуть служити наступні. Офіційно створеною ПФГ в Україні є інтегрована структура бізнесу "Титан". Фінансовий блок ПФГ складає АКБ "Форум", а торговий — торговий будинок "Титан" і фірмовий магазин "Побутова хімія". Науковий потенціал ПФГ "Титан" зосереджений в трьох наукових установах: Сумському державному НДІ "МІНІЇП", науково-дослідному і проектному інституті "Механобчермет" і Інституті гірсько-хімічної промисловості ВАТА "Горхимпром". Корпоративною формою об'єднання підприємств в Україні є "Rainford", основними напрямами діяльності якого — виробництво хліба, молочних продуктів, ковбаси, шоколаду, взуття, телевізорів, а також торгова сіть. Таким чином, інтегровані структури бізнесу, передбачені чинним законодавством України, можна класифікувати по крітеріям (рис. 13.7). У світовій практиці холдингові компанії є насамперед фінансовими центрами, навколо яких об’єднуються окремі компанії, не втрачаючи при цьому своєї комерційної самостійності. Через них налагоджується функціональна взаємодія капіталу, що належить різним за профілем діяльності підприємствам, включаючи пряме їх злиття і втрату самостійності. Завдяки холдингу вирішуються економічні проблеми, які не під силу одному окремому підприємству. Доцільність створення холдингів наведена на рис.13.8. Банківські холдинг-компанії – це акціонерне товариство, яке володіє контрольним пакетом акцій юридично самостійних банків і небанківських установ з метою встановлення контрольних, управлінських і фінансово-кредитних функцій щодо них. Важливою проблемою для України є створення єдиного державного органу, який би регулював діяльність небанківських фінансових установ. На сьогодні банківська діяльність регулюється Національним банком, фондовий ринок – Державною комісією з цінних паперів та фондового ринку, весь позабанківський фінансовий сектор регулюється лише відділом Міністерства фінансів України зі страхування. Інші види небанківських фінансових установ розвиваються стихійно, що є особливо небезпечним з огляду на слабку нормативну базу. Державний регульований орган повинен упроваджувати ефективну політику розвитку сектору небанківських фінансових установ, але без надмірної опіки. Економіка України буде забезпечена довгостроковими інвестиційними ресурсами тоді, коли досягнуть достатнього рівня розвитку небанківські фінансові установи, які складуть відчутну конкуренцію банківським інститутам на ринку довгострокового капіталу
Добавить свое объявление
Загрузка... |
||
|
|
© uchebnik-online.com |