Перечень учебников |
Учебники онлайн |
|
|---|---|---|
2.1.4. Геостратегічна специфіка національної участі в міжнародній торгівліКоли йдеться про особливості участі тієї або іншої країни в міжнародній торгівлі, виникає потреба в оцінці широкого комплексу геополітичних, історико-державних факторів експортно-імпортної діяльності, тих налагоджених міжнародних каналів збуту та закупівлі продукції, які, власне, й опосередковують товарний обмін країни із зовнішнім світом. У перші місяці української незалежності було проголошено принцип багатовекторності зовнішньої політики, зокрема міжнародної торговельної діяльності держави. Це було пов’язано з прагненням дистанціюватися від пострадянського простору і передусім протидіяти спробам Росії зберегти контроль над колишніми республіками СРСР. Крім того, нереальними здавалися ідеї інтеграції до європейської спільноти, отже, головним гаслом міжнародної економічної орієнтації ніщо інше, власне, й бути не могло. Водночас, проголошувалася і пріоритетність відносин з найближчими сусідами, що, з одного боку, було цілком природним, а з іншого — відносило Росію, решту країн до розряду «звичайних сусідів». Узагалі ж активними торговельними партнерами, котрі є безпосередніми географічними сусідами, з якими Україна має суходільний кордон або прямий доступ до відкритих чорноморських портів, є, крім країн СНД (Молдова, Білорусь, Росія, Грузія), колишні сателіти СРСР по Східному блоку (Польща, Словаччина, Угорщина, Румунія, Болгарія), а також Туреччина. Термін «близьке зарубіжжя», який увійшов до українського політико-економічного лексикону, позначає саме держави СНД. Але в межах цього блоку є й держави, з якими Україна має тісні торговельно-економічні контакти, і такі країни, рівень та обсяги співробітництва з якими мінімальні. Крім того, в самому СНД простежується тенденція до формування біполярної структури. Створення угруповання ГУУАМ (Грузія, Україна, Узбекистан, Азербайджан, Молдова) за лідерства України і підтримки решти країн об’єднання, а також Митного союзу та військово-політичних блоків на чолі з РФ (партнери в окремих напрямках такого блокування — Білорусь, Казахстан, Киргизстан, Таджикистан, Вірменія) є наочним свідченням розшарування інтересів держав Співдружності й переважно політичної природи цього об’єднання та його завдання сприяти їхньому м’якому «розлученню». Митний союз — це угода двох або кількох країн про скасування митних кордонів між ними. Територія держав, тих, що входять до митного союзу, є єдиною митною зоною із загальним митним тарифом. Учасники такого союзу скасовують митні збори у взаємній торгівлі і встановлюють спільний митний тариф у торгівлі з третіми країнами. Зона вільної торгівлі також передбачає скасування митного кордону між державами, що уклали угоду про її створення, але на відміну від митного союзу країни — учасниці зони єдиного загального митного тарифу з країнами, що не є її учасницями, не встановлюють. Митний союз є, безумовно, більш вираженим інтеграційним об’єднанням, ніж зона вільної торгівлі. Проте «більша інтегрованість» не є замінником слова «краще». Адже, з одного боку, переходу до будь-якого інтеграційного об’єднання має передувати складний та багатоаспектний процес узгодження інтересів і вироблення механізмів їх урахування. З іншого боку, інтеграційні завдання можуть бути не тільки конструктивними. Вони, наприклад, можуть мати декларативно-популістську природу, бути пов’язаними з національно-егоїстичною політикою, вписуватись у контекст великодержавної стратегії. У таких випадках повноцінної інтеграції може і не відбуватися або вона може розвиватися в обмежених і навіть спотворених формах. Тому позиція України з цих питань базується на еволюційній моделі побудови торговельних відносин, яка передбачає поступальний перехід від менш до більш виражених інтеграційних форм відповідно до передумов, що реально постають. Такий підхід відображає як позитивний досвід провідних інтеграційних угруповань світу, так і негативні прояви «інтеграції на словах» та «інтеграційних відкатів» на пострадянському просторі. Отже, основним змістом позиції України щодо формування торговельних режимів на пострадянському просторі зі своєю участю є встановлення режиму зони вільної торгівлі у відносинах як із окремими країнами, так і з економічними угрупованнями світу, блоками держав. Це ж саме завдання можна розглядати і стосовно групи країн СНД. Необхідність утворення зони вільної торгівлі СНД пов’язана з тим, що економіки колишніх республік СРСР розвивалися як частини єдиного господарського комплексу, а товари, які вони виробляли, часто не тільки не конкурували між собою, а виготовлялися відповідно до планової моделі спеціалізації та кооперування. І зараз функціонує інфраструктура взаємних поставок, передусім транспортна мережа. Це геополітичне завдання вирішується двома шляхами: • укладення та подальша реалізація двосторонніх угод про вільну торгівлю; • упровадження укладеної на багатосторонньому рівні Угоди про створення зони вільної торгівлі (відповідний документ підписано від імені держав — учасниць СНД 15 квітня 1994 р.). Формально країни — члени СНД кілька разів доходили згоди щодо утворення зони вільної торгівлі, а в 1994 р. було зроблено найбільший «прорив» у цьому питанні. Основні ідеї Угоди про створення зони вільної торгівлі, як, до речі, й ряду попередніх та подальших двосторонніх домовленостей в рамках СНД щодо вільної торгівлі, є типовими для інститутів подібного типу. Ними є: 1. Вільне переміщення товарів територією країн зони. 2. Незастосування ввізного мита стосовно товарів національного виробництва країни-експортера. 3. Застосування таких ставок ПДВ і акцизного збору при імпорті товарів, які не перевищують установлених для аналогічних товарів національного виробництва країни ввозу. 4. Кількісні обмеження щодо імпорту окремих товарів у разі необхідності застосовуються тільки протягом обмеженого терміну і за умови надання обґрунтованої мотивації при проведенні двосторонніх консультацій. Однак ці ідеї залишаються, фактично, замороженими, оскільки ряд держав, і передусім Росія, вважають для себе невигідною пов’язану з ними модель відносин, надаючи перевагу концепції Митного союзу і створенню наднаціональних органів управління (як правило, не враховуючи, чи ефективними та реалістичними є ті або інші структури і проекти). Що стосується позиції України, то вона такий підхід розглядає як економічно невиправдану спробу прискорити інтеграційні процеси, що мають переважно політичне забарвлення. Нині в рамках СНД створено близько 80 статутних, загальноекономічних і галузевих органів з численним апаратом (понад півтори тисячі осіб) та великим бюджетом. Причому місцем переважної концентрації відповідних органів є Москва, а не Мінськ — формально місце перебування ряду ключових органів блоку. Україна застосовує вибірковий підхід до процесу утворення інститутів та підписання й ратифікації міжнародних домовленостей у рамках СНД. Критерій участі або неучасті в певних структурах, приєднання чи не приєднання до тих або інших домовленостей — відповідність таких акцій національним інтересам. Серед ратифікованих — базові документи про утворення Економічного союзу СНД, про налагодження торговельних, виробничо-коопераційних режимів. Прикладами таких документів є: Угода про порядок вирішення спорів, пов’язаних зі здійсненням господарської діяльності; Угода про загальні умови і механізм підтримки розвитку виробничої кооперації підприємств і галузей держав—учасниць СНД; Угода про створення міждержавного Євразійського об’єднання вугілля і металу; Угода в галузі охорони авторського права і суміжних прав; Угода про забезпечення населення лікарськими засобами, вакцинами та іншими імунобіологічними препаратами, виробами медичного призначення і медичної техніки, що виробляються на території держав — учасниць СНД; Угода про проведення узгодженої політики в галузі транзиту природного газу; Угода про проведення узгодженої політики у галузі транзиту нафти і нафтопродуктів магістральними трубопроводами. Україна заінтересована у корекції договірного процесу в рамках СНД у напрямку зниження та скасування тарифних і нетарифних бар’єрів у взаємній торгівлі, у розв’язанні технічних проблем забезпечення торгівлі, в узгодженні правових підходів до регулювання експортно-імпортної діяльності окремих учасників СНД. Такими напрямками є, зокрема: • гармонізація митних режимів та проведення відповідних переговорів і консультацій з метою вироблення уніфікованого підходу до організації митного контролю; • розроблення та підписання міжурядових угод щодо забезпечення конкурентного середовища та захисту ринків; • узгодження та балансування податкового навантаження на експортно-імпортні операції, маючи на меті створення рівних умов для суб’єктів господарювання, зокрема при обкладанні непрямими податками під час здійснення експортно-імпортних операцій; • зближення національних тарифів на перевезення вантажів і проведення консультацій та переговорів з цього питання; • гармонізація законодавств держав щодо захисту прав споживачів; • подальше розроблення законодавчої бази держав у галузі створення міждержавних фінансово-промислових груп та інших спільних структур, які є суб’єктами спеціалізації виробництва й міжнародної торгівлі; • спрощення митних процедур у взаємній торгівлі та вдосконалення методів роботи контрольних і регулюючих торгівлю органів; • уніфікація технічної експортно-імпортної документації в рамках СНД, зокрема відповідно до європейських стандартів; • здійснення спільного митного контролю в пунктах пропуску; • створення системи пільг та преференцій з метою пріоритетного розвитку прикордонної торгівлі країн СНД . Стратегічними торговельними партнерами України, крім партнерів по СНД, називалися і географічно віддалені найбільші держави світу, які стосовно України є важливими ринками збуту та постачальниками технологічних товарів. Це — Китай, Сполучені Штати, Канада, ФРН, Нідерланди, Італія. Щоправда, особливістю вітчизняної дипломатії перших років незалежності було занадто часте вживання терміна «стратегічний» — жодна, навіть маленька та віддалена країна не була «обділена» цим епітетом з боку керівництва країни, яке хоча б формально у такий спосіб намагалося компенсувати брак реальних механізмів сприяння міжнародній торгівлі. Реально ж стратегічність геополітичного мислення було втрачено й ефективні зв’язки між країнами налагоджувались тільки спорадично. За результатами І півріччя 2001 р. основними торговельними партнерами України були: • в експортних поставках з України: РФ (27,2 %), Італія (5,2 %), Туреччина (4,4 %), Німеччина (4,3 %), Китай (3,6 %), США (3,2 %), Польща (3,1 %); • в імпортних поставках до України: РФ (38 %), Туркменістан (10,8 %), Німеччина (8,2 %), Казахстан (4,6 %), Білорусь (3,1 %), США (2,9 %), Італія (2,6 %). Динаміка, оцінка сучасного стану та перспектив міжнародної торгівлі України свідчать про те, що дедалі важливішою складовою її національної геополітичної моделі, практичним завданням формування ефективної системи відкритої економіки є економічна співпраця з ЄС. З самого початку така співпраця відповідала тенденції перетворення української економіки з частки єдиного економічного простору колишнього СРСР на самостійну «національну одиницю» в механізмі глобального поділу праці. Причому великою мірою завдячуючи цій співпраці реальне економічне наповнення українського суверенітету не перетворилось на автаркію через фізичне зменшення господарського простору. Навпаки, можна відзначити поступове формування нової інтеграційної парадигми національного розвитку — за характером ринкової, а за принципом регіонального тяжіння — проєвропейської. Партнерство з ЄС, хоча і повільно, але все більшою мірою перетворюється для України на безальтернативний вектор міжнародних торговельних відносин. Поступово збільшується питома частка ЄС у загальному обсязі вітчизняного експорту, хоча вітчизняні показники інтегрованості до Європи останніх років (10—15 % від загального обсягу експорту припадає на ЄС) значно поступаються аналогічним показникам країн регіону Центральної та Східної Європи (30—70 %). ЄС уже перетворився на основне джерело поставок в Україну продукції переробної промисловості. Серед окремих країн — членів Союзу лідером поставок товарів переробної промисловості для України є Німеччина, на яку припадає 5—7 % загального українського імпорту. Причому сама тільки Німеччина випереджає за цим показником Сполучені Штати (3—5 %). Активними західноєвропейськими торговельними партнерами України є також Італія та Нідерланди. Констатація загальних позитивних тенденцій у торгівлі й навіть оцінка відносно високих темпів розвитку співробітництва між ЄС та Україною далеко не вичерпує його характеристики. Більш прискіпливий аналіз висвітлює тут і чимало проблем. Відчутним гальмом торговельного співробітництва України з ЄС протягом 90-х років була практика антидемпінгових розслідувань проти українських виробників сталі, текстилю, ядерних матеріалів, добрив та деяких інших видів продукції. Причому такі розслідування дуже часто мали відверто дискримінаційний характер, оскільки здійснювалися без урахування конкретних витрат на виробництво тієї або іншої продукції в Україні, виходячи із зіставлення з ціновими показниками номенклатурних аналогів, ігноруючи, наприклад, різницю в оплаті праці та деякі інші чинники. Слід зазначити, що після того, як в ході переговорів із США Україна домоглася певних поступок у питанні антидемпінгової процедури, зокрема припинення розслідувань проти української сталі, деякі аспекти торговельного режиму України зі Сполученими Штатами стали навіть сприятливішими, ніж у торгівлі з ЄС. Ситуація також значно поліпшилася після визнання Євросоюзом за Україною статусу країни з ринковою економікою в частині запровадження антидемпінгових процедур. Це було важливим якісним поліпшенням ставлення ЄС до українських товарів (до цього значним «проривом» було поширення наприкінці 1993 р. на Україну Радою ЄС Загальної системи преференцій ЄС, що, безумовно, сприяло підвищенню конкурентоспроможності вітчизняного експорту, зокрема текстилю на західноєвропейських ринках. На той момент було взагалі знято кількісні обмеження щодо 108-ми категорій (було залишено аналогічні обмеження стосовно 35-ти категорій). У багатьох випадках проблемою є подолання достатньо високого загальноблокового порогу у вигляді квот та інших нетарифних обмежень, які стали своєрідною зворотною стороною внутрішньої лібералізації й уніфікації торговельних та інших економічних, соціальних відносин між країнами Союзу (усунення взаємних адміністративних, митних перешкод, погодження технологічних, соціальних, фінансово-економічних стандартів і критеріїв спільної політики). Очевидно, що практичне питання про розвиток багатостороннього торговельного партнерства між Україною та ЄС потребує чіткого з’ясування взаємних інтересів і прийнятних інтеграційних механізмів. У цьому зв’язку відразу слід вказати на асиметричність обопільних інтересів. За умов гострого дефіциту ринків збуту, особливо їх штучного скорочення в Росії, проникнення українських виробників на ринки ЄС та утвердження там своєї присутності є важливим не тільки з погляду забезпечення прибутковості, а й для збереження багатьох видів виробництва. Велику роль для формування експортного потенціалу України можуть відіграти європейський інвестиційний і технологічний потенціал, розв’язання організаційних проблем залучення до спільних програм науково-технічного розвитку. До цього слід додати визначальне значення ЄС як полюса економічного та соціо-культурного тяжіння України як держави, що перебуває на перехідному етапі розвитку не тільки в системно-функціональному, а й у геостратегічному розумінні. Проблеми, що їх «привносить» у торговельне співробітництво з ЄС українська сторона, пов’язані із загальною неврегульованістю, нестабільністю законодавчої бази, донедавна — непевністю політичної ситуації, загальним кризовим станом економіки, який заважає підприємницькій діяльності не тільки нечисленних потенційних висококонкурентних вітчизняних підприємств, а й підприємствам з іноземним капіталом. Головні труднощі, що їх відчувають українські виробники на зовнішніх ринках, зокрема у Західній та Центральній Європі, виникають не через обмежувальну практику з боку іноземних держав (скоріше це було характерним для відносин з Росією), а через неконкурентоспроможність їхньої товарної маси. Типовим негативним фактором саме в торгівлі з ЄС є номенклатурна подібність українського несировинного експорту та деяких традиційних видів надлишкового виробництва країн Союзу — сільськогосподарського, металургійного, а також легкої, хімічної промисловості. Оцінка можливостей торговельного співробітництва України з ЄС не може не враховувати більш широкого, глобального контексту. На відміну від української, економіка країн ЄС є високо інтегрованою у світогосподарську систему. Частка ЄС у світовому експорті за останні роки становила 33—38 %, тоді як для США цей показник у середньому дорівнює 10—12 %, а для Японії — 8—9 %. Втім, і зворотний інтерес — потенційну роль України для ЄС — також необхідно враховувати. 49-мільйонне населення нашої держави, навіть попри його бідність, не може не становити інтерес для індустріально розвинутих країн ЄС як ринок збуту. Не слід забувати і про механізм зворотних та кореляційних зв’язків між торгівлею та факторним розподілом. На статус України як торговельно-економічного партнера ЄС не може не впливати те, що вона має дешеву та кваліфіковану робочу силу, значний науково-технічний потенціал у деяких галузях. Міжнародна торговельна стратегія Києва не може не враховувати й того, що вельми значущі для нього торговельні відносини з найближчими сусідами, країнами — членами CEFTA, перебувають під впливом прагнення останніх до вступу в ЄС, перспективи якого стали більш чітко окресленими за результатами роботи Амстердамської конференції. Велике значення для розвитку міжнародної торгівлі України має оптимізація моделі експортно-імпортних відносин з країнами Нового Світу. Інтеграційні зусилля, які здійснюються зараз з ініціативи Адміністрації США та спрямовуються на формування зони вільної торгівлі для обох Америк (поки що за винятком Куби), дають змогу навіть розглядати їх (у перспективі) як єдиний регіон світу. Сукупний продукт Північної та Південної Америк, разом узятих, на момент запровадження зони вільної торгівлі становитиме 11 трлн дол., а це означає, що вони утворять найбільший ринок у світі. Але цим не вичерпується значення даного регіону для України. Як і Євросоюз, США та Канада — економічні лідери Нового Світу — у торгівлі з Україною виступають у ролі технологічних лідерів. Крім того, Сполучені Штати мають вагомий вплив у міжнародних організаціях як торговельної, так і валютно-фінансової спрямованості. Чимале потенційне значення для розвитку міжнародної торгівлі України має регіон Близького Сходу та Перської Затоки. І не тільки тому, що з цього найбагатшого на нафту регіону планети до нашої держави може надходити цей вид енергоносіїв. Великі обсяги нафтодоларів зумовлюють значну купівельну спроможність країн — експортерів нафти. Крім того, технологічний стан цих країн й інколи складні відносини з державами Заходу «підвищують шанси» вітчизняних експортерів. Так, наприклад, за рахунок попиту з боку Ірану останнім часом більше ніж удвічі зросли обсяги експорту з України літальних апаратів. Слід враховувати й можливості та прагнення ряду країн цього регіону до масової закупівлі українського прокату й іншої продукції металургії, а також машинобудування й агропромислового комплексу, що ставить його в ряд безумовних пріоритетів для нашої країни. Можна відзначити й те, що Україна реально стала для Лівану одним із провідних постачальників товарів. Можливим є розширення торговельного співробітництва України з країнами усіх регіонів, що відповідає офіційно проголошеній концепції мультивекторного розвитку міжнародного співробітництва, зокрема торгівлі з усіма країнами та регіонами світу |
||
|
|
© uchebnik-online.com |