Перечень учебников |
Учебники онлайн |
|
|---|---|---|
2.15.2. Геостратегічні фактори розвитку інвестиційних тенденційЯк ілюстрацію можна навести приклад США, у промисловому виробництві яких частка іноземних корпорацій сягає 15,8 %, що перевищує відповідні показники 1985 р. (8,8 %) та 1989 р. (13,2 %). Подібні тенденції мають місце й у Великій Британії, Канаді та Швеції, причому своєрідним рекордсменом щодо цього є Ірландія, в якій господарські суб’єкти із розташованими за межами території держави штаб-квартирами забезпечують 66 % промислового виробництва та 47 % зайнятості у промисловості. Зростає активність іноземних компаній на території Великої Британії. За експертними даними, кількість таких суб’єктів підприємництва на території країни в липні 2000 р. становила 28 777 проти 25 802 у липні 1999 р. Разом з тим такі тенденції не є універсальними: в Японії, яка серед країн світу поступається за масштабами економіки тільки США, іноземні фірми забезпечують працевлаштування тільки 0,89 % зайнятих у промисловості. Не дивно, що для інтернаціональних за характером діяльності та структурної побудови фірм і корпорацій типовою є особливо виразна концентрація на тих видах господарської діяльності, які пов’язані з міжнародним обміном. Особливо це стосується тих фірм, які мають штаб-квартири за межами країн, в яких вони створені та працюють. Наприклад, для Ірландії показники експорту іноземних та місцевих компаній становлять 89 % та 34 % відповідно. Дещо нижчим є дане співвідношення для Нідерландів (64 % та 37 %), Франції (35,2 % та 33,6 %) та Японії (13,1 % та 10,6 %). Водночас не в усіх країнах така закономірність «працює» і в США перший показник поступається другому — 10,7 % та 15,3 %. Подібна відносно більша «прив’язка» міжнародних, особливо великих, корпорацій, які акумулюють значні виробничі ресурси і виробляють значну частку ВВП країн базування, до експортної діяльності не випадкова. Нарощування експорту пов’язане з поглибленням спеціалізації, що, у свою чергу, веде до збільшення обсягів виробництва. До речі, можна пригадати, що відомим в економічній теорії є відношення: збільшення експорту країни на 1 % дає 0,1 % приросту ВВП. За експертними оцінками, у 2000 р. обсяг прямих іноземних інвестицій до провідних ринкових країн становив 899 млрд дол., тобто понад 4/5 від загального світового показника. Це свідчить передусім про привабливість для ТНК стабільних країн з потужною ринковою економікою та гарантованими показниками прибутковості. Причому найбільш привабливим об’єктом для капіталів є Західна Європа (597 млрд дол.), особливо Німеччина, куди потрапило приблизно 250 млрд дол., тобто лише трохи менше, ніж до традиційного лідера за цим показником — США (260 млрд дол.). Але якщо порівняти процеси взаємного інвестування США та країн Європи, то можна констатувати, що протягом останніх десятиліть більшу «трансатлантичну» інвестиційну активність демонструють європейські ТНК. Інакше кажучи, потоки капіталів до Америки значно перевищують обсяги зворотного руху інвестицій до «Старого світу». Згідно з даними європейських аналітико-інформаційних центрів, зокрема експертів газети «Financial Times», європейські фірми вклали до економіки США 220 млрд дол., тоді як американські компанії інвестували в Західній Європі лише 33 млрд дол. Це пояснюється особливою роллю США в процесах глобалізації, технологічним випередженням Сполученими Штатами країн Європи, а також простішими організаційно-адміністративними процедурами створення компаній та вищою прибутковістю. Тільки протягом останніх років ХХ ст. відбулося «підтягування європейських показників прибутковості до відповідних американських. Якщо в 1995 р. дивіденди з акцій у США (виключаючи фінансові компанії) становили 16 % проти 9 % у Західній Європі, то в 1999 р. співвідношення дещо змінилося: 15 % та 12,5 % відповідно. Нарешті стимулом для інвестицій у США є стабільний фінансовий стан американських компаній. Так, співвідношення активів та капіталу компаній у нефінансових американських фірмах становить 3,3 до 1, тоді як у Нідерландах — 2,6 до 1, а у Великій Британії — 2,1 до 1. Зовсім інша картина спостерігається при розгляді процесів прямого інвестування до країн, що розвиваються. У 2000 р. обсяги інвестицій (очевидно, що йдеться передусім про інвестиції з боку ТНК зі штаб-квартирами в провідних індустріально розвинутих країнах) залишилися приблизно на тому ж рівні, що і в попередньому році — 190 млрд дол., але їх частка в загальних показниках знизилася до 17 %. Щоправда, згідно з даними ЮНКТАД, порівняно високими темпами збільшувалися обсяги прямих іноземних інвестицій до Африки — на 25 %, з 8 до 10 млрд дол. Але для того щоб розвиток країн континенту відбувався більш динамічно, континенту необхідно включитися до стратегії провідних ТНК, причому не тільки як сировинного придатку та територій, які використовуються для екологічно брудних видів виробництва, а й у ролі їх більш повноправного партнера. Важливим завданням є поліпшення участі в процесах руху капіталів більшості держав континенту, яка на зламі століть залишалася практично мізерною. На сьогодні 70 % інвестицій до Африки припадає на п’ять країн — Анголу, Єгипет, Нігерію, ПАР та Марокко, переважно у розроблення корисних копалин, промислове виробництво та послуги. Слід відзначити, що в сучасних умовах переходу колишніх «соціалістичних» країн на рейки ринкової економіки створюються особливо сприятливі умови для прямих інвестицій, причому у надзвичайно великому масштабі. Очікується, що після вступу Китаю до СОТ і без того значний валовий показник прямих інвестицій (40 млрд дол. щорічно наприкінці 90-х років) зросте на початку ХХІ ст. у півтора рази, а після подальшої лібералізації економіки країни перевищить 100 млрд дол. Оскільки інвестиції, як відомо, стимулюють зростання обсягів торгівлі з метрополіями, очікується не тільки різке збільшення абсолютних обсягів торгівлі ТНК з Китаєм та іншими країнами — реципієнтами капіталів, а й зростання частки в торгівлі транзитивних держав, яка припадає на міжнародні корпорації. Станом на 2000 р. у Китаї було зареєстровано близько 350 тис. підприємств з участю капіталів іноземного походження, причому договірна сума капіталовкладень досягла 632,3 млрд дол., а фактично було використано 320,6 млрд дол. Чималі обсяги прямих іноземних інвестицій від провідних країн — експортерів капіталу, а конкретно — від ТНК, протягом останньої частини ХХ ст. надходили до регіону Центральної та Східної Європи (до їх числа, на жаль, і на початку ХХІ ст. не входить Україна, як і решта країн СНД, деякі інші держави регіону). У цілому країнам зазначеного регіону на 2000 р. вдалося залучити близько 30 млрд дол. Разом з тим попит на прямі інвестиції капіталів забезпечують не лише постсоціалістичні країни, які перейшли на ринкову модель господарювання. Можна констатувати тенденцію значного зростання потреб у капіталах на так званих «нових ринках» (emerging markets — ринки, що виникають) взагалі. Значний попит на капітали, передусім на капітальний ресурс ТНК, створюють найбільш успішні країни з групи тих, яких раніше умовно відносили до «Третього світу» («Першим світом» вважалися провідні ринкові держави, «Другим світом» — ті, що називалися соціалістичними). Критерій «успішності» тут — здатність забезпечити основні вимоги ТНК, як і власників капіталу взагалі (щодо прибутковості, гарантій, прозорості, законності, соціальної сприятливості тощо), які необхідні для припливу інвестицій. Ідеться передусім про цілий ряд країн у Південно-Східній Азії та у Латинській Америці, яким вдалося забезпечити динамічний розвиток, сформувати ефективне конкурентне середовище. Лідером за валовим показником надходження капіталів серед даної групи країн є Бразилія. Взагалі серед країн, які не входять до групи провідних ринкових держав, у 2000 р. ця найбільша латиноамериканська країна поступилася в цьому аспекті тільки Китаю. |
||
|
|
© uchebnik-online.com |