Перечень учебников |
Учебники онлайн |
|
|---|---|---|
8.1. Поєднання фінансового та промислового капіталу: світові тенденції та завдання для УкраїниОб’єднання промислового та банківського капіталу у фінансово-промислові групи є основною формою організації системи виробництва, базою технологічного комплексу національних господарств більшості розвинених країн, чинником прогресу суспільного виробництва. ФПГ можна визначити як об’єднання виробничих і торгових підприємств з кредитно-банківськими установами, що трансформується у велику господарську систему зі спільною економічною стратегією та внутрішнім товарообігом. ФПГ – організаційна оболонка фінансового капіталу. Вона закріплює єдність виробничих, фінансових та інших інтересів низки компаній та банків[1, с. 824]. Основними рисами ФПГ є: 1) інтеграція її учасників не тільки через об’єднання фінансових ресурсів і капіталів, але і шляхом проведення загальної управлінської, цінової, технічної, кадрової політики; 2) загальна стратегія та підпорядкування дій всіх учасників об’єднання; 3) входження в групу за власним бажанням, збереження юридичної самостійності; 4) вирішення багатьох питань з меншими витратами, ніж на інших великих підприємствах та об’єднаннях. На зламі ХХ і ХХІ ст. поширення ФПГ значно активізувалось, посилились процеси їх транснаціоналізації. У світовій господарській системі транснаціональні фінансово-промислові компанії набули лідерство. Вони визначають розвиток не тільки окремих галузей, але й окремих регіонів і країн. Становлення ФПГ супроводжується якісними перетвореннями в системі управління компаніями, що змушені адаптуватись до постійних змін в умовах загострення конкурентної боротьби. Організаційні інновації, які відбуваються при цьому, приводять до зниження витрат, що зумовлює появу конкурентних переваг. Формування ФПГ забезпечує активізацію інвестиційної діяльності підприємств внаслідок виникнення ефекту масштабу та синергійного ефекту, шляхом об’єднання фінансового, матеріального, трудового, інтелектуального та інформаційного потенціалу підприємств-учасників інтегрованої структури. Особливо гостро стоїть проблема утворення могутніх вітчизняних ФПГ у зв’язку з виникненням загроз економічної безпеки країни з боку іноземного бізнесу, з необхідністю захисту національних інтересів. Формування ФПГ визначається, зокрема, потребою зростання ефективності використання наявних ресурсів, що є важливим для забезпечення економіки. М. Портер підкреслював, що «успіх у міжнародній конкуренції визначають не стільки самі фактори (виробництва), скільки те, де і наскільки продуктивно вони використовуються» [2, с. 33]. Актуальність поглибленого вивчення проблем розвитку ФПГ в Україні зумовлена світовою тенденцією концентрації власності та промислового капіталу, зростанням інвестиційних потреб вітчизняної економіки для реалізації інноваційних проектів, завданнями підвищення міжнародної конкурентоспроможності вітчизняних товаровиробників. Необхідним у цьому зв’язку вбачається обґрунтування науково-методологічних основ формування державної політики в сфері становлення цих організаційних структур, оскільки саме вони можуть забезпечити ефективну трансформацію української економіки, створити нові системи інвестування та організації управління, здатні до ефективної самоорганізації та саморозвитку, зростання фінансового капіталу, удосконалення технологічних ланцюгів та коопераційних зв’язків. Характерною особливістю розвитку ФПГ є посилення розгалуженості складу учасників. «Виробнича складова» охоплює не тільки корпорації, що діють у промисловому виробництві, але й у сфері агробізнесу та послуг. У «фінансову складову» поряд з комерційними банками входять страхові компанії, пенсійні фонди, інвестиційні компанії. Світовий досвід свідчить про відсутність єдиної моделі корпоративної побудови та управління ФПГ. Відмінності у складі та структурі кожної конкретної групи значною мірою зумовлені конкретно-історичними обставинами і визначаються індивідуально з урахуванням стану виробництва та ринку, специфікою законодавчого регулювання, ролі фінансових організацій щодо питань корпоративної власності та управління. Створення великих корпорацій дозволяється у будь-якій організаційно-правовій формі об’єднання підприємств. Незалежно від наявності статусу юридичної особи (за загальними правилами ФПГ не мають статусу юридичної особи) об’єднання промислово-фінансового типу володіють правосуб’єктністю, адже їх діяльність регулюють окремі правові норми, наприклад, щодо введення консолідованого податкового та бухгалтерського обліку, на них покладається виконання певних завдань. Великі ФПГ є інструментом державного регулювання економіки, вони стимулюються різними заходами, наданням державних пільг. Створення ФПГ у сучасних умовах відбувається основними чотирма напрямами [1, с. 824]. По-перше, це кредитні зв’язки. Створюються пільгові умови кредитування для учасників групи. Англійські компанії традиційно мають справу з кількома провідними банками. В Німеччині і Франції всі великі компанії пов’язані з одним провідним банком. В Італії мала компанія має справу з 20–30 банками, велика – 40–50. Різнобічною є залежність промисловості від банків. У Німеччині банкам належать великі пакети акцій. Ця залежність є наслідком допомоги, що надавалася банками в минулому. Через скрутне становище компаній відбувається все більше проникнення банків у їхні справи, посилюються зв’язки банків з промисловістю, зростає їх взаємна зацікавленість у підвищенні прибутку. Другим напрямом створення ФПГ є володіння акціями і система участі. Широкого використання набула система взаємної участі в капіталі через придбання цінних паперів компаній. Третім напрямом фінансово-промислової інтеграції є особиста унія. Це знаходить свій прояв у розвиненій мережі директоратів, що переплітаються, в особистій унії власників і менеджерів банків та великих концернів, яка посилює єдність інтересів і координує дії обох сторін у системі фінансового капіталу. Наприклад, до складу наглядової ради німецького «Дойче Банку» входять керівники концернів «Сіменс», «Бош» та ін. Зі свого боку, банки створюють комісії, ради та інші органи при правліннях. Так, у Великобританії до 20% компаній у своїх правліннях мають представників банків. Це забезпечує банки необхідною інформацією про стан промисловості. Четвертим напрямом створення ФПГ є певна організація розрахункових операцій і ведення поточних рахунків. У галузі розрахунків та інших форм банківського обслуговування відбуваються значні зміни. Великі компанії мають 1–2 головні банки, через які здійснюють основну лінію розрахунків і операцій. Підприємствам банки пропонують нові послуги – від розрахунку заробітної плати до повного фінансово-розрахункового обслуговування, зокрема, бухгалтерський облік операцій, складання звітності тощо. Банки значно розширили експертно-консультаційне обслуговування підприємств. Спостерігається активна участь банків у подальшому збільшенню ФПГ, вони сприяють розробці більш прийнятних схем, об’єктів та умов для злиття, ретельно вивчаючи кон’юнктуру ринків. Все це посилює зрощення банківського капіталу з промисловим. За особливостями організації ФПГ розмірами, структурою, спеціалізацією, джерелами фінансування більшості фірм, рівнем втручання держави в економічну сферу виділяються різні типи ФПГ: 1. Англо-американська модель. В ній ключова роль належить великим компаніям, акції яких котируються на найбільших світових біржах і на діяльність яких держава впливає опосередковано – виключно через суди. 2. Континентальна європейська модель, у якій домінують середні та великі компанії, контрольний пакет акцій яких належить крупним інвесторам (наприклад, аристократичним сім’ям як у Франції). Фінансується банківською системою. Держава сприяє розвитку стратегічних секторів (аерокосмічна галузь, енергетика, металургія). 3. Синтез двох попередніх моделей – Канада, країни Південної Америки, Скандинавії, Іспанія. В цих країнах переважають відносно малі за світовими масштабами та середні компанії, які є в основному власністю підприємців-засновників. Основне джерело фінансування – банки, які обмежуються кредитними функціями і не беруть активної участі в управлінні[3]. Серед великого різноманіття форм взаємодії партнерів, що взаємопов’язані, є традиційні концерни на чолі з великою промисловою корпорацією («General Motors», «El du Pont de Nemours», «General Elektric», «Ford Motors», «AT&T;», «IJ «Farben Industry», «Flik», «Fiat» тощо) групи, сформовані навколо кредитно-фінансових інститутів («Chase», «Morgan», «Limen-Goldmen», «Sacks» у США або Deutsche Bank AG, Dresdner Bank AG у Німеччині та ін.), і ті, що мають у своєму складі підконтрольні виробничі підприємства, сімейні холдингові компанії (південнокорейські чеболі – «Daewoo», «Samsung», «LG International», «Hyndai» та інші). Існують також багатогалузеві універсальні об’єднання-групи, що найбільш розповсюджені в Японії («Mitsubishi», «Mitsui», «Sumitomo», «Dai-Ichi Kaugyo», «Fuje», «Sanva») [4]. Регулювання діяльності ФПГ у розвинених країнах здійснюється різними шляхами залежно від особливостей їх формування: координація діяльності забезпечується перехресним володінням акцій; роль координатора належить банку або фінансовій установі (група Рокфеллера); управління здійснюється головною компанією на основі відносин материнської і дочірньої компаній в групах холдингового типу [5, с. 23]. Особливий інтерес має для України досвід Японії у розбудові економіки за допомогою ФПГ. При цьому слід зазначити наявність значної підтримки галузей, що належали до пріоритетних. Для стимулювання їх розвитку приймались відповідні закони щодо видобутку газу і нафти, атомної енергетики, вугледобувної, авіаційної, машинобудівної, металургійної, текстильної промисловості та інших галузей [6, с. 182–183]. У випадку участі підприємств приватного капіталу у державних програмах вони користувались значною дотаційною підтримкою, до них застосовувалось особливе (пільгове) оподаткування. Японські ФПГ (кейрецу) охоплюють фірми виробничої, фінансової і торгової сфери. Зв’язки між ними характеризуються такими ознаками: взаємне володіння акціями; наявність власної системи фінансових установ та взаємних фінансових зобов’язань, спільне фінансування великих проектів; об’єднання для реалізації великих проектів; наявність обов’язкових взаємних поставок матеріалів та комплектуючих між членами груп; організація загальної торгової фірми; проведення регулярних нарад президентів компаній, що входять до складу кейрецу; взаємний обмін співробітниками, зокрема керівниками різного рівня; взаємна участь представників компаній у радах директорів інших компаній-членів кейрецу. В Японії є два основних типи кейрецу – горизонтальний (конгломератний) та вертикальний. Кейрецу горизонтального типу – це об’єднання десятків великих компаній кількох галузей промисловості, пов’язаних взаємним володінням капіталом, усталеними взаємними поставками. Очолює такі кейрецу банк, що забезпечує фірми групи капіталом під малі пільгові відсотки. Вертикальні кейрецу об’єднують групу фірм, що обслуговують одного великого виробника, який визначає ціни і умови поставки комплектуючих виробів сотням постачальників. В обох типах кейрецу головні компанії (банки у горизонтальних і виробники у вертикальних) часто мають необмежений вплив на інших членів об’єднання, а загальні збори акціонерів можуть перетворюватись на орган, що затверджує їх проекти. Досвід Японії свідчить про перспективність розвитку великих промислово-фінансових об’єднань, для регулювання діяльності яких держава застосовує сукупність заходів прямого і непрямого характеру. Основним при цьому має бути спрямування ФПГ на досягнення певної суспільної мети. А інші аспекти діяльності (організація управління промисловим підприємством чи банком, перехресне володіння акціями тощо) повинні визначатися самими учасниками. Корейські чеболі створювались як великі диверсифіковані холдингові компанії, що мали конгломератну структуру, були під контролем окремих сімей. Вони не мали у своєму складі фінансових інститутів і були міцно зв’язані з урядом. Прийняття рішень і контроль в корейських ФПГ централізовані і формалізовані значною мірою. Завдяки рішенням уряду вони користувались дешевими банківськими кредитами. Високий рівень диверсифікації південнокорейських фінансових груп став однією з причин економічної кризи, що розгорнулась у 1997 р. Урядом Південної Кореї була розроблена програма реорганізації чеболей. Найбільші з них з метою підвищення власної конкурентоспроможності визнали доцільним обмежити свою ділову активність у 3-х – 5-ти стратегічних секторах [7, с. 33]. Для заохочення підприємств до входження у певну групу, насамперед стратегічно важливих галузей, держава надавала їм позики за ставками нижче ринкових. Узагальнення досвіду еволюції ФПГ в розвинених країнах дозволило виявити певні закономірності, які доцільно враховувати при створенні аналогічних структур в Україні [5, с. 30]. Оскільки немає єдиного алгоритму у створенні та регулюванні діяльності ФПГ, то в Україні також можливим є винайдення своєї особливої моделі формування ФПГ, яка б найбільшою мірою враховувала конкретні українські реалії. Модель, в якій банку належить роль координатора і провідного інвестиційного інституту, не є єдино прийнятною для України. ФПГ може фінансуватись як за рахунок внутрішніх, так і за рахунок позикових коштів, враховуючи слабкість національної фінансової системи та рівня її інтеграції із світовою. Досвід інших країн також свідчить, що за допомогою заходів антимонопольної, інвестиційної, кредитної, податкової та інших видів економічної політики держава може суттєво впливати на становлення корпоративних інтегрованих структур. В Україні в середині 1990-х років також почали активно формуватися власні ФПГ, незважаючи на відсутність у них офіційно юридичного статусу. Так, через недосконалість законодавчої бази в Україні належним чином не налагоджені реєстрація та моніторинг діяльності ФПГ, відсутнє відпрацьоване статистичне спостереження за їх діяльністю, тому наявні дані про них є неповні та фрагментарні. В Україні набули поширення фінансово-промислові об’єднання, які можна визначити як «фактичні», але «неформальні» групи. Оскільки існуючі ФПГ через недосконалість профільного Закону України «Про промислово-фінансові групи в Україні» не оформлені на офіційному рівні, їх діяльність не підпадає під спеціальний контроль, моніторинг та регулювання, що не відповідає світовій практиці. В Україні, за даними незалежних аналітичних агентств, нараховується 14 ФПГ, з ознаками, характерними для цих структур. Крім них, у стадії формування знаходиться щонайменше 6 груп, які мають неповні ознаки цих об’єднань [8, с. 35]. Незважаючи на те, що Закон України «Про промислово-фінансові групи» було прийнято ще у 1995 р., процес створення (реєстрації) ПФГ відбувається дуже повільно, до травня 2001 р. офіційно не існувало жодної. Тільки 16 травня 2001 р. постановою Кабінету Міністрів України № 547 офіційно було створено першу вітчизняну ПФГ «Титан» з метою реалізації Комплексної програми розвитку кольорової металургії України, але й вона не була зареєстрована, а через 3 роки ліквідована відповідною урядовою постановою № 1420 від 28 жовтня 2004 р. [6, с. 34]. В Україні особливу роль великі ФПГ відіграють у таких експортоорієнтованих галузях, як металургія, енергетика, машинобудування та хімічна промисловість[9]. Вони поширили свою діяльність на харчову промисловість та сільське господарство. Порівняно з російськими ФПГ українські, як правило, мають більш просту структуру власності з більшою концентрацією акцій в одних руках. За оцінками Світового банку, на декілька основних українських ФПГ припадає до 80% експорту ста найбільших українських компаній-експортерів. Фінансово-промислові групи зосередили значну частину виробництва ряду галузей промисловості. Так, частка фінансово-промислової групи «Інтерпайп» у загальному обсязі виробництва феросплавів складає 80%, трубної промисловості – 60%, нафтової промисловості – 60%. На групу «Приват» припадає 60% продукції гірничо-збагачувальної промисловості. Частка «Систем Кепітал Менеджмент» у коксохімічній промисловості досягає 40%, а «Індустріального Союзу Донбасу» у цій же галузі – 20%. 40% продукції промислової хімії припадає на «УкрСиббанк», а 30% цієї ж галузі – на групу «Приват». Група «Приват» зосередила 21% продукції машинобудування [10, с. 6]. Економічне зростання в Україні значною мірою було зосереджено саме у великих ФПГ, які мали можливість обійти формальні інститути завдяки зв’язкам власності, особливим відносинам з органами державної влади, прямому тиску на суди та інші регуляторні інституції. Особливості приватизації в Україні, реалізація можливостей набуття власності без чіткої спрямованості на підвищення ефективності її використання з позицій суспільних інтересів зумовили утворення слабко консолідованих ФПГ с крихкою організаційною структурою. Бажаним було б поширення позитивної тенденції переходу від відносно аморфних утворень типу конгломератів до більш однорідних вертикально інтегрованих структур із чіткими організаційно-правовими обмеженнями. Визначення обґрунтованих критеріїв формування таких структур ще не знайшло однозначного вирішення. Технологія та фінансово-економічна доцільність приєднання одних підприємств і позбавлення від інших, передусім непрофільних, виробництв зумовлюється низкою обставин, що змінюються, насамперед, особливостями різних станів приватизації. Останніми роками посилюється тенденція концентрації власності в межах вертикально інтегрованих структур. У певному розумінні вже йдеться про подолання наслідків недолугої приватизації, що розірвала колишні галузеві та міжгалузеві зв’язки. У цілому з точки зору формування реальних полюсів контролю в корпораціях продовжується процес концентрації важелів влади і управління бізнесом (не обов’язково на засадах володіння акціями) у вузьких груп партнерів – реальних власників. Має місце як явний, так і закамуфльований процес концентрації власності (контролю). Нагальним є питання реформування існуючих ФПГ на засадах верховенства права, законності та прозорості, що передбачає прийняття відповідних прогресивних законопроектів, зокрема щодо корпоративного управління та надання інформації. Надмірна диверсифікація бізнесу є характерною для українських ФПГ, що перешкоджає запровадженню ефективних сучасних методів організації і управління. Вітчизняні підприємці є прибічниками диверсифікації значною мірою через намагання в сучасних економічних умовах уникнути зайвих ризиків та забезпечити певну стабільність. Однак у розвинених країнах останніми десятиліттями почали поширюватись нові процеси, зворотні диверсифікації, пов’язані з розформуванням конгломератів, звільненням компаній від непрофільних виробництв і концентрацією зусиль на основних видах діяльності. Багатогалузеві та багатопрофільні компанії не тільки втрачають свій рейтинг, але й залишають список провідних компаній світу [11, с. 56]. На світових ринках з початку 1990-х років поступово стали домінувати компанії, орієнтовані на стратегію досягнення ефекту економії на масштабі використання ключових ресурсів фірми. При цьому в межах спеціалізованого розвитку відбувається таке зростання фінансової ефективності, яке компенсує одночасне збільшення трансакційних витрат. Таким чином, одним із напрямів модернізації організаційної структури економіки України має стати формування в інтегрованих компаніях стратегій, спрямованих на посилення спеціалізації, виділення профільного бізнесу. Як свідчать дані, одержані під час експертного опитування, рівень впливу ФПГ в економіці і політиці тісно пов’язані [12]. Якщо група домінує у політиці, то її вплив на економіку також значний. Провідні ФПГ значно різняться між собою за впливом. Виділяються групи дуже сильного впливу, групи середнього рівня впливу та групи менш впливові. До найбільш впливових належать: «Систем Кепітал Менеджмент (СКМ)», «Приват» та «Індустріальний Союз Донбасу (ІСД)»; до групи середнього рівня впливу: «Інтерпайп» та «Укрпромінвест», до менш впливових груп: «Славутич», «УкрСиббанк», «Фінанси і кредит», «Енергетичний стандарт». Найбільш залежним від іноземного капіталу є «Енергетичний стандарт», найменш залежними – групи СКМ та ІСД. При цьому саме останні виявляють найбільшу активність у придбанні виробничих активів за кордоном. Експертне опитування свідчить, що активніше всіх неофіційні методи лобіювання своїх інтересів в органах влади використовують групи «Укрпромінвест» і «Приват». Найменш активно такі методи використовує група «Фінанси і кредит». Найбільш компромісними у веденні бізнесу та у взаємодіях з іншими учасниками ринку є ІСД та «УкрСиббанк». Найконфліктнішою є група «Приват». Модернізацію виробничих потужностей найактивніше здійснює ІСД. Найменш активна щодо модернізації виробничих потужностей є група «Енергетичний стандарт». Для всіх груп характерна неналежна увага до підвищення екологічної безпеки виробництва. Розвитком соціальної сфери найбільш активно займається «Інтертайп», найменш активно – «Приват». Ця група є також лідером по максимізації прибутку без урахування інтересів трудових колективів підприємств. Найактивнішими у розвитку регіону є «СКМ», а найменш активними – «Енергетичний стандарт» та «Приват». Ефективність діяльності вітчизняних ФПГ знижується через відсутність належного нормативно-методичного забезпечення процесів розробки та реалізації стратегії організаційних перетворень, недоліки законодавчої бази. Негативно впливає на результати діяльності ФПГ відсутність ефективних, послідовних процедур достовірної оцінки і доцільності об’єднання підприємств. Інтеграція підприємств в єдину цілісну структуру має бути спрямована на досягнення основної цілі – максимізацію прибутку за рахунок об’єднання ресурсів. При цьому передбачається забезпечення прийнятого рівня ризику. Просування ефективних організаційних структур має відбуватись на базі чітко сформульованої стратегії розвитку групи. Ця стратегія має складатись з таких частин: створення передумов для забезпечення загальних інтересів учасників об’єднання і формування єдиної фінансової системи в рамках ФПГ (створення розрахунково-клірингового центру, відділу цінних паперів, відділу інвестицій); збереження і збільшення частки ФПГ на товарних ринках; вихід на нові товарні ринки; створення умов для нагромадження внутрішніх і залучення зовнішніх інвестицій; розвиток потенціалу НДДКР; рекламне забезпечення діяльності ФПГ. Реалізація стратегічних цілей потребує відповідної організаційної структури, що включає фінансовий, виробничий, сервісно-торговий, інформаційний блоки, блок перспективного розвитку, блок забезпечення безпеки. Навіть якщо відносини кооперації та співробітництва вигідні більшості учасників, їх складно налагодити. Найбільш складні питання забезпечення синергії пов’язані з пошуком системи принципів сумісної поведінки на ринках, механізмів підпорядкування особистих інтересів загальній стратегії, з визначенням раціонального співвідношення централізації та децентралізації управління. Однією з основних засад сучасного управління, що мають враховуватись при визначенні загальних методологічних особливостей стратегії об’єднання, є безперервність розвитку організації, що означає об’єктивну необхідність її реагування на зміни технологічних, економічних, соціальних, політичних реалій зовнішнього середовища. Характер стратегії об’єднання має враховувати його тип залежно від меншої або більшої жорсткості. Одержання позитивного результату можливо тільки за умови високої якості інтеграції окремих компонентів системи. Процеси становлення нових організаційних структур інтегрованого типу відзначаються неоднозначністю, складністю та протиріччями. Про це свідчить як зарубіжний, так і вітчизняний досвід. Так, навіть у розвинених країнах, не всі злиття та поглинання привели до позитивних наслідків. Встановлено, що типовими причинами, що не дозволяють реалізувати потенціал об’єднання зарубіжних компаній є: розбіжність у підходах до управління; несхожість корпоративних культур; відсутність планів для доінтеграційного та післяінтеграційного періодів; недостатня увага до поточного бізнесу або критично важливих завдань інтеграції; низький рівень керування ризиками; сугубо теоретичний підхід до оцінки злиття; нереалістична оцінка витрат, термінів і перешкод; неефективне управління програмою інтеграції після укладання угоди [13 с. 272]. Таким чином, не всі компанії запроваджують ефективні принципи інтегрованого управління, діють у межах загальних стратегій та цілей, що позначається на результатах їх діяльності, не дозволяє одержати синергійний ефект взаємодії. Російські дослідники процесів інтеграції відзначають ряд проблем у діяльності російських ФПГ, що також мають місце і в українських реаліях. Зокрема, фактично всім російським групам була притаманна відсутність реального (належного) інвестування внаслідок слабкості внутрішнього фінансового інституту, неадекватність організаційної структури ФПГ структурі власності, невідповідність між юридичною структурою ФПГ та структурою приймання рішень внаслідок невисокого рівня консолідації капіталів у межах центральної компанії групи, відсутність єдиної стратегії розвитку групи та слабкий менеджмент [14, с. 45]. Формування ефективних вітчизняних ФПГ гальмується недосконалою існуючою нормативно-правовою базою, зокрема передбаченими нею необґрунтованими організаційними обмеженнями. Для того, щоб задіяти ефективний механізм створення ФПГ, передусім потрібно сформувати адекватне законодавче урегулювання цього процесу. Становлення правової бази формування та регулювання діяльності груп відзначається значною складністю. Першим документом, що мав надати правове забезпечення процесам створення ФПГ в Україні було Положення про промислово-фінансові групи в Україні, затверджене Указом Президента України від 17 січня 1995 р. Однак Указ в дію не вступив, а 5 травня 1996 р. після подолання вето Президента України почав діяти Закон України «Про промислово-фінансові групи в Україні» від 21 листопада 1995 р. На підставі цього Закону 20 липня 1996 р. Постановою Кабінету Міністрів України № 78 було затверджене Положення про створення (реєстрацію), реорганізацію та ліквідацію промислово-фінансових груп. Господарський кодекс України сприяв подальшому розвитку законодавства щодо ФПГ. В ньому була визначена необхідність збереження і розвитку ПФГ як організаційно-правової форми, кодифіковані основні засади їх правового регулювання. Проте залишилось ряд проблем, що перешкоджають розповсюдженню в Україні таких прогресивних форм фінансово-промислової інтеграції. Актуальним є удосконалення спеціального законодавства щодо державного стимулювання створення та регулювання діяльності ПФГ, організації управління та майнових відносин. Відзначимо ряд недоліків Закону України «Про промислово-фінансові групи в Україні» [15, с. 170]. Так, створення групи передбачається тільки на певний термін, тобто ПФГ має тимчасовий характер, відсутня реальна добровільність об’єднання, що не створює стимулів для довгострокового вкладання капіталів у діяльність ПФГ. Згідно з п. 1 ст. 1 Закону України «Про промислово-фінансові групи в Україні» промислово-фінансова група – це об’єднання, до якого можуть входити промислові та сільськогосподарські підприємства, банки, наукові та проектні установи, інші установи та організації всіх форм власності, що мають на меті отримання прибутку, і яке створюється за рішенням Уряду України на певний строк з метою реалізації державних програм розвитку пріоритетних галузей виробництва та структурної перебудови економіки України, включаючи програми відповідно до міждержавних договорів, а також виробництва кінцевої продукції. Процедура створення групи занадто зарегламентована та складна у виконанні. Законом не регулюються аспекти взаємного переплетіння акціонерного капіталу учасників, а передбачено створення договірного об’єднання. Відсутній заявно-регістраційний принцип створення групи, вона має одержати дозвіл. Закон зменшує роль банківського капіталу, надаючи пріоритет державним структурам і орієнтований передусім на підтримку державного капіталу. Законом передбачена участь у групі тільки одного банку. Суб’єкти господарювання можуть бути тільки в одній групі. Все це обмежує інвестиційні можливості розвитку об’єднання. При надані дозволу перевага надається тим об’єднанням, що мають державне значення, а не тим, доцільність створення яких зумовлена критеріями ефективності. Закон орієнтовано тільки на створення груп із замкненим виробничим циклом та чітким визначенням видів кінцевої продукції, хоча у ряді випадків ефективними можуть бути багатогалузеві або регіональні об’єднання. Закон не передбачає участь некомерційних, безприбуткових організацій. Існують протиріччя між різними законодавчими актами у процесі регулювання діяльності ПФГ. Відмінності закладені в положеннях Цивільного та Господарського кодексів – новий ЦК серед суб’єктів підприємницької діяльності не передбачає об’єднання підприємств у формі ПФГ. У той же час Господарським кодексом промислово-фінансові групи визначено серед суб’єктів підприємницької діяльності. Створення ПФГ здійснюється Міністерством економіки на підставі постанови Кабінету Міністрів України від 20.07.1996 р. № 781. Після реєстрації ПФГ видається свідоцтво встановленого зразка. Реєстрація передбачає дотримання процедури створення групи, а також додержання антимонопольного законодавства. Уповноважена особа подає Генеральну угоду та техніко-економічне обґрунтування створення об’єднання відповідному міністерству чи іншому органу центральної виконавчої влади, Мінекономіки, Фонду державного майна, а також і Антимонопольному комітету, який може також затребувати інші документи. Після подання документів зазначеним органам на розгляд уповноважена особа подає на ім’я прем’єр-міністра України пакет документів разом з висновками всіх зазначених організацій. Рішення про створення (реєстрацію) об’єднання та надання йому статусу ПФГ приймається Кабінетом Міністрів України за умов розрахункового обсягу реалізації кінцевої продукції ПФГ, еквівалентного сумі 100 млн дол. США на рік, починаючи з другого року після створення ПФГ, що є певною перешкодою для розповсюдження цих формувань. Свого вирішення потребує проблема фінансового контролю, що передбачає бюджетний, податковий, валютний, митний контроль та нагляд за страховою діяльністю, як стосовно офіційних, так і неофіційних груп. В українському законодавстві про промислово-фінансові групи питання фінансового контролю врегульоване недостатньо. В Україні немає важелів стимулювання, які б спонукали промислові підприємства та фінансові установи створювати ФПГ, реальні пільги для учасників груп фактично відсутні. В той же час вважається, що державна підтримка, зокрема, створення сприятливого податкового клімату, є основою становлення промислово-фінансових груп, активізації процесів їх розвитку на засадах ефективної інноваційно-інвестиційної політики [6, с.118]. Російським Законом «Про фінансово-промислові групи» від 30.ХІ.1995 р. передбачено застосування різних засобів державної підтримки щодо учасників груп. Так, у рамках цього Закону для банків-учасників ФПГ, що здійснюють інвестиційну діяльність, передбачалось отримання пільги по зниженню норм обов’язкового резервування на величину інвестицій у ФПГ. Законом також передбачалась можливість самостійно визначати строки амортизації та використання амортизаційних відрахувань для ФПГ, пільги та державні гарантії щодо залучених інвестицій та пільги при випуску та розміщенні цінних паперів, встановлювалось звільнення від оподаткування дивідендів по акціях ФПГ, зниження податків на прибуток банків при кредитуванні учасників ФПГ. Закон містив дозвіл на списання на собівартість витрат на науково-дослідні та дослідно-конструкторські розробки. Разом з тим ряд положень російського законодавства щодо ФПГ мають декларативний характер, вони нікого ні до чого не зобов’язують. Це, передусім, стосується переліку заходів державної підтримки, які можуть бути надані, а можуть бути і не надані. Рахункова палата Російської Федерації в ході перевірки виконання спеціальної урядової постанови щодо підтримки ФПГ («Тяжэнергомаш») встановила, що численні заходи цієї підтримки на практиці не застосовувались [16, с.38]. Відсутність чітко визначеної та обґрунтованої політики щодо ФПГ призвели по суті до переоцінки їх значення. Слабкість державної структурної промислової політики (відсутність чітко визначених пріоритетів), невиконання на практиці заходів щодо державної підтримки ФПГ та інші обставини, що свідчать про відсторонене ставлення з боку державних органів до ФПГ, зумовили незацікавленість цих органів у Законі Російської Федерації від 30 листопада 1995 р. «Про фінансово-промислові групи». Ця причина, а також невідповідність окремих положень Закону іншим нормативним актам, зокрема Закону «Про акціонерні товариства», Податковому кодексу, стали обґрунтуванням для відміни Закону РФ «Про фінансово-промислові групи» у середині 2007 р. Офіційні ФПГ були не позбавлені недоліків, але загально відомі і позитивні результати їх діяльності, особливо в найскладніший період пострадянської історії, їх значні функціональні можливості в кризових ситуаціях. У той же час ніхто не ставить під сумнів необхідність руху у руслі загальносвітових організаційних тенденцій, одна з яких є прогрес національних та транснаціональних корпоративних сіток. Його актуальність могла також додатково підтверджуватись тезісом «про запізніле, але таке, що вже реально відбувається, включення Росії в постіндустріалізаційно-глобалізаційні процеси». Але можливості такого включення через офіційні ФПГ – свого роду полігон, на якому в економіці випробовувались форми «м’якої» корпоративної інтеграції, – виявились проігнорованими та втраченими [17, с. 24]. При всій неоднозначності історії підготовки та реалізації російського Закону «Про фінансово-промислові групи» відповідний досвід, на думку професора В.Є. Дементьєва, має бути врахований при вирішенні завдань законозабезпечення стратегічної взаємодії держави та корпорацій, при удосконаленні нормативно-правової бази функціонування в російській економіці всіх типів інтегрованих корпоративних структур. Адже, чим досконаліше законодавство у сфері регулювання інтегрованих корпоративних структур (груп юридичних осіб, що економічно взаємодіють), тим більше у них можливостей для підвищення ефективності своєї діяльності через організаційне реструктурування. При розробці проблем створення ПФГ в Україні доцільно врахувати зміни, що відбулись стосовно ставлення до ФПГ в Росії. У діяльності українських ПФГ законодавчо не урегульовано ряд питань, що мають вирішальний характер. Це стосується питання власності як щодо проміжних продуктів, зокрема інтелектуальної власності, так і кінцевого продукту. Згідно з Законом України «Про промислово-фінансові групи в Україні» не передбачено об’єднання активів для досягнення спільної мети господарювання. Не вирішено таке головне питання, як поєднання фінансового та промислового капіталу. Модель ПФГ, що передбачена Законом, не забезпечує реального контролю за вкладеними у виробничі проекти коштами, відповідальності учасників на всіх етапах виробництва продукції та за кінцевий результат. Не визначена солідарна відповідальність за можливу збитковість. Все це є наслідком того, що система незалежних підприємств, де не опрацьовані взаємозв’язки, неспроможна вирішити ці питання. Існуючі недоліки свідчать про відсутність чіткої концепції створення та функціонування фінансово-промислових груп на засадах спільної діяльності шляхом об’єднання активів. Необхідність розвитку вітчизняного законодавства про ФПГ слід віднести до важливих умов зростання української економіки. Виділяється ряд основних напрямів удосконалення нормативної бази щодо ФПГ [6, с. 191]. По-перше, потрібно законодавчо встановити можливості самостійного вибору учасниками ФПГ форми управління (координації) діяльності груп (рівноправної участі, основного та дочірніх товариств; перехресне володіння акціями). По-друге, банку, фінансово-кредитній установі має бути наданий дозвіл хоча б у виняткових випадках бути головною компанією. По-третє, необхідна певна державна підтримка ПФГ на різних стадіях їх діяльності, надання державних гарантій, пільгових кредитів, пріоритетної підтримки ПФГ, що здійснюють НДДКР, надання податкових загальнодержавних пільг та пільг місцевих органів виконавчої влади учасникам груп на основі економічної обґрунтованості. Четвертим напрямом є скасування обмежень на участь у ФПГ будь-яких господарюючих суб’єктів усіх сфер діяльності, а також обмежень їх кількості. По-п’яте, потенційним учасникам груп мають бути надані можливості створення ФПГ незалежно від обсягу реалізації кінцевої продукції |
||
|
|
© uchebnik-online.com |