Перечень учебников |
Учебники онлайн |
|
|---|---|---|
6.5. Потенціал розвитку підприємств торгівлі та стратегія менеджментуВисокий рівень рентабельності цього виду економічної діяльності та порівняно незначна вартість входження підприємця на ринок торговельних послуг обумовив те, що торговельний бізнес став одним із видів економічної діяльності, який найбільш динамічно розвивається. Так, у 2008 р. за даними Державного комітету статистики України кількість підприємств, зайнятих в торговельній сфері, що зареєстровані в Єдиному державному реєстрі підприємств, організацій та установ, становила 299 887 од., що відповідає 25,3% від загальної кількості суб’єктів господарювання [4]. Порівняно з базовим 2006 р., коли кількість зареєстрованих суб’єктів господарювання, що займаються торговельною діяльністю, зросла на 21 790 од. На фоні стрімкого зростання обсягів роздрібного товарообороту підприємств (юридичних осіб) до попереднього року у порівняних цінах (2003 рік – 120,5%; 2004 рік – 121,9%; 2005 рік – 123,4% і 2006 рік –126,4%) відбувається скорочення кількості об’єктів роздрібної торгівлі (підприємств – юридичних осіб). Так, у 2003 р. їх кількість становила 83,8 тис. од., у 2004 – 78,5 тис. од., у 2005 – 72,5 тис. од. і у 2006 – 73,6 тис. од. З цього приводу цікавими є висновки В. В. Апопія [1], що торгівля свою основну соціальну функцію – задоволення потреб населення в товарах і послугах – виконує лише частково. Вона забезпечує не більше 73% індивідуального фактичного кінцевого споживання, а частка організованої торгівлі в реалізації доходів населення становить менше 40%. Існують також обмеження щодо фізичної доступності торговельних послуг та економічної доступності товарів для населення. Спостерігаються суттєві деформації в асортиментній і структурній політиці, збільшується розрив між товарооборотом та кінцевими споживачами, що призводить до дестабілізації споживчого ринку. Тому цінність торгівлі стає персоніфікованою для кожної категорії споживачів. Формування та функціонування ринку торговельних послуг підпорядковується загальним законам ринкової економіки [2] і одночасно має низку специфічних особливостей: високий динамізм, територіальну сегментованість, локалізованість, велику швидкість обертання капіталу, надчуттєвість до змінювання ринкової кон’юнктури, одночасну універсалізованість та індивідуалізованість діяльності. Торгівля, з нашої точки зору, може бути віднесеною до особливої категорії товару або послуги, для якої ринок не буде забезпечувати повноту відповідної пропозиції. Це, вочевидь, є необхідним для включення того чи іншого товару до категорії суспільного блага. Суспільна корисність торгівлі має певні особливості, а саме: ? торгівля як суспільне благо має певну суспільну корисність, що залежить і проявляється через індивідуалізовану корисність для кожного члена суспільства, членів суспільства і суспільства загалом; ? торгівля є одним з факторів, що впливає на підвищення валового внутрішнього продукту. ? торгівля забезпечує зв’язки між сферами товарного виробництва і споживання задля розширеного відтворення суспільного продукту і галузей; ? торгівля змінює соціокультурне середовище суспільства, соціальну структуру, структуру споживання, систему цінностей членів суспільства; ? торгівля – центр перерозподілу грошової маси, що є одним з визначальних факторів стабілізації цін, збалансованості бюджету, попиту і пропозиції загалом. Важливо й те, що Україна, ратифікуючи міжнародні нормативні акти, бере на себе відповідні зобов’язання. Саме з огляду на це, залишається незрозумілою відсутність належної уваги до торгівлі щодо закріплення її в статусі каталізатора в загальному процесі підвищення результативності інноваційної діяльності підприємств та визначення підприємств торгівлі в ролі інноваційно-активних лідерів. Звертаємо особливу увагу на те, що Дж. Хікс справедливо вважає: «ринок як форма організації є породіллям торговців і фінансистів». Існування тенденцій «такої, що підвищується» та «такої, що зменшується» віддачі обумовлюють, з одного боку, таке зростання обсягів товарообороту, коли «по мірі збільшення обсягів торгівлі її організація може поліпшитись так, що витрати торгівлі будуть скорочуватись», а з іншого, потребу, або, навіть, життєву необхідність «звернутись до нових об’єктів і каналів торгівлі». Це і надає йому «роль інноватора». Тому, на думку цього дослідника, подальший розвиток галузей відбувається через розвиток «існуючих підприємств» торгівлі та «завдяки збільшенню числа підприємств», пов’язаних з нею [7]. Так, уже 10 років галузь розвивається на основі морально застарілої Концепції (за Постановою Кабінету Міністрів від 20.12.1997 р. № 1449). Згідно з нею, торгівля є і буде найважливішою сферою формування і стабілізації споживчого ринку, координуючою ланкою в системі міжгалузевих, регіональних та міжрегіональних зв’язків, дійовим механізмом задоволення соціальних потреб і недопущення соціальної напруженості в суспільстві. Але ж, як і 10 років тому, нині ринкові механізми взаємодії ланок єдиного циклу «дослідження – виробництво – торгівля – споживання» є дуже неефективними. І, в першу чергу, це повязано з тим, що торговельним підприємствам традиційно відводиться роль спостерігача за інноваційними процесами, а не індикатора економічного розвитку. А науковий пошук напрямів розвитку підприємств торгівлі, з урахуванням впливу глобалізаційних процесів на світових ринках, визначило актуальність дослідження. Характерною ознакою успішних підприємств є вибір моделі розвитку, яка ґрунтується на засадах безперервного продукування і реалізації інновацій. «Конкурентні переваги країн усе менше визначаються багатством природних ресурсів чи дешевою робочою силою» [8], а все більшого значення серед факторів інтенсивного розвитку національної економіки та українського суспільства набувають науково-інноваційна модернізація технічного, технологічного та інтелектуального потенціалу торговельних підприємств України. Фактичні дані не підтверджують оптимізму про те, що вітчизняні підприємства та економіка України загалом наповнюються в достатній кількості інноваційними компонентами. За даними статистики на 01.01.2007 р. в Україні налічувалось 1133,2 тис. підприємств та організацій. З них 25,4% припадало на підприємства торгівлі, 10,5% – на підприємства промисловості, 9.9% – на підприємства будівництва, діяльність транспорту та зв’язку [12]. На думку вітчизняних вчених, економіка впритул наблизилася до обвалу в ближній і середньостроковій перспективі. Ця загроза стрімко зростає у зв’язку зі стабільно низькою часткою передових знань у структурі доданої вартості продукції українських виробництв, безальтернативним подорожчанням енергоресурсів, зростанням сировинного й низькотехнологічного експорту з одночасним збільшенням високотехнологічного товарного імпорту. Як наслідок, за рівнем розвитку Україна продовжує відставати від переважної більшості країн світу, і в підсумку продовжується падіння країни в рейтингу конкурентоспроможності Всесвітнього економічного форуму – втрата 14 позицій тільки за останні три роки [8]. Як підсумок, у рейтингу конкурентоспроможності Всесвітнього економічного форуму 2007 року Україна посіла 73 місце серед 131 країни; у рейтингу конкурентоспроможності Інституту розвитку менеджменту в Лозанні (IMD Lausanne) – 46 із 55, у рейтингу простоти ведення бізнесу Світового банку — 139 із 178, за простотою сплати податків (Світовий банк і PriceWaterhouse Coopers) – 177 з 178, у рейтингу за купівельною спроможністю в Європі (за версією компанії Gfk) – 39 місце з 40 (1487 євро на людину при 18–27 тис. євро на людину в першій десятці), в рейтингу щодо зростання зарплати в Європі (за версією консалтингової компанії Mercer) – 59 місце із 60 (зростання зарплати в 10% повністю нівельоване 17-відсотковою інфляцією) [13]. Інноваційний розвиток підприємств в Україні на сьогодні став «комплексною системною проблемою, яка виходить за рамки суто інноваційно-промислової політики» [3]. І якщо на інституційному рівні розвиток постійно декларується як стратегічний імператив і передбачається радикальне оновлення всього господарства країни, то економічні результати підприємств свідчать скоріше про їх недостатню активність, а іноді навіть про певну інертність щодо забезпечення інтенсивного технічного і технологічного оновлення. Для українських підприємців головною проблемою стає не стільки відсутність уявлень щодо суті ринкових чи інноваційних підвалин розвитку виробництва, як невизначеність формату найбільш прийнятної для їх умов цілісної ринково-інноваційної моделі досконалості менеджменту підприємства. Це можна пояснити тим, що перспективи розбудови інноваційного підприємництва в Україні, порівняно зі світовими тенденціями, не відповідають потребам потенціалу та можливостям вітчизняних підприємств, оскільки: 1) відсутні національна стратегія розвитку інноваційного простору суспільства та план дій щодо її реалізації; 2) немає координації зусиль державного і приватного секторів для ефективного використання наявних ресурсів; 3) ефективність використання ресурсів, спрямованих на виконання можливих національних програм активізації інноваційної діяльності, просування інновацій у соціально-економічній сфері є низькою. Передусім це стосується створення відповідного правового поля, оскільки на державу покладається завдання і щодо захисту національних інтересів, забезпечення міжнародної співпраці у науково-технічній сфері, прогнозування технологічного розвитку та визначення науково-технічних пріоритетів. При цьому підтримка інноваційних процесів з боку держави також здійснюється у вигляді: безпосереднього фінансування перспективних наукомістких виробництв за рахунок бюджетних коштів; надання безпроцентних або пільгових кредитів і грантів; державного замовлення на інноваційні продукти; державних виплат провідним науковим і навчальним установам, в пільговому оподаткуванні підприємств, що впроваджують інновації; податковому кредиті; податкових пільгах для навчальних і наукових організацій тощо. Але, коли на державному рівні програми та концепції носять переважно декларативний характер, то, на превеликий жаль, це не сприяє швидкому розгортанню інноваційних процесів на торговельних підприємствах. Якщо брати до уваги думку М. Портера, «найбільш цінним у конкурентній стратегії є її унікальність та універсальність, здатність відмовлятися від застарілостей й узгоджувати введення новацій…» [9]. За результатами досліджень вітчизняних науковців гальмуючими факторами впровадження інновацій на підприємствах були економічні: великі витрати на нововведення (57,1%), недостатня фінансова підтримка держави (54,3%), високий економічний ризик (40,7%), недосконалість законодавчої бази (38,7%), тривалий термін окупності нововведень (38,2%), відсутність коштів у замовників (32,1%). Крім того, 19,7% підприємств зазначили, що здійсненню нововведень перешкоджала відсутність можливостей для кооперації з іншими підприємствами і науковими організаціями, 18,4 – нестача інформації про нові технології, 18,3 – про ринки збуту, 16,7 – відсутність кваліфікованого персоналу, 16,6 – неприйнятність підприємствами нововведень, 15,3% – відсутність попиту на інноваційну продукцію [14]. Гальмування інноваційної діяльності на рівні підприємства відбувається через неможливість внутрішнього інституційного закріплення інноваційних пріоритетів та їх подальшої систематичної підтримки. В першу чергу це обумовлено наявністю часткової неузгодженості в нормативно-правовому просторі. За підрахунками спеціалістів [14], у цей час у країні діють 14 законодавчих актів, близько 50 нормативно-правових урядових актів, 100 різноманітних відомчих документів, що регламентують інноваційну діяльність, але є незбалансованими. Зокрема, в Законі України «Про інвестиційну діяльність» інноваційна діяльність розглядалась тільки як одна з форм інвестиційної діяльності, яка здійснюється з метою випровадження досягнень науково-технічного прогресу у виробництво і соціальну сферу. Ми впевнені, що трактування інноваційної діяльності підприємств не повинно бути завуальованим або таким, що виступає як похідна від інших видів діяльності. Інакше подібна постановка питання примітивізує стратегічні орієнтири внутрішніх перетворень та перспективу подальшого успішного розвитку інноваційних компонент торговельних підприємств, галузей та економіки України загалом. Проте до цього часу недостатньо розроблена правова основа належного захисту прав інтелектуальної власності, функціонування венчурного капіталу як ринкового інституту; процедури створення окремих суб’єктів інноваційної діяльності, безпідставно ускладнені, законодавчо не встановлені критерії розмежування інвестиційних та інноваційних проектів, недостатньо унормовані питання проведення об’єктивної експертизи і конкурсних засад бюджетного фінансування наукових, науково-технічних та інноваційних програм згідно з положеннями чинного законодавства. А це, зокрема, неповною мірою відповідає засадам економіки, що ґрунтується на знаннях і, таким чином, робить надактуальною потребу змінити традиційний погляд на створення нормативно-правових регламентів діяльності суб’єктів господарювання. Важливо відмітити, що у фокусі стратегічних орієнтирів торговельних підприємств в умовах глобалізованої конкуренції пріоритетне міце мають займати соціально-трудові аспекти. Вони визначаються низкою міжнародних договорів та актів, до яких, у першу чергу, відносяться Декларація соціального прогресу і развитку (Резолюція 2542 Генеральної Асамблеї ООН від 11.12.1969 р.), Хартія соціального забеспечення (X Всесвітній конгрес профспілок, Гавана, 15.02.1982 р.), Європейська соціальна хартія (Страсбург, 03.05.1996 р.), Декларація МОП основних принципів та прав у світі праці (Женева, 18.06.1998 р.) тощо. Відповідно до міжнародної практики в Україні були прийняті закони «Про зайнятість населення» (від 01.03.1991 р. № 803), «Про оплату праці» (від 24.03.1995 р. № 108), «Про державні соціальні стандарти та державні соціальні гарантії» (від 05.10.2000 р. № 2017), Кодекс України про працю. Перспективним для вітчизняних підприємств торгівлі є розширення масштабів діяльності: створення торговельних об’єднань і комплексів, великих роздрібних торговельних підприємств. Йдеться про формування найбільш ефективних і прогресивних форматів, відкриття операторами споживчого ринку магазинів великого формату, об’єднання магазинів в єдину мережу. Усі ці форми є найсучаснішими і найефективнішими напрямами розвитку торгівлі в Україні. І не можна ігнорувати той факт, що надання підприємствам додаткової підтримки з боку держави може виступати як демотивуючий фактор по відношенню до активізації ними власної інноваційної поведінки. Успішний досвід українських торговельних підприємств свідчить про те, що вижити та розвиватися в умовах високої конкуренції спроможні ті з них, які будують свій бізнес на постійних нововведеннях. У своїх висновках ми ґрунтуємось на підтверджених часом теоретичних розробках М. Портера, коли при розгляді кола питань управління розвитком підприємств, головний наголос робиться на, по-перше, визначеності стратегій сполученням торгівлі та прямих іноземних інвестицій; по-друге, використанні національних переваг для завоювання зовнішніх ринків; по-третє, тісному зв’язку конкурентних переваг із рівнем використання місцевих умов (потенційних переваг); по-четверте, здатності до змін на основі застосування стратегічних нововведень [9]. Підприємство, що обрало інноваційний шлях розвитку, має функціонувати згідно з такими принципами, що ґрунтуються на використанні принципово нових прогресивних технологій, організаційно-управлінських систем: ? адаптивності – прагнення щодо підтримання певного балансу зовнішніх і внутрішніх можливостей розвитку (внутрішніх спонукальних мотивів діяльності господарюючого суб’єкта і зовнішніх, що генеруються ринковим середовищем); ? динамічності – своєчасне приведення у відповідність цілей і спонукальних мотивів діяльності підприємства (у тому числі його власників, менеджерів, фахівців, працівників); ? самоорганізації – самостійне забезпечення підтримання умов функціонування, тобто самостійна підтримка обміну ресурсами (інформаційними, матеріальними, фінансовими) між елементами виробничо-збутової системи підприємства, а також між підприємством і зовнішнім середовищем; ? саморегуляції – коригування системи управління виробничо-збутовою діяльністю підприємства відповідно до змін умов функціонування; ? саморозвитку – самостійне забезпечення умов тривалого виживання і розвитку підприємства (відповідно до його місії та прийнятої мотивації діяльності). Враховуючи вищезгадане, інноваційна модель розвитку підприємства має бути не тільки ендогенною – спрямованою на найефективніше використання внутрішніх ресурсів і факторів розвитку, на захист національних інтересів у пріоритетних сферах діяльності, що можуть бути каталізатором економічного розвитку. Жодне підприємство не може бути конкурентоспроможним абсолютно в усьому, оскільки нова модель розвитку повинна бути розробленою на засадах аналізу його конкретних переваг. Практика досвіду реалізації інновацій у торговельних підприємствах таких форматів, як супер і гіпермаркет свідчить про: • недостатнє регламентування корпоративної культури щодо пріоритетності інноваційної політики підприємства; • відсутність необхідних компетенцій у керівників щодо розроблення конкурентної стратегії та методології впровадження інновацій на етапах життєвого циклу організації; • неузгодженість системи управління мотиваційними процесами персоналу різних рівнів з урахуванням результатів корпоративної стратегії; • недостатність налагодженої функції (особливо для великих підприємств) внутрішньофірмового навчання і підвищення кваліфікації персоналу, у тому числі з використанням сучасних електронних систем дистанційного навчання, що є необхідним для мережових торгових форматів. Сучасні економічні умови діяльності торговельних підприємств характеризуються, з одного боку, високим рівнем агресивності та непередбачуваності поведінки в регіонах задля отримання «високих прибутків», а з іншого – необхідністю орієнтування і конкретизації змістового наповнення виробничої, науково-дослідної, торговельної діяльності на вирішення суспільних інтересів і потреб. Інновації у веденні бізнесу передбачають реалізацію нових методів здійснення підприємницької діяльності: розробка та реалізація нової або значно зміненої корпоративної стратегії, впровадження сучасних методів управління; розробка та впровадження нової або суттєво зміненої (поліпшеної) організаційної структури управління, інновації у роботі з персоналом, нововведення при організуванні (побудові) операційної системи, формуванні внутрішньоорганізаційних систем, виконанні окремих робіт (процедур, застосування сучасних систем контролю якості, сертифікації робіт, товарів і послуг, впровадження нових логістичних схем, впровадження інформаційних систем управління (в т.ч. автоматизованих); реалізація нових форм стратегічних альянсів, партнерів та інших видів кооперації зі споживачами, постачальниками, партнерами, застосування нових управлінських інструментів, нові методи розподілу відповідальності та повноважень серед працівників при виконанні робіт у межах окремих видів діяльності в організації та між різними видами діяльності чи структурними одиницями; реалізація нових способів організації зв’язків із зовнішніми установами (інституціями), інтеграції з партнерами, постачальниками в межах виробництва, забезпечення, розподілу ресурсів, товарно-матеріальних цінностей. З 2006 року до ініціативи, яка була започаткована Генеральним секретарем ООН Кофі Аннаном і отримала назву Глобального договору, приєднались майже 100 українських та міжнародних компаній, асоціацій і громадських організацій. Глобальний договір є ініціативою, спрямованою на сприяння соціальній відповідальності бізнесу та підтримку підприємницьких кіл при вирішенні проблем глобалізації та створення більш стабільної і конкурентоспроможної економіки. Це у свою чергу зумовлює те, що одним з пріоритетних завдань національної торговельної політики є посилення соціальної спрямованості розвитку внутрішнього ринку. Підприємство – це складний соціальний організм, який розвивається за рахунок внутрішніх ресурсів і в своєму існуванні відчуває безліч зовнішніх впливів та поштовхів. Тільки наближення змісту соціальних та економічних функцій підприємства через механізм збалансування витрат, використання ресурсного потенціалу та отриманого прибутку забезпечує довготривалий розвиток підприємства, зниження його екзогенної залежності, подолання суперечності між завданнями економічного та соціального розвитку [10]. Вважаємо, що головним «стикувальним модулем» серед стратегічних орієнтирів торговельних підприємств має стати збалансований розвиток організації у поєднанні з принципами соціальної відповідальності бізнесу. Глобальний договір відстоює принципи соціальної відповідальності бізнесу з особливою увагою, спрямованою на досягнення цілей у 4 основних сферах, зокрема, прав людини; трудових відносин; навколишнього середовища та боротьби з корупцією. Тому необхідним базисом виконання торговельної політики є розвиток і вдосконалення нормативно-правового забезпечення функціонування внутрішнього ринку, розширення можливостей державної влади в цій сфері, здійснення дієвого контролю за дотриманням законодавчих і нормативних документів у сфері товарного обігу. Державна влада повинна сприяти діловій активності суб’єктів внутрішнього ринку, створювати стабільну позитивну базу для розвитку ринку, проводити дієву торговельну політику за допомогою чітко визначеного інструментарію. Потрібно вдосконалювати системи сертифікацій товарів і послуг. З цією метою слід поліпшувати організацію роботи органів, які проводять сертифікацію; підвищувати компетентність експертів; вдосконалювати нормативну базу сертифікації; розробляти і впроваджувати нові стандарти на товари і послуги. Особливої уваги потребує підвищення кваліфікації та професійного рівня кадрів у торговельній галузі; розробка і встановлення чітких вимог до кваліфікації працівників торгівлі. Йдеться про розвиток вищих навчальних закладів, які здатні готувати висококваліфікованих фахівців (молодших спеціалістів, бакалаврів, спеціалістів і магістрів), здійснювати їх перепідготовку і підвищення кваліфікації. Одночасно слід розвивати науково-дослідні структури й підрозділи, в тому числі і при вищих навчальних закладах. Необхідно ставити питання про створення окремого науково-дослідного інституту кон’юнктури внутрішнього ринку. Практика соціальної відповідальності підприємства, перш за все, повинна бути спрямована на забезпечення умов діяльності персоналу і концентруватися на забезпеченні дотримання законів про працю, а не на порушенні їх. Україна має достатньо прийнятний рівень формальних зобов’язань, але про належний рівень їх практичної реалізації не йдеться ще й досі, мають місце численні порушення чинних норм і вимог трудового законодавства. Для України характерний високий рівень безробіття, незахищений ринок праці, висока зайнятість жінок на ринку праці тощо [5]. Ключова проблема реалізації соціальної відповідальності як стратегічного пріоритету підприємств полягає в оцінці її економічної ефективності, тих «дивідендів», що може принести компанії соціально відповідальна модель взаємодії з колом зацікавлених учасників (стейкхолдерів). Ще більш проблемним виявляється вимір віддачі соціального капіталу, який акумулюється в ході взаємодії із персоналом, місцевою спільнотою та іншими стейкхолдерами. Прагнення до високих суспільних ідеалів неодмінно вплине на імідж та репутацію торговельних підприємств в цілому, сприятиме підвищенню її конкурентоспроможності на ринку. Однак, слід визнати, що важкий регуляторний тягар і недосконале законодавство не стимулює організації вкладання коштів у соціальні та екологічні програми, призводить до приховування реальних прибутків. Нові управлінські кадри повинні бути компетентними і здатними працювати на перспективу, тобто орієнтуватися на стратегічні установки сталого економічного зростання. Для підприємств торгівлі це означає автоматичну підтримку своєї репутації через дотримання, перш за все, права споживачів на доступ до необхідних товарів і послуг, права на звернення та подання скарг, споживацьку обізнаність та екологічну безпеку; брати на себе зобов’язання щодо охорони здоров’я: запобігати нещасним випадкам і хворобам, пов’язаним з роботою; доводити до мінімуму ризики для здоров’я, властиві робочому середовищу, створення безпечних умов праці та робочих місць, що відповідають санітарним нормам. При визначенні пріоритетів розвитку підприємства, його стратегічній цільовій установці має бути підпорядкована вся діяльність підрозділів (філій) в реальному вимірі часу, тобто відповідати стадії життєвого циклу організації (рис. 1). Компонентний склад потенціалу торговельного підприємства визначається основними підсистемами організації і стає одночасно об’єктом оцінювання та управління. Причому, дієздатність потенціалу щодо належного режиму реалізації та нарощування повинно досягатись через налагодження зв’язків між стратегічним і оперативним управлінням на засадах використання методичного інструментарію, що забезпечує єдність підходів, оцінок, вимірювання та принципу встановленого зворотного зв’язку між видами управління. Тому при формуванні стратегічних завдань необхідно визначити ключові показники (індикатори) успішної реалізації заходів, їх ефективність. Розвиток ринку, динамічність навколишнього середовища, загострення конкурентної боротьби обумовлюють потребу у застосуванні нової філософії постійного удосконалення діяльності підприємства – від управління якістю діяльності підприємства до якості управління підприємством. Основними принципами якісної системи управління повинні стати: – спрямованість на узгодженість та задоволення інтересів стейкхолдерів; – стратегічна сфокусованість фінансового, клієнтського, кадрового та маркетингового аспектів управління; – гармонізація цілей усіх рівнів працівників, менеджменту, власників та суспільства; – орієнтація на інноваційні процеси та внутрішньоорганізаційне інтрапренерство; – соціально відповідальна поведінка кожного із стейкхолдерів; – безперервність вдосконалень, збалансованість та керованість розвитку. Створення і реалізація на підприємстві системи управління знань повинно забезпечувати безперервну циркуляцію інформації на всіх рівнях, мати беззаперечну підтримку з боку всіх працівників незалежно від їх формального та/або неформального статусу. Для сучасного менеджера сфери торгівлі повинні бути характерні такі загальновизнані риси професійної діяльності, як: ініціатива, діловитість, підприємливість, відповідальність, законослухняність, чесність тощо. Це – певна система цінностей, яка має утверджуватися в українському менеджменті сфери товарного обігу. Стратегічні зміни мають бути спрямованими на підвищення діяльності організації через зниження адміністративних, транзакційних витрат, зростання задоволеності працівників умовами праці та якості трудового життя загалом, отримання доступу до відсутніх на даний момент активів, технологій. Спеціалізована підготовка, що забезпечуватиме нарощування стратегічної компетентності як підприємства і системи менеджменту, так всіх категорій управлінських працівників. повинна бути зорієнтованою на формування: ? комплексу знань і практичних навичок, необхідних для щоденного грамотного ведення бізнесу на основі проектно-орієнтованого менеджменту та інвестиційного управління; ? навичок управління новими сферами фінансово-господарської діяльності підприємства, пов’язаної з управлінням науковими дослідженнями і розробками, залученням інвестицій, здійсненням трансферу технологій в промисловий сектор; ? компетенцій персоналу розробляти, обґрунтовувати і приймати стратегічні рішення з питань комерційного використання досліджень, ноу-хау та інших результатів науково-технічної творчості; ? комплексних знань у сфері оцінки, правової охорони і захисту інтелектуальної власності; ? здатностей приймати ефективні рішення щодо інтеграції нових технологій та методів в загальну діяльність компанії, здійснювати фінансово-інвестиційну політику в короткостроковій і довгостроковій перспективі діяльності; ? впровадження стандартів корпоративного управління підприємством, що дозволяє використовувати у господарській діяльності повною мірою переваги корпоративної форми підприємства, особливо в напрямі управління вартістю підприємства та здійснення його капіталізації. Усе викладене вище дозволяє зробити узагальнюючий висновок. В умовах глобальної конкуренції пріоритетами в стратегії торговельних підприємств повинні бути: ? інноваційна активність підприємств торгівлі при формуванні й реалізації інноваційної політики за рахунок принципово нових технологій, забезпечення сприяння творчого процесу генерації ідей, реалізація яких сприятиме зростанню можливостей задоволення потреб в теперішній і майбутній час; ? якість управління підприємства, що передбачає використання усіх ресурсів підприємства в режимі Парето-ефективності, ґрунтуючись на основних концептуальних засадах підприємства мають розробляти власний стандарт якості управління, який повинен бути ключем до успіху в умовах ринкової економіки; ? соціально-відповідальне ставлення в усіх сферах діяльності; ? гармонізація діяльності підприємства, тобто здійснювати господарювання, виходячи з рівнозначності соціального, економічного і природного векторів, що дозволить розроблення заходів та їх спрямування на гармонізацію взаємин внутрішнього середовища і зовнішнього оточення щодо створення й збереження сприятливих умов практичної діяльності. Реалізація цих та інших заходів надасть можливість торгівлі перетворитись у фактор стабільного розвитку та економічного зростання, підвищення рівня життя населення України. Державна стратегія формування внутрішнього ринку України має враховувати, з одного боку, об’єктивні закономірності економічного і суспільного прогресу, а з іншого – сучасні соціально-економічні та геополітичні реалії, окреслювати стратегічні й поточні цілі, логіку і механізми реалізації |
||
|
|
© uchebnik-online.com |