Перечень учебников |
Учебники онлайн |
|
|---|---|---|
Господарський розвиток України в період боротьби за державну незалежність (1917-1921 рр.)Господарське життя України в період Центральної Ради Економічна ситуація на Україні, як і у всій Росії, за станом на березень 1917 р. була дуже складною. До першої світової війни в 9 українських губерніях вироблялось 8 з кожних 10 пудів вугілля й цукру, 7 - залізної руди та чавуну, більше половини сільгоспмашин, майже половина паровозів від усієї продукції імперії. Селяни України напередодні світової війни збирали 23,1 млн. тонн зернових, 9,3 - цукрового буряка, 23,2 млн. тонн картоплі, виробляли 1,1 млн. тонн м'яса, 4,7 млн. тонн молока, 3 мільярди яєць, 14,8 тисяч тонн вовни тощо. Сільськогосподарським виробництвом займалась переважна більшість працездатного населення - 12 млн. чоловік. Майже 40% експортованої з Росії пшениці, половина ячменю, більше половини жита, практично весь експортований цукор вироблялись в українських губерніях. Війна суттєво підірвала економічний потенціал України. З липня 1914 р. по липень 1915 р. Російська імперія витратила на війну 5,3 млрд. крб., з липня 1915 р. по липень 1916 р. - 11,2 млрд. крб, з липня 1916 р. по липень 1917 р. — 18,6 млрд. крб. Остання сума — це майже половина всіх матеріальних цінностей, створених в країні. За період війни рівень інфляції в країні досяг нечуваних розмірів: у 1914 р. щомісяця друкувалось банкнот на 219 млн. крб., у 1915 р. - 223 млн.крб., у 1916 р. - 290 млн. крб., у першій половині 1917 р. — 423 млн. крб., у другій його половині - 832 млн. Українські підприємства і українське село були позбавлені 4-х мільйонів чоловік, які були призвані до війська, -найбільш продуктивної і кваліфікованої частини працездатного населення. З цих причин та через гостру нестачу сировини лише у травні 1917 р. на Україні було закрито 108 підприємств, у червні - 125, у липні - 206 підприємств. В результаті цього кількість безробітних становила біля 100 тис. чоловік. Лише у жовтні 1917 р. закрилось майже 200 шахт. На початку серпня 1917 р. з числа діючих вибуло 23 доменні та 32 мартенівські печі, тобто третина, а ті, що залишились, працювали лише на три чверті потужностей; виплавка чавуну і сталі зменшилась майже вдвічі. На кінець червня 1917 р. вибули з ладу 5200, тобто кожний четвертий паровоз, 51 тисяча вагонів. З села до війська була забрана третина коней. Скорочувались посівні площі: плантації цукрового буряку у 1917 р. зменшились майже у півтора рази; знижувались врожаї зернових, соняшнику, картоплі, а все це разом різко зменшувало валові збори сільськогосподарської продукції. Підірване війною українське село знаходилось у тяжкому становищі: 45,5% господарств не мало робочої худоби, 35,7% - корів, 44,9% - знарядь по обробітку землі. Влітку 1917 р. тут налічувалось 625 тис. безпосівних селянських дворів, 616 тис. - з посівом до однієї десятини, 647 тис. - з посівом 1-2 десятини. З 44 млн. сільгоспугідь 13 млн. перебували у руках міцних господарників, 9,1 млн. — у руках середньомож-них селян, 5,1 млн. - у руках малоземельного селянства. 16,2 млн. десятин належали дворянам, промисловикам, удільному відомству та церкві. У середньому на одне поміщицьке господарство випадало 1740 десятин, куркульське — 25,4, бідняцьке - 2,2 десятин. УЦР, особливо у перші місяці свого існування, переважно займалась мітингуванням, політичними питаннями, а економіка відходила при цьому на другий план. На третіх загальних зборах Центральної Ради Садовський, Ковалевський та деякі інші члени Ради переконливо доводили, що відкладання економічних проблем взагалі і аграрного питання зокрема, відштовхує від УЦР народні маси, і особливо селянство. Але й після цього господарські питання не стали пріоритетними у діяльності Центральної Ради. З іншого боку, ЦР намагалась розв'язати фінансові проблеми. Вже на початку свого існування УЦР намагалась створити Національний фонд. У травні 1917 р. вона проголосила про перший вільний громадянський податок на українську справу. Він повинен був вноситись добровільно у будь-якому розмірі робітниками, селянами, кооперативами, земельними управами, земельними продовольчими комітетами тощо. Кошти планувалось направляти на підготовку кадрів вчителів-українців, на придбання літератури для українських шкіл. Із створенням генерального секретарства фінансів, у складі якого функціонували департамент митних зборів, департамент простих податків, департамент Державної скарбниці, науково-статистичний відділ, Комітет по народним заощадженням і страхуванню життя, Українська експедиція заготовки державних паперів та інші підрозділи, фінансова діяльність поступово жвавішала. Активізувались українські філії Петербурзького міжнародного комерційного банку, Об'єднаного банку, Азо-во-Донського банку та інших банків, яких загалом налічувалось біля ста. Почали надавати кредити, здійснювати грошові розрахунки, операції з цінними паперами приватні комерційні банки, Український народний кооперативний банк (Укрінбанк). ЗО серпня УЦР створила спеціальну фінансову комісію, яка мала узагальнювати і розробляти пропозиції щодо поліпшення фінансової справи. 9 грудня 1917 р. ЦР проголосила, що всі державні податки і прибутки, які збираються на території УНР, визначаються державним скарбом України. У цей же день було засновано Головну скарбницю УНР, а всі губернські і повітові казначейства стали її місцевими органами. Київська контора Держбанку перетворилася на Український державний банк, а місцеві банківські установи стали його відділами. Того ж дня Укрдержбанк одержав доручення на випуск кредитних білетів УНР на суму 500 мільйонів карбованців. На думку Центральної Ради, саме такий розмір відповідав потребам грошового обігу у той час. Ця кількість грошових знаків, звичайно, не забезпечувалась золотим запасом. Функцію не існуючого золота повинні були виконувати надра, ліси, залізниці і прибутки України від монополій після одержання на відповідну суму зобов'язань Головної скарбниці УНР. Ставилось також завдання, щоб кількість національних грошей не перевищувала половини річної суми від прибутків по республіці в цілому. Один повний карбованець містив 17,424 долі чистого золота і ділився на 200 шагів. Українські гроші мали ходити нарівні з золотою монетою і російськими кредитними білетами, їх взаємообмін був обов'язковим для всіх осіб і установ. Першого бюджету УНР за часів Центральної Ради так і не було складено. Всі державні видатки проводились на підставі тимчасових кошторисів, які надавались відповідними міністерствами на кожний поточний місяць через міністерство фінансів на затвердження УЦР. Місячний бюджет України складав приблизно 170 млн. карбованців. Великі надії у відбудові народного господарства України покладались на генеральне секретарство торгу й промисловості. Саме у цьому відомстві зосереджувались галузеві виконавчі органи: фабрично-заводський, технічний, митно-тарифно-трактатний, гірничий, паливний департаменти, департамент зовнішнього торгу, департамент внутрішнього торгу, відділ металообробної промисловості, відділ винаходів, відділ мір і ваги тощо. У губерніях та повітах міністерство представляли головні уповноважені, уповноважені, комісари з різних галузей і т.п. До початку 1918 р. діяльність секретарства торгу і промисловості не дуже відчу- > валась, воно ніяк не могло знайти своє місце у складній ситу-ації, тому переважно видавало "заборонні" акти. Дещо активізувалась робота міністерства у останні два місяці перебування Центральної Ради у Києві. Держава досить жорстко регулювала ціни на значну частину товарів. Державною власністю були проголошені всі торфяні болота, придатні до промислової розробки палива і інших потреб. Міністерство торгу й промисловості надсилало на кордони з Росією своїх уповноважених з правами комісарів для контролю за рухом вантажів. Вони мали право на місцях вирішувати питання про дозвіл чи заборону ввозу і вивозу товарів у конкретних випадках. Надзвичайно складною була ситуація на залізницях УНР. Починаючи з листопада 1917 р. кошти на відбудову залізниць майже зовсім не виділялись, вагони, потяги виходили з ладу. Настав хаос і повне фінансове розорення доріг. Місцевими органами міністерства шляхів були правління і ради залізниць, управління по будівництву нових залізниць тощо. Державні залізниці цілком підпорядковувались міністерству, а приватні — частково. Майже військовою владою наділялись головні комісари Південної, Південно-Західної та інших великих залізниць, їх накази повинні були виконуватись негайно. Враховуючи дуже складну на той час ситуацію з продовольством, а також те, що абсолютна більшість працездатного населення України займалась виробництвом продукції рослинництва і тваринництва, найбільшу увагу Центральна Рада приділяла проблемам землі і продовольства. Центральна Рада неодноразово доводила, що Україна дасть хліб і армії, і голодним російським губерніям. Але для цього вона повинна взяти продовольчу справу у власні руки. Петроград, зосередивши ці питання у центрі, не знав стану справ на місцях, давав погано продумані вказівки. Скажімо, Київська губернія за весь 1916 р. поставила до державних засік 25 млн. пудів хліба, а лише на серпень 1917 р. за вказівкою Тимчасового уряду повинна була відвантажити 11 млн. пудів. Після жовтневих подій у Петрограді генеральний комісаріат з продовольчих справ розіслав всім губерніям директиву з попередженням загрози голоду на фронті і в тилу. Передбачалось, що всі запаси продовольства необхідно взяти під найсуворіший контроль. Та продовольчі справи погіршувались з кожним днем. Генеральний секретаріат оцінював становище як смертельно небезпечне. Хліб проголошувався власністю УНР, торгувати ним приватним особам заборонялось. Ключем для розв'язання проблеми могла стати негайна земельна реформа, але з ЇЇ впровадженням зволікали. На VIII сесії УЦР було прийнято чергову резолюцію про соціалізацію землі, те саме закріплювалось у III Універсалі, де проголошувалось скасування права власності на поміщицькі, удільні, монастирські, кабінетні, церковні та інші землі нетрудових господарств. Це викликало багато непорозумінь на селі. Ось чому Генеральний секретаріат і земельне секретарство через тиждень після оприлюднення Універсалу змушені були видати положення ЦР про земельну справу. У циркулярі вказувалось, що III Універсал лише проголошує загальні підвалини для наступних законів про землю, які мають виробити уряд та Українські Установчі збори. Зверталась увага на те, що загальнонародне право власності означає, що виділені землі забороняється продавати будь-кому іншими способами. До Українських Установчих зборів порядкувати на землях мали виборні земельні комітети. Самовільне захоплення землі заборонялось так само, як і захоплення сільськогосподарських машин, лісів, будинків, коней, корів і іншого добра. Роз'яснювалось, що майбутні закони про землю і Установчі збори подбають про забезпечення інтересів всіх сільськогосподарських робітників і службовців, визначать порядок сплати боргів, а також питання про допомогу тим, хто найбільше постраждає в результаті земельної реформи. Всі трудові селянські землі мали залишитись недоторканими. Це ж саме стосувалось земель міст, містечок, сіл, каменоломень, копалень, фабрик, заводів. Категорично заборонялось рубати ліси без дозволу повітових земельних комітетів. Не зачіпав Універсал і землевласників, котрі обробляли землю своїми руками, тобто, як прийнято було говорити тоді, "у розмірах трудового господарства". Іншими словами, власність на землю у межах до 50 десятин не скасовувалась. У тяжкому становищі опинилось сільськогосподарське машинобудування на Україні. Не маючи ні металу, ні палива, заводи зупинялись. Секретарство земельних справ намагалось прибрати справу по забезпеченню сільськогосподарськими машинами до своїх рук і створило Український комітет по сільськогосподарському машинопостачанню. Продовольчим управам на місцях належало зробити перепис всіх машин і механізмів на своїй території і встановити жорсткий контроль за їх вивезенням за межі України, що допускалось тільки за дозволом Комітету, він же розподіляв техніку між українськими губерніями. 18 січня 1918 р. УЦР затвердила Тимчасовий земельний закон, основні положення якого відповідали вимогам Всеукраїнського селянського з'їзду і Універсалів щодо власності на землю, води, ліси і надра. Верховне порядкування цими природними багатствами до скликання Установчих зборів взяла на себе Центральна Рада. Міськими землями розпоряджались органи місцевого самоврядування, іншими — сільські громади, волосні, повітові і губернські земельні комітети. Головним їх завданням було забезпечення прав громадянам на користування землею, охорона природних багатств від виснаження, вживання заходів щодо збільшення цих багатств. Земля надавалась для загальногромадського користування, під оселі і будівлі окремим особам, товариствам, громадським установам для мешкання, розміщення торговельних і промислових підприємств і, звичайно, для приватно-трудового господарювання, яке мало вестись власною працею окремими особами, сім'ями або товариствами. Наймана праця могла використовуватись лише у виключних випадках, тимчасово і відповідно з правилами, які встановлювали земельні комітети. Приватно-трудові і колективні господарства повинні були одержувати землю за нормами, встановленими земельними комітетами і сільськими громадами, але "під керуванням і з затвердження центрального органу державної влади". Такі норми не могли перевищувати тієї кількості землі, що оброблялася працею сім'ї або товариства для задоволення своїх споживчих потреб і для підтримання власного господарства. Користування землею проголошувалось безкоштовним, оподаткуванню підлягали лише землі понад встановлену норму, а також надприбутки, які залежали від родючості земельної ділянки, її розташування стосовно торговельних центрів та шляхів та інших соціально-економічних умов, що не залежали від праці землекористувачів. Право користування землею могло переходити у спадщину, а строки встановлювалися сільськими громадами і товариствами на підставі правил, затверджених земельними комітетами згідно з законами. Передача права на користування дозволялася лише громадами і земельними комітетами. Вилучення у великих власників земель, вод, надр, лісів проводилось без викупу, але колишнім землевласникам за їх бажанням і згідно з рішенням волосних земельних комітетів залишалися ділянки з садами, виноградниками, хмільниками і т.ін. в кількості, яку вони могли обробити власною працею і працею своєї сім'ї. Водночас з вилученими землями у підпорядкування загальних комітетів переходив рухомий і нерухомий інвентар колишніх власників, а також будівлі, за винятком тих, які вкрай потрібні їм для життя і ведення приватно-трудового господарства чи торговельно-промислової діяльності. Всі вилучені ділянки мали за рішенням земельних комітетів поділятися на землі для громадського господарства і землі для приватно-трудового користування. Для одержання землі у трудове користування безземельні і малоземельні селяни повинні були подати відповідну заяву до сільських управ, а останні складали спеціальні списки. В них зазначались прізвище, ім'я та по батькові прохача, кількість працездатних чоловіків та жінок в його сім'ї, напівпрацездат-них (чоловічої статі віком від 14 до 17 і більше 60 років, жіночої статі - від 13 до 15 і більше 55 років), непрацездатних. Складені списки вивішувались на видному місці у селі на тиж- день. Після цього вони затверджувались сільським сходом і пересилались до волосного земельного комітету. Якщо на протязі двох тижнів не надходило ніяких протестів, заяви затверджувались остаточно і громадяни мали право одержати землю. В цей час вдосконалювалась структура центральних відомств, які відали питаннями землі і продовольства. З квітня 1918 р. Рада народних міністерств утворила Державне хлібне бюро, а на місцях — низку Державних контор хлібного бюро. Але головною опорою міністерства залишались губернські і повітові продовольчі комітети, які були створені ще у березні 1917 р. Та врядування як центральних, так і місцевих органів за умов окупації було досить обмеженим. Німецькі і австро-угорські війська на свій власний розсуд реквізували в українських селян хліб, м'ясо, яйця та інші продукти. З наближенням весни 1918 року настрій у селян все погіршувався. Посівна кампанія 1918 р. проходила вкрай мляво. Напевно, Центральна Рада сподівалась відновити свої втрачені позиції на селі за допомогою чергового Всеукраїнського селянського з'їзду, та він не відбувся. Але відбувся інший з'їзд - з'їзд хліборобів, який, скориставшись кризою політики Центральної Ради на селі та деякими іншими обставинами, поклав кінець її існуванню. Таким чином, причиною поразки Центральної Ради було те, що вона не проводила будь-якої суттєвої економічної політики, навіть наболіле питання про землю лідери Центральної Ради відкладали до розв'язання Установчими зборами. Економічне становище в період Гетьманату і Директорії УНР Політична та економічна кризи, які охопили всю країну, безсилля Тимчасового уряду дали змогу більшовикам здійснити революцію і захопити в кінці жовтня 1917 р. владу в Петрограді. II Всеросійський з'їзд Рад ухвалив рішення про перехід всієї влади до рук Рад, створив свій уряд — Раднарком на чолі з Леніним. Центральна Рада засудила збройне повстання в Петрограді і визнала неприпустимим перехід влади до Рад робітничих і солдатських депутатів. Фактично це означало, що ЦР не визнає робітничі Ради і входить у конфронтацію з російським Раднаркомом. 7 листопада 1917 р. Центральна Рада приймає свій III Універсал, де Україна проголошувалась народною республікою (УНР) у складі федерації рівних і вільних народів. Центральна Рада ігнорувала декрети і закони Раднаркому. Щоб зміцніти свої позиції в Україні, більшовики вирішили провести Всеукраїнський з'їзд Рад, на якому передбачалось проголошення Радянської влади. Але, не отримавши більшості, більшовики змушені були покинути з'їзд і переїхати до Харкова, де до них приєдналися делегати III обласного з'їзду Рад Донецько-Криворізького басейну. Після цього делегати оголосили про відкриття І Всеукраїнського з'їзду Рад. Цей з'їзд проголосив Радянську владу на всій території України, обрав Центральний Виконавчий Комітет. ЦВК доручалося негайно поширити на території України всі декрети і розпорядження Раднаркому про землю, робітничий контроль на виробництві, демократизацію армії, оголосити недійсними всі розпорядження Центральної Ради. З грудня 1917 р. Раднарком Росії проголосив "Маніфест до українського народу з ультимативними вимогами до Української Ради". Від ЦР ультимативно вимагалось пропустити радянські війська на Дон, припинити роззброєння радянських військ в Україні. У випадку не прийняття вимог Раднарком оголошував ЦР в стані відкритої війни проти Радянської влади. 17 грудня ЦВК рад України опублікував маніфест про повалення УЦР. З Росії почали прибувати радянські війська, 25 грудня 1917 р. радянські війська почали наступ проти УНР. ЗО січня 1918 р. до Києва прибув Народний Секретаріат і місто стало столицею радянської України. ЦР переїхала до Житомиру. Зазнавши поразки у боротьбі з більшовиками, ЦР вирішила використати зовнішній чинник. Спочатку вона домагалася підтримки Антанти, особливо Франції, але не дочекавшись її, вступила в переговори з Четвертним Союзом. 9 лютого 1918 р. представники ЦР підписали у Брест-Литовському угоду з Четвертним Союзом, її суть зводилась до того, що цей Союз визнавав незалежність України, засвідчував припинення стану війни, кордони між УНР і Австро-Угорщиною збігались з довоєнними російськими. У квітні 1918 р. УЦР підписала договір про поставки центральним країнам 60 млн. пудів хліба, 400 млн. штук яєць, 2,75 млн. пудів м'яса, 3 млн. пудів цукру і т.д. В результаті договору німецько-австрійські війська прийшли в Україну, а радянські війська змушені були її залишити. Але через відсутність підтримки серед широких верств населення, Центральна Рада не змогла утриматись при владі. Опозиційні їй сили вирішили створити міцну авторитарну владу, надавши їй, за історичною аналогією, форму гетьманату. З приходом до влади гетьмана П. Скоропадського, в українській національно-демократичній революції розпочався новий етап, який характеризувався намаганням відновити правопорядок та ліквідувати «соціалістичні експерименти» Центральної Ради, насамперед в сфері економіки. Засуджуючи діяльність "соціалістичної Центральної Ради", П.Скоропадський виступив за відновлення приватної власності й свободи підприємництва. В своїй "Грамоті до українського народу" від 29 квітня 1918 р. він визначив основні напрямки діяльності уряду Української держави. Неабиякого значення в цей період набуває аграрне питання. З перших днів своєї діяльності гетьманський уряд вживав заходів щодо нормалізації становища на селі. З метою підготовки нового аграрного закону було створено губернські та повітові комісії. "Тимчасові правила про земельні комісії" зобов'язували селян повернути поміщицьке майно та відшкодувати збитки, заподіяні великим землевласникам. У жовтні 1918 р. створено Вищу земельну комісію, яку очолив П. Скоропадський. На початку листопада з'явився проект аграрної реформи, який передбачав примусовий викуп державою великих земельних володінь і розподіл їх між селянами площею не більше, як по 25 десятин в одні руки. Лише господарства, які мали культурне значення, обслуговували цукроварні, вирощували племінну худобу, могли мати по 200 десятин. Досить успішно йшла відбудова залізничних магістралей України. Уже в середині літа 1918 р. вдалося налагодити регулярне перевезення вантажів та пасажирів. Відновлювалася розбалансована фінансово-кредитна система України, вдалося створити державний бюджет. Законом від 9 травня встановлювалася національна грошова одиниця - карбованець, становище якого зміцнилось. Він забезпечувався природними багатствами країни. У гетьманській державі допускався неконтрольований обіг російських рублів та "керенок", німецьких марок та австро-угорських крон. Гетьманське правління пішло на більші поступки німецько-австрійській військовій адміністрації. Так, згідно з економічним договором від 10 вересня 1918 р. на 1918-1919 господарський рік уряд Української держави дозволив вивезти 100 млн. пудів хліба, худоби до 11 млн. пудів (у живій масі), овець — 300 тис. гол., птиці — 2 млн. штук, до 400 тис. пудів сала, масла, сиру, близько 200 тис. пудів м'ясних консервів, ковбаси і м'ясних товарів (за місяць), 2,5 млн. пудів цукру, а також багато іншого продовольства та промислової сировини. Тривало подальше скорочення промислового виробництва. На металургійних заводах Півдня з 63 доменних печей на кінець травня 1918 р. працювало 4, а на кінець серпня - 2. Восени 1918 р. із 102 мартеновських печей у дії були тільки 7, працювало лише 7 прокатних станів. Порівняно з 1913 р. виплавка чавуну скоротилася в 11 разів, сталі — в 13, виробництво прокату — в 15, видобуток залізної руди — в 17, марганцю - у 10 разів. Весь гірничопромисловий і металургійний регіон Донбасу та Криворіжжя був суцільним промисловим кладовищем. Масового характеру набуло безробіття. Так, за далеко неповними даними, у 1918 р. тільки у 23 містах України налічувалося 180,6 тис. безробітних. Були підірвані продуктивні сили сільського господарства. Через скорочення в 1918 р. посівних площ майже наполовину, порівняно з довоєнним періодом, зменшилася товарна маса зерна. Внаслідок цього зросла спекуляція. Ціни на продукти харчування та товари масового вжитку різко зросли. Робітники великих міст і промислових центрів одержували, і то не щодня, лише по фунту хліба на день У грудні 1918 р. Гетьманат був повалений Директорією. 26 грудня 1918 р. вона видала Декларацію, в якій заявила про свій намір експропріювати церковні та великі приватні землеволодіння для перерозподілу їх серед селян. Уряд брав на себе зобов'язання бути представником інтересів робітників, селян і "трудової інтелігенції". У зв'язку з критичним політичним та воєнним становищем, в якому з самого початку діяла Директорія УНР, звужувалась її соціальна база. Новій українській владі не вдалося налагодити управління економікою. У ряді галузей промисловості України, внаслідок загальної розрухи, посилився процес роздроблення виробництва. Зросла частка середніх і невеликих підприємств. В умовах господарської розрухи вони виявилися більш життєздатними. Зменшувалися ресурси важливих для державного господарства матеріалів, продуктів, сировини. У 1918 р. було видобуто 34,8% вугілля порівняно з 1913, а в 1919 р. - лише 20,5%. Надзвичайно загострювалася паливна ситуація в країні. Залізорудна та марганцева промисловість у 1919 р. повністю припинила свою діяльність. Різко скоротила виробництво машинобудівна промисловість України. Так, випуск паровозів у 1918 р. проти 1917 р. зменшився в 2,5 рази, а в 1919 р. - в 15 разів. Істотно зменшилось виробництво цукру. Якщо у 1918 р. було вироблено тільки половину випуску 1913 року, то в 1919 р. -п'яту частину. В такому становищі перебували й інші галузі харчової промисловості. Все це надзвичайно негативно відбилося на матеріальному становищі населення, особливо міського. Українське селянство, яке на початку боротьби проти гетьманщини підтримало Директорію, почало виявляти невдоволення її економічною політикою. Поштовхом до поглиблення конфлікту став земельний закон Директорії, опублікований 8 січня 1919 р. Декларувавши ліквідацію приватної власності на землю, закон не відповідав на головне питання: коли ж селянство одержить землю? Земельна власність іноземних (польських, австрійський, німецьких) землевласників була оголошена недоторканою, її долю мав вирішити спеціальний закон. Недоторканими залишалися 15-десятинні господарства. Все це й обумовило втрату Директорією підтримки селянства. Згідно із законом Директорії від 4 січня 1919 р., хоча і з великим запізненням, українські гроші було визнано єдиним законним засобом виплат на території України. І хоч українська влада швидко втратила більшу частину території, все-таки українські гроші мали більшу купівельну вартість, ніж "керенки", більшовицькі рублі чи "денікінки". Український карбованець зазвичай вимінювали за чотири радянські чи денікінські карбованці. Щоб підняти функціональне значення українських грошей і довіру до них у населення, тогочасний міністр фінансів Б. Мартос випускав на ринок час від часу значну кількість цукру, борошна, спирту та інших продуктів, які були у розпорядженні уряду. Великі економічні втрати, яких зазнало господарство України в результаті першої світової війни та революційних подій, були справді катастрофічними. Тисячі робітників, рятуючись від голодної смерті, тікали з міст у село. Торгівля набула спотворених форм. Найбільших руйнувань зазнали галузі важкої промисловості. Часта зміна політичної влади зривала роботу з налагодження виробництва. Економічна політика радянської влади Фактично одночасно з падінням гетьманату розпочався новий етап боротьби за владу в Україні між більшовиками і українськими національно-демократичними силами в особі Директорії. Наступ радянських військ почався 8 грудня 1918 р., а вже 3 січня 1919 р. вони увійшли в Харків, а 5 лютого 1919 р. - в Київ. Радянська влада вдруге була встановлена в Україні. До травня 1919 р. Червона армія взяла під свій контроль майже всю територію України в межах колишньої Російської імперії. До революції будівництво нового суспільства уявлялося більшовикам як процес створення економіки, що базується на неринкових відносинах. Як зразок пропонувалось використати досвід Паризької Комуни. Вважалось, що після революції в країні не буде армії, поліції, всі чиновники будуть виборними і підзвітними перед народом, а державою зможе управляти будь-яка людина. В перехідний період будівництва комуністичного суспільства на місце буржуазної держави прийде диктатура пролетаріату, яка зможе здійснити дві основні функції: придушити опір буржуазії і здійснити керівництво масами. Передбачалось, що в перехідний період в економіці буде відсутня приватна власність, буде проведене повне усуспільнення виробництва, будуть сформовані господарські зв'язки, засновані на адміністративному розподілі продукції з єдиного економічного центру. Після революції радянський уряд почав активно впроваджувати ці теоретичні настанови в господарську практику. І якщо уважно проаналізувати історію радянського періоду, то можна стверджувати, що більша частина цих настанов діяли упродовж декількох десятиліть. Постає запитання: "Чому більшовикам вдалось швидко реалізувати таку модель?". Тут слід пам'ятати, що в Російській державі на протязі віків державна власність традиційно займала провідне становище. Державне втручання в економіку було надзвичайно сильним, що створювало відповідні передумови для функціонування надцентралізованої системи управління господарством, яка є характерною для тоталітаризму. Поряд з тим, у масовій свідомості переважали примітивні уявлення про соціальну справедливість, про зрівняльний розподіл власності, і перш за все землі (що й обіцяли більшовики). Тому основна частина населення всюди підтримувала перші кроки Радянської влади. , ..,..- •-.,: Формування командної економіки ознаменувалось систематичною боротьбою більшовиків проти приватної власності, ліквідація якої розпочалась з Декрету про землю, де було записано, що право приватної власності на землю втрачають всі верстви суспільства, крім селян. На початку 1918 р. було покладено початок реалізації Дек-рета про землю, у відповідності з яким селянам було надано більше 150 млн. га удільних, поміщицьких, монастирських та ін. земель, що було рівнозначно конфіскації цих земель. Крім землі і інших угідь, до рук селян передавалось все рухоме і нерухоме майно, приблизно на 300 млн. крб. Було ліквідовано величезні щорічні платежі поміщикам і сільській буржуазії за оренду землі (приблизно на суму 700 млн. крб. золотом). В лютому 1918 р. було прийнято Закон про соціалізацію землі, який проголошував перехід землі із приватної власності в загальнонародну. В основу закону було покладено есерівський принцип зрівняльного розподілу землі між селянами, а фактично - переділ землі на користь бідноти. В травні 1918 р. уряд оголосив про введення продовольчої диктатури, що означало перехід до політики жорстокого тиску на заможне селянство, до насильного вилучення хлібних запасів. На село були послані багатотисячні озброєні продовольчі загони (продзагони) із робітників і солдат, які займались прямою конфіскацією продовольства. В цій діяльності продзагони спирались на комітети селянської бідноти, їм було доручено розподіляти серед бідняків хліб, сільськогосподарське знаряддя, промислові товари, надавати допомогу місцевій владі по вилученню надлишків хліба у куркулів. Але на практиці ком-біди привласнювали собі набагато більше повноважень. Зокрема, вони брали активну участь в переділі землі між селянами. Наприкінці 1918 - на початку 1919 р. комбіди були об'єднані з волосними і сільськими Радами, оскільки уряд побачив у їх діяльності перевищення повноважень і прояв "двовладдя" на селі. З другої половини 1918 р. почала утверджуватись жорстко централізована соціально-економічна система, яка отримала назву "воєнний комунізм". В цей період держава сконцентрувала в своїх руках майже всі трудові, фінансові і матеріальні ресурси, змушуючи їх працювати на принципах військового підпорядкування; була проведена широка націоналізація промислових підприємств, включаючи і дрібні. Всі оборонні підприємства і залізничний транспорт були переведеш на військовий стан. Одним із напрямків політики диктатури пролетаріату в період "воєнного комунізму" було встановлення прямого продуктообміну між містом і селом з використанням позаекономічних і військових заходів. Пріоритетним напрямком цієї політики була акумуляція продовольства в державних фондах для забезпечення потреб армії і робітників, що були зайняті на оборонних підприємствах. В січні 1919 р. Раднарком видав декрет про обов'язкові поставки селянами державі надлишків хліба і фуражу. Але дуже часто держава вилучала у селян не тільки надлишки хліба. Під виглядом надлишків вилучались і необхідне для сім'ї продовольство, насіння і фуражне зерно. В 1920 р. поряд із хлібом продрозкладка поширювалась на картоплю, овочі та інші сільськогосподарські культури. За ці поставки передбачалась плата за твердими цінами. Але оскільки паперові гроші обезцінювались дуже швидко, то фактично продрозкладка виражалась в прямій конфіскації продовольства. Виходячи з ідеї про необхідність швидкої відміни грошей, уряд все більше схилявся до повного обезцінення грошей шляхом їх необмеженої емісії. Асигнацій було надруковано так багато, що вони обезцінились в десятки тисяч разів і майже повністю втратили купівельну здатність. Грошова маса обчислювалась квадрильйонами, вартість пачки сірників або білету в трамваї оцінювались в мільйони радянських карбованців, що означало гіперінфляцію. Результатом такої політики стало перетворення грошей в "розмальовані папірці". Серед радянських керівників була поширена думка про те, що гіперінфляція корисна для економіки, оскільки вона "поїдає" грошові заощадження колишніх експлуататорів шляхом їх обезцінення і таким чином відбудеться швидке витіснення грошей із обігу. Як відомо, наприкінці 1917 р. в Російській державі в обігу знаходилось більше 22 млрд. крб. Основна маса цих грошей складалась із царських карбованців. Поряд з тим, в обігу була велика кількість паперових грошей, які випустив Тимчасовий уряд, так звані "керенки". За зовнішнім виглядом це були прості талони, надруковані на одному боці аркуша, не мали ні серійного номеру, ні інших атрибутів казначейського білету. Курс "керенок" був нижчим за курс царських грошей. Радянське керівництво включно до лютого 1919 р. продовжувало друкувати "керенки", не вносячи в їх зовнішній вигляд ні яких змін. Це пояснювалось тим, що населення, і перш за все селянство, не могло прийняти нові ГрОШІ Через ЇХ НИЗЬКУ купівельну СПРОМОЖНІСТЬ. Грошова емісія перших післявоєнних років стала найбільшим джерелом поповнення державного бюджету. В першій половиш 1918 р. Народний банк випускав щомісячно по 2-3 млрд. практично нічим не забезпечених грошей — "керенок". В результаті нестримної грошової емісії ціни досягли небачених масштабів. Якщо рівень цін 1913 року взяти за 1, то в 1918р. він складав 102, в 1920 - 9620, 1922 - 7343000, а в 1923 році -648230000. В результаті цього радянські гроші були повністю обезцінені. В 1921 році купівельна спроможність 50-тисячної купюри прирівнювалась до довоєнної монети в одну копійку. Високу цінність зберіг тільки золотий царський карбованець, але в обігу його не було, бо населення його приховало. В результаті такої грошової політики була повністю зруйнована фінансова система. В результаті цього закономірним став перехід до натурального обміну. В промисловість впроваджувалася система безгрошових відносин і розрахунків. Главки і місцева влада виписували ордери, за якими підприємства повинні були безоплатно відпускати свою продукцію іншим підприємствам і організаціям. Податки відмінялись, борги один одному анулювались. Забезпечення сировиною, паливом, обладнанням здійснювалось також безкоштовно, централізованим шляхом через Главки. Для здійснення обліку виробництва на підприємствах Раднарком рекомендував перейти до натуральних показників - "тредів" (трудовим одиницям), які виражали певну кількість затраченої праці. Фактично припинила своє існування кредитно-банківська система. Народний банк був об'єднаний з казначейством і підпорядковувався ВРНГ, а по суті перетворювався в центральну розрахункову касу. На банківських рахунках підприємств фіксувався рух не тільки грошових засобів, але й матеріальних цінностей всередині державного сектора економіки. На місце банківського кредитування було введене централізоване державне фінансування і матеріально-технічне постачання. У відповідності з продрозкладкою в країні була заборонена приватна торгівля хлібом та іншими продуктами. Все продовольство розподілялось державними закладами суворо за картками. Централізовано, за картками, розподілялись і промислові товари повсякденного попиту. Повсюдно заробітна платня робітникам і службовцям на 70-90% видавалась у вигляді продовольчих і промислових пайків, або продукцією, що випускалась. Було відмінено грошові податки з населення, а також платня за житло, транспорт, комунальні послуги та інше. На підприємствах все більше поширювалась зрівняльна система оплати праці, і якщо в 1917 році заробітна плата у висококваліфікованого робітника була в 2,3 рази вищою, ніж у малокваліфікованого, то в 1918 - в 1,3 рази, а до 1920 - всього в 1,04 рази. Характерною рисою цього періоду стала трудова повинність. Більшовики були впевнені, що примусова праця - це невід'ємна властивість соціалізму, єдиний метод залучення людей до господарського життя. Користь від такої праці була надзвичайно низькою, в основному вона полягала у відродженні у населення класової ненависті до колишніх експлуататорів. Незабаром принцип примусової праці був поширений і на інші верстви суспільства. Кожна доросла людина повинна була працювати і працювати там, де їй накажуть. Всі працездатні і непрацюючі на цей момент чоловіки і жінки віком від 16 до 55 років повинні були стати на облік у відділок розподілу робочої сили. Там вони отримували направлення на роботу. З кінця 1918 року звичайним стало оголошення про призов робітників і спеціалістів різних галузей на державну службу, на кшталт того, як це було з набором до Червоної армії. З цього часу вони підпадали під юрисдикцію військового трибуналу з усіма наслідками, що звідси витікали. Таким чином були мобілізовані залізничники, медичні працівники, працівники річкового і морського флоту, зв'язківці, металісти, електрики, працівники паливної промисловості та інші. Відбувалась поступова "мілітаризація" цивільної служби, стирались розбіжності між військовою і цивільною сферами. Порушники дисципліни оголошувались "дизертирами трудового фронту", відправлялись до концентраційних таборів. Політика "воєнного комунізму" була зумовлена надзвичайними умовами війни. Однак багато керівників країни, а також публіцисти, вчені того часу сприймали її не тільки як вимушену, тимчасову, але і як цілком закономірну систему при переході до безкласового суспільства, вільного від ринкових відносин. Вважалось, що соціалістична економіка повинна бути натуральною, безгрошовою, що в ній обов'язково буде присутнім централізований розподіл всіх ресурсів і готової продукції. Подібним поглядам на таку систему управління економікою в ті роки сприяла і гаряча впевненість в тому, що Радянська країна не довго буде єдиною, що на Заході дуже швидко відбудеться революція, а нове суспільство буде побудоване за допомогою заможних країн. До того ж слід пам'ятати, що система "воєнного комунізму" так і не стала абсолютною, їй не вдалось повністю панувати над вільним ринком, який, незважаючи на суворі закони військового часу, виявився дуже життєздатним. Відомо, що спекулянти "мішочники" доставляли в місто стільки ж хліба, скільки давали всі заготівлі по продрозкладці, тільки його ціна була в декілька разів вищою. По всій країні постійно велась торгівля, відбувався обмін продовольства на промислові товари. Меблі, дорогоцінності, хліб, м'ясо, овочі - все продавалось на "чорному " ринку. Тут же можна було здійснити обмін радянських грошей на валюту, хоча офіційно це було суворо заборонено. Дрібне господарство демонструвало дивовижну живучість, незважаючи на всі спроби уряду монополізувати виробництво і розподіл. Приватний сектор був настільки сильним, що коли уряд заявив про перехід до нової економічної політики, це було значною мірою лише визнанням факту існування стихійної торгівлі, яка вистояла всупереч декретам і репресіям влади. Господарський розвиток на західноукраїнських землях В результаті успішного збройного повстання, яке відбулося на початку листопада 1918 року, відкрилася нова сторінка історії Східної Галичини. Була повалена влада Австро-Угорської монархії й проголошена Західноукраїнська Народна Республіка. Законодавчим органом ЗУНР стала Українська Народна Рада. У її програмній декларації, виданій 5 листопада 1918 р., проголошувалось народовладдя, основи економічної політики молодої республіки, гарантувалися права і свободи громадян, їх національна та соціальна рівність. Виконавчим органом ЗУНР стала Рада Державних Секретарів, створена 10 листопада 1918 р. Перед урядом ЗУНР стояли надзвичайно складні соціально-економічні завдання. Найбільшою турботою Секретаріату внутрішніх справ було забезпечення населення та армії продуктами харчування. Ще гострішою була проблема забезпечення населення промисловими товарами. Уряд Наддніпрянської України надав допомогу галичанам — було надіслано 1000 вагонів продуктів харчування (в тому числі 500 вагонів цукру) й асигновано певну кількість грошей для придбання продуктів харчування. Проте ця допомога виявилася недостатньою. Тому Державний Секретаріат внутрішніх справ змушений був здійснити ряд радикальних заходів. Усі запаси продуктів харчування та предметів першої необхідності Секретаріат зосередив у своїх руках. Чималу роботу провів Секретаріат залізниць, пошт і телеграфів, йому вдалося налагодити рух поїздів, які з листопада 1918 р. по січень 1919 р. перевезли сотні тисяч військовослужбовців та полонених. З метою підготовки нового залізничного персоналу Секретаріат подбав про залізнично-технічні курси. З січня 1918 р. налагодилася робота пошт. Діяли телеграф, а також і телефон. З найбільшими труднощами зіткнулися секретаріати фінансів й торгівлі та продажу. Обом секретаріатам не вистачало фахівців. Прибутки державної скарбниці були мінімальними. З огляду на повне зубожіння населення, надходження від податків були незначними. З великими зусиллями уряд вишукав кількасот тисяч крон, щоб виплатити "добове" фронтовикам. Державні секретарі одержували невелику заробітну плату, та й то лише з січня 1919 р. Секретаріат громадських робіт займався використанням корисних копалин (нафти, вугілля, солі), здійснював нагляд за шляхами і державними пилорамами. Пекучим завданням Секретаріату була відбудова зруйнованої економіки Галичини. З цією метою в повітах діяли технічні, будівельні експозитури. Взимку 1919 р. було заготовлено необхідну кількість лісу для відбудовчих робіт, з настанням весни планувалося розпочати відбудову краю. Секретаріат земельних справ займався реалізацією земельного закону, прийнятого Українською Національною Радою, здійснював нагляд за тим, щоб вся земля оброблялася. Для цього при повітових комісаріатах були призначені рільничі референти, діяли повітові, а в селах - сільські аграрні комісії. Для проведення реформи створювалися земельні органи. Секретаріат здійснював керівництво лісовими інспекторами й управами державних маєтків. Весною 1919 р. економічний стан ЗУНР наближався до катастрофи. Внаслідок жорстоких боїв на ЇЇ території упродовж п'яти років були зруйновані й спалені сотні містечок і сіл, промислових об'єктів. Різко зменшилась кількість працездатного населення, крім великих людських втрат на фронтах, близько 700 тис. галичан були вивезені в Росію та Австро-Угорщину, 100 тис. осіб воювали в лавах Української Галицької Армії. При цьому в гірських районах краю, передусім на Гуцульщині, лютував голод, 19 населених пунктів Зборівського повіту було повністю зруйновано. В регіоні поширились інфекційні хвороби. В листопаді - грудні 1919 р. Поділля було охоплене епідемією тифу. Кількість хворих станом на 20 грудня становила 26 тис. Чи не найбільш вражаючим організаторським досягненням західноукраїнського уряду стала Галицька армія. На відміну від східних українців галичани швидко дійшли згоди про не-обхіднісь створення сильної, ефективної регулярної армії. Була проведена загальна мобілізація, в результаті чого армія налічувала 100 тис. чоловік, у тому числі 40 тис. боєздатних. Військове спорядження в основному бралося в австрійських складах або шляхом роззброєння сотень і тисяч німецьких та австрійських військ, котрі через Галичину їхали додому. Сталося так, що Захід віддав перевагу Польщі, а східні українці не змогли вберегти власної держави, вже не кажучи про те, щоб допомогти галичанам. Тому галицькі українці, які яскраво продемонстрували здатність до самоуправління, з не залежних від них причин не змогли здобути державності. Це не означає, що вони діяли бездоганно, їх зусилля підривалися недіяльним керівництвом, бездарним стратегічним плануванням і запізнілою дипломатією на Заході. Однак не підлягає сумніву, що, якби не величезна перевага поляків, Західноукраїнська Народна Республіка посіла б своє місце серед інших нових національних держав Східної Європи |
||
|
|
© uchebnik-online.com |