Перечень учебников |
Учебники онлайн |
|
|---|---|---|
6. Античний Рим: економiчнi причини розквiту i занепадуПерiод VIII—VI ст. до н. е. в iсторiї господарства Риму був переходом вiд родової до сусiдської общини, їй був притаманний дуалiзм, оскiльки патрицiанськi сiм'ї (римських громадян) мали у своїй власностi 2 югери (0,5 га) землi, володiли дiлянками громадської землi, вели окреме господарство. Соцiальний розвиток визначався вiдносинами мiж патрицiями i плебеями, походження останнiх досi ще не з'ясовано. Вони не мали полiтичних i громадянських прав, але володiли землею на правах приватної власностi. Майнова диференцiацiя серед римлян зумовила появу iнших залежних людей — клiєнтiв. Розвиток матерiальної культури, iнтенсивне руйнування громадського землеволодiння i утвердження приватної власностi, загострення протирiч мiж патрицiями, якi захопили значну частину громадських земель, плебеями i клiєнтами зумовили розклад громади. Протягом VI—III ст. до н. е. у Стародавньому Римi склалося рабовласницьке суспiльство. Рабство мало патрiархальний характер, було переважно домашнiм, борговим, спадковим. Головною виробничою силою залишалося вiльне населення. Реформи царя Сервiя Тулiя (середина VI ст. до н. е.) остаточно знищили пережитки родового ладу, подiливши римськi населення на 6 категорiй не за рядовими, а за майновими ознаками. Розгорнулася боротьба за землю, в ходi якої сформувалося велике землеволодiння. «Закони XII таблиць» (середина V ст. до н. е.) захищали приватну власнiсть, економiчнi та полiтичнi права рабовласникiв, юридичне закрiплювали iнститут клаентелi (боргове рабство), зменшуванiй рiвень позикового процента. У другiй половин IV ст. до н. е. були спроби обмежити захоплення громадських земель встановити верхню межу володiння землею 500 югерiв (125 га) i норму для випасання худоби (100 голiв великої та 500 дрiбної). На початку IV ст. до н. е; римськi громадяни були звiльненi вiд боргового рабства. Становленню i утвердженню рабовласницьких вiдносин сприяла територiальна експансiя, яку вела Римська Республiка. До середини III ст. до н. е. була захоплена вся територiя сучасної Італiї. В І ст. до н. е. Рим перетворився на свiтову державу вiд Атлантичного океану на Заходi до Тигру i Євфрату на Сходi. Перiод розквiту рабовласницького господарства припав на II—І ст. до н. е. Воно набуло класичних форм. Економiчне пiднесення тривало першi два столiття н. е. Рабам належала роль основної виробничої сили, їхня праця використовувалася в усiх галузях господарства. Раби подiлялися на мiських i сiльськогосподарських. Першi — слуги, ремiсники, вчителi, управителi, медики — використовувалися в домашньому господарствi. Багато рабiв працювали в ремiсничих майстернях, копальнях, каменоломнях, але переважна частина —в сiльському господарствi. Джерелами рабства були вiйни, пiратство, а в неiталiйських володiннях Риму — також борги. Мiжнародним центром работоргiвлi був о. Делос, де щоденно продавали до 10 тис. рабiв. Рабами були iноземцi, римське право обороняло перетворювати громадян своєї республiки на рабiв. Переважало приватне рабовласництво, державне було незначним. Римська держава вважалася юридичним власником землi. Роздавання її у приватну власнiсть здiйснювалося поступово. Володiння землею було почесним привiлеєм сенаторiв (нобiлiв), прибутки яких йшли переважно вiд землi. Землю намагалися придбати також вершники — багатiї, якi займалися торгiвлею, вiдкупами, лихварством. Вони купували i орендували дiлянки землi у держави. Головною формою рабовласницького господарства була вiлла — маєток площею 25—100 га землi, яку обробляли 50—60 рабiв. Внаслiдок концентрацiї землi, дешевої рабської сили сформувалися латифундiї з десятками тисяч гектарiв землi та великою кiлькiстю рабiв. Характер i роль дрiбного селянського господарства змiнювалися на рiзних етапах розвитку Римської держави. Існування його зумовлювалося натурально-господарськими вiдносинами, необхiднiстю збереження вiльного селянина як воїна та платника податкiв. Територiя iмперiї розширювалася за рахунок країн, серед населення яких переважали дрiбнi власники або залежнi землероби. З утвердженням рабської працi дрiбнi власники розорювалися, йшли до мiста, передусiм до Риму, перетворюючись на пауперiв або на свиту сенаторiв i багатiїв. Територiальнi завоювання призвели до експропрiацiї землi в колонiях, яка оголошувалася державним багатством, роздавалася нобiлям, продавалася вершникам, здавалася в оренду. В багатьох мiсцях утворювалися колонiї, де землi отримували ветерани i римська бiднота. Боротьба за землю була важливою ознакою економiчного розвитку Риму. З'явилися аграрнi проекти, якi обмежували захоплення державних земель, але вони були безрезультатними. Економiка засновувалася на багатогалузевому сiльському господарствi. В Італiї провiдна роль належала виноградарству, городництву, вирощуванню маслин. Самостiйними галузями були тваринництво i птахiвництво. Збирали досить високi врожаї пшеницi. Виникли сальтуси — спецiалiзованi латифундiї. У раннiй перiод римської iсторiї землероби користувались примiтивними знаряддями працi — плугом без колiсницi, дерев'яною бороною, мотикою, серпом, косою, граблями, вилами, лопатами. Існувало трипiлля. Тягловою силою були воли. Молотили за допомогою ослiв або коней, проганяючи їх по снопах на утрамбованому току. Згодом з'явилася молотильна дошка, яку волочили по колосках. Для отримання борошна застосовували ступу або зернотерку. Згодом мололи зерно жорнами, руками або силою волiв чи ослiв. Поля удобрювали органiчними добривами та попелом iз спаленої соломи. З зернових вирощували ячмiнь, пшеницю, просо, овес, полбу (рiзновид пшеницi), з технiчних — льон, коноплю. У великiй кiлькостi насаджували виноград, оливковi гаї, маслини, садили квасолю, сочевицю, боби, часник, цибулю, капусту, моркву, редьку, динi, буряки. З фруктових дерев найбiльш поширеними були рiзнi сорти яблунь, груш, слив, фiг (iнжиру). Тваринництво було важливою складовою частиною римського сiльського господарства. Розводили коней, велику рогату худобу, кiз, овець, свиней, птицю. Кiнець республiки (І ст. до н. е.) — це перiод руйнiвних громадянських вiйн, занепаду сiльського господарства, особливо в Італiї. Проте вже в І—III ст. н. е. воно не тiльки подолало занепад, а й досягло свого найвищого рiвня розвитку. Вiдбулися позитивнi змiни в агротехнiцi. Розширювалися посiвнi площi. Вдосконалювалися коса, серп, борона з зубами. В І ст. н. е. почали використовувати жатку з широким захватом, колiсний плуг, мiнеральнi добрива, водяний млин. Посiви прополювали i пiдгортали. Застосовувалося штучне зрошення. Іригацiйна система давала можливiсть збирати 2—3 урожаї на рiк. Розвивалася технiка садiння, пiдживлення, прищеплення. У Римi iснували закони, якi зобов'язували власникiв вести правильний обробiток землi. Якщо землероб 2 роки не обробляв свого поля, вiн його втрачав. Розвивалася агротехнiчна наука. У землеробствi й тваринництвi були виробленi рекомендацiї щодо органiзацiї виробництва та кiлькостi робочих рук. У І—II ст. н. е. розпочалися змiни в органiзацiї виробництва у володiннях великих землевласникiв. Латифундiї подiлялися на невеликi дiлянки (парцели), якi надавалися в оренду колонам — дрiбним землеробам. Вони були вiльними громадянами i потрапляли в поземельну залежнiсть вiд власника землi за угодою, що лiквiдовувалася за бажанням однiєї з сторiн. Крiм дрiбної оренди поширилися велика оренда на емфiтевтичному правi (довго- i вiчнострокова), прекарiй — умовне землеволодiння, коли земля надавалася на строк, визначений її власником. Виникли рентнi вiдносини у виглядi натуральних i грошових платежiв, вiдробiткiв. Особливо поширився колонат в iмперських сальтусах. Колони вiддавали одну третину врожаю i вiдробляли 6 днiв панщини, виконували державнi повинностi, платили податки. Рабам, якi займалися ремеслом або комерцiйною дiяльнiстю за дорученням рабовласникiв, почали надавати пекулiум — майно, яким раб мiг розпоряджатися, укладати на його основi господарськi угоди. Поступово вiдносини пекулiуму поширилися в сiльському господарствi. Поряд з вiльними селянами-орендарями в маєтках землевласникiв з'явилися раби, якi обробляли надiли землi i платили ренту. Хоча вони не могли вiльно розпоряджатися пекулiумом, однак у них з'явилася заiнтересованiсть у результатах своєї працi. Зросла чисельнiсть вiльновiдпущеникiв-лiбертинiв, якi займалися ремеслом i торгiвлею. Знаменитий римський письменник, власник вiлли Луцiй Колумелла у трактатi "Про сiльське господарство" виклав рацiональнi способи ведення господарства на селi. На його думку, великi латифундiї нерентабельнi, оскiльки заснованi на працi рабiв. Вiн був переконаний, що "раби пасуть недбало худобу, погано орють землю..., крадуть зерно..., вiд iнших злодiїв його не охороняють". Рацiонально, за його словами, може розвиватися лише такий маєток (вiлла), у якому основними виробниками є колони чи вiльновiдпущенники, якi мають власнi сiм'ї та заiнтересованi у результатах своєї працi. Колумелла закликав господарiв "ласкаво" ставитися до робiтникiв, якi працюють у їхнiх господарствах, всiляко пiдтримувати i заохочувати їх до працi, добре харчувати, забезпечувати теплими примiщеннями, добрим одягом i оберiгати їх, не тiльки купувати рабiв на ринках, а й здiйснювати вiдтворення їх за рахунок природного приросту з сiмей управителiв та iнших слуг рабовласникiв, багатодiтним матерям надавати свободу. Вiн пропонував роздати землю колонам в оренду. У II ст. до н. е. — II ст. н. е. високотоварними були маєтки, шо спецiалiзувалися на вирощуваннi однiєї культури, призначеної для ринку. Рентабельними були латифундiї та сальтуси, що вирощували рiзнi культури. Натуральний i товарний характер виробництва тiсно переплiталися. Найефективнiшою була рабська праця в сiльськогосподарських вiллах середнього розмiру, їхнi власники намагалися рацiоналiзувати процеси виробництва. Для цього рабiв вчили рiзних спецiальностей. Лише в сiльському господарствi їх налiчувалося понад 40. За стараннiсть рабовласники нагороджували своїх рабiв: вiдпускали на волю, залучали до адмiнiстративно-управлiнського персоналу, допомагали вiдкривати власнi майстернi та крамницi. Значних успiхiв було досягнуто в ремеслi. Вже у царську епоху (VI—V ст. до н. е.) ремiсники вiдзначалися високим професiоналiзмом. Про це, зокрема, свiдчать розкопанi фортецi, мiськi мури, каналiзацiя, водопроводи, iригацiйнi системи. Будувалися храми, стiни яких оздоблювали фресками. Прокладалися дороги, масово вироблялася зброя (шоломи, щити, панцирi, мечi), транспортнi засоби, предмети побуту, сiльськогосподарський iнвентар. Є вiдомостi про утворення ремiсничих спiлок за професiями. Бiльшiсть працюючих людей у майстернях були вiльними. Рабська праця використовувалася в майстернях побiчно як неквалiфiкована, чорнова. З І ст. до н. е. в ремеслi вiдбулися глибокi структурнi змiни. Подолавши економiчну i полiтичну кризи, якi були спричиненi затяжними громадянськими вiйнами, римляни, заволодiвши всiм Середземномор'ям, розпочали небачене до того будiвництво громадських споруд (Колiзей в Римi), розкiшних палацiв знатi, лазень, водогонiв. Шосейнi шляхи, що зв'язували Рим з районами Італiї, збереглися до наших днiв. Розвивалося суднобудування. На найвищу ступiнь пiднялась технологiя виливання предметiв з бронзи та благородних металiв, рiзьблення по мармуру i базальту. Ремесло мало галузеву та географiчну спецiалiзацiю. Мiсто Капуя перетворилося на центральну майстерню з випуску свiтильникiв, iнших побутових виробiв для всiєї Римської держави. Керамiкою славився Аррецiй, особливо мистецьки розмальованим посудом. Мiста Мiлан, Падуя, Парма випускали покрiвельну черепицю, грубий посуд, вовнянi тканини. Компанiйськi мiста займалися скляним виробництвом. У Римi переважало шкiряне i текстильне виробництво. Розкопки Помпеї, яка, як вiдомо, була засипана вулканiчним попелом Везувiю у 79 p. н.е., дають реальне уявлення про ремiсничу справу римських мiст. Майже при кожному домi була невелика майстерня, де виготовляли вовнянi тканини, лампи з бронзи i глини, предмети з залiза i скла, най-рiзноманiтнiшi iнструменти — хiрургiчнi, ковальськi, столярнi, слюсарнi, ваги тощо. Там же розкопками виявлено ювелiрнi, парфумернi, скульптурнi майстернi. У них поряд з вiльними працювали раби. Характерною особливiстю римського ремесла було об'єднання в колегiї за професiями. Вони мало займалися виробничими питаннями. Члени їх робили внески на загальнi потреби, влаштовували свята. У кожнiй колегiї був свiй бог-покровитель. Процвiтання ремесла в Італiї тривало недовго. З II— III ст. н. е. провiнцiї перевершили в ремiсничiй майстерностi ремiсникiв з Апеннiнського пiвострова. Італiйськi майстернi деградували, припиняли свою дiяльнiсть. Провiнцiйнi ж, створенi за подобою iталiйських, якi виробляли аналогiчну продукцiю, навпаки, процвiтали. Це було пов'язано з багатоукладним, складним механiзмом римського господарства, труднощами перевезення готової продукцiї, з наявнiстю у провiнцiях дешевої сировини i робочої сили. В Єгиптi та Фiнiкiї успiшно дiяли майстернi з випуску кольорового скла та художнiх виробiв з нього. Мала Азiя продукувала неперевершенi шовковi тканини на льнянiй пiдкладцi, їх купували не тiльки в Римськiй iмперiї, а й далеко за її межами. В Іспанiї, Галлiї (Францiя), Іллiрiї (Балканський пiвострiв) знайдено олово, залiзо, iншi кориснi копалини. З них виготовляли водогiннi труби, зброю, ювелiрнi вироби. У II ст. н. е. Галлiя стала однiєю з найрозвиненiших провiнцiй. Ремесла процвiтали тут по всiй країнi. Галлiю по праву називали "майстернею Європи". Поширилися скляний, латунно-бронзовий, залiзний, олов'яний, керамiчний, ювелiрний промисли. Галлiя також успiшно конкурувала з Італiєю у випуску керамiки, вовняних тканин. Цi високоякiснi товари були дешевими, отже, користувалися попитом на ринках iмперiї i в сумiжних з нею землях, у тому числi в пiвденних регiонах України. Розвиток ремесла у провiнцiях призвiв до розорення iталiйських конкурентiв. У Римськiй державi промисловою одиницею була майстерня. Великi виробництва, на яких працювало 100 i бiльше осiб, були великою рiдкiстю. Переважали майстернi з 4— 10 робiтниками. Власник майстернi, як правило, був вiльною людиною. У нього працювало 1—2 вiльновiдпущених i кiлька рабiв. Лише на державних копальнях нараховувалося десятки i сотнi рабiв. Однак на вiдмiну вiд Грецiї в Римськiй iмперiї заняття ремеслом не було престижним. Воно вважалося справою рабiв i бiдних. Великi капiтали не йшли у промисловiсть. Панувала ручна технiка. Широкого розвитку набула торгiвля. Вона приносила бiльше прибуткiв, нiж промисловiсть. Спочатку склався внутрiшнiй ринок. Виробник сам продавав товар. У центрi мiста, на форумi, через кожнi 8 днiв вiдбувався базар. Селяни продавали свою продукцiю, купували потрiбнi для господарства ремiсничi вироби. З часом у Римi виникли спецiалiзованi ринки, на яких торгували овочами, фруктами, худобою, сiном тощо. Така сама торгiвля велась у всiх мiстах Італiї. Сформувалися великi центри внутрiшньої торгiвлi — ярмарки, на якi з'їжджалися купцi з багатьох мiст та регiонiв Італiї. Для того щоб торгiвля проходила ефективнiше, ярмарки влаштовували до великих релiгiйних свят — бога Юпiтера, богинi Дiани, на якi сходилися тисячi людей. Зовнiшня торгiвля в царський перiод у Римськiй державi була слабко розвинена. Рим до III ст. до н. е. не був морською державою, не мав власного флоту. Завдяки дружнiм зв'язкам з Етрусiєю в VI—Уст. до н. е. Рим налагодив торговi взаємозв'язки з Карфагеном та iншими сусiднiми мiстами. За республiканського правлiння, коли етруски втратили полiтичну незалежнiсть, римська зовнiшня торгiвля занепала. Розвитку торгiвлi сприяли об'єднання Середземномор'я пiд владою Риму, спецiалiзацiя i товаризацiя господарства, географiчний подiл працi, успiхи в кораблебудуваннi та будiвництвi дорiг. Інтенсивною була морська i караванна торгiвля з провiнцiями. З Сирiї привозили дорогi тканини, скло, ювелiрнi вироби, з Єгипту — льнянi тканини, пшеницю, папiрус, з Пiвнiчної Африки — пшеницю, диких звiрiв, слонову кiстку, золото, з Іспанiї — золото, срiбло, олово, залiзо, мiдь, з Галлiї — виноград, вино, керамiку, з Дальмацiї — дерево, з Германiї, Панонiї, Британiї — рабiв. У зовнiшнiй торгiвлi найбiльшим партнером Риму стала Індiя. Як писав у "Природничiй iсторiї" Плiнiй Старший (І ст. н. е.), щороку римськi купцi привозили з Індiї товарiв на 50 млн сестерцiїв. На таку саму суму закуповували предмети розкошi у Китаї та Аравiї. В Римi цi товари коштували у 100 разiв дорожче, нiж на ринках Сходу, отже, "розкiш i жiнки", за словами Плiнiя, обходилися державi недешево. Рим налагодив торгiвлю з Індiєю завдяки вiдкритому морському шляху з Червоного моря до пiвострова Індостан. Економiчнi зв'язки Риму з Китаєм здiйснювалися у складних умовах. Небезпечнi напади парф'ян i персiв, що контролювали трансконтинентальнi торговi караваннi шляхи в межирiччi Тигру i Єфрату, робили неможливими безпосереднi контакти. Тiльки в кiнцi І — на початку II ст. н. е. римсько-китайська торгiвля налагодилася пiд безпосереднiм керiвництвом грекiв та сирiйцiв. Поступово римськi купцi проникли на пiвнiч Європи, завозячи свої товари як морським шляхом через Пiвнiчне i Балтiйське моря, так i рiчками Везирем, Рейном та Вiолою. На берегах Балтiйського моря, у Швецiї археологи знайшли багато римських монет, керамiчних та металевих виробiв гальського походження. Пiсля завоювання Римом Дакiї (Румунiї) в III—IV ст. н. е. в обмiн з ним втягуються народи Причорномор'я, в тому числi пiвденнi регiони України, Приднiстров'я. Найбiльше скарбiв римських монет, ювелiрних виробiв, речей римського виробництва належать до перiоду раннього залiза в Українi (Черняхiвська культура). В Італiї iснувало професiйне купецтво, переважно зi стану вершникiв. До утворення iмперiї зовнiшня торгiвля Риму була посередницькою i не могла конкурувати з грецькою. За час iснування iмперiї грекiв поступово вiдтiснили з торгiвлi. В оптову торгiвлю вкладалися значнi капiтали. Через пiдставних осiб у нiй брали участь римськi патрицiї. Купцi об'єднувалися в колегiї, якi мали кошти, кораблi, агентiв у провiнцiях. Першим засобом оплати в Римi, як i у багатьох iнших народiв, була худоба. Оскiльки цей обмiнний еквiвалент був надто громiздкий, його замiнили куском мiдi у такому спiввiдношеннi: один вiл дорiвнював 10 вiвцям або 100 фунтам мiдi. Така грошова одиниця iснувала в Римi до IV ст. до н. е. Згодом римляни, наслiдуючи грекiв, почали вiдливати мiднi монети вiдповiдної маси. Однофунтову монету називали ассом, 1/2 фунта — сомiсом, 1/12 — унцiєю. Поряд з цими грошовими знаками застосовувалися срiбнi монети драхми грецької чеканки з римською печаткою. Римський срiбний денарiй вартiстю 10 ассiв з'явився в III ст. до н. є. Найбiльш ходовою одиницею був сестерцiй, що дорiвнював 2,5 асса. У перiод iмперiї в обiгу були золотi монети — ауерси в І, солiди — в IV ст. н. е. Подальшого розвитку i певної правової регламентацiї набула банкiвська справа. Рим став свiтовим центром грошових операцiй, торгових угод, свiтовою бiржею. Римськi банкiри-аргентарiї виступали як торговi посередники, маклери, здiйснювали всi грошовi операцiї, використовуючи чеки, переказнi векселi, безготiвковi, поточнi, активнi, пасивнi рахунки. Мiняльнi контори створювалися державою i здавалися в оренду. Розвивався лихварський капiтал. Позиковий процент був великий: 6—48 % згiдно з законом, а фактично — значно бiльший. Банкiри брали безпосередню участь i в торгових операцiях. Створюючи фiнансовi органiзацiї, вони наживалися на мiжнароднiй торгiвлi. Неконтрольованому лихварському капiталу настав кiнець за Юлiя Цезаря та Августа (І ст. до н.е. — І ст. н. е.). Вони реорганiзували управлiння провiнцiями, звiвши до мiнiмуму дiяльнiсть вiдкупщикiв. У цiлому ж Рим вiв з провiнцiями пасивну торгiвлю, тобто з Італiї вивозили товарiв значно менше, нiж ввозили. Найбiльшим споживачем iмпортних виробiв був Рим, населення якого становило за iмперiї 1 млн чол. Товарно-грошовi вiдносини досягли найвищого рiвня розвитку в І—II ст. н. е. Вони стали невiд'ємною частиною бюджету римського громадянства. Грошi були потрiбнi знатi, орендарям-управителям державних i приватних дiлянок землi, власникам майстерень, вiльновiдпущеним, окремим рабам, що одержували право продавати свою працю, заплативши грошовий чинш своєму господаревi. Збирались грошовi податки з усiх верств населення. Це стимулювало лихварство, товарне виробництво, що грунтувалося на працi вiльних громадян i рабiв, особливо тих, якi мали досконалу квалiфiкацiю як у сiльському господарствi, так i в ремеслi. Фiнансова система Риму була заснована на експлутацiї колонiй. Римськi громадяни користувалися податковим iмунiтетом. Податки (поземельний i подушний) у провiнцiях вiддавалися на вiдкуп публiканам, якi збирали податкiв у З—4 рази бiльше норми. Недоїмники ставали боржниками лихварiв або їх продавали в рабство. Не завжди вiдкупники могли вiдразу внести в державну скарбницю вiдповiдну суму грошей, тому вони об'єднувалися у своєрiднi компанiї, сплачуючи членськi внески. Так формувалися багатi "акцiонернi" спiлки з чималим фiнансовим апаратом, накопичуючи на цьому величезнi капiтали. У науковiй лiтературi питання про причини пiднесення античного Риму є дискусiйним. Прихильники монархiчного напряму вбачають їх у дисциплiнованостi римлян, їхньому спiльному пiдпорядкуваннi начальству. Іншi вченi, перебiльшуючи роль вiйн, доводять, що Рим розквiтнув у результатi зовнiшнiх завоювань. Переважає точка зору, що в економiчному пiднесеннi Італiї вирiшальне значення мали внутрiшнi фактори: швидке розшарування громади, прогрес матерiальної культури, республiканська система полiтичного ладу. Експансiї рабовласництва сприяли великi римськi завоювання, оскiльки культурна спадщина народiв Середземномор'я збагатила античну Італiю. Експлуатацiя рабiв стала головним джерелом багатства. Велике значення мало пограбування колонiй, що набуло систематичного характеру у фiскальнiй, торговiй, лихварськiй сферах. У добу пiзньої Римської iмперiї (III—V ст. н. е.) господарство занепало i прийшло до кризового стану. Першi ознаки кризи виявилися пiсля повстання Спартака в І ст. до н. е. i протягом наступних столiть вони поглиблювалися. Причиною кризи було загострення суперечностей рабовласницького суспiльства. Дешева рабська праця не стимулювала технiчнiй прогрес. Контроль за працею рабiв у латифундiях був утруднений, що призводило до зниження продуктивностi працi. Витiснення з економiчного життя невеликих власникiв пiдривало господарськi засади держави, її вiйськову могутнiсть. Зазнала краху завойовницька полiтика Риму, внаслiдок чого припинилося регулярне поповнення господарства рабами. Цiни на них зросли, використання стало нерентабельним. Збiльшення паразитичних елементiв з вiльного населення, насамперед з мiського плебсу, потребувало додаткових витрат держави, що зумовлювало посилення податкового гнiту. Криза рабовласницького господарства в аграрному виробництвi виявилася у зменшеннi площi оброблюваних земель, нерентабельностi вiлл та латифундiй, поширеннi екстенсивних форм ведення господарства, його застої. Обмежувалася абсолютна власнiсть рабовласника над рабами. Заборонялося їх вбивати, передавати сiльських рабiв без землi. Раби дiстали право церковного захисту. Зросло значення невеликих господарств. Колонаднi стосунки стали переважаючими. Змiнився статус колонiв: вiн став спадковим, не обумовлювався угодою, належнiсть до колонiв була юридичне оформлена конституцiями iмператорiв, їх прикрiпили до землi, заборонивши покидати помiстя, не могли вiдчужувати без землi, утiкачiв повертали рабовласникам. Як i ранiше, колони платили ренту власнику землi, державнi поземельнi та подушнi податки, виконували рiзнi повинностi. Держава надавала рабовласникам певнi адмiнiстративнi, судовi, фiскальнi права щодо колонiв. Отже, вони поступово ставали "рабами землi", перетворюючись не тiльки на поземельне, а й особисто, судово-адмiнiстративно залежних вiд власникiв землi, їхнє Становище зближувалося з рабами, надiленими землею. Так званi квазiколони вели самостiйне господарство, в певних межах розпоряджалися своїм майном, їх не могли вiдчужувати без землi. Занепала невелика оренда. За своїм статусом вона наблизилася до колонату i прекарiїв. Останнi стали переважно пожиттєвими, оформлялися письмово, зазначалися платежi власнику землi. Поземельних вiдносин набув iнститут патронату. За часiв Республiки вiн полягав у добровiльному входженнi громадян пiд покровительство знатних осiб. У пiзнiй Римськiй iмперiї патронат став формою залежностi невеликих власникiв. Отримуючи покровительство великих землевласникiв, вони втрачали право власностi на землю, ставали прекаристами або колонами у володiннях покровителя-патрона. Пiд патронат вiддавалися також раби, бiглi колони, люди без майна. Використовувалася наймана праця, але поступово робiтники потрапляли в особисту залежнiсть вiд землевласника. Вiльних селян в Італiї зберiгалося небагато. В провiнцiї їхня господарська роль була бiльш значною. Держава приймала закони на захист дрiбного землевласника — платника податкiв i воїна, але iнститути прекарiїв i патронату поширилися по всiй Імперiї. Особливий стан становили варвари, яких як полонених оселяли на римськiй територiї, для того щоб вони обробляли землю i несли вiйськову службу. Економiчний занепад охопив також ремесло i торгiвлю. Зменшилося населення мiст. Ремiсники i купцi, професiї яких стали спадковими, закрiплювалися за колегiями, державнi замовлення для них стали обов'язковими. Ремесла поступово перемiщувалися з мiст у села. Ремiсничi майстернi виникали у маєтках великих землевласникiв. Вiлли i латифундiї перетворювалися на економiчно замкненi господарства. Скоротилися внутрiшня i зовнiшня торгiвля, грошовий обiг. Римська iмперiя втратила свою вiдносну економiчну єднiсть. Посилилися суперечностi мiж Римом i провiнцiями. Зросло втручання держави в господарське життя. Реформи iмператорiв Дiоклетiана (284—305 pp.) та Константина (306—337 pp.) дещо стабiлiзували становище в державi. Було реорганiзовано фiнансову систему. Все населення, крiм громадян Риму, чиновникiв, пауперiв, обкладалося подушним i поземельним податками. Одиницею оподаткування було ярмо (упряж волiв) з певною кiлькiстю землi залежно вiд її якостi та вирощуваних культур. Поборами обкладали ремiсникiв i торговцiв. Фiксувалися цiни на товари, заробiтки ремiсникiв. Робилися спроби упорядкувати грошовий обiг випуском повноцiнної золотої та срiбної монети, але вони швидко знецiнилися. Держава була неспроможна регулювати економiку країни. Отже, для господарства Римської iмперiї в III—V ст. н. е. визначальним стали розклад античної власностi, поступова втрата рабством свого виробничого значення, натуралiзацiя i аграризацiя економiки, послаблення економiчних позицiй мiст, дестабiлiзацiя грошової системи, посилення фiскального гнiту. Велике землеволодiння зберiгалося, однак тенденцiя його розвитку полягала в змiцненнi невеликого iндивiдуального виробництва, що стало рацiональнiшою формою ведення господарства. Невелика земельна власнiсть i вiльнi селяни зберiгалися, особливо на периферiї, але вони потрапляли в рiзнi форми залежностi вiд великих землевласникiв: пiд патронат, ставали прекарiями, перетворювалися на колонiв. Значення колонату постiйно зростало. Сформувалися рентнi вiдносини. Розширилися господарська самостiйнiсть рабiв, якi отримували землю, в економiчному вiдношеннi ставали залежними колонатного типу. У сучаснiй науковiй лiтературi немає єдностi в оцiнцi пiзньоримської економiки. Деякi вченi розглядають її як феодальну. На думку iнших дослiдникiв, в надрах рабовласницького господарства виникали лише елементи феодальних стосункiв. Пiзня Римська iмперiя переживала глибоку i всебiчну кризу рабовласницького суспiльства. Боротьба iмператорiв за престол, сепаратизм провiнцiй, грабiжницькi та спустошливi вiйни зумовили полiтичну нестабiльнiсть. Загострювалися соцiальнi суперечностi. Не припинялися народнi повстання. Натиск варварiв постiйно посилювався i загрожував романському свiтовi. Схiдна i Захiдна частини iмперiї роз'єдналися щодо адмiнiстрування та управлiння. Столицю було перенесено з Риму на схiд у Вiзантiю. В 476 p. н. е. Захiдна Римська iмперiя перестала iснувати |
||
|
|
© uchebnik-online.com |