Перечень учебников |
Учебники онлайн |
|
|---|---|---|
1.4. Спрямування державної служби на розв'язання проблем людиниДемократична держава – це такий тип держави, в якій джерелом влади є народ і в якій державні соціально-політичні інститути забезпечують йому володіння широкими громадянськими правами та участь у вирішенні загальнонародних справ. Однією з головних ознак демократичності держави є наявність гармонійних взаємовідносин між нею та громадянами, високий ступінь довіри громадян до інститутів своєї держави. Поняття «демократична держава» близьке за змістом до поняття «правова держава». Однак вони не тотожні. Демократична держава не може не бути правовою. Проте не всяка правова держава є демократичною. За формальної наявності ознак правової держави у країні може існувати авторитарний політичний режим, який прикривається демократичною риторикою і через низький рівень політичної культури мас сприймається ними як демократичний режим. Тотожність демократичної та правової держави забезпечує громадянське суспільство як система недержавних суспільних інституцій. В умовах панування демократичного режиму громадянське суспільство здійснює контроль над державою. Такий механізм стає можливим при дотриманні принципів демократії. Базовим серед засад демократії є принцип народного суверенітету, відповідно до якого народ є єдиним джерелом і верховним носієм влади в суспільстві. А це означає, що держава похідна від суспільства. Вона створена ним для задоволення його власних потреб, а не заради неї самої, і покликана слугувати народові, а не вивищуватися над ним. У свою чергу, і державні чиновники існують для громадян, а не навпаки. Принцип виборності як ще одне канонічне правило демократії передбачає формування органів державної влади шляхом виборів. Від якості виборчого законодавства та від його дотримання на практиці вирішальною мірою залежать демократизм держави та ефективність державної влади. Саме вибори є найвагомішим засобом впливу громадянського суспільства на державу, а важливою ланкою, що з’єднує їх між собою, є політичні партії. Вони виступають головними суб'єктами виборчого процесу. Окрім партій, іншими інституціями впливу громадянського суспільства на державу є також громадські організації та засоби масової інформації. Соціальна держава – це держава, що прагне до забезпечення кожному громадянинові гідних умов існування, соціальної захищеності, співучасті в управлінні виробництвом, гарантії однакових можливостей для самореалізації особистості. Термін «соціальна держава» було запроваджено в обіг ще у 1850 р. німецьким вченим-юристом Лоренцом фон Штайном. Однак час його практичного втілення настав значно пізніше – в середині XX ст. В узагальненому розумінні соціальна держава – це такий тип організації державного і суспільного життя, що базується на пріоритеті соціальних цінностей та створює всі можливі умови для реалізації економічних, соціальних і культурних прав людини. Соціальна держава гарантує кожному громадянинові прожитковий мінімум для гідного існування, забезпечує соціальну захищеність, а в ідеалі – приблизно однакові стартові можливості для життєвої реалізації особистості. Концептуальне ядро теорії соціальної держави утворюють положення про зростаючу відповідальність держави за добробут, розвиток і безпеку її громадян. Практична реалізація цих положень здійснюється через відповідну систему соціальної політики, орієнтованої на загальне благо, утвердження в суспільстві соціальної справедливості, пом'якшення майнової і соціальної нерівності; спрямованої на допомогу немічним і знедоленим, а також на збереження злагоди в суспільстві. Важливим компонентом соціальної держави є «соціальна етика» – система моральних норм та імперативів, що забезпечують оптимізацію відносин між громадянином, суспільством і державою. Вона покликана інтегрувати зусилля всіх громадян держави на здійснення суспільно важливих і морально цінних програм подолання кризових явищ, вирішення соціальних конфліктів, оздоровлення суспільного життя. Важливою складовою кодексу такої етики є етика державного службовця та посадової особи органу місцевого самоврядування. Світова практика знає різні моделі соціальної держави – скандинавську, німецьку, тихоокеанську. Кожна з них характеризується як універсальними рисами, соціально-економічними й політичними можливостями, так і національно-специфічними особливостями облаштування соціального буття людей. Ця ж практика переконливо свідчить, що зародження і формування соціальної держави відбувається не спонтанно, а на основі цілеспрямованої державної політики. Правова держава – це держава, в якій усі дії її органів і посадових осіб здійснюються на засадах конституційності та законності, а самі вони є підконтрольні незалежним судам. Термін «правова держава» у науковий обіг ввів німецький вчений Моль у 1832 р. Хоча базові компоненти цього поняття сформувалися значно раніше і в основному стали досягненням західноєвропейської політичної думки XVII-XVIII ст. (Гоббс, Локк, Руссо, Монтеск'є). Якісних змін поняття правової держави зазнало у XX ст. У первісному значенні така політична влада була протиставленням тогочасній поліційній державі. Підпорядкованість органів державної влади режимові правозаконності заперечувала режим не обмеженого владою свавілля поліцейської держави та сповідуваний нею принцип «мета виправдовує засоби». Протягом 200-річної еволюції питання правового обмеження влади спиралося головним чином на принцип законності. Однак його рамки не дозволяли повноцінно забезпечити дотримання прав громадян. Бо якщо не викликало сумнівів те, що дії представників державної адміністрації у стосунках із громадянами могли бути обмежені законом, то проблема правового обмеження самого законодавця ще і в середині XX ст. залишалася не вирішеною. Якісний прорив у вирішенні зазначеної проблеми стався після Другої світової війни із виробленням теорії «конституційної держави». У сучасній концепції правової держави захист прав громадян набув принципово нової ознаки – прямого конституційного захисту, і традиційний принцип законності був доповнений ще й принципом конституційності. Отже, сучасне поняття правової держави означає: 1) піднесення прав і свобод громадянина до рівня прямого конституційного захисту; 2) розмежування законодавчої і виконавчої влади та утвердження принципу конституційності в державі і праві; 3) юридично обмежене урядування; 4) судовий конституційний контроль за діями державних структур. Формально-юридична правова характеристика держави сама по собі нічого не говорить про рівень реального життя громадян. За допомогою права (у його звичному розумінні як сукупності законів та підзаконних актів) можна ще витонченіше знущатися над людьми, аніж із використанням відкритого і грубого насильства. А тому конструктивним доповненням характеристики правової держави є її соціальний вимір, де оптимальне поєднання в сучасній політологічній теорії отримало визначення «соціально-правової держави». Українська держава у ст. 1 своєї Конституції проголосила, що «Україна є суверенна і незалежна, демократична, соціальна, правова держава». А в ст. 3 також зазначила: «Людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканість і безпека визначаються в Україні найвищою соціальною цінністю. Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави». Отож, формально у Конституції України закладені найсучасніші характеристики держави. Проте детальний аналіз реального дотримання названих статей виказує, що насправді в Українській державі далеко не повною мірою виконуються принципи демократизму, соціальної та правової зорієнтованості. Зародження і формування держави з такими характеристиками відбувається не спонтанно, а на основі цілеспрямованої державної політики. Хибно вважати, що така «цілеспрямована державна політика» здійснюється тільки на вищих щаблях державної влади. Властиво, на тих щаблях вона більшою мірою визначається, але здійснюється зусиллями всіх державних службовців в Україні. Завдання державної служби щодо розбудови сучасної демократичної й соціально-правової держави зазначені в ряді правових актів України. Зокрема, Закон «Про державну службу» чітко вказує на гуманістичний вимір діяльності державного службовця при визначенні принципів державної служби: Державна служба ґрунтується на таких основних принципах: ? служіння народу України; ? демократизму і законності; ? гуманізму і соціальної справедливості; ? пріоритету прав людини і громадянина; ? професіоналізму, компетентності, ініціативності, чесності, відданості справі. Уперше вступаючи на державну службу, громадянин підписує Присягу державного службовця, у змісті якої чітко відображені вказані принципи: «Повністю усвідомлюючи свою високу відповідальність, урочисто присягаю, що буду вірно служити народові України, суворо дотримуватися Конституції та законів України, сприяти втіленню їх у життя, зміцнювати їх авторитет, охороняти права, свободи і законні інтереси громадян, з гідністю нести високе звання державного службовця, сумлінно виконувати свої обов'язки». Майже ідентичними (з урахуванням «служіння територіальній громаді») є й відповідні положення Закону «Про службу в органах місцевого самоврядування». Отож, зважаючи на те, що сутність кожної держави визначається людським виміром, тим, як вона піклується про вирішення проблем своїх громадян, – завданням державних, службовців у демократичній, соціальній і правовій державі повинно бути піклування про розв’язання проблем громадян у різних сферах їхньої життєдіяльності: політичній, соціально-економічній та культурно-духовній. |
||
|
|
© uchebnik-online.com |