Перечень учебников |
Учебники онлайн |
|
|---|---|---|
Етнонаціональні виміри і механізм вдосконалення українського суспільстваГоловна мета етнорегіональної політики — забезпечення реалізації національних потреб, конфесійних особливостей різних спільнот, не ігноруючи загальнонаціональних стратегічних інтересів держави. Йдеться про створення необхідних умов та механізмів регенерації національного життя народів, збереження та розвиток національних культур, мов, традицій, про їх духовну спів творчість. Регіони, будучи етнічно неоднорідними за складом населення, територіальне відтворюють культуру різних національностей. Тому кожен з них повинен мати власну програму оптимізації міжетнічних відносин. У зв'язку з цим децентралізація має поєднуватися з сильним місцевим самоврядуванням. Розширення прав, можливостей місцевих співтовариств може сприяти розв'язанню багатьох проблем міжетнічних відносин, благотворно впливати на збереження традицій та своєрідності етнічних культур. Гармонійна етнорегіональна політика дає змогу інститутам влади, державним службам наблизитися до потреб, запитів та інтересів різних за культурою груп, що мешкають в одній державі. Вона має брати до уваги етнічні параметри соціальнопрофесійної стратифікації суспільства, що особливо важливо у зв'язку з ринковими реформами, трансформацією державної власності. Не менш важливою є національнотериторіальна специфіка ринкового господарства, що працює на горизонтальних зв'язках та враховує сезонні особливості, професійні традиції, потреби населення, регіону. Управління міжетнічними відносинами в політичній сфері — головна ланка в системі етнонаціональної політики. Політичними регуляторами міжетнічних відносин є державний лад, принципи державної діяльності, політична система, система демократії загалом, конституційні та правові норми, політичні відносини. І якщо система суспільних відносин є об'єктивним регулятором міжетнічних відносин, то держава як політичний інститут. Безпосередній орган управління етнонаціональними відносинами. Державний управлінський лад не може дискримінувати етнонаціональну сферу, нав'язувати їй принципи державного життя, а повинен бути в системі цих відносин. Ефективна етнонаціональна політика потребує і відповідно інформаційноаналітичного забезпечення, яке передбачає: розробку соціального паспорта регіону; вивчення соціальної, професійної, національної структури, демографічної ситуації та динаміки розвитку регіону; аналіз структури політичних сил, мети політики й поведінки національних груп, партій та рухів, дії національних еліт і адміністративних апаратів; вивчення політичних та економічних установок й поведінки основних груп національної, соціальної, політичної й адміністративної структур регіону; вивчення динаміки соціальної й політичної обстановки в регіоні, факторів напруженості табезпеки; узгодження конфліктних альтернатив політичного й економічного розвитку регіонів. Національне відродження передбачає: відновлення споконвічне притаманних українству духовноморальних і культурномистецьких цінностей; гуманізацію і демократизацію міжетнічних відносин, попередження етнонаціональних конфліктів; збереження територіальної цілісності, відмову від територіальних зазіхань, застосування сили в розв'язанні будьяких спірних питань; етнічну, політичну консолідацію кожного етносу на ґрунті спільності культурноісторичного минулого, національних цінностей та інтересів. При цьому недопустимими є будьякі протиставлення одного етносу іншим, прояви агресивності, національного егоїзму, національної зверхності тощо. Першорядної ваги набуває формування національної (етнічної) свідомості, самобутніх культурних цінностей всіх етносів, національнопатріотичного виховання. Шлях, який обрала Україна, — це побудова такої держави, яка дотримуватиметься принципу національних інтересів та національних пріоритетів у державному, а не в етнічному аспекті. Об'єднуючим чинником у процесі державотворення стала ідея України як вітчизни всіх громадян, що пов'язали свою долю з українською землею. У сфері міжетнічних відносин Україна дотримується принципу множинності — підтримки й розвитку етнічної та культурної самобутності всіх національностей країни. Водночас одним із пріоритетів є зміцнення єдності та солідарності українського суспільства, формування самосвідомості та патріотизму всіх громадян. Від національного самопочуття українців залежить духовний розвиток усіх інших етнічних груп України, міжнаціональна злагода в суспільстві. Тому важливим є створення умов для їх етнокультурного розвитку. Це питання регулюють і регламентують Конституція України, законодавчі акти, відповідні державні програми. Зважаючи на наслідки багатовікової політики денаціоналізації в багатьох регіонах України, окремі аспекти національного буття українського етносу потребують спеціальної державної підтримки. Забезпечуючи життєдіяльність українців, держава покликана гарантувати рівні права усім громадянам незалежно від їх національного походження, сприяти вільному розвитку їхніх культур і мов. Українська держава виходить із того, що в поліетнічному суспільстві соціальноекономічні та духовнополітичні перетворення повинні узгоджуватися з політикою у сфері міжнаціональних відносин, засадами якої є: — конституційне гарантування рівних можливостей для участі громадян в усіх сферах суспільного життя незалежно від їхньої національності; — визнання національних прав особи невід'ємною частиною прав людини та громадянина, її основних свобод; — дотримання балансу загальнонаціональних, регіональних та етнічних інтересів; — забезпечення прав осіб, що належать до національних меншин, сприяння збереженню їхніх культури, мови і традицій; — відновлення прав депортованих етносів, не допускаючи при цьому нових дискримінаційних утисків за національнокультурними ознаками; — створення атмосфери взаєморозуміння та терпимості, культурного діалогу між усіма етнічними групами, громадянами незалежно від статі, віри, національного походження, соціального стану та місця проживання; — розвиток поліетнічного українського суспільства на засадах діалогу, мирного розв'язання конфліктів, відмови від застосування сили, крім адекватних дій при загрозі масового порушення прав людини та окремих етнічних спільнот; — використання існуючих та сприяння у створенні нових міжнародних механізмів захисту прав та свобод українців у зарубіжних країнах. Реалізація цих принципів передбачає, що запровадження у дію одного із них не повинно призводити до порушення інших і потребує: створення відповідних законних (легітимних) механізмів, прийняття правових норм, які на практиці забезпечували б здійснення та втілення вищезгаданих принципів у життя; приєднання України до міжнародних угод, пактів, конвенцій ООН, ОБСЄ, Ради Європи, що визначають права людини, права національних меншин; співробітництва з міжнародними організаціями та незалежними експертами щодо оцінки ситуації міжетнічних відносин в Україні. Формуючи механізм забезпечення національних прав, Україна виходить з безумовної поваги до прав людини, її основних свобод, з визнання верховенства закону. Водночас усі громадяни, незалежно від їх етнічної належності, повинні дотримуватися Конституції та законів України, оберігати її державну самостійність, територіальну цілісність, поважати мову, культуру, традиції, звичаї, релігійну самобутність один одного. Поліетнічний склад населення України спонукає державу до пошуку відповідного механізму її функціонування, який упереджував би протистояння за етнічною, культурною чи мовною ознаками. Висока оцінка українцями внеску всіх етнічних груп країни в здобуття нею державної незалежності, поєднується з прагненням цивілізованого співжиття з ними за принципами рівності, гуманізму і соціальної справедливості, рівної участі в розбудові Української держави. Водночас, як національна більшість, вони повинні усвідомлювати відповідальність за всебічний розвиток національних меншин, стан міжнаціональних відносин. У процесі формування демократичної, соціальної, правової держави актом гуманізму та історичної справедливості є відновлення прав кримських татар, болгар, вірмен, греків, німців, які за національною ознакою були примусово переселені з території України. Засуджуючи цю злочинну діяльність сталінізму, Українська держава докладає зусиль для їхньої правової, політичної, соціальної та культурної реабілітації. Визнано право осіб, яких було насильницьки виселено, та членів їхніх родин на повернення в місцевості, де вони постійно проживали до депортації. Однак здійснення цього права не має порушувати права і законні інтереси громадян, які нині проживають у цих місцевостях. Загалом ця політика зорієнтована на забезпечення компактності проживання переселених народів з метою створення сприятливих умов для задоволення їхніх етнічних, культурних та духовних потреб. Держава гарантує особамрепатріантам право на збереження та розвиток культурної спадщини, отримання освіти рідною мовою, що повинно сприяти всебічній та рівноправній участі громадян і їх об'єднань у консолідаційних процесах українського суспільства. Передусім це стосується відродження та розвитку кримськотатарської, болгарської, вірменської, грецької, німецької та інших культур. Повернення й облаштування депортованих осіб має і зовнішньополітичний аспект. Йдеться про залучення до участі у фінансуванні, матеріальнотехнічному забезпеченні процесу переселення (компенсації за проїзд, залишене житло, перевезення багажу, облаштування на новому місці, пенсійне забезпечення тощо) країн—учасниць СНД шляхом укладання відповідних двосторонніх угод. Одночасно вишукуються нові механізми залучення фінансової й матеріальної допомоги від державних, громадських та благодійних організацій Німеччини, Туреччини, Греції, Болгарії, вірменської діаспори, міжнародних організацій та фондів. Державотворчість відкрила широкі можливості для співробітництва із українцями, які проживають за кордоном, для їхньої участі в політичному, соціальноекономічному й духовному розвитку країни. Політика України щодо осіб українського походження, які є громадянами інших держав і з точки зору міжнародного права розглядаються там як національна меншина, формується з урахуванням її зобов'язань перед світовим співтовариством згідно з міжнародними стандартами в галузі прав людини, законодавством зарубіжних країн, а також власним. До основоположних міжнародноправових документів з цього питання належать: Статут ООН, Загальна декларація прав людини, Міжнародний пакт про громадянські та політичні права й факультативний протокол до нього, Декларація ООН про права осіб, які належать до національних, етнічних, культурних, релігійних і мовних меншин та інші документи. Відповідно до принципів міжнародного співробітництва в основі налагодження зв'язків будьякої держави із родинною меншиною, що проживає в іншій країні, є, з одного боку, право цієї держави на захист родинної меншини, з іншого — право меншини на зв'язок з державою походження. Україна ратифікувала основні міжнародні документи, що містять норми захисту меншин. Дотримуючись міжнародних зобов'язань щодо забезпечення прав національних меншин у своїй державі, формуючи власну законодавчу базу в цій сфері, Україна прагне, щоб аналогічно були захищені права зарубіжних українців у країнах їхнього громадянства. Водночас передбачається, що така діяльність не повинна перешкоджати процесам інтегрованості українців зарубіжжя в суспільства, де вони проживають, адаптації до місцевих культур, встановлення атмосфери взаємоповаги та толерантності між усіма особами незалежно від етнічних, культурних, мовних та інших ознак у межах країни їхнього мешкання. Діяльність України у формуванні міжнародноправового механізму співробітництва із зарубіжними українцями передбачає: — внесення до міжнародноправових документів положень про всебічну підтримку українців у країнах їхнього розселення; — сприяння реалізації заходів захисту та підтримки зарубіжних українців через посольства та консульські установи; — укладання двосторонніх угод, розробка та реалізація двосторонніх програм забезпечення потреб національних меншин України та країнпартнерів; — участь у міжнародних переговорах та консультаціях з метою поліпшення становища осіб, які належать до національних меншин; — використання міжнародних механізмів, що дають змогу державам та окремим особам надсилати інформацію з питань дискримінації в міжнародні організації; — звернення до міжнародних механізмів врегулювання конфліктів, коли національні механізми правового захисту в державі проживання українців упереджені та політизовані; — сприяння розвиткові безпосередніх зв'язків та співпраці як державних, так і недержавних організацій з представниками родинних меншин за кордоном; — заохочення прикордонної співпраці. Не менш важливим є створення необхідних умов для духовнокультурного взаємообміну із зарубіжними українцями, розширення його обсягів, участь державних, громадських організацій у здійсненні спільних програм, проведенні різноманітних заходів, взаємному обміні духовними здобутками. Втілення цих засад у життя сприятиме створенню українських навчальних закладів, центрів української культури й мистецтва, забезпеченню потреб в українських книгах, підручниках, періодиці. Українська держава виходить з того, що правові процедури та політичні методи, що ґрунтуються на принципах і нормах міжнародного права, є надійними механізмами запобігання конфліктних ситуацій, ефективного здійснення її політики у сфері міжетнічних відносин. Своєчасне узгодження етнічних інтересів, задоволення культурних і духовних потреб осіб різних національностей, сприяння вільному розвитку кожної етнічної групи та розкриттю її духовного потенціалу, перетворення етнічної багатоманітності на джерело позитивного взаємовпливу та прогресу — важливі чинники консолідації українського суспільства |
||
|
|
© uchebnik-online.com |