Перечень учебников |
Учебники онлайн |
|
|---|---|---|
1. Ініціатива громадян як ключовий чинник реформування освітньої політики в Україні1. Політичні і соціальні компетенції, пов’язані із здатністю взяти на себе відповідальність; брати участь у спільному прийнятті рішень, у функціонуванні демократичних інститутів; регулювати конфлікти ненасильницьким шляхом. 2. Компетенції, що визначають здатність до життя у багатокультурному і полінаціональному суспільстві, поширення клімату терпимості, здатність жити з людьми інших культур, мов та релігій, розуміння відмінностей, поважання одне одного. 3. Компетенції, що визначають володіння усним і письмовим спілкуванням, у тому числі іноземними мовами, яке набуває всезростаючого значення. Це забезпечує інтеграцію людини в суспільство, систему відносин, які у ньому складаються. 4. Компетенції, пов’язані з виникненням інформаційного суспільства: володіння новими технологіями, розуміння їх застосування, здатність до аналізу і відбору зростаючих обсягів інформації і реклами. 5. Компетенції, що реалізують здатність і бажання неперервної, протягом всього життя освіти як основи підтримання професійної конкурентоздатності, адаптаційного потенціалу до суспільства, що змінюється. Як бачимо, йдеться про набуття як фахових, так і громадянських компетенцій; вони рівною мірою необхідні для реалізації і персонального, і суспільного потенціалу, а відтак, рівною мірою є предметом піклування в освітній політиці; розривати завдання фахової і громадянської освіти не можна. Справа в тому, що освіта має подвійне значення. В сучасну епоху вона виступає як чинник технологічної модернізації (зростання частки наукоємних виробництв, збільшення віддачі від інвестицій в освіту, необхідність неперервної освіти для підтримання рівня конкурентоздатності тощо). Водночас, освіту розуміють як феномен, що має загальноцивілізуючий вплив: за висловом одного з лібералів, що більше в суспільстві буде шкіл – то менше буде тюрем. Отже, країна, яка не вкладає в освіту, програє і через неконкурентоздатність на зовнішньому ринку, і через незабезпеченість громадянського миру всередині суспільства. Відповідно, будь-які приклади економічних “див” – взяти Німеччину чи Японію після Другої світової війни, або “південноазіатських тигрів”, неодмінно пов’язані з потужними інвестиціями в освіту. З розуміння викликів, які постають перед сучасним суспільством у сфері освіти, народився і т.зв. Болонський процес, до якого у травні 2005 року приєдналась Україна. Зазначимо, що освітня сфера сучасного суспільства – це складне утворення, яке вимагає забезпечення низкою різного роду ресурсів: інформаційними, фінансовими, правовими, і відтак - розбудови відповідних інфраструктур. Тому розв’язання проблем в освітній галузі пов’язано з широким комплексом заходів, які виходять за межі суто внутрішньоосвітніх (змін у мережі освіти, її закладах), зачіпають інфраструктури всього суспільства. Країна, яка відстає у технологічному або у правовому забезпеченні освітньої системи, природним чином буде поступатися тим країнам, в яких це забезпечення є більш досконалим. Окрім того, галузь освіти вимагає періодичних реформ. Це відбувається з двох причин: 1) структура людського знання постійно змінюється, її неможливо реформувати “раз і назавжди”. Відомим стало явище “напіврозпаду знання” (період, за який застаріває половина знань фахівця). За різними даними, цей період оцінюють в 5-10 років; в галузях, пов’язаних з високими технологіями, термін ще менший; і в усіх спеціалізаціях цей проміжок постійно скорочується, що спричиняє необхідність вдосконалювати свою кваліфікацію. Освіта стає неперервним процесом протягом всієї кар’єри, її складовим елементом; 2) з’являються, як зазначалося, нові суспільно значущі “питання”, потреба у нових компетенціях, які набуваються через освіту. У зв’язку з описаною зміною у сфері як професійної, так і громадянської компетенцій, пов’язаних між собою, відбуваються зміни і в освітній політиці. Вимога реформування не обходить і розвинуті країни. Навпаки, саме найбільш розвинуті суспільства, перед якими постають найсерйозніші виклики, спонукаються цим до найбільш ґрунтовної розробки і реформування освітньої політики. Питання освіти, економічного і політичного розвитку тісно переплетені, і вимагають регулювання, потреба якого стає все більш очевидною. Це видно і на прикладі європейської інтеграції. На одній з останніх регулярних конференцій міністрів освіти ЄС відзначалося, що в умовах, коли соціальний і економічний ріст в Європі значною мірою залежить від політики в області освіти, - постає проблема, як спонукати європейських громадян навчатися постійно, бо це питання не тільки коштів, але й образу мислення. Міністерства освіти, з одного боку, і міністерства праці мають бути поставлені в умови постійної координації дій. В Європі у 45 мільйонів людей немає роботи; із них 60% - жінки, серед яких багато хто мають професію і дипломи. Як їм допомогти? Нових напрямів у системі освіти не вистачає, паралельно з ними мають здійснюватися й нові соціальні програми. Підбиваючи підсумки розгляду місця освіти в сучасному суспільстві, підкреслимо ключові моменти: 1) значення освіти як ключового елементу модернізації суспільства, що зумовлює і конкурентоздатність країни у світовій економіці, і політичну стабільність суспільства; 2) необхідність координації дій різних суспільних груп (освітян, підприємців, політиків) для здійснення реформ у системі освіти, що виступає як освітня політика. Для подальшого викладу нам треба більш детально сказати про зміни в розумінні природи освіти, які відбулися в сучасному світі. На відміну від попереднього часу, коли пересічна людина мала насамперед виконувати чітко визначену операцію виробництва і стандартизована освіта полягала в передачі їй визначеного обсягу знання, який учень мав точно відтворити, - в умовах відкритого світу знання “проблематизується”, елемент експерименту входить у кожний сегмент виробництва. Якщо ми візьмемо такі різні продукти, як, наприклад, сучасні кінофільм і автомобіль, то виявимо загальну закономірність: при створенні фільму кожний з учасників – гример, дизайнер, освітлювач, автор діалогів, каскадер і т.д. має знайти творче рішення в межах своєї компетенції; так само при створенні нового автомобіля розробник мотору, конструктор кузова, дизайнер салону, винахідник матеріалу шин мають запропонувати творче рішення. У сфері послуг і сфері обігу інформації, які зараз стають найбільш продуктивними, частка творчого внеску ще зростає. Відповідно, характер освіти трансформується: щоб підготувати людину до практики, де вона кожного дня приймає експериментальне творче рішення, вся система освіти має бути проблематизована; її завдання полягає не у передачі певними порціями заданого обсягу знань, а у посходинковому вихованні готовності до розв’язання все більш складних проблем. Різниця між оволодінням елементарним математичним інструментарієм і конструюванням дослідної моделі (де межа між навчальним і виробничим процесом розмита) або між опануванням початковими формами літературної вправності (виклад, твір) і написанням грамотної статті у газету або журнал – існує лише за ступенем, але не за природою: і там, і там людина розв’язує проблему. Відповідно, змінюється побудова змісту курсів, характер стосунків між вчителями і учнями: вони виступають не як начальники і підлеглі, а радше як більш і менш досвідчені колеги. Змінюється і характер управління освітою, оскільки існування освітнього закладу такого типу передбачає і творчі адміністративні рішення, які також індивідуалізовані. Так само, необхідним для подібної освітньої системи є інтенсивна дослідницька діяльність: оскільки неможливо запропонувати готову схему і змістовної, і управлінської діяльності освітнього закладу, розвиток системи освіти потребує відповідних наукових розробок. Нарешті, для того, щоб така система могла існувати, вона має бути зануреною в “ефір” суспільства з автономною і кооперованою діяльністю індивідів – власне, громадянське суспільство. Громадянське суспільство і певний тип освіти передбачають одне одного: тільки за умов існування такого суспільства як фундаменту можлива подібна система освіти; але тільки така відкрита система освіти здатна підтримувати природний розвиток громадянського суспільства. Далі ми і будемо розглядати зміни в освітній сфері країни, ув’язуючи їх з розвитком громадянського суспільства в Україні, що дозволить побачити причини їх більш або менш вдалого здійснення. Передумови реформування освіти в Україні. Отже, виходячи з викладеного, у чому полягають завдання реформування освіти в Україні як здійснення освітньої політики? Очевидно, відповідь полягає у впровадженні описаної моделі освіти (де наріжним є елемент творчості, вирішення проблеми), яка має забезпечити конкурентоздатність національної економіки і громадський мир всередині країни, - причому цю модель можливо відтворити тільки разом з відтворенням самого громадянського суспільства, з якого такі форми освіти виростають: якщо спробувати поміняти систему освіти у відриві від типу суспільних відносин, вона не буде діяти. Іншою стороною запровадження згаданої моделі буде забезпечення “технічного” боку справи, тобто співвідносних з розвинутими країнами параметрів у розбудові інформаційної, технологічної, фінансової, правової інфраструктур, які постачають необхідні ресурси для розвитку освіти у суспільстві. Оскільки ці формальні, кількісні параметри проконтролювати легше, почнемо з них. Який фактичний стан виконання цих завдань? Якщо подивитись на оцінку місця держави в світі за міжнародними рейтингами, опублікованими за останні два роки перед помаранчевою революцією, то Україна посідала за рівнем економічної свободи 117 місце з 124, за рівнем інвестиційної привабливості – 95 з 140, за обсягами кредитування економіки 119 з 147, за рівнем конкурентоздатності економічного зростання - 77 з 80, за рівнем корупції 85 з 102, за рівнем свободи слова 112 з 139, за рівнем розвитку людського потенціалу – 70 з 177. За деякими рейтингами відбувалися невеликі поліпшення у вигляді пересування на кілька позицій, що не змінювало принципової картини. Такі показники щодо базових елементів економічного і політичного розвитку країни дають очевидну картину забезпечення освіти ресурсами. За цими кількісними даними постають певні якісні характеристики зв’язку освіти і життя. За природних умов інноваційні імпульси у різних сферах (бізнесі, політиці, культурі) інтегруються через канали освіти для підготовки зрілого члена суспільства. Якщо ж цих природних умов немає – наприклад, не проведено податкову реформу, бізнесмени не захищені від свавільного втручання чиновників, квітне корупція, бізнес не може нормально розвиватися, - то зникає або утискається саме середовище, в якому інновації, про які йдеться, могли б здійснитися. Якщо інформаційне середовище не захищене - у тому числі, журналісти переслідуються і часом гинуть, виконуючи професійний обов’язок, - то громадяни не можуть прийняти компетентне рішення на основі обробки необхідного обсягу інформації (зрештою, не можуть навіть обговорити проблему, щоб виробити спільну думку, для чого і призначені ЗМІ). Якщо виборці не захищені судовою практикою від тиску і підтасовування при підрахунку їхніх голосів, і до влади приходять не ті, за кого вони проголосували - то їм фактично підміняють долю. У цих умовах зрозумілі масштаби виїзду з України її громадян, що спостерігалися у період після проголошення її незалежності. Йдеться не лише про “відплив умів”, а взагалі про т.зв. “трудову еміграцію”, рівень якої оцінюється в мільйони осіб. Зрозуміло, що до їх числа потрапляють саме найбільш мобільні й енергійні громадяни, внаслідок чого цієї мобільності й енергійності позбавлене українське суспільство. Іншим проявом того ж неконструктивного і тому неефективного урядування є відхід у “тінь” всіх форм суспільного життя: політики, економіки, культури. За різними оцінками, обсяг тіньової економіки коливався останні десять років в межах 40–60%, при тому, що критичною межею вважається 25-30% (найпізніші дані, наведені тодішнім прем’єр-міністром Ю.Тимошенко у червні 2005 р. – близько 57%). А тіньова економіка - це не лише зменшення надходжень до бюджету і відповідно обмеження у виконанні соціальних програм по підтримці малозабезпечених, фінансуванню освіти і охороні здоров’я, але й не досягнуті масштаби реалізації потенціалу суспільства через непублічність діяльності виробників. За умов, коли підприємці не можуть здійснювати свою активність публічно, це природно зменшує кількість тих контактів, які могли б виникнути: про них не дізнаються ті, хто був би зацікавлений; не відбувається маса спільних проектів; як наслідок - суттєво обмежується використання існуючого потенціалу. Нарешті, що теж важливо – “тінь” означає відсутність цілого шару успішно реалізованих осіб як зразків для наслідування іншими, насамперед молоддю; утвердження стереотипів неуспішності і непрозорості життя, поширення аморальності внаслідок численних наочних “підтверджень”, що жити чесно і разом успішно – неможливо. Таким чином, за відсутності реформ макрорівня, які змінюють самі рамкові умови побутування освіти в Україні, реформи безпосередньо в галузі освіти (її, так би мовити, “інституціоналізованій” частині – школі і вузі), природно будуть обмежені, часткові, і у великій частині деклараційні, оскільки натикатимуться на загальні проблеми практики в суспільстві. По суті, перед нами постає проблема суспільного договору, яка виявляється і у цивілізованості або нецивілізованості поводження агентів в бізнесі й політиці; і у рівні суспільної активності громадян (“демократія участі”); і в ідентичності суспільства, яка дозволяє йому виступати солідарно. Зрозуміло, що суспільний договір не укладається буквально, як коли б всі громадяни підписали якогось документа. Йдеться про практичне прийняття у повсякденній діяльності певних “правил гри”, які дозволяють учасникам співробітничати конструктивно, так що від цього виграють усі. Парадоксальна ситуація, коли у “тіні” знаходяться всі ланки виробництва – дрібні і середні підприємці, які приховують прибутки, оскільки сплата всіх податків зруйнувала б саму можливість провадити бізнес; ті, хто контролює великі сегменти виробництва, оскільки вони отримали їх непрозорим шляхом і не можуть показати історію набуття свого положення так, щоб це відповідало всім наявним законам; контролюючий апарат чиновників, який в умовах непрозорого ведення бізнесу неминуче виявляється корумпованим. Тут видно, що всі учасники виробництва мають справу з однією проблемою, оскільки при виході з “тіні”, переході до розумних, прозорих правил гри на суспільному полі всі виграли б: представники малого і середнього бізнесу, що за природних умов складають базу середнього класу суспільства; представники великого бізнесу, які могли б відкрито визначати напрями розвитку виробництва; представники контролюючого апарату, які виконували б таку само необхідну функцію підтримання загального порядку на цьому полі і мали відповідні до високої компетенції статус і прибутки. Отже, наявна об’єктивна єдність інтересів агентів, що створює підґрунтя для руху у напрямі потрібних змін. Без вирішення цього системного завдання укладення суспільного договору, яке сприяє формуванню громадянського суспільства, де всі агенти дотримуються прозорих правил гри, і еліти утворюються у чесній конкуренції, - будь-які зміни в системі освіти можливі лише на рівні локальних поліпшень, окремих прецедентів, але не принципових змін. Слід зазначити, що ряд спостерігачів останнім часом незалежно один від одного відзначили помітні зрушення у виході з “тіні”, які наближаються до структурного масштабу, зачепивши навіть відірвану, здавалося б, від усього суспільства страту т.зв. “олігархів” (принаймні суттєвої їх групи), дії якої у певні моменти можуть мати, як вважається, критичне значення для характеру процесів у суспільстві. Так, колишній радник українського, польського, російського і киргизького урядів, директор програм Фонду Карнегі “За міжнародний мир” А.Ослунд, кажучи, що Україна наразі знаходиться посередині шляху проведення реформ, зауважив: “Конкуренція між олігархами стала звичайною капіталістичною конкуренцією. Відбулась консолідація відповідальності, вже немає устремління отримати гроші з підприємств, а наявна реструктуризація підприємств. Олігархічні групи стають звичайними бізнес-групами. Це робить економіку краще”. Схоже зауваження зробив колишній посол США в Україні К.Паскуаль. В одному з останніх інтерв’ю перед від’їздом з України (у 2003 році) він зазначив: “Я спостерігав в Україні за так званими олігархами. Мене захоплює те, що з плином часу багато хто починають розуміти: їх особисті інтереси пов’язані з інтересами країни і нації. І в Росії, і в Україні, і в інших країнах з перехідною економікою виникають моменти, коли люди, що знаходяться у владі, можуть використати її для досягнення власних цілей. Але якщо завдяки верховенству права буде захищатися їх добробут, то це лише зміцнить інтереси країни. Ось ті цілі, керуючись якими, політики починають діяти більш-менш гармонійно. Звичайно, цей процес далекий від завершення в Україні – є конфлікти між політиками. Але він іде”. Можна послатися також як на свідчення поступового утвердження начал прозорості в країні на те, що зростає кількість громадян, які задекларували свої прибутки у сумі понад мільйон гривень (1999 р. – 40, 2001 – 62, 2002 – 160 (інші дані - 336), 2003 – 850, 2004 - 1871 (на момент підготовки книжки до друку ще не було даних за 2005 рік). Слід зазначити, що в наближенні до діючого стану суспільного договору в Україні одним з найважливіших чинників виступає об’єднана Європа, яка є джерелом зразків і досвіду. Побудована на загальних стандартах, виступаючи одним з чільних джерел глобалізації світу, від якої неможливо “закритися”, і при тому осередком стабільності – вона стає кардинальним елементом, що визначає устрій життя в регіоні. Зважаючи на те, що Україна прагне прилучитися до загальноєвропейського світу, стати його частиною, робить кроки у напрямі імплементації європейських норм законодавства, цей світ треба розглядати не як зовнішній, а як внутрішній чинник розвитку українського суспільства. Демократичний устрій важливіший за національні кордони, тому що нація має своє обличчя лише дотримуючись прав людини. До того часу, як утвориться критична маса власних джерел розвитку, Україна має зазнавати тиску з боку міжнародних організацій щодо наближення до прийнятих в Європі стандартів, - і підтримки, яка б дозволяла цей рух здійснювати. Підбиваючи підсумки щодо характеристики передумов реформування освіти в Україні, зазначимо, що воно пов’язано з вирішенням завдання фундаментального порядку: утвердженням начал суспільного договору в Україні, на грунті чого тільки і можливе утворення середнього класу, що є основою стабільного суспільства, і прозорого формування еліти (власне, шару громадян, що формують стратегічні рішення в загальносуспільних інтересах) і її ротації, що дозволяє країні зберігати динаміку розвитку. Зрозуміло, що в часи, коли суспільство і еліта не є консолідованими щодо ідентичності - досить нагадати “політику багатовекторності”, яка прокламувалася донедавна і свідчила про цю невизначеність, - годі чекати вироблення послідовної освітньої політики, яка вимагає ясного усвідомлення фундаментальних принципів, чіткої програми дій і наполегливості та координації у здійсненні потрібних заходів. За відсутності таких елементів освітня політика неминуче перетворюватиметься на суміш велемовних декларацій, масштабних програм, розрізнених заходів, часткових успіхів, регулярних відступів назад – що, зрозуміло, залишатиметься лише імітацією освітньої політики. Контраст між сформульованим одним з американських президентів положенням, яке стало загальним місцем: не тому у нас такі багаті університети, що ми багаті, а навпаки, ми такі багаті, тому що у нас такі багаті університети; - і дійсним розумінням значення освіти українською владою (й суспільством, яке обрало таку владу) – можна побачити на одному факті: протягом всього періоду незалежності рівень видатків на освіту, зазначений в Законі про освіту – не менше 10 відсотків національного доходу – не дотримувався (останнім часом він складав близько 4%). Зрозуміло, якщо зберігається т.зв. “залишковий принцип” фінансування освіти, що був наявний в союзному бюджеті, Україна залишається з усіма успадкованими проблемами немодернізованого суспільства. Заходи з реформування системи освіти в Україні. Як було сказано, цілісної освітньої політики за наявних умов, коли не вирішені фундаментальні завдання утвердження начал суспільного договору, проводитися не могло. Тим не менше, слід визнати, що певні позитивні зміни відбувалися; і хай вони були часткові, непослідовні, подекуди залишалися радше прецедентами, аніж тенденціями, - але за зміни згаданих умов можуть стати частиною підґрунтя, на яке справді може спиратися освітня політика. Насамперед, треба відзначити певне обмеження монополії держави в характері як управління освітою, так і її змісті. Відкрився простір для індивідуальної ініціативи – і набули реального значення давні класичні свободи університетів, збільшилися обсяги управлінської компетенції керівників навчальних закладів, відкрилися можливості міжнародних контактів не тільки для столичних вузів і шкіл, а будь-якого кутка України. Хоча тут-таки слід сказати, що сама кількість цих програм, яка постійно зростає – за перші десять років незалежності вона збільшилась до 25, в них взяли участь 25 000 громадян України (за висловом представника Американської ради, Україна зараз має можливість залучити до освітніх обмінів більше учнів, студентів та науковців, ніж весь Радянський Союз за весь час свого існування) – охоплює все ширші шари учасників і поступово вводить суспільство в єдиний світовий простір, природним шляхом робить участь у ньому нормою. Зауважимо, що важливою є тяглість такого співробітництва: у подібних випадках дружніх зв’язків з американськими, французькими, німецькими та ін. навчальними закладами воно часто складає п’ять, шість і більше років – тобто є стабільним чинником внутрішнього розвитку. Зазначимо, що споріднені самоорганізаційні процеси на тому ж місцевому рівні відбуваються і в іншій складовій освіти, про яку ми казали – громадянській освіті. Наведемо приклад типового повідомлення з одного з регіонів, у даному випадку рівненського. В ньому зазначається, що Рівненська обласна громадська організація “Комітет виборців України” підписала угоду з Інститутом сталих спільнот про реалізацію на теренах області соціального проекту “Громадський правозахист в малих містах і селах Рівненщини”. В рамках цього проекту відкриваються правові консультаційні центри в містах Сарни та Дубно, діє громадська приймальня в Рівному, де люди можуть безкоштовно отримати необхідну юридичну допомогу – адже іноді саме нестача коштів, неспроможність оплатити послуги адвокатів стають на заваді відстоюванню законних прав і інтересів, особливо для малозабезпечених громадян. У ході реалізації проекту передбачено видання і безкоштовне поширення правової літератури, публікацій у пресі, юридичний супровід справ у судах. Звернемо увагу, що в обох напрямах освіти чинник приватної ініціативи виявляється загальнозначущим, і дії, до яких громадяни вдаються в індивідуальному порядку, набуваючи статистично значущої величини, перетворюються на чинник суспільного значення. Наведемо з близької до нашої теми сфери два приклади. Внаслідок розвитку приватного бізнесу, туризму, тобто збільшення на порядок контактів із зовнішнім світом, інтенсивно зросла кількість фірм, які надають послуги з вивчення іноземних мов; і з дальшим включенням України в міжнародні процеси їх чисельність буде продовжувати зростати. Подібна ж ситуація з користуванням Інтернетом: внаслідок приватних ділових, інтелектуальних, комунікативних інтересів громадяни індивідуальними зусиллями забезпечують собі доступ до мережі (на цей момент кількість користувачів Інтернету в Україні оцінюється в 4-7 відсотків кількості населення. Зрозуміло, у порівнянні з розвинутими країнами, де цей показник перевищує 50%, це не дуже високий результат, але важать і темпи зростання – в Україні вони сягали 1,5 рази на рік. Отже, все залежатиме від того, чи вдасться зберегти ці темпи). Ми хочемо привернути увагу до важливого моменту: і збільшення відсотку тих, хто володіє іноземними мовами, і збільшення кількості користувачів Інтернету входять до складу важливих завдань, які має вирішити освітня політика (обидва вони належать до основних компетенцій, визначених Радою Європи, про що згадувалося вище). Притому – ці завдання за наявних умов вирішуються суспільством природним чином, поза наявністю чи відсутністю певних державних програм, майже стихійно, внаслідок природного розвитку суспільства, коли ці потреби стають елементарними. І тут унаочнюється кардинальна вада всієї освітньої політики в Україні. Влада не користається з цих очевидних ресурсів саморозвитку суспільства (принаймні так було до останнього часу), коли завдання, включені до переліку завдань державної політики, в основному вирішуються в ході процесів самоорганізації суспільства. Якщо подивитися на спосіб формулювання програми, яку пропонувала влада, наприклад, в Національній доктрині освіти, - то виявиться, що держава висувається на положення чи не єдиного “гравця” у цій сфері; вона постає не партнером суспільства, яке певні речі може здійснювати само по собі, про що йшлося – а майже повним господарем становища. У розділі ІІ Мета і пріоритетні напрями розвитку освіти – записано: “1. Мета державної політики щодо розвитку освіти полягає у створенні умов для розвитку особистості і творчої самореалізації кожного громадянина України, вихованні покоління людей, здатних ефективно працювати і навчатися протягом життя, оберігати й примножувати цінності національної культури та громадянського суспільства, розвивати і зміцнювати суверенну, незалежну, демократичну, соціальну та правову державу як невід’ємну складову європейської та світової спільноти. 2. Пріоритетними напрямами державної політики щодо розвитку освіти є: - особистісна орієнтація освіти; - формування національних і загальнолюдських цінностей; - створення для громадян рівних можливостей у здобутті освіти; - постійне підвищення якості освіти, оновлення її змісту та форм організації навчально-виховного процесу; - розвиток системи безперервної освіти та навчання протягом життя; - пропаганда здорового способу життя; - розширення україномовного освітнього простору; - забезпечення освітніх потреб національних меншин; - забезпечення економічних і соціальних гарантій для професійної самореалізації педагогічних, науково-педагогічних працівників, підвищення їх соціального статусу; - розвиток дошкільної, позашкільної, загальної середньої освіти у сільській місцевості та професійно-технічної освіти; - органічне поєднання освіти і науки, розвиток педагогічної та психологічної науки, дистанційної освіти; - запровадження освітніх інновацій, інформаційних технологій; - створення індустрії сучасних засобів навчання і виховання, повне забезпечення ними навчальних закладів; - створення ринку освітніх послуг та його науково-методичного забезпечення; - інтеграція вітчизняної освіти до європейського та світового освітніх просторів”. Відповідно, і у наступному підрозділі 3, який починається словами “Держава повинна забезпечувати”, йде довгий перелік дуже різних елементів, від “виховання людини демократичного світогляду” до “розвитку дитячого та юнацького спорту, туризму” тощо. Але у процитованому вище списку пріоритетів одні чинники складаються в ході природних процесів розвитку всередині самого освітнього і наукового середовища, інші – внаслідок розвитку суспільства на основі самоорганізації, треті – справді залежно від цілеспрямованого державного управління; - а розмежування цих дуже різних за природою сфер не проводиться. Внаслідок відсутності розмежування компетенцій держави, суспільства і власне освітянства (як це відбувається в об’єднаній Європі), викладу тільки державних планів і дій, - національна доктрина великою мірою зводиться до власне державної; а національне і державне черговий раз ототожнюються. Зрозуміло, що це спотворює розвиток нації, в тому числі національної освіти, оскільки вільна гра суспільних сил (яка може виступати важливими ресурсами розвитку, як було показано на прикладі росту кількості фірм з навчання іноземних мов і кількості користувачів Інтернету) не артикульована в публічному просторі, і залишається незадіяною, влада і суспільство розвиваються ніби “паралельно”. І хоча в інших пунктах доктрини наявні згадки про громадськість – так, у розділі Х Управління освітою, зазначено, що “Сучасна система управління системою освіти розвивається як державно-громадська” - тим не менше, спосіб цієї взаємодії не прописаний, і залишається великою мірою декларативним. Відповідно, у розділі XV Міжнародне співробітництво та інтеграція у розвитку освіти – записано: “35. Стратегічним завданням державної освітньої політики є вихід освіти, набутої в Україні, на ринок світових освітніх послуг, поглиблення міжнародного співробітництва, розширення участі навчальних закладів, учених, педагогів і вчителів, учнів, студентів у проектах міжнародних організацій та співтовариств”. Оскільки, очевидно, зазначене співробітництво є плодом складної взаємодії індивідуальних, корпоративних, загальносуспільних і державних зусиль, але в документі йдеться виключно про державу, навіть без згадки про партнерство її з названими агентами, - наочною стає модель “національної політики” як державно-адміністративної. Замість розглядати державу як один з інструментів, засобів реалізації нацією своїх цілей, її подають як самостійного суб’єкта, причому головного, щодо якого інші, навіть коли вони з’являться, можуть бути присутні лише як допоміжні, другорядні. Але за порядком речей, якщо держава не використовує ресурси, які створює суспільство, - вона не може здійснити свої плани: адже більше ці ресурси взяти нема звідки. Це пояснює, чому після Державної національної програми “Освіта” (“Україна ХХІ століття”), прийнятої в 1993 році, - в 2002 році приймається Національна доктрина розвитку освіти, в якій залишається багато положень, “які фактично повторюють аналогічні положення Програми “Освіта”... що опосередковано підтверджує невиконання Програмою “Освіта” своєї ролі стратегічного документа”. Відповідно, можна з впевненістю прогнозувати, що внаслідок збереження вказаних вад, якщо не змінити вихідні принципи, результати реалізації нового документа будуть тотожні. Масштабний рух суспільства до інтенсифікації освіти фіксують і “вимірювальні прибори” офіційної статистики: за даними, оприлюдненими тодішнім міністром освіти і науки В.Кременем, чисельність студентів на 10 тисяч населення зросла за 1986-2003 роки з 176 до 348, причому цей приріст відбувся “переважно за рахунок студентів, які навчаються за кошти фізичних і юридичних осіб” – але цей феномен не знаходить місця в побудові стратегії розвитку освіти, коли держава могла б опертися на такого потужного союзника. При цьому, нездатність держави самотужки вирішувати ці основоположні завдання видно з інших даних, наведених міністром: в сільській місцевості лише 4,7% шкіл забезпечено сучасними навчальними комп’ютерними комплексами, що створює нерівність у доступі до освіти. Лише 15% абітурієнтів із сільських шкіл вступають до вищих навчальних закладів. Отже, держава не справляється з підтриманням належного рівня сільської освіти. Напрошується передача частини цієї діяльності місцевому самоврядуванню. А це природно тягне за собою зміну розмежування сфер відповідальності, - тобто владних повноважень; так само - зміну формування бюджету тощо. Таким чином, дійсна, не декларативна реформа системи освіти виявляється пов’язаною з реформою владних відносин у суспільстві. До того, як питання реформи системи освіти не буде поставлено в цей контекст (у першій частині розділу вже йшлося про нерозривний зв’язок сучасної системи освіти з розвинутими формами громадянського суспільства), вона залишиться принципово декларативною. Показовим тут є, що в програмному тексті тодішнього міністра “Філософія освіти ХХІ століття”, де йдеться про зміни змісту навчання, про спрямованість навчального процесу, зв’язок з практикою, про особистісну орієнтованість освіти, її інноваційний характер тощо – тобто справедливо виділені важливі елементи, які визначають динаміку процесу освіти, фундаментальні елементи професійної компетентності, – громадянська компетентність не поставлена поряд з нею як рівновелика, а отже, ми можемо сподіватися компетентних професіоналів, але не компетентних громадян. Зрозуміло, за словом “держава” – певні групи, які знаходяться біля важелів влади; і якщо браком фінансів можна пояснити невеликий обсяг видатків на певні програми з підтримки освіти, то там, де йдеться про принципові рішення, можна казати лише про відсутність стратегічного бачення у таких груп, які грають роль еліт. Нагадаємо, що система освіти передбачає розвиток низки підсистем – правової, фінансової, інформаційної тощо. Серед іншого, природним для нормального розвитку освіти є розвинуте книговидання. В той же час, в Україні сьогодні видається близько 0,9 книжки на людину (за даними Держкомінформу України, на одного жителя Російської Федерації видається 3,5 вітчизняної книги на рік, у Польщі - 9,5, у Німеччині - 12 примірників. Український книжковий ринок на сьогодні заповнений на 70% продукцією, випущеною в Росії та Білорусі). Це якраз те місце, де на рівні державних заходів можливо було б кардинально змінити становище. Як приклад можна навести досвід Російської Федерації, де після прийняття в 1995 році Закону “Про державну підтримку ЗМІ і книговидавництва Росії” вже в наступному році приріст склав майже 10 тисяч найменувань. Розвинутий книжковий ринок, який ми можемо спостерігати у країнах з великими обсягами книговидання, передбачає як свою природну складову інститут літературних агентів. І професійне видання з книжкової справи, присвятивши спеціальне число обговоренню експертами цього питання, фіксує фактичну відсутність цієї інституції в Україні. Цього достатньо, щоб показати відсутність однієї з важливих складових функціонування системи освіти, яка, зрозуміло, без добре поставленої книжкової справи не може існувати. Отже, підбиваючи підсумки характеристики освітніх реформ в Україні, можемо констатувати як дійсні досягнення певне обмеження монопольного положення держави у керівництві освітою, що звільнило місце для численних позитивних прецедентів індивідуальної ініціативи освітян і громадян взагалі; появу обнадійливих тенденцій в опануванні статистично значущими групами громадян певними ключовими компетенціями, виділеними Радою Європи (володіння іноземними мовами, користування Інтернетом), і застійний стан у ланці трансформації цих позитивних елементів у послідовну політику, побудовану на чітких принципах: про це свідчить декларативність основоположних державних документів, що стосуються освітньої політики; недодержання визначених законом норм фінансування освітньої сфери; зрештою – не досягнуте суспільством розуміння кардинальності чинника освіти, що виявляється як у відсутності відповідних дій з боку еліти, яка висувається суспільством і не приймає необхідних рішень (чого варті лише поневіряння закону про книговидавництво, які мали б зробити цю галузь прибутковою), так і у відсутності широкої і тривалої суспільної дискусії з питань освіти. Перспективи освітньої політики в Україні. Як було показано, головним джерелом конструктивних змін в царині освіти виявляється саме суспільство, у сукупності реалізованих приватних ініціатив: приватна ініціатива перетворюється на системоутворюючий чинник розвитку освіти (як і країни загалом). Завдання полягає у тому, щоб належним чином каналізувати цю масу продуктивних ініціатив через відповідні суспільні форми. Проблемою тут є насамперед утвердження начал суспільного договору в країні, прийняття певних правил гри, що дозволило б величезним сегментам суспільства - економічним, політичним, культурним - вийти з “тіні”. Без цього неможлива консолідація суспільства на основі спільної ідентичності, а відтак і вироблення послідовної політики, освітньої зокрема. Враховуючи зацікавленість у виході “з тіні” всіх верств населення, можна з обережним оптимізмом висловити припущення, що мирний перехід до цивілізованого стану в українському суспільстві можливий. Слід зазначити, що утвердження начал суспільного договору, дотримання всіма агентами суспільних цивілізованих “правил гри” природним чином наближає країну до загальноєвропейських норм життя, що у свою чергу веде до підвищення рейтингових показників, зокрема економічних (і, вужче кажучи, збільшення інвестицій), інтенсифікації української участі у європейських процесах, інтеграції до них. Природним побічним наслідком такої зміни є і повернення потоків трудової міграції у зворотний бік: велика кількість громадян, які шукають заробітку за кордоном, маючи можливість забезпечити достойний прибуток вдома, повернуться до України. Повернуться, притому, збагачені досвідом – частина фаховим, частина (оскільки не всім вдається влаштуватися за спеціальністю) – досвідом соціальної мобільності, який теж є важливим для розвитку суспільства. Звертаючись, далі, від фундаментальних передумов до дій власне в освітній царині, ключовим елементом ми бачимо розширення сфери приватної ініціативи і децентралізацію управління освітою. Збільшення приватного сектора в освіті, насамперед вищій, є загальносвітовою тенденцією. Особливо яскраво вона виявлялася в країнах з бурхливим розвитком економіки в останні десятиліття. Так, в Японії частка студентів приватних університетів у середині 90-х років сягала 80%, Південній Кореї – 90% і т.д. Але той самий напрям розвитку спостерігався в країнах регіону Центральної і Східної Європи: у Польщі, Румунії частка студентів, що навчаються у приватному секторі, склала близько 30%, - при тому, що в історії Румунії, наприклад, взагалі не існувало подібного досвіду. В Україні за роки незалежності приватний сектор, навіть за умов обмеженого розвитку, також встиг виявити свій потенціал. Вітчизняний дослідник Т.Фініков у позитивному впливі приватного сектора на ситуацію в освіті виділяє такі пункти: 1. Швидке заповнення прогалин у системі підготовки фахівців, насамперед з нових професій, які з’явилися в умовах ринкової економіки (юристів, економістів, менеджерів). 2. Опосередковане надання фінансової підтримки державному сектору (через сплату податків до державної казни). 3. Збереження для суспільства тисяч висококваліфікованих науковців і викладачів, для яких з’явилась альтернатива виїзду за кордон і переходу у дрібну торгівлю. 4. Створення десятків тисяч додаткових навчальних місць для студентів із заможних родин, що збільшило шанси абітурієнтів із менш забезпечених сімей вступити до державних навчальних закладів. 5. Створення для тисяч викладачів умови розкриття наукових талантів і педагогічних здібностей, надавши можливість займатися науковими розробками і читати авторські курси й спецкурси, друкувати монографії, підручники. 6. Поява, в особі деяких закладів, центрів наукової та науково-методичної діяльності, осередків підготовки наукових і педагогічних кадрів вищої кваліфікації. 7. Сприяння входженню України до світового освітнього простору, приведенню вищої освіти країни до світових стандартів, отриманню фінансової допомоги міжнародних і зарубіжних фондів. 8. Поглиблення і розширення демократії, зміцнення громадянського суспільства, перешкоджання одержавленню системи освіти. Порушення монополії держави на надання освітніх послуг, створення можливості вибору для споживачів освіти. Як бачимо, і тут можна спостерігати переплетення фахового і громадянського вимірів освіти. Втім, більшу частину шляху ще належить пройти. За численними експертними оцінками, на сьогодні ступінь розвитку приватного сектора в українській освітній сфері є незадовільним. Стримується він насамперед високим рівнем втручання держави в керування освітою, про що йшлося вище, недостатньою правовою захищеністю – коротко кажучи, всі складності розвитку приватного бізнесу і громадянського суспільства в Україні позначилися на стані приватного сектора в освіті, оскільки він входить до обох цих сфер. Проте з огляду на загальні тенденції входження нашої країни до глобальних європейських процесів, можна очікувати поступового його розширення і зміцнення, а воднораз і змін в управлінні освітою. Тут йдеться насамперед про її децентралізацію. Виділяють чотири форми децентралізації: 1. Деконцентрація урядової влади, що супроводжується переміщенням керівних освітянських органів та їх співробітників до регіональних і локальних. 2. Делегування влади – передача не лише управлінських, а й контрольних функцій іншим органам, як правило нижчого ієрархічного рівня або напівавтономним установам. 3. Деволюція – передача повної відповідальності за всі сфери діяльності, включно з фінансовою, місцевим освітянським організаціям і установам. 4. Приватизація – передача вищих навчальних закладів окремим особам або корпораціям. Завдання полягає в максимальному залученні ініціативи, приватної і місцевої. Водночас – певні форми взагалі передбачають її як умову: як зазначається, на відміну від деконцентрації і делегування, деволюція потребує широкої підтримки з боку багатьох політичних сил. Децентралізація не є панацеєю, вона має свої ризики (зокрема, може збільшуватися розрив між багатими і бідними регіонами; зменшуватися рівність доступу до освіти), проте цей розрив існує де факто; натомість залучення ініціативи сприятиме розвитку освіти, оскільки дасть ряд конкретних рішень, різноманітність яких годі передбачити. Загалом, розширення поля приватної ініціативи в освіті забезпечує, окрім інтенсифікації розвитку системи освіти, також більшу інтенсивність (і конкретність) запозичення міжнародного досвіду: збільшується кількість каналів, за якими Європа – що, як зазначалося, з огляду на інтеграційні прагнення України, поступово стає не “зовнішнім”, а внутрішнім чинником – вступає з Україною у процеси “дифузії досвіду”. Нарешті, збільшення самостійних агентів освітнього процесу природно веде до перетворення освітянства на активну громадянську силу, оскільки дає досвід відповідальної діяльності, прийняття самостійних рішень. Це у тому числі створить підгрунтя для загальносуспільних обговорень проблем освіти і збільшення зрілості суспільства: зріле суспільство усвідомлює власну відповідальність за свою освіту. Таким чином, шлях реформування освіти в Україні лежить через розширення поля приватної ініціативи і сприяння їй. Його умовою є: 1) у загальному масштабі – утвердження начал суспільного договору, яке відкриває можливості для утворення громадянського суспільства, природного формування і ротації еліт, що дозволяє, на основі їх консолідації, в тому числі виробляти послідовну національну освітню політику; 2) безпосередньо в освітній сфері – децентралізація системи освіти і сприяння розвитку приватного сектора, що дозволить зробити її більш гнучкою, наблизити її розвиток до загальноєвропейських процесів з перспективою інтеграції; перетворити освітянство на громадянську силу, що сприятиме зрілості суспільства у цілому. Принагідно зазначимо, що феномен Майдану продемонстрував слушність ряду висловлених тез: 1) “помаранчева” сторона відзначалася на порядок більшою мобільністю, зокрема за рахунок освіченості і компетентності в інформаційних технологіях: це забезпечило суцільне її переважання за “соціальним капіталом”; 2) переважна частина студентства і освітян стала на бік сил, орієнтованих на інтеграцію України з Європою – союзом громадянських суспільств; виявивши таким чином єдність ідеалів професійної і громадянської освіти; 3) Європа, підтримавши зусилля українських громадян по захисту демократичних цінностей, показала принципову сумісність українського суспільства з європейським і відтак, з огляду на інтеграційну перспективу, цілком природно виявила себе не зовнішнім, а внутрішнім чинником його розвитку; 4) події в країні засвідчили неможливість кардинального реформування освітньої сфери без вирішення в державі більш фундаментальної проблеми: утвердження начал суспільного договору, що лише й може забезпечити консолідацію суспільства в цілому й еліт зокрема, без чого ніякий послідовний курс реформ неможливий. Вирішення зазначених завдань не означає розв’язання всіх проблем взагалі – на зміну їм прийдуть інші, які вирішують зрілі суспільства; зокрема проблема комерціалізації науки, яка ставить під знак питання класичні академічні свободи університетів, але тоді українське суспільство буде вирішувати їх не самотужки, а як частина європейської спільноти, що, безумовно, належить до іншого, історичного способу існування суспільства |
||
|
|
© uchebnik-online.com |