Перечень учебников |
Учебники онлайн |
|
|---|---|---|
3. Країни Закавказзя: моделі суспільно-політичного устроюКонституція Грузії прийнята 24 серпня 1994 року. За Конституцією Грузія – незалежна, єдина і неподільна держава. Формою політичного устрою є демократична республіка. Питання місцевого значення вирішують органи місцевого самоврядування, не зашкоджуючи суверенітету держави. Порядок утворення, повноваження органів місцевого самоврядування і їх взаємовідносини з державними органами визначаються органічним законом. Парламент Грузії є вищим представницьким органом країни, який здійснює законодавчу владу, визначає основні напрями зовнішньої і внутрішньої політики країни, в установлених Конституцією межах контролює діяльність уряду і здійснює інші повноваження. Парламент складається із 235 членів, з них 150 обираються за пропорційною, а 85 – за мажоритарною системою. Президент Грузії є Главою грузинської держави і Главою виконавчої влади. Президент керує і здійснює внутрішню і зовнішню політику, забезпечує єдність і цілісність держави, а також діяльність державних органів відповідно до Конституції. Президент Грузії є найвищим представником Грузії у зовнішніх відносинах. За згодою парламента він призначає членів уряду – міністрів. Члени уряду відповідальні перед Президентом. Президент виконує й інші повноваження, передбачені Конституцією і законом. Судова влада здійснюється шляхом конституційного контролю, правосуддя і в інших формах, установлених законом. Суди виносять рішення від імені Грузії. Конституційний Суд Грузії (в його складі 10 суддів) є судовим органом конституційного контролю. Рішення Конституційного Суду є остаточним. Згідно з новою Конституцією у листопаді 1995 р. у Грузії відбулися вибори Президента і парламенту. Грузія — федеративна республіка. Передбачалося, що це влаштує Абхазію. Проте нормалізувати грузино-абхазькі відносини до останнього часу не вдалося, незважаючи на участь у цьому процесі миротворчих сил Росії. Президентом Грузії у середині 1996 року став Едуард Шеварднадзе, за якого проголосувало 75 відсотків виборців. Повернувшись до Грузії, Едуард Шеварднадзе заявив: "Минув час, коли всі питання розв’язувались у Москві, віднині вирішальну роль в житті Грузії відіграватимуть Німеччина і США". Завдяки фінансовим вливанням країн Європи, США, Туреччини, Міжнародного валютного фонду уряду вдалося до певної міри стабілізувати економічну ситуацію в республіці, здійснити грошову реформу. Зовнішньополітична діяльність уряду Шеварднадзе спрямовувалась — і цьому є достатня кількість прикладів — на зміцнення політичної й економічної незалежності від Росії, відносини з якою набули конфронтаційного характеру. Свою національну безпеку Грузія прямо пов’язує з перебуванням у блоці НАТО. Як пріоритетний розглядається контракт щодо видобутку і експорту каспійської нафти через Грузію і Туреччину, а не через російський Північний Кавказ. 31 жовтня 1999 року відбулися чергові вибори до Парламенту Грузії. До парламенту обрано 150 депутатів за пропорційною системою і 85 депутатів в одномандатних округах. 9 квітня 2000 року Едуард Шеварднадзе переобирається на посаду Президента Грузії терміном на п’ять років. Ситуація в країні продовжує залишатися складною. Південна Осетія та Абхазія, що відокремились від Грузії де-факто; вельми дистанційована від Тбілісі Аджарія, бунтівна Західна Грузія – практично ніхто з них не визнає нинішніх інститутів влади країни. До цього слід додати глибоку економічну кризу та тоталітарну корумпованість владних структур. У листопаді 2003 року відбулися вибори в Парламент Грузії. Не без відома Едуарда Шеварднадзе, а скоріше за його згодою, результати виборів намагалися сфальсифікувати на користь пропрезидентських політичних сил. Глибока економічна криза, анемія урядових структур, їх тотальна корумпованість і прагнення залишитися при владі шляхом фасильфікації виборів були використані опозиційними силами для тиску на Едуарда Шеварднадзе і змусили його достроково подати у відставку. Конституційний суд визнав вибори депутатів до парламенту, які обирались за пропорційною системою, недійсними. Призначено дострокові вибори Президента і парламенту Грузії. 4 січня 2004 року відбулися вибори Президента Грузії. Ним, як і очікувалось, став 36-річний Михайло Саакашвілі, за якого віддали голоси понад 98 відсотків виборців, які взяли участь у голосуванні. 25 січня відбулася інаугурація нового президента. Перед новим главою держави постали надзвичайно складні завдання. В галузі внутрішньої політики головним завданням є проведення конституційної реформи, яка передбачає введення інституту кабінету міністрів, а також боротьба з корупцією. Надзвичайно складна проблема – збереження, а точніше відновлення, територіальної цілісності країни. Відразу в трьох регіонах країни тліють конфлікти. До останнього часу лише з Аджарією відносно безболісно налагоджено відносини. Цього не вдалось досягти з Абхазією та Південною Осетією. До цього слід додати загострення відносин з Росією. Парламент Грузії прийняв резолюцію, що закликає уряд вимагати від Росії виведення до 1 січня 2006 р. військових баз із Батумі й Ахалкалакі. Раніше передбачалось, що для цього знадобиться 11 років. Як зовнішньополітичний пріоритет новий президент визначив інтеграцію в Європу. Балансування між північно-східним сусідом і далекою заокеанською державою – єдиний шанс досягти стабільності в країні. Грузія прагне ближчим часом стати членом Північноатлантичного альянсу, орієнтується на інтеграцію в Європейський Союз як структуру, рівно віддалену і від США, і від Росії. Проте Європейський Союз поки що не дуже опікується проблемами Грузії. Наскільки успішно зможуть впоратися з цими надзвичайно складними проблемами новий президент і його команда, покаже час. Що стосується українсько-грузинських відносин, то і перед Україною, і Грузією стоять практично однакові проблеми: структурна перебудова економіки, забезпечення енергоносіями, транзит цих носіїв своєю територією. Активізації торгово-економічних відносин сприятиме введена паромна переправа Одеса — Поті. Це нове транспортне сполучення відкриває для України не лише ринки Закавказзя, а й Центральної та Східної Азії, Ірану та Іраку. Михайло Саакашвілі заявляє: “Для нас Україна – це вікно в Європу. Чим більше будуть рости шанси України інтегруватися в структури Євросоюзу, тим коротший буде шлях в Європу Грузії. Для нас Україна – і друг, і зразок розвитку. Чим успішнішим буде економічний розвиток, консолідація держави, тим більше буде у нас можливостей інтегруватись один з одним”. Не набагато простіша ситуація і в сусідній Азербайджанській Республіці. Протягом чотирьох років тут обрано трьох президентів країни. Перший — Аяз Муталібов, президент проросійської орієнтації, в липні 1992 р. відсторонений від влади. Другий — Абульфаз Ельчибей, президент прозахідної орієнтації — з червня 1993 р. після відставки перебуває в рідному селі Келеки, що в горах Нахічевані. І третій — Гейдар Алієв, колишній перший секретар ЦК Компартії Азербайджану, член Політбюро ЦК КПРС, повернення до влади якого нагадує гостросюжетний детектив. У 1990 р. Гейдар Алієв повернувся з Москви в Нахічевань, де земляки захоплено зустріли його як національного героя, зарізавши біля його ніг жертовного барана. Згодом Алієва обирають Головою Верховного Меджлісу Нахічеванської республіки. У червні 1993 р. полковник Сурет Гусейнов вчинив збройний заколот, і в результаті тодішній президент Азербайджану А.Ельчибей був відсторонений від влади. Влада перейшла до Г.Алієва, який тоді очолював парламент. (Хоча до влади за задумом заколотників мав повернутись А.Муталібов). Сурет Гусейнов стає прем’єр-міністром, але після участі в черговому заколоті і звинувачення у наркобізнесі залишив країну. На початку 1997 р. владні структури Росії видали Гусейнова Баку. У вересні 1993 р. після референдуму, на якому було висловлено недовіру А.Ельчибею, 67-річного Гейдара Алієва обрали Президентом Азербайджану. Політична ситуація в країні виявилась надзвичайно складною. Розкриваються перманентні спроби державних змов. Ідуть арешти їхніх учасників. В організації цих змов звинувачується А.Муталібов, який і далі перебуває в Москві, а також його оточення. До цього додається збройний конфлікт в Нагірному Карабаху, який до останнього часу не врегульовано, навіть за участю Росії і США, - в результаті якого Азербайджан втратив 20 відсотків території. Гейдар Алієв: "Росія, в інтересах усієї світової спільноти, у своїх власних інтересах могла б пояснити Вірменії необхідність стати на розумний шлях. Росія може впливати на Вірменію. А якщо врахувати, що у Вірменії перебуває великий контингент російських військ, наявні російські військові бази, що Росія надає велику фінансову підтримку Вірменії, то неважко зрозуміти, що Росія може зробити для врегулювання цього конфлікту". Наприкінці 1995 р. всенародним референдумом приймається нова Конституція країни. Азербайджан оголошується світською, правовою, унітарною республікою. Джерелом влади є народ. Главою Азербайджанської держави є Президент. Він представляє Азербайджанську державу всередині країни і у зовнішніх відносинах. Державна влада в Азербайджанській Республіці організовується на основі принципу поділу влад. Виконавчу владу здійснює парламент - Міллі Меджліс Азербайджанської Республіки (в його складі 125 депутатів, які обираються за змішаною системою терміном на 5 років). Виконавча влада належить Президенту Азербайджанської Республіки (обирається на п’ятирічний термін шляхом всезагальних прямих і рівних виборів при вільному, особистому і таємному голосуванні). Судову владу здійснюють суди Азербайджанської Республіки. Конституційний Суд, який вирішує питання відповідності рішень органів влади Основному Закону країни, складається із 9 суддів (назначаються парламентом по представленню Президента). Конституція Азербайджанської Республіки чітко визначає основні права і свободи своїх громадян – право на життя, свободу, власність, рівність, захист прав і свобод людини, право на безпечне проживання, недоторканність житла, особисту недоторканність, захист честі і достоїнства, свободу совісті і віросповідання, зборів, інформації, право на шлюб, працю і її оплату, право на соціальний захист, охорону здоров’я, розумову (інтелектуальну) діяльність, право на освіту. На території Азербайджанської Республіки права і свободи людини діють безпосередньо. Конфлікти, пов’язані з порушенням прав і свобод людини, розв’язуються судами. Поряд із правами і свободами людини визначені права і свободи громадянина. Серед них – право на громадянство, право на участь у політичному житті суспільства, захист конституційного ладу, участь в управлінні державою, виборче право, право на об’єднання. “Кожний володіє правом вільно об’єднуватися з іншими, створювати будь-які об’єднання, що не ставлять за мету отримання прибутку, в тому числі політичну партію, профспілку та інші громадські об’єднання, або вступати в уже існуюче об’єднання. Вільна діяльність всіх об’єднань гарантується. Забороняються об’єднання, які ставлять за мету насильно повалити державну владу на всій території Азербайджанської Республіки або в будь-якій її частині”. Конституція Азербайджанської Республіки визначає також основні обов’язки громадян. 8 листопада 2000 року відбулися чергові вибори до парламенту — Міллі Меджліс Азербайджану. Новий парламент особливу увагу приділяє розв’язанню економічних проблем, які не менш складні, ніж внутрішньополітичні, і — врегулюванню кризи в Нагірному Карабаху у зв’язку з окупацією цієї території Вірменією. Спад виробництва, який набув критичного рівня, супроводжується частковою або цілковитою зупинкою більшості підприємств. Є перебої з постачанням продуктів, зокрема хліба. За офіційною статистикою, майже 90 відсотків населення — пенсіонери, багатодітні сім’ї, студенти, лікарі, вчителі, науковці і навіть робітники — перебувають за межею бідності. Негативно вплинуло на економічну ситуацію закриття Північно-Кавказької дільниці залізниці – основної транспортної артерії Азербайджану (залізниця перетинає територію Чечні). Діючий 78-річний президент Азербайджану Гейдар Алієв (повторно його обрано на цю посаду 18 жовтня 1998 року) заявив, що буде висувати свою кандидатуру на президентських виборах, які відбудуться 15 жовтня 2003 р. Проте у зв’язку з станом здоров’я Гейдар Алієв зняв свою кандидатуру. 15 жовтня 2003 року президентом Азербайджану обрано сина екс-президента, Ільхама Алієва. Отже, Азербайджан став першою пострадянською державою, яка в рамках теоретично демократичного республіканського устрою поступово переросла у певний прообраз спадкоємної монархії, на відміну від республік Центральної Азії, президенти яких досягли своїх повноважень шляхом референдуму, але не призначили своїх наступників із числа власних дітей. У Республіці Вірменія, як і в інших країнах Закавказзя, відбуваються складні політичні й економічні процеси. Негативний вплив на ситуацію в країні спричинила війна в Нагірному Карабаху, жорстока енергетична криза. Більшість підприємств у республіці не працює. Президенту країни Левону Тер-Петросяну небезпідставно дорікали за неспроможність вивести республіку із кризового стану. За таких умов у липні 1995 р. відбулися вибори до Національних зборів Вірменії та референдум по схваленню нової Конституції країни. В обраному парламенті більшість депутатських мандатів належать блоку "Республіка". Як правило, це — лідери партій, керівництво старого парламенту, особи з уряду, голови районних і державних рад. На думку міжнародних спостерігачів, "вибори були вільні, та далеко не демократичні". "Насправді це була перемога влади над власним народом", — так оцінив вибори до парламенту Сергій Бадалян, лідер вірменських комуністів. У вересні 1996 р. у Вірменії відбулися президентські вибори. За офіційними даними, за Левона Тер-Петросяна проголосувало 51,75 відсотків виборців. Він переміг у першому турі. Основний суперник президента, колишній прем’єр-міністр Вазен Манукян отримав 41,29 відсотка голосів. Опозиція звинуватила Центрвиборчком у фальсифікації виборів, організувала багатотисячну маніфестацію, захопила парламент, а спікера парламенту взяла в заручники. Влада вимушена була застосувати зброю, щоб досягти порядку. Нова Конституція визначає Вірменію як суверенну, демократичну, соціальну, правову державу. Державна влада здійснюється відповідно до Конституції і законів – на основі принципу поділу на законодавчу, виконавчу і судову. Президент Республіки Вірменія забезпечує дотримання Конституції, нормальне функціонування законодавчої, виконавчої і судової влади. Він є гарантом незалежності, територіальної цілісності і безпеки країни. Законодавчу владу в Республіці Вірменія здійснюють Національні збори в складі 131 депутата. Виконавчу владу здійснює Уряд. Структура і порядок діяльності Уряду встановлюється указом Президента Республіки по представленню Прем’єр-міністра. Засідання Уряду скликає і веде Президент Республіки або, за його дорученням, Прем’єр-міністр. Правосуддя в Республіці Вірменія здійснюють тільки суди – згідно з Конституцією і законами. Гарантом незалежності судових органів є Президент Республіки. Він очолює Раду правосуддя. Міністр юстиції і Генеральний прокурор є заступниками Голови Ради. До складу Ради входять також чотирнадцять членів, призначених Президентом Республіки на п’ятирічний термін. Конституційний Суд складається із 9 членів, п’ятьох із них призначають Національні збори, чотирьох – Президент. Конституційний Суд установлює відповідність Конституції законів, постанов Національних зборів, указів, розпоряджень Президента Республіки, постанов Уряду. Адміністративно-територіальними одиницями Республіки Вірменія є області й общини. Області складаються із сільських і міських общин. В общинах здійснюється місцеве самоврядування. Органи місцевого самоврядування обираються на трирічний термін: Рада старійшин общини у складі від п’яти до п’ятнадцяти членів, керівник общини – мер міста, сільський староста. Керівник общини формує свою адміністрацію. В областях здійснюється державне управління. Уряд призначає і звільняє керівників областей. Місто Єреван має статус області. Мера Єревану по представленню Прем’єр-міністра призначає і звільняє Президент Республіки. Порядок виборів, повноваження органів місцевого самоврядування визначаються Конституцією і законами. Аналітики стверджують: Республіка Вірменія являє собою унітарну державу з централізованою системою управління і чітко структурованими органами місцевого самоврядування. У недалекому майбутньому дві складові вірменської політики залишаться незмінними: установка на співробітництво з Росією і сильна армія як єдина запорука безпеки країни. На початку лютого 1998 року президент Вірменії Левон Тер-Петросян пішов у відставку. Або, зважаючи на непросте своє президентство, за висловом Надзвичайного і Повноважного Посла Республіки Вірменія в Україні Грача Сіліваняна, “пішов у історію”. 30 квітня 1998 року Президентом Вірменії обрано 44-річного Роберта Кочаряна, прем'єр-міністра країни. А ще раніше – Президента Нагірного Карабаху, яким він правив, як свідчать очевидці, залізною рукою. Вибори в Національні збори Вірменії відбулися 31 травня 1999 року. Наприкінці того ж року у вірменському парламенті сталася трагедія. Під час засідання законодавчого органу країни троє терористів зненацька увірвалися до зали, убили прем’єр-міністра країни, спікера парламенту, двох його заступників і ще кількох присутніх (усього 8 чоловік). Виступивши із “Зверненням до нації” по телебаченню, терористи здалися. Пізніше їх притягнули до кримінальної відповідальності. 19 лютого 2003 р. Президентом Вірменії повторно обрано Роберта Качаряна, а 27 травня того самого року відбулися вибори до Національних зборів. 56 депутатів обиралися в одномандатних округах (боротьбу вели 250 кандидатів), 75 депутатів - за партійними списками. Одним із головних зовнішньополітичних завдань, що стоять нині перед керівництвом Вірменії, є, як відомо, врегулювання карабахського конфлікту. Адже застарілий конфлікт навколо Нагірного Карабаху є стримуючим чинником для розвитку повноцінного співробітництва між всіма країнами регіону. Довгоочікуване відновлення прямого вірмено-азербайджанського діалогу на вищому рівні по нагірно-карабаському врегулюванню, призупинене у зв’язку з виборами у Вірменії і хворобою Гейдара Алієва, відновилося наприкінці 2003 року зустріччю між Робертом Кочаряном і Ільхамом Алієвим у Женеві. І хоча будь-яких відчутних результатів поки що немає, зустріч дозволила сторонам напряму познайомитися з позицією одна одної. При чому обидві конфліктуючі сторони висловлюються за підвищення ролі Росії в урегулюванні проблеми. Отже, трансформація політичних структур у державах Закавказзя триває складно, владні органи весь час відчувають тиск міжнаціональних конфліктів, кожна із країн визначає свій, лише їй притаманний шлях розвитку. Якщо Грузія і Азербайджан прагнуть дистанціюватися від Росії, то Вірменія має послідовну проросійську орієнтацію. |
||
|
|
© uchebnik-online.com |