Перечень учебников

Учебники онлайн

7.3. Марксизм і неомарксизм

Класична (або, як її інакше називали, ортодоксальна) теорія марксизму формувалась у другій половині XIX — на початку XX ст. Один із її найрадикальніших представників В. Ленін стверджував, що вона випливала з трьох основних джерел: утопічного соціалізму, економічної теорії А. Сміта і Д. Рікардо та діалектичної філософії Ґ. Геґеля. Очевидно, не менший вплив на його становлення здійснив соціал-дарвінізм, звідки запозичено ідею У. Беджгота про те, що соціальна еволюція відбувається завдяки боротьбі соціальних груп за панування в суспільстві. У теорії марксизму вона сформувалася в ідею суспільних антагонізмів та міжкласової боротьби як основи суспільного розвитку.

Марксизм увібрав ідею про безкласове суспільство, запозичену з соціальних утопій Т. Мора, Т. Кампанелли та ПІ. Фур'є, які ґрунтувались на негативній оцінці приватної власності як першопричини соціальної нерівності та людських конфліктів. Поняття "додаткової вартості", запозичене з економічної теорії А. Сміта і Д. Рікардо, було інтерпретоване у теорії марксизму як знаряддя класового панування та експлуатації людей, позбавлених права власності на засоби виробництва. Із гегелівської діалектики взято ідею про змінність суспільства, єдність і боротьбу протилежностей, що відобразилося в намаганні обґрунтувати об'єктивний характер побудови безкласового суспільства та становлення нового суспільного ладу — комунізму.

Незважаючи на те, що марксизм увібрав цілу низку ідей, сформульованих задовго до його виникнення, це зовсім не означає, що він є еклектичною теорією, що складається із запозичених поглядів. Один із найпослідовніших критиків марксизму російський філософ М. Бердяєв писав: "Марксизм — складніше явище, ніж звичайно думають... Марксизм дає, очевидно, досить значні підстави вважати марксистську доктрину послідовною системою соціологічного детермінізму"1.

К. Маркс формулював свою теорію в умовах "промислової революції", що відбувалась у Європі з початку XIX ст. та призвела до кардинальних змін у соціальній структурі суспільства. Як послідовний детермініст, він узалежнював усі суспільні відносини від економічних інтересів класів, які він розумів як великі групи людей, виокремлені за критерієм права їх власності на засоби виробництва. З огляду на це, він висував матеріалістичну концепцію суспільства, побудовану на переконанні, що категорії економічної науки є чимось на зразок універсального ключа до всіх філософських, політичних та культурологічних проблем. У розумінні К. Маркса кожне суспільство складається з визначального економічного "базису" (система матеріально-виробничих відносин) та похідної від нього "надбудови" (право, мораль, ідеологія). Марксизм зводить суспільні відносини до антагоністичних стосунків між експлуататорами (власниками засобів виробництва) та експлуатованими (робочою силою). Класи експлуататорів та експлуатованих перебувають між собою в антагоністичних відносинах, а їх класова боротьба є визначальним суспільним процесом — рушієм історії.

К. Маркс і Ф. Енгельс вважали, що антагонізм виникає між класами через основне суспільне протиріччя між рівнем розвитку продуктивних сил і виробничими відносинами. Коли рівень розвитку продуктивних сил суспільства "переростає" у виробничі відносини, відбувається кардинальна трансформація йо-
1 Бердяєв Н.А. Истоки и смьісл русского коммунизма. — М., 1990. — С. 80.

го соціальної структури. На цій основі вони розвинули т. зв. матеріалістичне розуміння історії. Історія людства полягає в тому, що постійний ріст продуктивних сил призводить до періодичних кардинальних змін суспільного ладу. Суспільний лад, що існував упродовж певного тривалого періоду, вони назвали формацією та вважали, що в історії людського суспільства можна виділити:

— первісну формацію, яка базується на общинній власності та рівності всіх членів спільноти;

—рабовласницьку формацію, в основі якої лежить підневільна праця рабів і суспільна нерівність;

—феодальну формацію, що ґрунтується на пануванні спадкових земельних власників (феодалів) та праці селян-кріпа-ків (тобто закріплених за земельним володінням);

—капіталістичну формацію, яка полягає у пануванні великої буржуазії (капіталістів), що є власниками засобів виробництва (заводів і фабрик), та праці вільних найманих робітників.

Історично суспільні відносини характеризувались жорсткою бінарністю та полягали у боротьбі між експлуататорськими та експлуатованими класами. У рабовласницькому суспільстві вона точилася між рабовласниками і рабами, у феодальному — між феодалами та кріпаками, в капіталістичному — передусім, між буржуазією та фабричним пролетаріатом, який узагалі позбавлений власності у цій формації. Головне протиріччя епохи капіталізму полягає у невідповідності високого рівня розвитку продуктивних сил приватновласницькому характерові економіки. Додаткова вартість відчужується від пролетарів, що створюють її своєю працею, та служить засобом їх експлуатації.

Держава, на думку марксистів, існувала не завжди, а виникла як репресивний апарат класового панування, створений експлуататорськими класами для забезпечення власного панування, тобто права безперешкодно експлуатувати пригноблених. Звідси визначальними є внутрішньосуспільні відносини, а міжнародні — їх логічним продовженням. Міжнародні відносини при капіталізмі характеризуються боротьбою між експлуататорами різних країн за право експлуатувати інші країни та народи, а тому марксисти стверджують: "Ворожнеча різних груп капіталу інспірує протиставлення народів один одному, намагання захопити та пригнобити інші країни"1.

Капіталізм, на думку К. Маркса і Ф. Енгельса, не є вічним, оскільки класова боротьба між капіталістами та пролетаріатом неминуче призведе до пролетарської революції, а у всесвітньому масштабі — до повалення експлуататорських класів усіх країн. Пролетарська революція розпочнеться у промислово розвинених країнах Європи та Північної Америки і за відносно короткий час охопить весь світ.

У 1910 р. австрійський економіст Р. Гільфердінґ висунув ідею про тісний взаємозв'язок капіталізму та мілітаризму. Спираючись на висловлені раніше погляди К. Маркса та Дж. Гобсона, він стверджував, що в економіці провідних країн світу інтенсивно зростає фінансовий і промисловий капітал, що призвело до виникнення потужних монополістичних фінансово-промислових об'єднань, зацікавлених у нових ринках дешевої сировини та збуту товарів. Держави, які забезпечують інтереси цих об'єднань, у зовнішній політиці стають щораз більш агресивними та частіше схиляються до застосування воєнної сили. Капіталізм вступає у нову фазу — фінансового капіталізму, який штовхає уряди держав до насильницького перерозподілу світу, що призведе у майбутньому до епохи затяжних війн.

Відомий російський марксист М. Бухарін у праці "Світове господарство та імперіалізм" (1915) розвинув ідею Р. Гільфердінґа і на її основі сформулював теоретичні основи розуміння імперіалізму (від лат. ітрегіит — влада, панування) як нової фази розвитку капіталізму. На його думку, у міжнародних відносинах на початку XX ст. вступають у протиборство вже не національні держави, а національні економіки, які є частиною світової економічної системи. Розвиток капіталізму вийшов за межі держав та набув інтернаціонального характеру, що спричинило зростання розриву в рівнях розвитку окремих держав, соціальної нерівності. У світовій капіталістичній системі виділяється ядро, створене найрозвиненішими у промисловому відношенні країнами, та периферія, представлена слаборозвиненими і залежними країнами. У своїй концепції М. Бухарін вживає поняття "держави — класи", намагаючись підкреслити зроста-
1 Тюшкевич С.А. Война и современность. — М., 1977. — С. 12.

ючу поляризацію світу і поділ держав на експлуататорські та експлуатовані. В умовах імперіалізму війни стають неминучими, мілітаризм і агресивність у зовнішній політиці держав світу стають нормою їх взаємовідносин. Він підкреслив, що війна більше не є намаганням політичного керівництва одних держав нав'язати політичну волю іншим, а є прагненням задовольнити економічні інтереси за рахунок інших. Перефразовуючи К. фон Клаузевіца, М. Бухарін стверджує, що війна на початку XX ст. перетворилась на продовження способу виробництва іншими засобами, оскільки найважливішим предметом суперечностей є питання — які виробничі відносини поширяться після війни.

Серед марксистів із цією теорією принципово не погоджувався К. Каутський, котрий висунув свою теорію "ультраімперіалізму", одним із положень якої був висновок, що розвиток імперіалізму призведе у майбутньому до певного консенсусу між фінансово-промисловими об'єднаннями щодо спільної експлуатації відсталих народів. Для капіталістів порозуміння набагато вигідніше, ніж потреба фінансово підтримувати воєнні зусилля своїх урядів.

В. Ленін присвятив міжнародним відносинам значно більше уваги, ніж К. Маркс, що пояснюється його ідеями про незрілість пролетарської революції та можливість її перемоги в одній країні світу. Це неминуче означало б наявність певного історичного періоду паралельного існування соціалістичної держави (диктатури пролетаріату) та її капіталістичного оточення.

Свої погляди на сучасний йому капіталізм В. Ленін виклав у праці "Імперіалізм як вища стадія капіталізму" (1916), де, послуговуючись статистичними даними про розвиток світового господарства, обґрунтував думку М. Бухаріна про нерівномірний розвиток капіталістичних держав. В. Ленін вважав, що така нерівномірність свідчить про те, що капіталізм трансформувався на початку XX ст. у свою вищу стадію — імперіалізм. На його думку, імперіалізм є прямим наслідком капіталістичного розвитку, але водночас являє собою якісно іншу фазу і характеризується такими економічними ознаками:

1. Концентрація виробництва та капіталу відбувається в межах діяльності монополій.

2.Унаслідок злиття банківського капіталу з промисловим виникає впливова фінансово-промислова олігархія.

3.Особливого значення для світової економіки набуває вивіз капіталу, на відміну від вивозу товарів у домонополістичну епоху.

4.Створюються міжнародні союзи капіталістів, що намагаються поділити світ.

5.Завершується розподіл світу між наймогутнішими капіталістичними державами.

Імперіалізм, на думку В. Леніна, призводить до реакційних змін у надбудові капіталістичної формації. Для капіталістичних держав в епоху імперіалізму характерне прагнення до зміцнення панування над колоніями шляхом більш "справедливого" розподілу і подальшої більш "дружної" їх експлуатації, посилення гноблення чужих націй, укріплення і продовження найманого рабства пролетаріату як своїх, так і поневолених країн.

На думку В. Леніна, сучасний йому імперіалістичний світ відзначається тим, що "є лише дві основні групи країн: ті, що мають колонії.., але й різноманітні форми залежних країн, політично формально самостійних, та насправді обплутаних тенетами фінансової й дипломатичної залежності"1. Тобто провідні імперіалістичні держави світу як прямо, так і приховано підтримують своє панування, тоді як більшість країн і народів перебувають у фактичному рабстві.

Імперіалізм характеризується зростанням шовінізму та мілітаризму, накопиченням суперечностей між наймогутнішими державами світу і неминучістю великих воєн. Основна причина нестабільності та загарбницьких воєн полягає у міжімперіа-лістичних суперечностях, які ґрунтуються на економічних інтересах панівних експлуататорських класів. Загарбницькі війни логічно випливають із природи капіталізму, оскільки "війна не суперечить основам приватної власності, а є прямим і неминучим розвитком цих основ. При капіталізмі неможливе рівномірне економічне зростання окремих держав. При капіталізмі неможливі інші засоби відновлення час від часу порушеної
1 Ленін В. І. Імперіялізм як найвища стадія капіталізму. — X.; К., 1931. — С. 85.

рівноваги, як тільки кризи в промисловості, війни в політиці"1. В умовах імперіалізму першопричиною всіх потрясінь у світовій політиці є нерівномірність розвитку капіталізму, що, з одного боку, призводить до великих воєн, а з іншого — послаблює всю капіталістичну систему і створює умови для пролетарської революції.

Виходячи з ідеї нерівномірного розвитку капіталізму і неминучості криз і воєн, В. Ленін стверджує, що "можлива перемога соціалізму початково в небагатьох чи навіть в одній, окремо взятій, капіталістичній країні"2.

Розвиваючи свою концепцію, він стверджував, що перемога соціалістичної революції та створення диктатури пролетаріату (держави) в одній країні докорінно змінює характер міжнародних відносин. Основне протиріччя у міжнародних відносинах уже не стосуватиметься протистояння між імперіалістичними державами (хоча воно й збережеться), а визначатиметься боротьбою між пролетарською державою та її капіталістичним оточенням.

Пролетарська держава вестиме війни проти свого капіталістичного оточення, які, на думку В. Леніна, безумовно справедливі, оскільки здійснюватимуться в ім'я світової революції, яка є остаточним визволенням пролетаріату від гніту імперіалістів усього світу. Він вважав, що пролетаріат країни, в якій відбулась революція, "експропріювавши капіталістів і організувавши соціалістичне виробництво, повстав би проти всього капіталістичного світу, залучаючи пригноблені класи інших країн, піднімаючи там повстання проти капіталістів, виступаючи при потребі навіть з воєнною силою проти експлуататорських класів і їх держав"3. Із цього логічно випливає, що інтернаціональний характер марксизму відійшов на задній план, поступаючись місцем ототожненню комуністичних ідей із тією чи іншою державою. Якщо у класичному марксизмі визначальна роль відводиться субнаціональним суб'єктам класам, то у ленінських теоріях диктатурі пролетаріату, тобто суверенній державі, національні
1Ленин В. И. О лозунге Соединенньїх Штатов Европьк Воєнная програм-ма пролетарской революции. — М., 1983. — С. 5.

2Там само. — С. 6.

3Там само.

інтереси якої неминуче б вступали у протиріччя із інтернаціональними інтересами пролетаріату. Власне цю обставину підкреслив І. Валлерстайн стверджуючи, що ленінізм "втратив свій радикалізм за рахунок двох основних елементів: постановки цілі побудови соціалізму в одній окремо взятій країні, що можна назвати процесом доганяючої індустріалізації; і прагненням до національної могутності та отримання переваг в рамках міждержавної системи"1.

Послідовники В. Леніна намагались вирішити цю проблему шляхом розвитку його ідеї про спрямованість пролетарської держави на здійснення світової революції. Постійну боротьбу пролетарської держави проти капіталістичного оточення "завдаванням ударів по його найслабших ланках" із застосуванням збройної сили, що "підштовхне" революції в інших країнах світу, Л. Троцький назвав "перманентною" революцією. Пролетарську державу доцільно розглядати як базис світової революції, а змістом її зовнішньої політики є "експорт" революції в інші країни світу. Населення, ресурси, господарство і збройні сили захоплених країн мають бути спрямовані на боротьбу з капіталістичним світом, на здійснення світової революції.

Радянський воєначальник і воєнний теоретик М. Тухачев-ський на початку 30-х років XX ст. обґрунтував необхідність ведення воєн проти окремих капіталістичних держав, їх окупацію та встановлення в них радянської влади потребою у розширенні базису світової революції.

У підсумку перемогла думка Й. Сталіна, який прямо ототожнив та підпорядкував світовий комуністичний рух цілям зовнішньої політики СРСР2.

Марксисти вважають, що з перемогою світової революції та побудовою всесвітнього "безкласового" комуністичного суспільства експлуатація однієї нації іншою неминуче ліквідується, як і всіляка можливість воєн. Подолання класових протиріч та відмирання держави призведе до загальної стабільності та миру. Побудова світового "безкласового" суспільства та ліквідація дер-
1Валлерстайн И. После либерализма. — М., 2003. — С. 105.

2Ідеться про діяльність Комуністичного Інтернаціоналу (Комінтерну), практику прямого фінансування та прихованого керівництва комуністичними партіями зарубіжних країн.

жав є переходом до комуністичної формації. Комунізм базується на відсутності приватної власності, що взагалі ліквідує будь-які матеріальні стимули для діяльності людини. Тобто напрошується висновок про те, що прогрес чи розвиток суспільства унеможливлюються, позаяк вони завжди базувались на особистій матеріальній зацікавленості людини. Намагаючись розв'язати цю дилему, марксисти стверджували, що в комуністичній формації має діяти і творити цілком інша людина, вихована на засадах нової ідеології.

Власне стосовно такого, суто ідеалістичного, трактування людини марксизмом М. Бердяєв писав: "Має відбутися, за словами Маркса та Енгельса, стрибок із царства необхідності в царство свободи. Історія різко зміниться і поділиться на дві частини — на минуле, детерміноване економікою, коли людина була рабом, і на майбутнє, яке почнеться з перемоги пролетаріату і визначатиметься активністю людини...

У системі марксизму поєднані елементи матеріалістичні, науково-детерміністичні, аморалістичні з ідеалістичними, моралістичними, релігійно-міфотворчими. К. Маркс створив справжній міф про пролетаріат. Місія пролетаріату є предметом віри. Марксизм не є лише наукою і політикою, він є також віра, релігія"1.

Ця очевидна метафізичність марксизму, як це не парадоксально, ріднить його навіть із націонал-соціалізмом. Як відомо, А. Гітлер також стверджував, що після побудови Третього Рейху та його перемоги у світовому масштабі всесвітня історія має завершитись, розвитку більше не буде, всюди запанує порядок. Творцем нового порядку, при якому буде відсутній розвиток та пануватиме порядок, має бути "арійська раса" панів, яку ще потрібно виховати на певних принципах.

Інший надзвичайно цікавий аспект ортодоксального марксизму підкреслює Е. Валлерстайн, який порівнюючи його з лібералізмом, приходить до висновку, що "ленінізм у ідеологічному плані прийнято вважати прямою протилежністю вільсо-ніанства. Однак, насправді він... став впровадженням у життя концепції Вільсона, програма якого для країн "третьго світу"
1 Бердяєв Н.А. Истоки и смьісл русского коммунизма. — М., 1990. — С. 83.

була просто перекладена Леніним на марксистський жаргон — її почали називати антиімперіалізмом і побудовою соціалізму"1.

У кінці 60-х — на початку 70-х років XX ст. "радянські" теоретики дещо модифікували класичний марксизм-ленінізм, стверджуючи, що сучасні міжнародні відносини зводяться до мирного співіснування між капіталізмом та соціалізмом. Міжнародні системи в їхньому розумінні поєднували однотипні за політичним і соціальним ладом держави, що пов'язані спільними цілями та інтересами на світовій арені.

Загалом для класичного марксизму характерне визначення міжнародних відносин та зовнішньої політики як жорстко детермінованої функції суспільних економічних стосунків, а також уявлення про державу як про адміністративно-правовий апарат класового панування. Звідси випливають уявлення про зовнішньополітичні мотивації та ймовірні дії держав у міжнародному середовищі. Такі принципові категорії теорії міжнародних відносин, як міжнародні системи, міжнародне середовище та міжнародні відносини, трактуються як прояв розстановки класових сил у світовому масштабі.

Для класичного марксизму характерне певне абстрагування від держави та її самостійності в міжнародному середовищі. Марксисти схильні вважати головними дійовими особами в міжнародних відносинах світову буржуазію та міжнародний пролетаріат. Ці класи антагоністичні та інтернаціональні за своєю сутністю, оскільки їх принципові інтереси жодним чином не стосуються національно-державних. Держава є лише механізмом, за допомогою якого суспільні класи реалізують власні економічні інтереси. Міжнародні відносини мають вторинний характер, оскільки повністю визначаються внутрішніми суспільними відносинами.

Із 50-х років XX ст. починає зароджуватись неомарксизм, витоки якого пов'язують із Р. Пребишем, що тоді очолював Економічну Комісію ООН по Латинській Америці. Він та його співпрацівники доводили, що сучасний капіталізм не призводить до конвергенції національних економік, а поглиблює економічний розкол світу на бідні та багаті країни. Інтерпретуючи в но-
1 Валлерстайн И. После либерализма. — М., 2003. — С. 18.

вих умовах ідею М. Бухаріна, вони розглядали слаборозвинені країни світу як периферію світового господарства, повністю залежну від його центру. Ця теза опиралася на факт, що в структурі світової економіки країни периферії є експортерами сировини, тоді як високорозвинені країни центру — готової продукції. Згідно з поглядами неомарксистів, існуючі відмінності в економічному розвитку бідних і багатих країн можуть лише зростати, а домінування "Півночі" над "Півднем" — поглиблюватись. Сучасний неомарксизм не є єдиним науковим напрямом. Він складається з низки концепцій, які об'єднує ідея поділу світу на високорозвинений "центр" та економічно слабку і слабороз-винену "периферію". Звідси відсутність єдиної назви цієї теорії, яку ще іноді називають структуралізмом чи глобалізмом1. До неомарксизму традиційно відносять теоретичні концепції Е. Вал-лерстайна, С. Аміна, Р. Кокса, А. Франка, але надзвичайно близькі до них також погляди С. Стренджа, Д. Елкінса, Ф. Кордозо та багатьох інших учених. Основна відмінність їх ідей, порівняно з класичним марксизмом, полягає у трактуванні суб'єктності та джерел економічного домінування в міжнародних відносинах. Неомарксисти вважають, що в умовах кінця XX — початку XXI сторіч:

—капіталізм став глобальним явищем, оскільки він переріс традиційні рамки національних держав та перетворився у світову систему економічного і політичного панування;

— національна держава перестала бути самостійною у власній внутрішній та зовнішній політиці, підпавши під вплив міжнародних капіталістичних об'єднань — транснаціональних корпорацій;

—економічна система світу базується на експлуатації країн "третього світу" ТНК високорозвинених країн, а політична — на підтриманні такого становища за допомогою дипломатії та воєнної сили;

—відбувається маргіналізація внутрішніх суспільних відносин та їх узалежнення від тенденцій, що складаються у міжнародному середовищі.
1 Деякі автори відносять структуралізм до окремого наукового напряму міжнародної політекономії.

Один із головних представників неомарксизму Е. Валлер-стайн у сучасній міжнародній системі виділив три основні сегменти: Центр, Семіпериферію, Периферію (рис. 7.4):



Центр — група найрозвиненіших (економічно) та наймогут-ніших капіталістичних країн, які домінують у світовій економіці та політиці.

Семіпвриферія — група середньо або нерівномірно розвинених країн, які, незважаючи на відносно незалежне положення, перебувають під впливом Центру.

Периферія — економічно відсталі країни, які повністю залежать від Центру та перебувають під його опосередкованим контролем.

Усі сегменти утворюють єдину глобальну світову систему, в якій економіки країн Центру не можуть ефективно розвиватись у межах національних кордонів, а процвітання вони можуть досягнути лише у глобальній економічній системі. Політика держав Центру спрямована на відкритість національних економік та ліквідацію митних бар'єрів. Семіпериферійні та периферійні країни мають досить мало можливостей для самостійного розвитку, оскільки перебувають під тиском Центру. Система світового капіталізму полягає в експлуатації Периферії з боку Центру та у його активній економічній та політичній експансії щодо семіпериферійних країн (це йдеться, про колишні соціалістичні країни). У всіх сегментах системи роль держави занижується, що пояснюється впливом великих і могутніх суб-національних груп на політику урядів.

У світовій історії капіталізм є унікальною суспільною системою, побудованою на відкритості та експансивності, що визначило її глобальний характер. На думку Е. Валлерстайна, капіталізм ще не вичерпав можливостей свого розвитку, і його майбутнє пов'язане з подальшою глобалізацією, але йому загрожують антисистемні рухи найрізноманітнішого спрямування (наприклад, расизм, фундаменталізм чи націоналізм). У сучасному світі вступили у протиборство між собою дві тенденції діаметрально протилежного спрямування: глобалістична (системна) та контрглобалістична (антисистемна). Як наслідок, у сучасних міжнародних відносинах спостерігається фаза дезінтеграції, ознаками якої є численні локальні конфлікти. Е. Валлерстайн вважає, що "Найближчі 25—50 років будуть вирізнятись не стільки функціонуванням світового ринку, скільки діяльністю світових політичних та культурних структур. Найважливіше, що держави будуть постійно втрачати свою легітимність, і тому для них виявиться важко забезпечувати як мінімальну внутрішню безпеку, так і безпеку у міждержавних відносинах"1.

Ф. Кордозо сформулював свою "універсалістичну" модель світової системи, яка, незважаючи на її подібність до моделі Е. Валлерстайна, має дві суттєві відмінності. У цій моделі, крім економічних чинників, значну роль відіграють також політичні, суспільні та культурні. Ці чинники, на його думку, впливають
1 Валлерстайн И. После либерализма. — М., 2003. — С. 249.

на формування світової системи не менш істотно, ніж економічні. Ф. Кордозо погоджується з твердженням про менш ефективний розвиток країн Периферії, але вважає, що вони також отримують вигоду зі структури світової системи, оскільки вона визначає не лише обмеження, але й певні можливості.

Ще чіткішу позицію займає Р. Кокс, який у своїх працях розглядає роль ТНК у сучасній світовій політиці. Він дійшов висновку, що це власне вони визначально впливають на політику держав світу та міжнародних організацій. Він називає їх "новими героями функціональної теорії", вважаючи, що дослідження інтересів та цілей діяльності ТНК дає змогу зрозуміти сучасні процеси у світовій політиці. Р. Кокс вважає, що в сучасному світі відбувається процес поетапного переходу до нової системи міжнародних відносин. Тиск, який чинять ТНК на уряди розвинених країн світу, призводить до бурхливої глобалізації, яка натрапляє на опір антисистемних сил. Боротьбу, що відбувається між ними у глобальному масштабі, він називає терміном, свого часу запропонованим А. Грамші, — "позиційною війною".

Найбільш радикальну та цілком очевидно пов'язану з теоріями класичного марксизму концепцію запропонував С. Амін. На його думку, у сучасному світі глобалізація визначається п'ятьма монополіями, якими володіють високорозвинені країни. Це монополії на нові технології, фінанси, доступ до природних ресурсів, засобів комунікації та володіння ядерною зброєю. Вони дають змогу розвиненим державам зайняти провідні позиції у світовій системі та підпорядковувати собі й експлуатувати в інтересах своїх монополій країни Периферії. На противагу периферійні країни мають створити широкий "антисистемний фронт народних сил", який би діяв на основі ідеології прогресивного націоналізму. Його діяльність має призвести до утворення сильних регіональних утворень у Латинській Америці, Африці, Південно-Східній Азії тощо. Такі утворення призведуть до виникнення т. зв. антисистемного розриву й змусять центр світового капіталізму зважати на інтереси національних держав і широких народних мас. С. Амін вважає, що боротьба між системними та антисистемними силами є складним і багатоступеневим процесом, який у підсумку призведе до переходу від системи світового капіталізму до системи світового соціалізму.

Теоретики неомарксизму широко застосовують поняття "сві това економіка" та "світова система", які хоч і не є аналогічними, але логічно випливають одне з одного. Услід за К. Марксом основною вони вважають світову економіку, структура якої визначає світову систему. Неомарксисти надають принципового значення структурним обмеженням світової системи, вважаючи, що вони роблять слаборозвинені країни своєрідними заручниками світового порядку. В міжнародній системі діють механізми структурного домінування, які змушують держави чинити залежно від місця, яке вони посідають в ієрархії системи.

Неомарксизм не є точною копією марксизму, адаптованою до умов кінця XX — початку XXI ст. Основні розбіжності між теоретиками класичного марксизму та неомарксизму полягають у тому, що "представники неомарксизму не розглядають міжнародні відносини як "вторинні" чи "третинні", не згадують про "надбудовний" характер культури або інститутів"1. Це пояснюється тим, що прихильники неомарксистської теорії не розглядають суспільство крізь призму класової боротьби, експлуататорами вважають країни, добробут яких базується на капіталістичній глобальній економіці, що є способом новітнього пригноблення народів.

< Назад   Вперед >

Содержание
 
© uchebnik-online.com