Перечень учебников |
Учебники онлайн |
|
|---|---|---|
2.1. Теорія соціально-технологічної парадигми як методологія визначення пріоритетів економічного розвитку УкраїниДля українського суспільства та його владних структур необхідно усвідомити об’єктивність цих процесів та їхню, не перебільшуючи, фатальність. Останнє означає, що, насправді, ми взагалі не маємо іншого вибору для України щодо моделі динамічного економічного розвитку ніж мобілізація наших можливостей для досягнення ефективного вписування української економіки у технологічну траєкторію еволюції людської цивілізації. Практична реалізація цього завдання потребує значних управлінських зусиль і першим кроком повинна стати об’єктивна економічна оцінка технологічного розвитку української економіки в контексті світової еволюції технологічних парадигм (укладів) з тим, щоб розробити і впровадити дієві інституційні, законодавчо-нормативні та економіко-мотиваційні заходи для забезпечення прискореного розвитку галузей 5-го та 6-го технологічних укладів. Введення в економічний аналіз характеристики технологічних змін як окремого ключового чинника розвитку, що досліджується ендогенно, а не у вигляді «чорної скрині» загального фактора продуктивності, переважно відбувалося в рамках теоретичної течії, яка сьогодні має узагальнюючу назву «шумпетеріанська економіка». Цей блок теорій розглядає науково-технічні інновації як основний двигун економічного зростання. Фундаментальні теоретичні підвалини цієї теорії було закладено ще на початку ХХ ст. Одним з основних її фундаторів виступив видатний український економіст світової слави та політичний діяч часів Української народної республіки М.І. Туган-Барановський. Разом з ним до корифеїв цього напряму теорії можна віднести його учня – М.Д. Кондратьєва, німецького дослідника А.Шпитгофа та класика економічної теорії Й. Шумпетера [1]. Сучасні нео-шумпетеріанські теорії в центр аналізу ставлять структурні зміни в економіці, які відбуваються під впливом технологічних змін. Треба зазначити, що ця теорія пройшла довгий шлях визнання. ЇЇ принципові засади були узагальнені Й. Шумпетером ще в 1912 р. в класичній книзі «Теорія економічного розвитку» (яка, до речі, була написана під час роботи Й. Шумпетера в Чернівецькому університеті) [2] і розвинена в ґрунтовній монографії «Бізнесові цикли: теоретичний, історичний і статистичний аналіз капіталістичного процесу» (1939 р.). Остання робота знаменна також тим, що ввела у широкий науковий вжиток теорію «довгих хвиль» М. Кондратьєва [3]. У праці 1939 р. Й. Шумпетер визначив вплив технологічних революцій на економічний розвиток. Він встановив тісний зв’язок між впровадженням у виробництво базових науково-технологічних інновацій і довгостроковими коливаннями циклічного розвитку економічних процесів. У цій теорії однією з центральних категорій є «руйнівне творення», коли базові технологічні інновації одночасно руйнують старі галузі виробництва і створюють нові. В цьому контексті важливо чітко виділяти в аналізі та при формуванні економічної політики «старі» і «нові» галузі, а також проблему «лідируючих секторів» та засобів їхньої державної підтримки. Економічна теорія технологічної динаміки належить до новітніх досягнень економічної науки, які пов’язані з розвитком нової парадигмальної гілки шумпетеріанської традиції – еволюційної економіки. Технологічні зміни розглядаються тут як головний матеріальний об’єкт-вид, що сам динамічно еволюціонує і обумовлює шляхи еволюції сучасної цивілізаційної системи. Хвилеподібність цього процесу описує теорія «довгих хвиль» Кондрат’єва, але нео-шумпетеріанці менше зосереджуються на фіксації точних часових фаз цієї хвилі, досліджуючи сутність самого процесу і його чинників. Головним фактором «довгої хвилі» вважаються саме технологічні зміни, які обумовлюють структурну перебудову економіки з певною періодичністю, яка залежить від частотності виникнення і впровадження у виробництво базових інновацій, що призводить до утворення галузей-локомотивів загального розвитку і подальшого розповсюдження їх у всій економіці. Сьогодні такими «локомотивами» виступають галузі, що пов’язані з інформаційними технологіями. Розробки нео-шумпетеріанського напряму створили теоретичну базу для нового погляду на економічний розвиток країн та сформували нові вимоги до державної економічної політики. Цей погляд пов’язаний з баченням структури національної економіки як продукту реалізації різних хвиль технологічних комплексів. Ще і досі більш традиційним є окремий розгляд галузевої структурної динаміки в контексті фіксації різноманітних її зрізів: виробництва продукції, створення доданої вартості, інвестиційного, видів діяльності – капітальні товари, товари кінцевого споживання, експортні товари, послуги тощо. Такий аналіз виявляє взаємозв’язки різних параметрів економічної системи, фіксує певні закономірності, які придатні для міжнародних порівнянь і т.п., але він є обмеженим для завдань стратегічного планування економічної політики держави, він не дає чіткого бачення впливу структурних процесів, що фіксуються, на майбутній стан економіки. Тому більш сучасним інструментом аналізу стає бачення структурної динаміки виробництва з огляду на закономірності розвитку технологічних систем. Обґрунтування категорії технологічної системи як основи довгострокового циклічного розвитку економіки пов’язано з іменами К. Фрімена [4], Д. Досі [5], К. Перес [6]. Розвиваючи ідеї Шумпетера і Менша [7] щодо впливу базових науково-технічних інновацій на довгострокову економічну динаміку, Фрімен і Суте вводять поняття технологічної системи, зміна якої відбувається як технологічна революція. Остання розуміється як сукупність економічно та технологічно пов’язаних інновацій, які складають нову технологічну систему. Технологічна революція призводить до радикальних змін у пануючому в господарській системі технологічних парадигм, що впливають на всі важливі аспекти функціонування економіки. Період існування та необхідність зміни технологічної парадигми власне обумовлюються суто економічними чинниками. Досягаючи межі економічного зростання, господарська система набуває стану, коли взаємодія технічної та економічної сфер започатковує утворення нової парадигми, яка знову революційно змінює виробничу систему. Старі соціальні та інституційні механізми, що пристосувалися до старої парадигми, не в змозі бути адекватними новій структурі інвестицій, ринковій поведінці тощо. Вони витискуються процесом дифузії (поширення) нової техніко-економічної системи. Зміна парадигми зумовлює радикальну зміну звичного типу інженерного та управлінського мислення відносно ефективної господарської практики. Концепція соціально-технологічної парадигми виходить з того, що технологічні зміни відбуваються відносно швидко і випереджають зміни в інституційній структурі держави, яка є більш інертною через притаманний їй консерватизм інтересів і підтримці суб’єктивної віри «в старі добрі часи». Період, за який відбуваються кардинальні зміни в соціально-економічній структурі, і є періодом становлення технологічної парадигми, яка відповідає новим принципам управління в різних сферах, що стають загальновизнаними для чергової фази розвитку. Це становлення має, за підрахунками вчених, лаг 48–68 років, що відповідає довгостроковому коливанню «довгої хвилі Кондрат’єва». Зміна парадигми має всі ознаки загальної техніко-управлінської революції, яка започатковує становлення більш ефективної соціально-економічної господарської системи. Досягаючи межі економічного зростання, стара господарська система набуває стану, коли взаємодія технічної та економічної сфер започатковує утворення нової технологічної парадигми, яка знову революційно змінює всю виробничу систему. Старі соціальні та інституційні механізми, що пристосувалися до старої парадигми, не в змозі бути адекватними новій структурі інвестицій, ринковій поведінці тощо. Вони витискуються процесом дифузії елементів нової соціально-технологічної системи. Зміна парадигми зумовлює також радикальну зміну звичного типу інженерного та управлінського мислення відносно ефективної господарської практики. Соціально-технологічна парадигма утворюється дією так званих ключових факторів і характером розвитку галузей виробництва протягом життєвого циклу цієї парадигми. Ключовий фактор парадигми – це нові технології і засоби виробництва, які впливають на зміну структури витрат, зменшують відносну вартість одиниці корисного ефекту, створюють нові продукти, які мають значне поширення на ринку, поліпшують якість традиційних продуктів. Соціально-технологічні парадигми вважаються чинниками «довгих хвиль» Кондрат’єва. Тому їхня нумерація іде від нумерації зазначених «довгих хвиль». Виділяють шість таких парадигм (п’ять –реалізованих, шоста – майбутня, рік початку і кінця – позначає опорну точку інтервалу часу), де ключовими факторами є: для першої довгої хвилі (1790–1850) – механізація праці у ткацтві; для другої довгої хвилі (1851–1895) – вуглевидобуток та паровий двигун; для третьої довгої хвилі (1896–1946) – чорна металургія; для четвертої довгої хвилі (1947–1989) – енергія (нафта разом з продуктами органічної хімії); для п’ятої довгої хвилі (1990–2040) – мікроелектроніка; для шостої довгої хвилі (2041– ?) – біотехнологія. Слід зазначити, що ключовий фактор певної парадигми діє і для технологій, започаткованих у попередніх парадигмах, змінюючи їх технічну якість. Ключовий фактор стосується саме масового попиту на відповідні технологічні зміни. Тому лідери світової спільноти опановують ці технології з випередженням. Галузі, які інтенсивно використовують ключовий фактор, найбільш вдало пристосовуються до потреби відповідної організації виробництва, є головними інвесторами в передові технології і формують технологічну парадигму суспільства. Ці галузі в даному контексті виконують роль пріоритетних галузей. Розуміння основних закономірностей розвитку та зміни техніко-економічних парадигм та їх взаємозв’язку з інституційною структурою суспільства є важливим фактором формування економічної політики. В український літературі категорія технологічної парадигми частіше вживається під назвою «технологічний уклад», наслідуючи термінологію російських вчених. Проте, вживаючи в літературі термін «технологічний уклад», і російські, і українські автори, фактично, вкладають у нього зміст категорії «технологічна парадигма». Специфічні риси нової технологічної парадигми (укладу), будучи визначеними, вказують шлях пошуку цілей та засобів стратегії підтримки її розвитку в країні. Яскравим прикладом ефективного використання таких знань на державному рівні є Японія. Там свого часу була створена система державних інститутів, що забезпечують випереджаючу ідентифікацію ключового фактора нової техніко-економічної парадигми та створення умов для перерозподілу ресурсів до ключових галузей. Результатом такої політики був стрімкий ривок в економічному розвитку. Проте аналіз розвитку інноваційних технологій в контексті економічної динаміки стикається з певними методичними проблемами. Статистична інформаційна база орієнтована на облік видів продукції (виробництв) і структурується в окремі галузі за типом продуктів, що виробляються. Спроби ведення окремого обліку розвитку технологій в контексті потреб економічного аналізу виявилися невдалими, бо залишилася невирішеною проблема ідентифікації органічності зв’язку впровадження нової технології і економічного результату виробництва. Не кажучи вже про проблему відокремлення для ведення статистичного обліку різних типів технологій в умовах єдиного виробничого циклу, нова технологія може бути не репрезентативною щодо економічного результату виробництва. Тому в аналізі певні види технологій репрезентуються певними галузями виробництва чи агрегованими видами продукції. Такий підхід дозволяє скористатися розвиненою економічною статистикою і, що дуже важливо, чітко фіксує інноваційну результативність нової технології. Останнє набуває виключного значення для перехідних економік, які наслідували риси командної економіки, коли найсучасніша технологія впроваджується як одиничного дослідного зразка, який не впливав не технологічний рівень всього виробництва та рівень конкурентоздатності продукції. Перехід до ринкових відносин висвітлив проблему низької конкурентоспроможності «радянських» товарів насамперед на теренах комерціалізації та дифузії (поширення) інновацій. В сучасній Україні ця проблема стала критичною при визначенні пріоритетних напрямів розвитку науки і техніки. Тому при економічній оцінці технологічного розвитку дуже важливим моментом є фіксація ринкового успіху продукції, яка буде вироблятися за допомогою технологій, що пропонуються для державної підтримки. Сучасна аналітична практика економічної оцінки технологічного розвитку базується переважно на порівняльному аналізі галузевого розвитку з різним ступенем деталізації галузевої структури. Класифікація виробництв за критерієм їх належності до тієї чи іншої технологічної парадигми здійснюється, як правило, двома методами. Перший пов’язаний з експертною аналітичною оцінкою історії закономірностей розвитку технологій та прогнозуванням їх майбутнього. Тут укладний перелік технологій є результатом наукових досліджень і прогнозних оцінок. Другий метод побудовано на більш точному ґрунті, яким є вимірювання показника наукомісткості різних виробництв. Ранжуючи вибірку виробництв за показником наукомісткості, визначають високо-, середньо- та низько- технологічні галузі. Результати галузевої класифікації, отримані за цими двома методами, в принципі збігаються, що також є свідченням слушності нео-шумпетеріанської теорії технологічних парадигм (укладів). Так, високо-, середньо- та низько-технологічні галузі можна поставити у відповідність 5-му, 4-му та 3-му технологічним укладам відповідно. Для ілюстрації результатів першого методу наведемо галузеву класифікацію нових виробництв, які обумовлювали кожний з п’яти послідовних технологічних парадигм (укладів), запропонованих К. Фріменом. Перша технологічна парадигма (уклад) почала формуватися у 1770-ті та 1780-ті роки у Великобританії, Франції та Бельгії. Основними та експансними галузями були: текстильна промисловість, текстильне машинобудування, металообробка, будівництво магістральних каналів, водяний двигун. Нові лідируючі сектори – парові двигуни та машинобудування. Ключовим фактором були бавовна та чавун. Друга технологічна парадигма (уклад) виникла у 1830-ті та 1840-ві роки у Великобританії, Франції, Бельгії, Німеччині та США. Основними та експансними галузями були: паровий двигун, залізничне будівництво та машинобудування, пароплавобудівництво, верстато-інструментальна промисловість, чорна металургія. Нові лідируючі сектори – сталь, електрика, газ, штучні фарби, важке машинобудування. Ключовим фактором були вугілля, залізничний транспорт. Третя технологічна парадигма (уклад) бере свій початок від у 1880-ті та 1890-ті роки в Німеччині, США, Великобританії, Франції, Бельгії, Швейцарії, Нідерландах. Основними та експансними галузями були: електричне, електротехнічне та важке машинобудування, лінії електропередач, матеріаломісткі споруди, суднобудівництво, основна хімія, штучні фарби. Новими лідируючими секторами були автомобілі, телекомунікації, радіо, алюміній, споживчі товари довгострокового користування, нафта, пластмаси. Ключовим фактором була сталь. Четверта технологічна парадигма (уклад) розпочинається у 1930-ті та 1940-ві роки в США, Німеччині, Великобританії, Франції, інших країнах ЄЕС, Японії. Швейцарії, Швеції, СРСР, Канаді, Австралії. Основними та експансними галузями були: автомобіле-, тракторо-, літакобудування; моторизоване озброєння; виробництво споживчих товарів довгострокового користування, штучних матеріалів; нафтохімічна промисловість. Новими лідируючими секторами були ЕОМ, телебачення, радари, машини з програмним управлінням, ядерна зброя і енергія. Ключовим фактором була енергія (нафта). П’ята технологічна парадигма (уклад) формується у 1980-ті та 1990-ті роки в Японії, США, Німеччині, Швеції, ЄЕС, ЕАСТ, СССР та країнах РЕВ, Тайвані, Кореї, Японії, Швейцарії, Швеції, СРСР, Канаді, Австралії. Основними та експансними галузями стали: електронна промисловість, обчислювальна техніка, програмне забезпечення, засоби телекомунікації, оптичні волокна, роботобудівництво, керамічні вироби, банки даних, інформаційні послуги. Новими лідируючими секторами можна вважати біотехнологію, космічну техніку, тонку хімію. Ключовим фактором виступають мікроелектронні компоненти. Для аналізу структурних аспектів розвитку промисловості України в контексті концепції техніко-економічніх парадигм (укладів) ми виконали відповідно групування галузей промисловості з тим, щоб представити кожний зазначений уклад окремо. В статистиці України, та й в інших країнах, важко чітко зробити узагальнюючу класифікацію видів технологій за технічними ознаками, бо об’єктом масових спостережень реально може виступати лише продукція. Тому в міжнародній практиці для макрохарактеристик щодо розвитку технологій застосовується підхід групування відповідних галузей виробництва товарів, які у принципі репрезентують певний економічний тип технологій, визначений шкалами типу: передові-традіційні-застарілі чи наукомісткі-масові-рутинні виробництва. За такою аналогією можна запропонувати класифікацію товарів, технологія виробництва і технічна сутність яких буде приблизно відповідати суті різних техніко-економічних парадигм (укладів). Зрозуміло, що така класифікація є достатньо умовною, але, на наш погляд, вона може стати дієвим інструментом аналітичної економічної оцінки технологічної еволюції виробничого апарату господарчої діяльності в контексті концепції технологічного детермінізму щодо соціально-економічного розвитку країни. Для статистичного виділення виробництв за технологічними укладами ми використовували підходи, які застосовуються Організацією Економічного Співробітництва і Розвитку (ОЕСD) [8]. Тут застосовується принцип розподілу промислових виробництв на групи за продвинутістю технологій, що використовуються: 1. Високотехнологічні. 2. Середньо-високотехнологічні. 3. Середньо-низькотехнологічні. 4. Низькотехнологічні. Така класифікація фактично збігається з класифікацією за технологічними укладами [9]. Високотехнологічні галузі відповідають п’ятому укладу, середньотехнологічні – четвертому, і низькотехнологічні – третьому укладу. Класифікація технологій, яка застосована ОЕСР, переважно охоплює обробну промисловість і, що для нас є важливим, вона узгоджена з Міжнародною стандартною галузевою класифікацією всіх видів економічної діяльності, яка була створена з метою задоволення потреби в міжнародному порівняльному аналізі та сьогодні застосовується і українською статистикою (КВЕД). Стрижневим елементом об’єднання складових обробної промисловості в окремі технологічні кластери є продуктовий принцип, тобто об’єднання в таксони технологій, які застосовуються в основному виді діяльності підприємств для виробництва товарів та послуг. Проте не завжди той чи інший технологічний таксон зорієнтований лише на кінцеву продукцію. Перехід до кожного наступного технологічного рівня класифікації виробництва кінцевих товарів ускладнює їхнє представлення в різних технологічних групах. Наприклад, галузь «Літакобудування» (виробництво, зборка, реконструкція і ремонт літаків; планерів і деталей та вузлів до літаків), згідно з технологічною класифікацією ОЕСD відносять до кластеру середньотехнологічних виробництв. Однак виробництво електроприладів для повітряної навігації та вимірювальних інструментів для літаків входить до груп, що вже належать до високотехнологічних виробництв. Це ускладнює порівняння з даними Держкомстату України, але не знімає можливість скласти уяву про структуру української промисловості, як за рівнями технологій (за методологією ОЕСD), так і за технологічними укладами. Використовуючи такий підхід, ми згрупували позиції видів економічної діяльності, які представлені в статистичних бюлетенях Держкомстату України, в контексті репрезентації технологічних укладів (номери – вищезазначені групи за рівнем технологій) таким чином: П’ятий технологічний уклад: виробництво електричного, електронного та оптичного устаткування (1). Четвертий технологічний уклад: виробництво коксу та продуктів нафтоперероблення (3); хімічне виробництво (2); вироблення гумових та пластмасових виробів (3); виробництво іншої неметалевої мінеральної продукції (3); металургійне виробництво та виробництво готових металевих виробів (3); виробництво машин та устаткування (2); виробництво транспортних засобів та устаткування (2). Третій технологічний уклад: добувна промисловість (4); виробництво харчових продуктів, напоїв та тютюнових виробів (4); текстильне виробництво (4); виробництво одягу, хутра та виробів з хутра (4); виробництво шкіри, виробів зі шкіри та інших матеріалів (4); оброблення деревини та виробництво виробів з деревини, крім меблів (4); целюлозо-паперове виробництво (4); видавнича діяльність (4); виробництво електроенергії, газу та води (4). Вищезазначена класифікація груп галузей промисловості за типом рівня технологій використана нами для обрахування відповідної структурної динаміки промисловості України за 2001–2007 рр. (табл. 1). З табл. 1 видно, що структура промисловості України, яка оцінена за рівнем технологій, не відповідає вимогам часу. Високотехнологічні галузі в 2007 р. складали тільки 3%. Це в 4–5 разів менше проти розвинених економік. Також маємо значне відставання промислової структури щодо групи галузей середньо-високотехнологічних. У групі середньо-, низькотехнологічних галузей з 22,0% виділяється металургійне виробництво та виробництво готових металевих виробів. У групі низькотехнологічних галузей виділяється виробництво харчових продуктів, напоїв та тютюнових виробів. Але найбільш критичною є картина структурної динаміки, яка показує вектори майбутнього економічного розвитку країни. Сім років, які аналізуються, були роками високих темпів економічного зростання України. Серед галузей, які за цей час суттєво змінили свою позицію в структурі промисловості, були виробництво транспортних засобів та устаткування, і виробництво коксу та продуктів нафтоперероблення, та виробництво і розподілення електроенергії, газу та води. Отже, важко вести мову про прогресивну структурну політику в Україні. Саме це, з позицій теорії технологічної парадигми, є найбільшою загрозою для сучасної економіки України. Якщо виконати вищезазначене групування галузей за трьома парадигмами (укладами), то отримаємо результат, представлений в табл. 2. Сьогодні в розвинених країнах динамізм і якість економічного розвитку визначають галузі 5-го технологічного укладу. В промисловості України його частка в ХХІ ст. не перевищувала трьох відсотків. Це дуже мало. Як видно з табл. 2, за ці роки відбулося зміцнення позицій 4-го технологічного укладу, що відповідає філософії та фактичним пріоритетам поточної економічної політики України. Це стосується і зовнішньоекономічних відносин. Як відомо, показник частки експорту високотехнологічних галузей є одним з найважливіших критеріїв оцінки рівня конкурентоздатності країни. В табл. 3 представлені дані щодо структури українського експорту за групами продукції за рівнем технологій, визначені за тією ж самою методикою, що застосовувалася вище. Спостерігається дуже низька частка продукції галузей, які належать до високих технологій – всього 4,6%. Передові розвинені країни мають таку частку в районі 30%. Домінуючими в українському експорті є галузі середніх низьких технологій – 56,1%. Це означає, що країна орієнтується на виробництво традиційної індустріальної продукції, яка реалізується на конкурентних насичених ринках. Недоліком такої зовнішньоекономічної позиції є те, що такі ринки не мають особливих перспектив розвитку, що ставить під сумнів можливість підтримання довгострокової динаміки економічного зростання країн, які орієнтуються на такі ринки. Саме тому розвинені, багаті країни постійно прагнуть здійснювати експансію на нові інноваційні ринки, які можуть забезпечити їм стратегічний сталий розвиток. Зазираючи у майбутнє, передові країни вже розгортають передумови для експансії виробництв 6-го укладу, де, за прогнозом, ключовим фактором є біотехнології. У нас частка таких виробництв не тільки мізерна, а й не видно пріоритетності інвестиційних потоків до цієї групи. Між тим, саме випереджаюче опанування технологій майбутнього шостого техніко-економічного укладу може дати Україні шанс наздогнати «пелетон» розвинених країн у ХХІ ст. Сьогодні фактичним пріоритетом, як видно, користуються 3-й та 4-й уклади. Це віддзеркалює просте відтворення стану технологічної бази, яка сформувалася у минулому. Однак така політика не спроможна забезпечувати довгострокове економічне зростання країни. Дані табл. 3 свідчать про ще одну тривожну тенденцію української економіки: величезний від’ємний торгівельний баланс у групах високих та середніх високих технологій. Ці цифри відображають дуже низькій власний інноваційний потенціал нашої країни. Споживаючи високотехнологічну продукцію, ми не створюємо власної виробничої бази для адекватного збільшення випуску конкурентоспроможної прогресивної продукції. Такий стан не може задовольняти в контексті завдання (необхідності) створення передумов для майбутнього економічного зростання української економіки. Виходячи з того, що ефективні інноваційні технологічні зміни є головним фактором довгострокового соціально-економічного розвитку‚ всі розвинені держави створили і мають так звану «національну інноваційну систему»‚ що являє собою комплекс інституційних, правових та економічних заходів щодо стимулювання інноваційних технологічних змін в країні для забезпечення національних стратегічних переваг та ефективної міжнародної конкурентоспроможності, як на внутрішньому, так і на зовнішніх ринках. З огляду на зазначене існує нагальна потреба розбудови національної інноваційної системи і в Україні, а проблеми стимулювання інвестицій в технологічні зміни повинні набути пріоритетного статусу в діяльності законодавчої та виконавчої гілок влади. Конкурентоспроможний рівень наукомісткої продукції, як показує досвід країн, що динамічно розвиваються, є підсумком успішного проходження стадії «учнівства», на якій створюється така продукція фірм-піонерів інноваційного процесу, яка ще є масовою на ринку, але вже застарілою стосовно впроваджуваної найновішої. Провідні світові інноваційні фірми «йдуть» з традиційного ринку і дають можливість конкурентам «вийти» на нього за допомогою поліпшуючих інновацій. Цим у свій час широко скористалася Японія і нові індустріальні країни для завоювання міжнародних ринків збуту трудомісткої продукції. В результаті був створений науковий і промисловий потенціал, який дав змогу цим країнам «замахнутися» на більше – конкурувати у сфері високих технологій з передовими світовими фірмами. Аналіз характеру міжнародної технологічної конкуренції показує, що країни, які традиційно не були технологічними лідерами, але потім приєдналися до них, починали завоювання експортних ринків з імітації інновацій, потім знаходили методи їх удосконалення і лише тоді, за окремими напрямами, ставали світовими лідерами. Тому країни, які спочатку з різних причин (кадрових, ресурсних тощо) не мали можливості створювати конкурентоспроможну продукцію, спочатку орієнтувалися на трансфер науково-технологічних інновацій з інших країн та їх дифузію на внутрішньому ринку, а потім ставили амбітні завдання щодо присутності на світових ринках. Застосування методології соціально-технологічної парадигми при формування стратегії економічного розвитку України є актуальним також через специфіку економічної спадщини командно-адміністративної економіки. Перехід на ринкові відносини на пострадянському просторі зумовив проблему низької ефективності використання ресурсів та екстравитратності виробництва на мікро- та макрорівні в усіх країнах колишнього «соціалістичного табору». Ця проблема не перестала бути нагальною і для України. Стара неефективна структура виробництва підтримує стагфляційні процеси‚ які є реакцією по відновленню макроекономічної рівноваги шляхом зниження ефективного сукупного попиту. Вихід із кризових передумов такого типу не може бути здійснено шляхом прямого втручання держави в економіку засобами фіскальної чи монетарної макроекономічної політики. Рецепти швидкого виправлення ситуації пов’язані, насамперед, з інституційними заходами щодо стимулювання динамічних структурних змін. Такі процеси можуть відбуватися переважно тільки через інноваційні технологічні зміни. Проте сьогодні в Україні ще не створено дієвого механізму забезпечення відповідної трансформаційної політики. Технологічні виклики українському суспільству надходять також з боку сучасних тенденцій глобального розвитку. Остання чверть ХХ та початок нового століття характеризуються безпрецедентним зростанням впливу науки і нових технологій на соціально-економічний стан всіх країн. Виявилося, що неспроможність здійснювати структурну перебудову національної економіки відповідно до вимог нової технологічної парадигми чи зволікання з проведенням таких структурних змін не просто гальмує її розвиток, а й призводить до економічної деградації. Тому актуальним стало завдання розбудови інтегральної національної системи стратегічного управління, спрямованої на забезпечення зазначених структурних змін. Новою важливою особливістю розвитку стало суттєве підвищення міжнародної конкуренції не тільки на зовнішньому, але й на внутрішньому, ринках [10]. Перехід від розвитку, заснованому на імпорті технологій, до власного інноваційного виробництва є непростим. Це потребує прямої участі держави в забезпеченні високого рівня інновацій за допомогою бюджетних і приватних інвестицій у дослідження й розвиток, піднесення рівня освіти, зміцнення ринків капіталу й регулятивної системи, яка сприяє появі високотехнологічних підприємств. Зростає значення підвищення кваліфікації персоналу. Дослідники вважають, що сьогодні конкурентоспроможність багато у чому залежить від можливостей створення й діяльності регіональних інноваційних кластерів. Новим явищем сучасного етапу еволюції людства є те, що інноваційний розвиток технологій здійснюється шляхом їх постійного ускладнення. Але такого ж ускладнення потребують і відповідні управлінські системи виробництв. Емпіричні дослідження еволюції організаційних структур передових фірм світу показали, що тривалий успіх на теренах інноваційних складних технологій знаходиться у прямій залежності від спроможності фірм до реорганізації своєї організаційної структури у більш складний управлінський і технологічний комплекс. Органічним наслідком такого процесу є входження фірми у взаємодію з іншими фірмами в рамках розгалуженої складної підприємницької мережі. Тому еволюція розвитку інноваційних виробничих систем відбувається у напрямках пошуку нових організаційних форм, які дозволяють підвищувати продуктивність залучених ресурсів. Це є головною ознакою і причиною утворення нових глобальних підприємницьких агломерацій, зокрема кластерного типу. Економічна ефективність інноваційного процесу засвідчується підвищенням продуктивності виробничих факторів. Тому центральним пунктом державної економічної політики повинно бути управління інвестиційно-інноваційними процесами, які обумовлюють (як кінцевий результат) реальне збільшення продуктивності праці. Показники продуктивності праці в Україні є одними з найнижчих серед країн Східної Європи та СНД. За роки незалежності обсяг виконаних наукових та науково-технічних робіт, в розрахунку на одного виконавця у цінах 1990 р., скоротився на порядок. Але без здійснення структурних реформ та проведення дієвої інноваційної політики Україна не зможе подолати зазначений розрив продуктивності, що обумовить також у майбутньому уповільнення темпів її економічного зростання. Важливу роль щодо ефективності впровадження інновацій відіграє також макроекономічне бізнесове середовище, яке сприяє чи гальмує адаптацію передових технологій. Міжнародні дослідження показали, що можна виділити в країнах, що розвиваються, три головні бар’єри, які не дозволяють їм ефективно впроваджувати нові технології: недостатня законодавча та інституційна база для стимуляції динамічної незалежної ризикової підприємницької конкуренції; скорочення кількості підприємців, у який виникає бажання (мотивація) працювати на ринку високих технологій; низький рівень доходу на душу населення, що не створює стимулів і фінансових можливостей працювати на довгострокову перспективу. Теорія соціально-технологічної парадигми сьогодні повністю підтверджується практикою. Всі розвинені і динамічні країни засвідчують слушність висновків цієї теорії ефективністю своєї економічної політики, яка будується на цих положеннях. В Україні є проблемою усвідомлення об’єктивного характеру цієї теорії, бо нерідко можна спостерігати реальне нехтування її положень, використання їх тільки для красивої риторики. Проте як українська економіка не має іншого вибору щодо моделі динамічного економічного розвитку ніж мобілізація наших можливостей для досягнення ефективного вписування української економіки у технологічну траєкторію еволюції людської цивілізації. Практична реалізація цього завдання потребує значних політико-економічних заходів для формування в Україні дієвого інституційного, законодавчо-нормативного та економіко-мотиваційного середовища, яке зможе забезпечити прискорений розвиток галузей 5-го та 6-го технологічних укладів. Висновки теорії соціально-технологічної парадигми безпосередньо стосуються проблеми вибору пріоритетів розвитку для запровадження державної підтримки щодо їх реалізації. З наведеного аналізу видно, що такими пріоритетами повинні бути технології поточного і майбутнього технологічних укладів. Саме тоді структурна перебудова стає найбільш ефективною з огляду на досягнення високих темпів економічного зростання. Підтримка старих традиційних виробництв не забезпечує досягнення економічних цілей структурної трансформації. Однак в Україні держава продовжує підтримувати традиційну структуру виробництва. Потужне лобіювання галузевих інтересів у Верховній Раді та уряді практично не має інноваційної спрямованості. Аналіз засвідчує, що в країні ще не створено дієвого механізму забезпечення прогресивних технологічних змін. Державні інституції переважно підтримують існуючи виробництва і не мають достатніх коштів та мотивації для революційних інноваційних трансформацій. З іншого боку‚ недержавні та приватні комерційні структури сьогодні також не мають економічної мотивації займатися інноваційною діяльністю. Конкурентні фірми, які максимізують свій прибуток, часто-густо виявляються не в змозі нести додаткові витрати, щоб потім отримати монопольний прибуток інноватора, так само‚ як і нести економічну відповідальність, пов’язану із ризиком впровадження нової продукції чи освоєння нового ринку збуту. Тому вільна конкуренція не може швидко мобілізувати ресурси і можливості суспільства щодо потрібних ефективних технологічних змін. Країни ринкового спрямування, які спеціальними заходами не підтримували інноваційні процеси, досить швидко опиняються в ар’єргарді світових економічних змагань. Світова практика засвідчила, що найбільш ефективним механізмом стимулювання технологічних змін є ринкове конкурентне середовище, в яке держава втручається таким чином, щоби захистити і підтримати тих суб’єктів ринку, які беруть на себе тягар інноваційної ініціативи. Тому держава повинна активно проводити інноваційну політику. У цьому контексті нагальним є питання створення в Україні управлінської структури, яка перебрала би на себе роботу з оцінки, планування та підтримки стратегічних технологічних змін у країні відповідно до загальнонаціональних інтересів. Головною метою цієї організації повинна стати державна підтримка інноваційно-технологічного діяльності шляхом забезпечення нормативної та ресурсної бази, яка б обумовила ефективні технологічні зміни в країні як фактор довгострокового економічного зростання |
||
|
|
© uchebnik-online.com |