Перечень учебников |
Учебники онлайн |
|
|---|---|---|
Господарство світу і України в другій половині 60-х — на початку 90-х років XX століттяОсновні особливості та закономірності господарського розвитку країн світу в післявоєнний період Однією з характерних особливостей індустріальних суспільств є різноманітність їх економічного й політичного розвитку. Якщо в перші повоєнні роки роль безперечного лідера серед індустріальних країн світу відігравали США, то на даний час склались три центри економічного суперництва: США, Західна Європа, Японія. Між ними посилюється конкурентна боротьба за ринки збуту, сфери вкладання капіталу, джерела сировини, за пріоритет у вирішальних галузях науково-технічного прогресу. Послаблення позицій США і поява на авансцені економічного протистояння Західної Європи, Японії, зміни у співвідношенні конкурентних сил пов'язані перш за все з особливостями їх економічного розвитку. Як відомо, в роки другої світової війни економіка США не тільки не постраждала, а й зробила великий крок уперед. Господарство ж країн Західної Європи та Японії було зруйноване. До 1950 р. обсяг промислового виробництва США перевищував відповідний показник країн Західної Європи приблизно в 1,5 рази, Японії - більше ніж у ЗО разів. Однак прискорення темпів економічного розвитку країн Західної Європи та Японії протягом 50-х років суттєво змінило співвідношення сил на початку 60-х років. У 60-70-і роки темпи економічного розвитку США і Західної Європи зрівнялись. Важливу роль тут відігравала політика високих процентних ставок, застосована американською адміністрацією, що спричинило відтік капіталу із Західної Європи до США. Але більш істотним є те, що скоротилась відстань між США і Японією в обсягах промислового виробництва. Японія стала другою економічно розвинутою країною світу. Нерівномірність економічного розвитку окремих країн привела до невілювання їх рівнів. Інтернаціоналізація господарського життя підштовхнула країни до орієнтації на певний технічний рівень, оскільки в іншому разі їхня продукція була неконкурентноспроможною на світовому ринку. Істотно зблизилася загальна галузева структура господарства, структура зовнішньоекономічних зв'язків. Проте це ніяк не зменшувало гостроти боротьби між індустріальними державами. Разом з тим нівелювання стало важливим чинником нової розстановки сил. Спираючись на зростаючий технічний рівень, концентруючи зусилля на перспективних галузях науково-технічного прогресу, західноєвропейські та японські монополії досягли успіхів у конкурентній боротьбі на світових ринках, що послабило позиції США, Частка США у світовому експорті зменшується із 13,5% у 1975 р. до 11,6% у 1987 р., а країн Західної Європи та Японії підвищується відповідно з 46,2 до 50,9% і з 7,0 до 10,7%. Сполучені Штати відставали від Західної Європи та Японії насамперед за темпами зростання продуктивності праці. Якщо в 1955 році цей показник у ФРН становив 38%, у Франції -42% , а в Японії лише 15% від рівня США, то на початку 80-х років — у ФРН зрівнявся із США, у Франції зріс до 98% і в Японії до 66% від рівня США. З 1974 р. по 1987 р. середньорічні темпи зростання продуктивності праці в Японії вже становили 3,1%, а у США - всього 0,9% . Японські, а також західноєвропейські компанії випереджали США за кількістю продукції, її науково-технічним рівнем, особливо в деяких нових галузях. Японія також успішно конкурувала і з іншими країнами на ринках Південно-Східної Азії й Західної Європи. Намагаючись розширити сферу свого впливу, вона виступила з ініціативою створення тихоокеанського співтовариства, в яке поряд з розвинутими країнами тихоокеанського регіону (США, Канада, Австралія, Нова Зеландія) увійшли б країни Південно-Східної Азії, що розвивалися. Країни Західної Європи також скористалися з погіршення конкурентоспроможності американських товарів. У порівнянні з першими післявоєнними роками значно зріс експорт ФРН, Франції, Італії, ряду інших західноєвропейських країн. Фактично, Західна Європа стала головним центром міжнародної торгівлі, її експорт більш ніж учетверо перевищував експорт США. Країни Західної Європи, і перш за все члени ЄС, намагалися прив'язати до себе країни Середземномор'я, а також ряд країн Африки, що розвиваються, басейнів Карибського моря і Тихого океану. Все це призвело до гострих суперечностей між індустріальними державами, зокрема в торгових відносинах США з Японією і країнами Західної Європи. У середині 70-х років західні країни зазнали серйозних труднощів, початок яким поклала енергетична криза. До того часу енергетичної проблеми, по суті, не існувало. Ціни на нафту, яку постачали на світовий ринок нафтодобувні країни Близького Сходу, Африки, Латинської Америки, були дуже низькими. У 1970 р. барель нафти (159 л) коштував усього 1,8 дол. У 1973 р. нафтодобувні держави різко підвищили ціни на нафту: впродовж 70-х років вони зросли у 10-20 разів. Енергетична криза наблизила загальну економічну кризу, яка охопила розвинуті країни світу в 1974-1975 рр. Вона була значно глибшою, ніж циклічні спади попередніх десятиліть. Тепер промислове виробництво знизилося в середньому на 12%. У ході кризи набуло масового характеру безробіття, яке в індустріальне розвинутих країнах досягло 15 млн. (порівняно з 7-8 млн. на початку 70-х років). Зазначимо, що економіка цих країн гнучко й оперативно відреагувала на труднощі, швидко пристосувалася до нових умов. Насамперед, світове капіталістичне господарство зуміло без зволікання подолати загрозливу енергетичну кризу. Високі ціни на нафту дали поштовх розвитку енергозберігаючих технологій. Інтенсивно проводилися пошуки нових родовищ природних копалин. Внаслідок цього гострота енергетичної кризи спала, а разом з тим знизились ціни на нафту. Водночас у другій половині 70-х років інтенсивно розвивається й електронно-інформаційна техніка. Досягли великих успіхів біотехнологія та генна інженерія. Застосування нових технічних і наукових досягнень привело до структурної перебудови промисловості та міжгалузевих зв'язків. Розвиток засобів автоматизації та інформації дав змогу впроваджувати працезбері-гаючі та часозберігаючі засоби в управлінських, наукових, банківських й інших установах. Предметом масового вжитку став персональний комп'ютер. Усе це означало, що розпочався другий етап науково-технічної революції, який часто називають інформаційною революцією. Інформаційна революція піднесла на новий щабель вільну ринкову економіку, не позбавивши її, однак, циклічного характеру розвитку, пов'язаного зі стрімкими піднесеннями й спадами. Після певного піднесення 1976-1979 рр., у наступний період капіталістичні країни знову зазнали серйозного спаду. Падіння промислового виробництва становило понад 8%. З 1983 р. відбувається чергове піднесення, яке незабаром набуває характеру справжнього буму, що тривав аж до 1990 р. Інтенсивно перебудовувалась структура господарства. Оновлювався виробничий апарат. Поширювалися наукомісткі ресурсозберігаючі технології. У 70-80-х роках розгортається інтенсивний процес перерозподілу власності в економіці капіталістичних держав. Його визначальними рисами є, по-перше, тенденція до приватизації державних підприємств, по-друге, зміна структури корпоративної власності шляхом злиття підприємств і поглинання слабких сильнішими. Небувалими темпами відбувається концентрація виробництва і капіталу на національному і міждержавному рівнях. Зростають і стають однією з основ господарської діяльності транснаціональні корпорації (ТНК). Характерною рисою сучасного західного суспільства є активна участь широких верств населення у відносинах власності. У США, наприклад, 11 тис. корпорацій передали частину акціонерного капіталу працюючим. Схожі процеси відбуваються і в інших розвинутих країнах. У 70-90-х роках на вищий щабель піднялись інтеграційні економічні процеси, передусім у Західній Європі. Збільшилась кількість членів "Спільного ринку". До початкової "шістки" приєдналися Великобританія, Данія, Ірландія (1973), Греція (1981), Іспанія і Португалія (1986), Австрія, Фінляндія, Швеція (1995). Нині Європейський союз (так тепер називають "Спільний ринок") складається з 15 країн з населенням понад 370 млн. чоловік. Разом з розбудовою Європейського союзу відбувається процес переходу економічної могутності від США до Японії. За підрахунками економістів, валовий внутрішній продукт обох країн до 2000 року зрівняється. Тим часом зростають нові індустріальні країни, їх ядро — шість держав і територій: Бразилія, Мексіка, Південна Корея, Гонконг, Тайвань, Сінгапур. Під впливом науково-технічної революції в індустріальних країнах сформувалася чітка соціальна структура, суттєво відмінна від доби "класичного" капіталізму. Поряд з власниками капіталу, підприємцями, з одного боку, і робітниками - з іншого, значно зріс середній клас: менеджери, науковці, інженерно-технічні кадри, висококваліфіковані робітники, працівники сфери послуг, значна частина фермерів. У більшості розвинутих країн середній клас став переважаючою частиною економічно активного населення. Тричленна соціальна структура, що склалася на Заході, суттєво змінила характер суспільного розвитку. Він уже не визначається інтересами одного класу - буржуазії, як це було в минулому, а є результатом компромісу між усіма суспільними верствами. Суттєві зміни відбулися впродовж останніх десятиліть у структурі й стані найманої робочої сили. Темпи збільшення кількості робітників і службовців у галузях нематеріального виробництва значно переважили темпи розширення зайнятості у промисловості й будівництві. У США в сфері послуг зосереджено понад 60% усіх зайнятих. Зі зростанням матеріального рівня працюючих пекучою проблемою стало безробіття, яке набуло хронічного характеру. Основні причини високого рівня безробіття (8,3% економічно активного населення) - це раціоналізація виробництва, запровадження робототехніки й автоматизації у промисловості, поширення мікропроцесорної техніки на контори й банки. Крах СРСР та інших комуністичних режимів був подією всесвітньо-історичного значення, поворотним пунктом у світовому розвитку. Наслідком цього стала докорінна зміна у розстановці сил на міжнародній арені. Конфронтаційні відносини між колишніми блоками поступаються місцем взаємній довірі, міжнародному співробітництву. Водночас економічний поступ індустріально-розвинутих країн упродовж останніх років наштовхнувся на серйозні труднощі. На зміну тривалому господарському піднесенню 80-х років у 1990 р. прийшов черговий циклічний спад. Він, однак, виявився менш глибоким, ніж два попередні — 1974-1975 і 1980-1982 рр. Абсолютне падіння промислового виробництва становило лише кілька відсотків. Сьогодні більшість розвинутих країн уже вийшла із стану депресії. Понад п'ятдесят років, що минули після другої світової війни, становили переломну епоху в історичному розвитку людства. Друга половина нинішнього століття характеризується прискореним розвитком продуктивних сил, який уможливила науково-технічна революція. Передові країни світу досягли стадії постіндустріального суспільства. Поряд з цим на передній план висуваються питання перенаселеності земної кулі, захисту навколишнього середовища тощо. Однак не викликає сумніву те, що дальший прогрес людства дасть змогу поступово розв'язати ці надзвичайно складні завдання. Реформа 1965 року: сутність і наслідки Проект Директив по восьмому п'ятирічному плану розвитку народного господарства СРСР (1966-1970) розроблявся з великими труднощами. Уже в самому розпалі роботи (1963-1964) стало зрозумілим, що завдання, закладені в Програмі партії, в тому числі і на 1970 рік, виконати неможливо. В зв'язку з цим виникає ідея розробити ще один семирічний план на 1966-1972 роки. Це було зроблено для того, щоб замаскувати неможливість виконання завдань, визначених XXII з'їздом партії. Але наприкінці 1963 року вирішили відмовитись від цієї ідеї і знову повернулись до необхідності розробки плану восьмої п'ятирічки. Зокрема планувалось збільшити продуктивність праці в промисловості на 33-35%, прибуток - більше ніж в два рази. 80% приросту продукції планувалось забезпечити за рахунок зростання продуктивності праці (проти 62% в сьомій і 72% в шостій п'ятирічках). Передбачалось приділити першочергову увагу розвитку сільського господарства, виробництву товарів споживання, росту реальних прибутків населення. Однак здійснити заплановане було неможливо без кардинальних змін в економіці. В зв'язку з цим гостро постала проблема її реформування. У вересні 1965 року на Пленумі ЦК було прийнято постанову "Про покращання управління промисловістю, вдосконалення планування і посилення економічного стимулювання промислового виробництва", у відповідності з яким розпочалась нова економічна реформа. Було вирішено ліквідувати раднаргоспи і повернутись до галузевого принципу управління. Заново були створені союзно-республіканські і загальносоюзні міністерства у відповідності з галузевим принципом. Наступним важливим напрямком даної реформи стала зміна всієї системи планування і економічного стимулювання. Було визнано доцільним ліквідувати надто жорстку регламентацію господарської діяльності підприємств. З цією метою зменшили кількість планових показників, які визначались центром. На відміну від попередньої системи, яка була зорієнтована на валові показники, тепер основним показником стало збільшення об'ємів реалізованої продукції підприємств. Передбачалось, що критерієм оцінки господарської діяльності підприємства буде отриманий прибуток (рентабельність виробництва) і виконання завдань з поставок найважливіших видів продукції. Серед обов'язкових показників визначались іще і такі: основна номенклатура продукції, фонд заробітної плати, платежі в бюджет і асигнування із бюджету, показники по об'єму централізованих капіталовкладень і введення в дію виробничих потужностей і основних фондів, завдання по впровадженню нової техніки і матеріально-технічного постачання. Всі інші показники господарської діяльності передбачалось встановлювати без затвердження в міністерствах і відомствах. У відповідності з постановою було вирішено розширити економічні права підприємств, розвивати прямі зв'язки між виробниками і споживачами на принципах взаємної матеріальної відповідальності і зацікавленості. Передбачалось запровадити в практику відносини, які базувались би на господарських договорах між підприємствами. З метою підвищення ролі економічного стимулювання була здійснена спроба вдосконалення системи ціноутворення на користь низькорентабельних виробництв. Справа в тому, що в радянській економіці поряд з високорентабельними заводами і фабриками завжди існувала велика кількість збиткових підприємств (наприклад, вся вугільна промисловість). Дуже часто на деяких високоприбуткових підприємствах були дільниці, що випускали необхідну для населення, але збиткову продукцію. Тому підприємства не бажали випускати дану продукцію. В зв'язку з цим посилилось значення таких важелів, як ціна, прибуток, премія, кредит, яким поверталось їх початкове значення. Передбачалось покращити систему оплати праці, пов'язати її не тільки з централізованим підвищенням тарифних ставок, але й із матеріальним стимулюванням працівників за рахунок використання частини прибутків підприємств, визначати заробітну плату за кінцевим результатом роботи. На підприємствах за рахунок прибутку дозволялось створювати (за певними нормативами) фонди економічного стимулювання: матеріального заохочення, соціально-культурних заходів, житлового будівництва і фонду розвитку виробництва. За рахунок цих фондів можна було преміювати робітників у відповідності з трудовими показниками, будувати житло і заклади культурно-побутового призначення, розширювати виробництво. Все це отримало назву господарського розрахунку. По суті, підприємствам надавалась оперативно-господарська самостійність (в установлених межах). Вони працювали на принципах самоокупності, рентабельності, матеріальної зацікавленості і матеріальної відповідальності за досягнуті результати. При цьому зберігався контроль з боку держави за використанням матеріальних, фінансових і трудових ресурсів. Вважалось, що нові принципи планування і економічного стимулювання повинні створити у колективах підприємств зацікавленість в прийнятті більш високих планових завдань, більїп повного використання чинників виробництва, досягнень науково-технічного прогресу, підвищення якості продукції. Господарська реформа розпочалась дуже активно. Уже в січні 1966 року на нові умови роботи було переведено перші 43 підприємства в 17 галузях промисловості. В жовтні 1965 року було затверджено Положення про соціалістичне державне підприємство, в якому закріплювались його права в сфері виробничо-господарської діяльності, будівництва і капітального ремонту, в галузі матеріально-технічного постачання, фінансів, праці і заробітної плати, а також коло обов'язків і міра відповідальності за їх порушення. Помітно змінились відносини між підприємством і державою. Була введена плата за виробничі фонди, за земельні і водні ресурси. Надлишок обладнання дозволялось реалізовувати іншим підприємствам. Встановлювалась залежність між величиною виробничих фондів підприємства і його внеском в державний бюджет, що повинно було зацікавити підприємства в кращому використанні цих фондів. Відбулись помітні зміни і в системі ціноутворення: оптові ціни стали більш об'єктивно відображати реальні виробничі витрати і підприємства уже могли отримувати прибуток від реалізації своєї продукції. Із цього прибутку підприємства повинні були вносити до бюджету плату за виробничі фонди, фіксовані (рентні) платежі, а також могли утворювати свої фонди заохочення. Для підприємств, що були переведені на нову систему господарювання, було встановлено державний Знак якості. Цей Знак підтверджував стабільність якості даного виробу, високу культуру виробництва і ін. В 1967 році на нові господарські умови стали переводити цілі галузі промисловості, і до кінця року по-новому працювало 15% підприємств, на долю яких припадало 37% промислової продукції. Незабаром на новий порядок планування і економічного стимулювання стали переходити підприємства будівництва і торгівлі. Господарська реформа зачепила і сільське господарство. В 1965 році на Пленумі ЦК КПРС було поставлено завдання ліквідувати негативні наслідки хрущовських "експериментів" на селі. Відмінялись обов'язкові для всіх господарств посіви кукурудзи, відновлювались присадибні ділянки і т. ін. Змінювалась система закупок сільськогосподарської продукції, вводились тверді (незмінні) і відносно низькі плани заготівлі на декілька років наперед, до 1970 року включно. Були підвищені закупівельні ціни на пшеницю, жито і інші культури, передбачалась диференціація цін у різних природно-кліматичних зонах і районах країни. При надплановому продажу зерна держава встановлювала 50% добавки до основної закупівельної ціни. Приймались заходи, спрямовані на поширення господарського розрахунку сільськогосподарських підприємств. Різко збільшилось фінансування аграрного сектора. В 1966-1980 роках, за офіційними даними, туди було направлено 383 млрд. крб., що складало 75% всіх капіталовкладень в сільське господарство за роки Радянської влади. За рахунок цих коштів намагались здійснити грандіозні програми по комплексній механізації, електрифікації сільського господарства, меліорації і хімізації грунтів. У 1966-1970 роках були виконані завдання по випуску промислової продукції, нарощувались виробничі потужності, підвищувалась продуктивність праці. Важливою особливістю цього періоду стало зростання в Україні темпів виробництва предметів споживання. Протягом 1966-1970 рр. зростали потужності електростанцій та виробництво електроенергії. До державних енергосистем були підключені всі колгоспи, радгоспи й населенні пункти, розташовані в сільській місцевості. Перших успіхів було досягнуто в хімічній промисловості. Україна стала виробляти більше, ніж у попередні роки мінеральних добрив, сірчаної кислоти, соди, хімічних волокон, засобів захисту рослин та ін. Прискореними темпами розвивалася легка, харчова й місцева промисловість. Обсяг продукції взуттєвої галузі збільшився в 1,5 рази. Якими ж чинниками можна пояснити прогресивні зміни в економіці? Вплив реформи, звичайно, був значним, але не вирішальним. Тим більше, що значні зрушення в економіці відбулись якраз в першій половині восьмої п'ятирічки, коли масовий перехід на нову систему ще тільки розпочинався. Дійсна причина в іншому: в період повороту від раднаргоспів до міністерств підприємства отримали деяку свободу для маневру, певний час вони не були скуті жорстокою регламентацією, що і дало тимчасовий позитивний результат. Слід зазначити також, що до складання восьмого п'ятирічного плану були залучені професійні економісти, які намагались закласти в план найбільш оптимальні параметри економічного розвитку країни. Наприкінці 1960-х на початку 1970-х років позитивний потенціал господарської реформи став вичерпуватись, народне господарство поверталось до традиційних джерел економічного зростання за рахунок паливно-енергетичного і військово-промислового комплексу. Не принесли бажаного результату спроби запровадити в масове виробництво наукомісткі технології (радіоелектроніку, інформатику, обчислювальну техніку, біотехнологію і ін.). Структура радянської економіки набувала все більш нераціонального, однобокого характеру, з нахилом в бік важкої індустрії із мінімальним виходом на безпосередні потреби людей. На початку 1970-х років, коли в економіці ще відчувався вплив реформи 1965 року, стало очевидним, що вона поступово припиняється, хоча ніхто не відміняв економічних методів управління, а в партійних документах постійно підкреслювалась необхідність підвищення фондовіддачі, зниження виробничих затрат і т. д. Все частіше стали з'являтися різноманітні обмеження в регламентації діяльності підприємств, що підривало саму ідею госпрозрахунку. Зокрема, були введені ліміти на створення фондів економічного стимулювання, перевищувати які навіть високорентабельні підприємства не мали права. Весь додатковий прибуток у вигляді "вільного залишку" приходилось перераховувати в державний бюджет. Таким чином, підприємства, які успішно працювали, не заохочувались. Дуже швидко під контроль вищестоящих організацій попав і фонд розвитку виробництва, який став включатись в централізований план розподілу капітальних вкладень. Таким чином відбувалось жорстке обмеження повноважень підприємств у праві розпоряджатись власними коштами. Найбільш вразливим елементом господарської реформи були взаємини відносно самостійних підприємств і державних управлінських структур, які в своїй діяльності все більше спирались на адміністративні методи. Апарат міністерств постійно розростався, виникали нові підрозділи, фактичне прийняття рішень розподілялось між численними інстанціями партійно-господарської ієрархії, де всі документи необхідно було "ув'язувати" і "узгоджувати". Від самого свого початку реформа була приречена на поразку, оскільки вона залишала без змін глибинні відносини виробництва - відносини власності. В реформі були закладені несумісні принципи: розширення прав підприємств і посилення централізації. Хоча підприємства ставали формально більш самостійними, вони не мали права самостійно визначати ціну на свою продукцію. Та ж ситуація була і з правом підприємства самостійно розпоряджатися робочою силою, наймати необхідних працівників, звільняти зайвих чи тих хто погано працює. З великими труднощами вписувалось в реформу впровадження нових технологій, оскільки воно вимагало часу на їх освоєння та навчання робітників; адже при цьому могло відбутися тимчасове скорочення випуску продукції, чого, щоб не зірвати планових показників, не могли допустити управлінці. Помітному тиску стали піддаватися ті вчені, які намагалися в своїх розробках знайти вирішення проблем радянської економіки шляхом розширення дії закону вартості і деяких елементів ринкової економіки, оскільки в їх пропозиціях проглядались загрози командно-адміністративній системі в цілому. Таким чином, економічна реформа 1965 року знаменувала собою найбільш масштабну спробу вдосконалення соціалістичної системи господарювання, але ця спроба виявилась по-ловинчатою і не дала помітних стійких результатів. Партійне керівництво країни, здійснивши декілька кроків вперед до ринку, не насмілилось на подальшу трансформацію господарської системи, оскільки це неминуче зумовило б необхідність і політичної лібералізації. Наростання кризових явищ в радянській економіці Поступово із загальноприйнятого лексикону стало зникати слово "реформа", а на його місці з'явились терміни "покращання", "вдосконалення". І хоча на партійних з'їздах і пленумах продовжували звучати фрази про необхідність "органічного поєднання досягнень науково-технічної революції з перевагами соціалістичної системи господарювання", відомчий монополізм неминуче відкидав ідею науково-технічного прогресу, все більшого значення набирала інертність антиреформаторського мислення. Як універсальний засіб розв'язання всіх соціально-економічних проблем проголошувалось підвищення керівної ролі комуністичної партії, поширення партійного контролю на всі сфери життя суспільства. У відповідності з рішеннями XXIV з'їзду КПРС (1971) в Статут партії було внесено положення про те, що правом контролю за діяльністю адміністрації, наділялись партійні організації не тільки в сфері виробництва, а й у науково-дослідних інститутах, навчальних закладах, культурно-просвітницьких установах тощо. При цьому зберігалось унікальне становище: партія всюди керує і контролює, а за помилки відповідають державні органи і керівники підприємств. По всій країні поширилась практика організації різноманітних "починів", що була спрямована на досягнення небувалих господарських результатів типу: здати державі "6 мільйонів тонн узбекської бавовни", "1 мільйон тонн кубанського рису", "казахстанський мільярд пудів зерна" та ін. При цьому зовсім не підраховувались прямі збитки, що були пов'язані з велетенським напруженням людських ресурсів, з порушенням екології. В цей час великих успіхів досягла так звана "тіньова економіка", яка розвивалась завдяки тотальному одержавленню господарських структур і спритного маніпулювання дефіцитом. Особливо абсурдним виглядало посилення загального дефіциту на фоні надзвичайно великих надлишків різноманітних видів сировини і матеріалів. А оскільки керівники підприємств не могли самостійно розпоряджатися надлишковими ресурсами, то за них цю справу робили підпільні ділки, які виконували ринкові функції і допомагали (але в спотвореній формі) підтримувати дієздатність радянської економіки, задовольняючи її потреби. "Тіньовий бізнес", зрощуючись з представниками партійно-державного апарату в центрі і на місцях, контролював міліардні обороти коштів, які не обкладалися податком. "Тіньова економіка" була неоднорідною за своєю структурою. Сюди можна віднести як індивідуальну трудову діяльність (кустарне виробництво, медичні послуги, побутове обслуговування населення), яка суворо заборонялась або обмежувалась, так і суто кримінальну діяльність, пов'язану з великими крадіжками товарів і сировини, махінаціями із звітністю, виготовленням на державних підприємствах неврахованої продукції та її подальший продаж через державну торгову мережу, валютні операції і т. ін. За різними оцінками, до середини 1980-х років в цій сфері економіки було зайнято приблизно 15 млн. осіб. В ці роки керівництво країни намагалось відійти від екстенсивного розвитку економіки, але робити це вдавалось все важче. І хоча офіційно було заявлено, що країна іще в 1930-х роках пройшла стадію індустріалізації, в дійсності економіка СРСР 1960-х — 1970-х років не відрізнялась високим рівнем технічного розвитку. Як і раніше, відбувався процес переходу від домашинних методів праці до машинної техніки в усіх галузях матеріального виробництва, в той час як промислово розвинуті країни уже давно пішли вперед по шляху науково-технічного прогресу. Зокрема, частка зайнятих важкою фізичною працею в промисловості СРСР на початку 1980-х років складала близько 40% (50 млн. осіб), в будівництві - 60%, в сільському господарстві — близько 70%. Для немеханізованих виробництв були характерними низький рівень організації праці, порушення трудової дисципліни, пов'язані з пияцтвом, високий рівень плинності кадрів. Для приросту кожного додаткового відсотка валового внутрішнього продукту доводилось затрачувати все більші кошти. Так, якщо в роки четвертої п'ятирічки на потреби народного господарства виділялось трохи більше третини всіх бюджетних асигнувань, то в одинадцятій п'ятирічці - уже 56%. Постійно скорочувались асигнування на соціально-культурні програми: з 37,4% в 1970 р. до 32,5% в 1985 році. Великого напруження зазнавала економіка через нестачу людських ресурсів. Постійне зниження народжуваності призводило до помітного зменшення частки населення, яка включалась в суспільне виробництво: з 12 млн. осіб в 1971-1975 роках до З млн. осіб в 1981-1985 роках. Вартість незайнятих робочих місць на підприємствах країни досягла 12% від загальної вартості основних виробничих фондів, що являло небезпеку для нормального функціонування економіки. Причому гостра нестача робочої сили в одних регіонах країни поєднувалась з її надлишком в інших. В країні посилилась масова міграція населення із села в місто. Якщо в 1959 році населення міст становило 47,9%, то в 1981 році — вже 63,4%. Переміщення сільської молоді у великі міста, на грандіозні "будови століття" посилило формування великого прошарку людей з маргінальною субкульту-рою "гуртожитку". Для цих нових міських жителів не створювалась нормальна соціальна інфраструктура, що породжувало у них почуття обділеності, неповноцінності і призводило до різноманітних антисуспільних вчинків. Молодь дуже часто потрапляла в жорстокі умови напівкріпосної залежності від начальства через прописку, черги на житло і т.д., погоджувалась на некваліфіковану працю в шкідливих умовах. Але для керівництва підприємств це було дешевше, ніж впроваджувати у виробництво нову техніку. В даному випадку бюрократія від імені держави виступала в ролі монопольного роботодавця, тому що в її руках були зосереджені всі соціальні блага. Однією з форм кризи в економіці, що насувалась, була практика маніпулювання інформацією, підтасовування розрахунків у проектах, звітах. І хоча десята п'ятирічка (1976-1980) була проголошена "п'ятирічкою ефективності і якості", наслідки роботи виявились дуже скромними. Структура економіки залишалась такою ж, якою вона була в 1930-1950-ті роки, тобто домінувала важка, фондомістка промисловість. На початку 1970-х років в результаті сировинної і енергетичної кризи ціни на енергоносії на західних ринках різко зросли. Тому було прийнято рішення форсувати продаж нафти і газу на Захід. За період з 1960 по 1985 роки частка палива і сировини в радянському експорті піднялась з 16,2 до 54,4%. Прибутки від реалізації нафти і нафтопродуктів складали 176 млрд. інвалютних карбованців. Однак слід сказати, що ці величезні кошти не впливали суттєво на розвиток економіки. Затратний механізм перемелював ці гроші, які вкладались в здійснення дорогих, безперспективних і екологічно шкідливих проектів. Також багато коштів витрачалось на утримання бюрократичного апарату, що швидко зростав. В 1985 році в країні нараховувалось біля 18 млн. управлінських працівників і чиновників різного рівня, або шоста частина всіх зайнятих. Велика частина нафтодоларів просто "проїдалась", йшла на закупку за кордоном продуктів харчування, в основному зерна, товарів народного вжитку (взуття, одяг). Величезні кошти виділялись на підтримку комуністичних партій і прорадянсь-ких режимів у різних країнах світу, на пропаганду так званих переваг соціалізму і т.д. Однак на середину 1980-х років надходження від експлуатації нафтових родовищ стали скорочуватись, оскільки багато промислове розвинутих країн зуміли перевести свою економіку на енергозберігаючі технології, в результаті чого попит на нафту зменшився, ціни на світовому ринку почали падати, що негативно відбилось на розвитку радянської економіки. В 1979 році була здійсненна ще одна спроба уряду О.М. Косигіна реформувати економіку, покінчити з валовими показниками. З цією метою було встановлено показник нормативне чистої продукції, за яким підприємствам повинні були зараховувати тільки новостворену вартість, не враховуючи витрат на сировину, матеріали і т. ін. Передбачалось, що це нововведення буде стимулювати впровадження нової техніки, підвищення якості продукції, змусить відмовитись від поділу продукції на вигідну і невигідну. Але це не передбачало радикального реформування командно-адміністративної системи, а було спрямовано всього лише на її чергову модернізацію. Спроби одночасного посилення госпрозрахунку і адресного директивного планування, активізація економічних стимулів при одночасному обмеженні прав підприємств не могли забезпечити економіці серйозних позитивних результатів. Поступово наростала ціла система блокування економічних важелів регулювання народногосподарських пропорцій, в результаті чого сформувався механізм соціально-економічного гальмування. Середньорічний обсяг виготовленої продукції в країні (в натуральному виразі) за 1979 - 1982 роки виявився на 40% меншим у порівняні з 1978 роком. Додаткові надходження енергоносіїв і сировини на експорт не дозволили подолати загальне розбалансування в господарстві країни. Гострий дефіцит, неможливість задовольнити потреби населення в найбільш необхідних товарах, відсутність стимулів праці - все це приводило до соціальної і фізичної деградації суспільства. В листопаді 1982 року після смерті Л.І. Брежнєва генеральним секретарем ЦК КПРС став Ю.В. Андропов, чия діяльність була спрямована на масову заміну міністрів, секретарів обкомів і ЦК союзних республік і всебічного посилення дисципліни. Здавалось, що, змінюючи одних бюрократів на інших, можна буде встановити порядок. До порушників трудової дисципліни застосовувались різноманітні форми покарання: зменшення заробітної плати, позбавлення премій, зняття з черги при розподілі житла. Заходи, спрямовані на наведення порядку і дисципліни, дали деякий економічний ефект. Згідно до офіційних даних, темпи росту економіки в 1983 році складали 4,2% (проти 3,1% в 1992 році), національний прибуток збільшився на 3,1%, промислове виробництво на 4%, виробництво сільськогосподарської продукції на 6%. Командні методи керівництва економікою допомогли досягти лише тимчасового успіху, але не сприяли стійкому розвитку економіки. В економіці продовжували наростати негативні процеси. Промислові підприємства працювали в умовах постійної не-ритмічності поставок сировини і матеріалів. Особливо велика неритмічність протягом року відчувалась в будівництві. Лихоманило залізничний транспорт, потяги ходили з великим запізненням. Як уже відзначалось, аграрний сектор Радянського Союзу традиційно забезпечував кошти для більш-менш стабільного функціонування інших галузей директивної економіки. Але в 1970-х роках це джерело вичерпалось, оскільки становище в сільському господарстві було складним. Не допомагали і великі асигнування в сільське господарство, значна частина яких, до речі, за рахунок штучно завищених цін на сільськогосподарську техніку і на будівництво виробничих об'єктів на селі, тут же поверталась в казну. Інша частина асигнувань ішла в буквальному смислі в пісок: в будівництво грандіозних і малоефективних тваринницьких комплексів, в непродуману меліорацію і хімізацію грунтів. Як і раніше, велику роль в забезпеченні населення продуктами харчування відігравали підсобні господарства, які займали 1% оброблюваних земель. За офіційними даними, в 1978 році в підсобних господарствах було вирощено 61% картоплі, 29% овочів, 29% м'яса і молока, 34% яєць. В 1982 році за ініціативою секретаря ЦК КПРС по сільському господарству М.С. Горбачова була прийнята чергова амбіційна і нереальна "Продовольча програма", виконання якої проголошувалось всенародною справою. Країна, маючи найбільші в світі чорноземи, перетворилась у великого світового імпортера зерна. Зерно купувалось в США, Канаді, Австралії, Аргентині та інших країнах. Дивовижний факт: тонна зерна, закуплена в США, була в два рази дешевшою, ніж вироблена в Радянському Союзі. Нездатність сільського господарства прогодувати населення своєї країни вказувала не тільки на внутрішні недоліки радянської системи, але й на загальну соціально-економічну відсталість. Так, в 1920-і роки в сільському господарстві США було зайнято 2,5-3% працездатного населення, а в СРСР — 25%. В 1970 році один працівник радянського сільського господарства виробляв 4,5 т зерна, 320 кг м'яса й 2,8 т молока на рік, в той час як один американський робітник виробляв 54,7 т зерна, 457 кг м'яса, 11,8 т молока за рік. К.У.Черненко, обраний генеральним секретарем ЦК КПРС в лютому 1984 р., розпочав свою діяльність також із спроб розв'язати сільськогосподарські проблеми. В жовтні 1984 року була запропонована грандіозна програма меліорації: зрошення і осушення мільйонів гектарів землі, будівництво каналів, перенесення частини витоку північних і сибірських річок, а також річки Дунай на зрошення земель в центральних і південних районах країни. При цьому не враховувались не тільки величезні матеріальні затрати для реалізації цих проектів, а й екологічні наслідки, перш за все зменшення кількості води, що впадала в Льодовитий океан, і відповідно наслідки, які звідси випливали. На початок 1980-х років стан економіки СРСР продовжував погіршуватись. Так, щорічний приріст національного продукту країни зменшився з 9% в 1965 році до 2,6% в 1982 році, а промислове виробництво - з 7,3 до 2,8%. Продуктивність праці на середину 1970-х років в радянській економіці була вдвічі меншою, ніж в США. Економіка СРСР, в цілому в 1979 році, випускала не більше 60% продукції США. Радянська економіка була побудована таким чином, що підприємствам підвищувати продуктивність праці було просто невигідно, оскільки зростання продуктивності праці тягло за собою підвищення планових завдань і зменшення фонду заробітної плати. В результаті цього на більшості підприємств машинобудівної промисловості чисельність робітників була в 1,3-1,4 рази вищою, ніж на подібних підприємствах Заходу. Хоча точне співвідношення заробітної плати в СРСР і західних країнах визначити важко, попередні розрахунки свідчать про те, що середня заробітна плата в СРСР в 1973 році складала 168,14 дол. за місяць, в той час як у Франції — 361,64 дол., а в США — 606,51 дол. Слід підкреслити, що наприкінці 1960-х — на початку 1970-х років відбулось деяке підвищення життєвого рівня трудящих, в тому числі і на селі, де колгоспники почали отримувати заробітну плату. Поступово середня заробітна плата сільських працівників наблизилась до середньої по країні і складала 90% від цього рівня. Але поступово, до початку 1980-х років, цей процес почав гальмуватись. Скоротились обсяги житлового будівництва. Витрати на охорону здоров'я складали 4% від національного прибутку (в розвинутих країнах - 10-12%). За рівнем споживання на душу населення Радянський Союз займав 77-е місце в світі. Військовий бюджет Радянського Союзу в період з 1965 по 1977 рр. зростав щорічно не менше ніж на 4,5% і складав приблизно 11-13% валового національного продукту. В 1967 р. у Радянського Союзу було 570 міжконтинентальних балістичних ракет, а у США - — 1054. В 1979 р. США зберегли цю кількість ракет незмінною, а Радянський Союз збільшив їх до 1409. Чисельність армії США за цей період скоротилась з 3,5 млн. до 2,06 млн. осіб, а чисельність Радянської Армії зросла з 3,68 млн. до 4,19 млн. осіб. З метою підтримки постійного мобілізаційного характеру радянської економіки практично щорічно встановлювались чергові ювілейні дати, які необхідно було зустрічати високими трудовими досягненнями, брати на себе підвищені зобов'язання, про виконання яких оголошувалось на святкових зборах, мітингах. Дуже помітним фактом стала публікація в травні 1982 року газетою "Правда" статті академіка В. Трапезнікова, в якій автор відкидав стереотипні погляди щодо погіршення економічної ситуації в країні — несприятливі кліматичні умови, обмеженість деяких джерел сировини, труднощі в освоєнні нових територій і т.п. В статті вперше визначено інші причини: низька ефективність жорсткого централізованого планування, відсутність матеріальних стимулів управління і т. п. Але ні Ю.В. Андропов, ні К.Ч. Черненко не спромоглися здійснити радикальне реформування економіки, бо вважали, що це може привести до ліквідації комуністичної системи. Тому вони продовжували триматись попереднього курсу. Перебудова та її підсумки В березні 1985 року, після смерті К.У.Черненка, генеральним секретарем ЦК КПРС було обрано М.С. Горбачова, а Головою Ради Міністрів став М.І. Рижков. Розпочався новий і останній етап в історії СРСР, який отримав назву "перебудова". Нове керівництво стало перед необхідністю зупинити розпад системи "державного соціалізму" і захистити інтереси правлячої номенклатури. З цією метою почали проводити обережні реформи всіх громадянських структур, в тому числі і економіки, оскільки глибока криза уже встигла охопити основні елементи системи. До середини 1980-х років валовий випуск продукції в розрахунку на душу населення складав близько 37% рівня США. Приріст продуктивності праці впритул наблизився до нульової позначки. На одиницю національного прибутку в радянській економіці витрачалось в 1,5-2 рази більше електроенергії, палива, металу і інших ресурсів, ніж у промисловості розвинутих країн. По суті, тільки у військово-стратегічній сфері великими зусиллями підтримувався паритет із США. Слід нагадати, що на перших етапах "перебудови" в країні була поширена ілюзія відносно можливого удосконалення соціалістичної системи. Перш за все, у більшості політиків переважала стійка думка про існування соціально-економічних переваг соціалізму над іншими формами організації суспільного життя. Вважалось, що в радянській системі немає і не може бути антагоністичних суперечностей, крім "пережитків консервативного мислення". Отримала поширення також ілюзія про те, що майбутні реформи можна провести швидко і без особливих труднощів. Класичним прикладом реалізації таких ілюзій стала антиалкогольна кампанія, яка проходила в дусі відомої "червоногвардійської атаки на капітал". Одним із перших кроків по виходу із кризового стану став курс на "прискорення соціально-економічного розвитку країни". Цей курс був спрямований на досягнення щорічного приросту національного прибутку не менше ніж на 4%. Для досягнення такого зростання національного прибутку необхідно було за п'ятирічку збільшити видобуток палива і сировини на 15%, збільшити інвестиції на 30-40%, додатково залучити у виробництво до двох мільйонів осіб. Але оскільки в країні таких ресурсів не було, то досягти мети можна було за рахунок збільшення темпів розвитку машинобудування в 1,5-2 рази. В той же час прозвучав заклик "активізувати людський фактор" як важливу умову прискорення. Таким чином, Горба-чов і його соратники знову використовували суб'єктивний чинник, намагаючись не зачіпати фундаментальні основи системи, зберігаючи прихильність "соціалістичному вибору". З метою підвищення якості продукції була створена ще одна контролююча інстанція — Держприймання, яка мала право не приймати неякісну продукцію, карати матеріально тих, хто ніс відповідальність за брак. На перших порах "перебудова" пов'язувалась з концепцією "вдосконалення господарського механізму", тобто з наданням підприємствам більшої самостійності в розвитку виробництва, оновленні продукції, матеріальному стимулюванню працівників в залежності від фінансових результатів роботи підприємства, тобто з фактичним поверненням до реформи 1965 року. Але при цьому обов'язковою залишалась одна умова: непорушність соціалістичної (державної) власності. Власне кажучи, економічна "перебудова" розпочалась з червня 1987 року, коли було прийнято "Закон про державне підприємство", за яким керівникам і колективам державних підприємств були надані виключно широкі повноваження, зокрема, право самостійного виходу на зовнішній ринок, здійснення спільної діяльності з іноземними партнерами і ін. На практиці цей закон надавав підприємствам більшу свободу при використанні прибутку: вони могли самостійно вирішувати -направляти його на розвиток виробництва чи на підвищення заробітної плати працівникам. Багато підприємств ішли по другому шляху, що в кінцевому підсумку мало негативні результати, оскільки в перспективі не забезпечувало зростання науково-технічного потенціалу. До того ж, закон не передбачив, що свобода повинна бути пов'язана з ринковою відповідальністю: збиткові підприємства слід закривати, а випуск продукції, яка не користується попитом, припиняти. Було обрано "м'який" характер бюджетної політики, коли підприємство в будь-якому випадку отримувало державні кошти на покриття збитків і при цьому не прикладало зусиль для підвищення ефективності виробництва з урахуванням ринкового попиту. В результаті такої політики середній рівень заробітної плати зростав швидше, ніж ціни. За 1985-1991 роки реальна заробітна плата виросла на 51%, але купити на ці гроші було нічого, оскільки чим більшою була зарплата, тим гостріше відчувався товарний дефіцит. В середині 1988 року було прийнято закони, за якими дозволялось відкривати приватні підприємства більше ніж за 30-ма видами виробничої діяльності. У відповідності з цими законами фактично був легалізований великий сектор "тіньової економіки". На загальній хвилі відродження демократичних ідей по всій країні стало поширюватись робітниче самоврядування, але наприкінці 1980-х років воно пішло на спад, а влада знову перейшла в руки директорів, які пізніше, в 1990-х роках, стали великою економічною і політичною силою в країні. Характерним явищем пізньорадянського періоду був розвиток орендних відносин, на які партійні і державні керівники покладали великі надії в розрахунку на підвищення зацікавленості працівників в результатах праці. У відповідності з Законом про оренду (квітень 1989 р.) трудовий колектив міг взяти в оренду у держави підприємство, щоб в подальшому приватизувати його шляхом викупу за досить символічну ціну. В 1989-1991 роках загального поширення набули нові форми виробничих об'єднань — концерни, корпорації, які створювались таким чином: група державних підприємств і підрозділів галузевих міністерств утворювали певну асоціацію. Тут поєднувались інтереси галузевих, союзних і республіканських закладів та інтереси директорів підприємств. Державні заклади намагались утримати в своїх руках питання фінансування і постачання, а директори — вигідно приватизувати підприємства через так звану номенклатурну приватизацію. В червні 1990 року була прийнята постанова Верховної Ради СРСР "Про концепцію переходу до регульованої ринкової економіки" і ряд інших документів, за якими передбачалась поступова демонополізація, децентралізація і роздержавлення власності, створення акціонерних товариств, реформування кредитної і цінової політики та системи роздрібної торгівлі обладнанням і сировиною, електроенергією, розвиток приватного підприємництва і т.д. Правда, реалізація цих законодавчих актів відкладалась на рік, оскільки уряд побоювався їх впливу на погіршення ситуації в країні. В 1988 році стало зрозумілим, що справи в економіці не покращуються, помітно зростає ціна реформ. Одним із важливих чинників, який впливав на погіршення економічної ситуації, були надмірні військові витрати СРСР. Офіційна статистика вперто повідомляла, що на прямі військові витрати в СРСР іде не більше 7% державного бюджету, хоча всім було зрозуміло, що разом з непрямими витратами вони складають до 50% (для порівняння: 52% держбюджету СРСР витрачав на військові потреби в 1943 році, в розпал Великої Вітчизняної війни). Всі ці небачене великі військові витрати суттєво підривали економічний потенціал країни. Виходячи із "нового політичного мислення" і змін, які відбулись на міжнародній арені, радянське керівництво здійснило ряд дій, спрямованих на зміну зовнішньої політики. Було по-кінчено з багаторічним поділом світу на дві протилежні системи. Поступово, починаючи з 1987 року, стали укладатись договори з США про знищення стратегічних озброєнь. У 1989 р. завершився вивід радянських військ із Афганістану. Радянське керівництво відкрито визнало безглуздою і шкідливою допомогу різним одіозним диктаторським режимам в країнах "третього світу", які виступали під соціалістичними гаслами. Окремо слід зупинитись на становищі в сільському господарстві. М. Горбачов, як ініціатор і провідний автор Продовольчої програми, продовжував наголошувати на збільшенні інвестицій в сільське господарство. Але при цьому зовсім не обговорювалося питання про докорінний перегляд форм господарювання в цьому секторі економіки. В листопаді 1985 р. була прийнята спільна постанова ЦК КПРС і Ради Міністрів СРСР "Про подальше вдосконалення управління агропромисловим комплексом", у відповідності з якою на землі з'явився єдиний "господар" — Агропромисловий комітет (АПК) і його багатолюдні структури управління (РАЛО, ОблАПО і т.д.). Надійшли багатомільярдні капіталовкладення із держбюджету. Так, у 1990 році за рахунок підвищення закупівельних цін, чергового списання боргів з колгоспів і радгоспів, дотацій тощо в АПК було направлено близько 100 млрд. крб. Однак продовольча проблема все загострювалась. З 1989 року почав зростати дефіцит найбільш необхідних продуктів харчування. Було введено різноманітні регламентації на продаж не тільки продовольства, але багатьох інших товарів. В 1990 році по всій країні з'явилися картки, талони, купони, візитки , які регулювали розподіл м'яса, масла, цукру, тютюну, муки, дитячого харчування, вино-горілочних виробів і т.д. А в 1991 р. в країну почала поступати гуманітарна допомога з різних країн і міжнародних організацій. Так закінчилась реалізація Продовольчої програми. У зв'язку з труднощами, які наростали в економіці, керівництво країни прийняло рішення (не без коливань) про реформування політичної системи СРСР, оскільки вона все частіше стала проявляти себе як чинник "механізму гальмування" реформ. Для того, щоб нейтралізувати вплив консервативної більшості у вищому партійному керівництві, М. Горбачов ініціював процеси демократизації суспільства у формі так званої "гласності". Приблизно з середини 1987 р. розпочалось контрольоване верхами пом'якшення цензури в засобах масової інформації. Одним із етапів політичної реформи стали вибори 1989-1990 років, які пройшли на всесоюзному і республіканському рівнях і сформували нові органи влади: з'їзд народних депутатів СРСР і відповідні республіканські з'їзди, на базі яких було створено постійно діючі Верховні Ради СРСР і республік. По всій країні посилився процес формування суспільних рухів і політичних партій ліберального', центристського, радикального напрямків, які займали в основному антикомуністичні позиції і критикували КПРС за нездатність здійснювати керівництво країною. Розпочався масовий вихід людей із партійних рядів, багато республіканських компартій заявило про свій вихід із КПРС. В країні почали формуватись нові центри реальної влади в образі республіканських з'їздів народних депутатів. Досить швидко визріли об'єктивні передумови дистанціювання республіканських представників номенклатури від московської еліти, оскільки Центр уже не міг ефективно забезпечувати їх інтереси і підтримувати сепаратистські настрої в національних районах. Практично вся республіканська номенклатура в процесі проведення референдумів в 1990-1991 рр. заявила про своє бажання вийти із складу Радянського Союзу, для того щоб отримати статус суверенних держав, повноправних суб'єктів міжнародного права. Уряд СРСР здійснив спробу переламати кризову ситуацію в економіці. Наприкінці 1990 р. новим главою уряду став В.С. Павлов, який представляв інтереси консервативних економічних і політичних кіл і ВПК. Для того, щоб зупинити відцент-робіжні тенденції, було взято курс на жорсткі економічні заходи. Ніяких розмов про лібералізацію і приватизацію уже не було. Влітку 1991 р.. В. Павлов поставив перед Верховною Радою вимогу про надання уряду надзвичайних повноважень з метою проведення стабілізаційного курсу в економіці і для того, щоб сконцентрувати всю владу в руках виконавчих органів. Верховна Рада СРСР не підтримала цієї вимоги. Невдалі спроби консервативної стабілізації привели частину керівників Радянського Союзу до створення 19 серпня 1991 р. Державного Комітету з надзвичайного стану (ДКНС), що було, по суті, спробою державного перевороту. Лідери ДКНС виступили з дуже популістською і практично нереальною програмою виходу країни із кризи. 21 серпня 1991 р. путч провалився, а разом з ним — всі надії М. Горбачова на підписання нового союзного договору. Саме з цього моменту розпочався процес фактичного розпаду СРСР як єдиної держави. В серпні 1991 р. про вихід із нього заявили прибалтійські республіки. 1 грудня в Україні відбувся референдум, на якому населення країни висловилось про свою повну незалежність. 8 грудня керівники Росії, України, Білорусії (країн-співзас-новників СРСР) Б. Єльцин, Л. Кравчук і С. Шушкевич підписали так звані "Біловежські угоди" про денонсацію Союзного договору 1922 року і оголосили про створення Співдружності Незалежних Держав. 25 грудня 1991 р. М.С. Горбачов подав у відставку з поста Президента СРСР в зв'язку із зникненням даної держави |
||
|
|
© uchebnik-online.com |