Перечень учебников

Учебники онлайн

4.3. Політична влада: сутність, характерні ознаки

Влада в загальносоціологічному понятті передбачає здатність окремого індивіда або групи людей за допомогою різних засобів та методів утверджувати у сфері соціальних відносин власну волю.

Політична влада є однією із складових гілок влади. На відміну від моральної, сімейної влади політична влада має не особистий, а суспільно опосередкований характер. Для політичної влади значущими є не стільки інтереси приватної особи, скільки загальні інтереси всіх груп та соціальних верств суспільства. Існує багато визначень поняття «політична влада» як у вітчизняній, так і в зарубіжній літературі.

Політична влада – це реальна здатність одних людей проводити свою волю стосовно інших за допомогою правових і політичних норм.

Основою політичної влади є політична нерівність, а також нерівність політичних статусів. Право приймати відповідальне політичне рішення людина отримує якраз завдяки особистому статусу в ієрархічній структурі суспільства, коли стає членом уряду, депутатом парламенту, лідером партії тощо. Політична нерівність створює передумови для управління суспільством. Адже для координації життя соціуму необхідний своєрідний управлінський центр – «мозковий штаб», а також переборення центробіжних сил, особистого та групового егоїзму. Ось чому історія суспільств – це історія не ліквідації політичної нерівності, а пошуку і створення ефективних засобів її організації.

Будь-яка державна влада є політичною, але не всяка політична – державною: в умовах первіснообщинного ладу, зокрема на останньому етапі його розвитку, вже існувала політична влада але держави не було.

Найважливішою ознакою виникнення держави є наявність окремої групи осіб, у руках яких зосереджена влада, тобто професійно зайнятих управлінням суспільства та використовуючих для цього соціальний апарат насильства (армію, поліцію, в'язниці тощо).

Таким чином, державна влада – це влада, яка здійснюється за допомогою відокремленого професійного апарату на певній території, на яку поширюється державний суверенітет, у якої є можливість звернутися до засобів організованого і законодавчо інституалізованого насильства.

Державна влада являє собою найвище, найповніше вираження політичної влади, є політичною владою в її найбільш розвинутому стані.

Характерними ознаками політичної влади є:

? загальність, обов'язковість її рішень для всіх громадян, організацій, будь-якої влади. Політична влада може обмежити вплив могутніх корпорацій, засобів масової інформації та взагалі будь-яких інститутів навіть до самої ліквідації;

? безособовість. На відміну від приватної особистої влади, яка існує у невеликих групах, політична влада виступає від імені всього суспільства та звертається за допомогою права до всіх громадян;

? монополія на фізичне насильство, як внутрішнє (право покарання),так і зовнішнє (право на війну). Політична влада означає, що панування, підкорення, насильство як специфічні засоби влади монополізовані та зосереджені у спеціально створених суспільством інститутах, органах і закладах, які у сукупності своїй складають державу. Право насильного вилучено у приватних осіб чи груп та передано державі, в особі якої насильство, панування одержує законність;

? різноманітність ресурсів. Політична влада, особливо держава, використовує не тільки підкорення, насильство, але й інші ресурси: економічні, соціальні, культурно-духовні.

Отже, політична влада – це публічне і монопольне право реалізовувати волю, силу, панування у соціальному житті, тобто право призначених інститутів і закладів приймати рішення, обов'язкові для всіх громадян, спираючись на специфічні засоби та апарат влади.

Вона повинна:

1) забезпечити законні права громадян, їх конституційні свободи;

2) утверджувати право як стрижень суспільних відносин;

3) виконувати функції розвитку держави (господарські, культурні, соціальні та ін.).

Інші автори до «рис політичної влади» ще відносять:

? легітимність влади – означає її законність;

? верховенство – обов'язок виконання рішень влади всіма;

? вплив – здатність об'єкта політики на поведінку індивідів, груп, організацій;

? всезагальність – влада діє від імені всього суспільства;

? моноцентричність – існування загальнодержавного центру;

? ефективність та результативність – означають, що саме в конкретних результатах реалізуються всі задуми влади.

Реалізація всіх видів влади тією чи іншою мірою може відбуватися з використанням правових норм, однак лише для політичної влади такі норми є найважливішим засобом її здійснення.

Якщо економічну владу умовно можна назвати «владою грошей», духовно-інформаційну – «владою інформації», сімейну – «владою авторитету», то політичну владу – «владою права». Це зовсім не означає, що політична влада скрізь і завжди здійснюється за допомогою права, однак право є головним засобом її реалізації.

Згадаємо, норми права – це встановлені або санкціоновані державою з метою регулювання суспільних відносин загальнообов'язкові правила поведінки. Дотримання й виконання норм права забезпечується шляхом як переконання, так і державного примусу. Держава не тільки встановлює норми права, а й виступає найважливішим гарантом їх виконання. Відповідно державна влада є найважливішою формою політичної влади. Поняття політичної влади значно ширше поняття влади державної.

Специфіка державної влади полягає в тому, що вона:

? по-перше, здійснюється спеціальним апаратом;

? по-друге, поширюється на всю територію країни;

? по-третє, наділена монополією на прийняття законів та застосування примусу.

Політична влада здійснюється не тільки державою, а й іншими політичними інститутами – політичними партіями, громадсько-політичними організаціями, органами місцевого самоврядування. Відповідно можна виокремити владу політичних партій, громадських організацій, органів місцевого самоврядування як форми політичної влади. На відміну від державної влади, яка має загальний характер і поширюється на всю територію країни й суспільство в цілому, влада політичних партій і громадських організацій здійснюється лише в межах цих партій та організацій. Вона ґрунтується як на правових нормах, установлених державою, так і на політичних нормах, які не є правовими і діють лише в межах політичних партій і громадських організацій. Такі норми закріплюються у статутах партій і громадських організацій і стосуються визначення прав та обов'язків їх членів, внутрішньопартійної діяльності тощо. А це означає, що засобами здійснення політичної влади виступають не, тільки правові, а й політичні норми як такі, що діють усередині недержавних політичних організацій та у стосунках між ними.

На відміну від державної влади, державна влада органів місцевого самоврядування поширюється лише на певну частину території держави і значною мірою здійснюється на громадських засадах. Влада органів місцевого самоврядування ґрунтується як на загальнодержавних правових нормах, так і на нормативних актах самих цих органів, дія яких поширюється лише на підпорядковану їм територію.

Влада існує і функціонує не тільки в різних сферах суспільства, а й на різних рівнях його структури: суспільному, асоціативному та персоналізованому.

Таким чином, політична влада – це реальна здатність одних людей проводити свою волю стосовно інших за допомогою правових і політичних норм.

Характерні ознаки політичної влади:

1. домінування владної волі;

2. наявність особливого апарату управління;

3. суверенітет органів влади щодо інших держав;

4. монополія на регламентацію життя суспільства;

5. можливість примусу щодо суспільства і особи;

6. легітимність;

7. легальність;

8. моноцентричність;

9. національний суверенітет (характеризує властивості нації, її політичну свободу, територіальну культуру і мовну самостійність);

10. народний суверенітет (характеризує повновладдя одно- чи багатонаціонального народу);

11. Державний суверенітет (характеризує властивості державної влади, її верховенство у внутрішній політиці і незалежний статус у зовнішній).

Засоби здійснення влади: право; авторитет; переконання; традиції; маніпулювання; насильство.

Форми реалізації влади:

1. панування;

2. примус;

3. управління;

4. керівництво;

5. організація;

6. координація;

7. контроль.

Риси державної влади:

1. обов'язковість її рішень;

2. звернення до всіх громадян;

3. наявність єдиного центру прийняття рішень;

4. організація та діяльність щодо здійснення цілей організації;

5. наявність особливого апарату управління та примусу.

Які ж вимоги ставляться до влади?

З огляду на це російський політичний мислитель Іван Ільїн (1882-1954) сформулював шість аксіом державної влади (аксіома) – положення, яке приймається без доказу в силу безпосередньої переконаності.

1. Державна влада не може належати нікому, крім тих, хто має правові повноваження.

2. Державна влада повинна бути одна.

3. Влада має здійснюватися людьми, які відповідають власному політичному і етичному цензу.

4. Політична програма володарюючих може передбачати лише заходи, які мають загальний інтерес.

5. Політична програма влади має охоплювати заходи і реформи, які можна втілити в життя.

6. Державна влада принципово пов'язана розподільчою справедливістю.

Історія людства, практика політичного життя засвідчує, що ігнорування цих аксіом призводить до кризи державної влади, дестабілізації суспільства, конфліктних ситуацій, які можуть перерости навіть у громадянську війну.

Домінуючим принципом функціонування державної влади є принцип її поділу. Основоположником теорії поділу влади є англійський філософ Д.Локк і французький просвітитель Ш. Монтекс'є, хоча цю ідею висловлював ще давньогрецький філософ Полібій. За цією теорією, для правильного і ефективного функціонування держави мають існувати незалежні одна від одної законодавча, виконавча і судова влади. Це створює систему «стримування і противаг», проти зосередження влади в одному центрі, зловживання, сприяє дієвості політичного керівництва та управління.

Носієм законодавчої влади – є парламент; виконавчу владу здійснюють президент, уряд, міністерства і відомства, державно-адміністративні установи; судову владу – незалежні суди підпорядковані тільки закону.

Уперше така система влади була законодавчо закріплена у Конституції США (1787 р.), зафіксована була у Конституції гетьмана П.Орлика (1710 р.). Зараз принцип поділу влади, закріплений у більшості конституцій країн світу, утвердився в Україні.

Політична влада відіграє надзвичайно велику роль у житті суспільства і виконує такі головні соціальні функції.

Інтегративна функція. Одним з основних призначень влади є інтегрування зусиль різноманітних соціально-політичних сил, політичних партій та громадських об’єднань на платформі загальнонародних інтересів.

Регулятивна функція. Важливим призначенням влади є регулювання життєдіяльності суспільства. Володіючи такими інструментами, як право та система політичних норм, владні структури здійснюють політико-нормативне регулювання всіх політичних процесів суспільного життя.

Мотиваційна функція. Однієї з функцій влади є формування мотивів політичної діяльності, підпорядкування суспільно значущим мотивам усіх інших мотивів політичної діяльності різноманітних політичних сил і політико-організаційних структур.

Консолідуюча функція. Важливим призначенням влади є консолідація всіх політичних елементів політичної системи. Органи влади намагаються не допустити впливів конфронтації та консолідувати суспільство. Без цього можна призвести суспільно-політичне життя до серйозних деформацій та криз.

Стабілізаційна функція. Влада є важливою стабілізуючою силою організації суспільного і політичного життя. Стабільність влади виявляється у постійному зміцненні політичної системи, оновленні і розвитку демократичних політичних інститутів, у гарантованості та захисті політичних прав і свобод громадян.

Деякі автори конкретизують функції.

? розробка і прийняття докладних рішень з основних напрямків розвитку суспільства;

? вироблення стратегії управління суспільством;

? оперативне управління суспільними процесами;

? контроль за спрямованістю розвитку суспільства.

Питання про співвідношення суспільства і держави – це проблема пріоритету народного чи державного суверенітету. Якщо пріоритет у першого, (у суспільства), тоді держава є функція суспільства, що є нормальним і не суперечить логіці формування народної влади. Якщо пріоритет у другого, (у держави), тоді суспільство є функцією держави, що не є нормальним і суперечить логіці створення органу народного представництва.

Д. Локк розв'язував проблему співвідношення цих суверенітетів однозначно: суверенітет народу вищий від суверенітету створеної ним держави, і народ має законне право на повстання з метою приборкання держави, що стала на шлях деспотизму, і повернення її на шлях свободи. Американські просвітники і політичні діячі Т. Джеферсон і Т. Пейн визнавали право народу на революцію і знищення політичного ладу, який не відповідає його інтересам і суперечить природним правам людей. Ж.-Ж. Руссо підніс право народу на опір тиранам як один з основних принципів своєї теорії народного суверенітету.

Мислителі минулого по-різному ставились до засобів захисту народними масами свого невід'ємного головного політичного права, але висловити одну й ту саму суть – застосування сили проти законної сили.

Основні форми та механізми політичної влади: панування, політичне керівництво й управління.

Панування – це абсолютне чи відносне підкорення одних людей (соціальних груп) іншим.

Політичне керівництво й управління реалізуються через прийняття стратегічних і тактичних рішень до об'єктів влади, через організацію, регулювання та контроль їх розвитку.

Форми політичної влади розрізняються і за критерієм головного суб'єкта управління. До них належать:

- монархія, єдиновладне (абсолютне чи з конституційним обмеженням) спадкоємне правління однієї особи (монарха);

- тиранія – одноосібне деспотичне правління внаслідок насильницького захоплення влади;

- аристократія – влада кращих, знатної привілейованої групи;

- олігархія – влада небагатьох багатих;

- тимократія – особлива форма олігархів, за якою державна влада належить привілейованій особистості, яка володіє високим майновим цензом, часто – військовою силою;

- теократія – влада церкви;

- охлократія – влада натовпу, що спирається не на закони, а на миттєвий настрій на примхи юрби, яка часто піддається впливові демагогів, стає деспотичною і діє тиранічно;

- демократія – влада народу на основі закону та забезпечення прав і свобод громадян.

Сучасні дослідники виокремлюють ще владу партократії (партійної верхівки), бюрократії (панування чиновництва), технократії (вирішальний вплив у суспільстві здійснює науково-технічна еліта, панування технологічного мислення).

У суспільному житті існують такі способи завоювання та досягнення політичної влади: політична реформа, політична революція, контрреволюція, мілітариський спосіб, різного роду політичні перевороти.

До політичної влади громадяни ставляться позитивно у випадку, коли вона сформована демократичним шляхом, офіційно визнана самим суспільством та закордонними державами. Така влада має потенційну можливість встановити оптимальні політичні відносини в державі між різними класами і верствами населення та досягти визнання суспільством, народом її права на керівну роль.

Проте первісне законне встановлення політичної влади не є гарантією того, що й надалі вона цілком виправдає довіру своїх громадян. Тобто, влада може бути законною, але не ефективною, не викликати симпатії народу, який адекватно цьому і реагуватиме на будь-які владні накази та директиви. Коли влада законна, але спирається лише на підкорення (фізичне, економічне, психологічне, матеріальне), то можливості її вкрай обмежені. Будучи за своєю природою взаємодією між суб'єктом та об'єктом, власні відносини ґрунтуються на підкоренні та згоді. Авторитет влади, ступінь довіри до неї громадян визначається не стільки підкоренням, скільки згодою громадян добровільно їй підкоритися. Нав'язування політичною владою своєї волі може наштовхнутися на стійкий опір підлеглих, аж переходу їх до ведення військових дій проти влади.

Слід зазначити, що міжнародне право визнає законність подібних виступів, коли народ береться за зброю щоб відстояти свою незалежність, свободу, інтереси.

У політології та правовій науці влада, що приймається масами та спирається на їх добровільну згоду підкорятися її велінням, а не нав'язується, називається легітимною.

Первісний термін «легітимність» з'явився у Франції на початку XIX ст. та означав законність влади у противагу владі незаконній, узурпованій. Проте згодом значення терміна дещо змінилося – він став означати символ віри, уявлення громадян, що походить із визнання влади керівників та обов'язків підлеглих підкорятися їй. Отже, легітимність – це здатність влади створювати та підтримувати у населення переконання в тому, що влада в країні наділена правом приймати рішення, які повинні виконувати громадяни. Проте добровільна згода підкоритися владі можлива лише у випадку, якщо влада спирається на цінності, традиції, переконання та прагнення більшості населення. Легітимність є найважливішою ознакою демократичної влади.

Поняття «легітимність» було введене соціологом Максом Вебером. Воно означало такий порядок, який був значущим для індивідів та якому вони підкорялися як раціонально визнаній цінності. Вебер розробив концепцію про три типи легітимності влади, що відображає особливості мотивів підкорення або відторгнення індивідами певних типів соціального порядку у формі норм, правил, звичаїв, законів:

1. Традиційна легітимність – влада набуває легітимності згідно з традицією, звичкою підкорятися владі, вірою у нерушимість та священність століттями існуючих порядків. Наприклад, перехід влади у спадок у країнах з монархічним режимом здійснюється згідно з традицією.

2. Харизматична легітимність – політична влада набуває законності в очах членів суспільства внаслідок особливої популярності державного діяча, який досяг масштабності культу його особи.

3. Легальна або раціонально-правова легітимність – люди визнають владу, що спирається на доцільність, добровільно прийняті ними закони. Цей тип легітимності заснований на довірі громадян не до окремих осіб, лідерів, а до устрою держави; характерний для демократичних держав.

Проблема легітимності політичної влади для юристів, управлінців має особливе значення, тому що вона пов'язана не тільки з нормами права, але і справедливою системою моральних норм.

Населення може підкоритися владі, але в душі зневажати її, за найменшої можливості ухилятися від виконання її рішень тощо. У цьому випадку влада застосовує підкорення, силу. Влада, заснована на страху, не може бути легітимною. Легітимація означає покору, згоду, політичну участь без примусу. Легітимна влада авторитетна та ефективна, вона характеризується як правомірна та справедлива.

Основні ознаки легітимності політичної влади:

1. Довіра до неї більшості населення, що ґрунтується на впевненості, що існуючий порядок є найкращий для даної країни, а влада здатна розв'язати важливі для суспільства та індивідів проблеми.

2. Визнання суспільством значущості, цінності як самої влади, так і її організації. Влада сприймається не як зло, з яким неминуче треба уживатися, а як фактор, що забезпечує порядок у суспільстві, що захищає інтереси людей. Легітимність влади утверджується, якщо вона проводить політику, що відповідає інтересам, розумінню громадян.

3. Схвалення масами політики, яку проводить політичне та державне керівництво і яке відображається у згоді з їх основними цілями, методами та засобами. Ця ознака розкриває суб'єктивне ставлення людей до конкретного уряду, лідера. Маси з розумінням ставляться до використання навіть непопулярних засобів та методів, зокрема насильницьких.

Усі зазначені ознаки тісно пов'язані між собою і в реальному житті нероздільні. Легітимним є той політичний режим, який може забезпечити стабільність та розвиток суспільства, не вдаючись до масового насильства.

Легітимність політичної влади пов'язана з протилежним явищем – делегітимацією – втратою довіри, позбавленням політики та влади суспільного кредиту. Розчарування в ідеалах, концепціях політики, її цілях і методах, у людях, які її здійснюють, — один із аспектів політичного життя суспільства, така сама рушійна сила розвитку політики, як і легітимація.

Делегітимація влади може відбуватися з таких причин:

? протиріччя між цінностями, домінуючими у суспільстві, та егоїстичними інтересами керуючої еліти, результатом чого є відсутність підтримки влади народом;

? протиріччя між демократією та соціальною політикою, коли багато проблем розв'язується не демократичним, а силовим шляхом, тиском на засоби масової інформації, обмеженням прав та свобод громадян;

? зростаюча соціальна нерівність, масове зубожіння більшості населення, у результаті чого формується опозиція владі (як правило, з інтелектуалів);

? посилення бюрократизації і корумпованості за умови існування нульового контролю процесу «знизу» та надзвичайно слабкого – «зверху»;

? у багатонаціональній державі – націоналізм, етнічний сепаратизм, коли місцева влада відхиляє правомочність федеральної влади.

Проблема взаємовідносин влади та права важлива для будь-якої країни, проте особливої гостроти вона набуває при переході суспільства від тоталітаризму до демократії та формуванні правової держави.

Влада і право нерозривно пов'язані між собою, але водночас перебувають у постійній боротьбі. Влада принципово утримує в собі елементи безконтрольності, завжди прагне скинути з себе обмеження права. Право, навпаки, завжди прагне підкорити собі владу, зробити її непотрібною, бо право є по своїй суті взаємодією вільних та рівних індивідів, є ідеєю безвладної організації. У влади завжди є безправ'я, а у праві – безвладдя.

Право і закон роблять владу організуючою та об'єднуючою силою. У законі і через закон сама влада істотно змінюється: вона перестає бути свавіллям, бо право обмежує владу. Проте елементи свавілля, правопорушення притаманні будь-якій владі.

У правовій державі пріоритетною силою виступає право, виходячи з принципу автономності особи, суверенітету народу, його самоуправління. Кожний громадянин може взяти участь у створенні закону, якому він сам і буде підкорятися; сам установлює владу, її контролює, але і підкоряється їй. Влада має служити праву і діяти у межах права; вона не порушує, а організовує і підтримує свободу. Влада може бути цінною і потрібною, якщо вона служить усім громадянам і кожному окремому громадянину, які делегують їй частину своєї особистої свободи.

Отже влада, як суспільне явище, відображає об'єктивну потребу розвитку суспільства, його організації та регуляції. Влада – це необхідний і незамінний механізм регулювання життя всього суспільства і збереження його єдності. Функціонування політичної влади є фактором і умовою саморозвитку політичної системи суспільства, всіх інших її елементів. Політична влада пов'язує в єдину систему всі політичні структури, виступає гарантом політичного розвитку, ефективності політики і життєдіяльності всього суспільства.

< Назад   Вперед >

Содержание
 
© uchebnik-online.com